«Хай буде мені соромно!»

Почуття національної солідарності, самоповаги і гордості за свою країну — це абсолютно необхідні компоненти менталітету будь-якого народу, що претендує на те, щоб посідати гідне місце серед інших самостійних народів. Якщо ці почуття й переконання приглушені або виражені дуже мляво, то шанси такого народу на досягнення бажаної мети стають вельми ілюзорними. Замало, проте, мати або навіть демонструвати почуття національної гордості. Воно виявляється недієвим і навіть фальшивим, якщо в менталітеті народу, як і в свідомості окремої людини, немає неодмінної додаткової компоненти, а саме — здатності до відчуття сорому. Почуття честі і гідності, з одного боку, і здатність відчувати сором — з іншого, невіддільні: якщо ця здатність атрофована, то ні про яку честь і гідність казати не доводиться. Це стосується як окремої людини, так і нації у цілому.

Колись давно в Київській Русі існувала сувора клятва: «Хай буде мені соромно!». Це свідчить про те, що в ту добу громадянам Київської Русі було властиве розвинене почуття честі і відповідальності. Клятву вони сприймали дуже серйозно і прагнули не допускати вчинків, за які їм було б соромно. На превеликий жаль, доводиться визнати, що з часів Київської Русі, а особливо за декілька століть існування у складі Російської імперії, моральний дух народу піддався глибокій ерозії. Нічого дивного в цьому немає. Високі моральні якості — честь, гідність, почуття відповідальності, як і здатність відчувати сором за погані вчинки — це духовне надбання вільних людей і вільних народів або, принаймні, таких, що активно домагаються свободи. Рабам, кріпакам, підневільним, васалам, що добровільно віддалися під чиюсь «руку», всі ці якості не властиві — вони відповідальності за своє життя не несуть і сподіваються на милості володаря. Їм досить культивувати смиренність, готовність до слухняності й вважати терпіння мало не національною чеснотою. Ось так і нам, в більшості своїй, ні за що не соромно, і ні в чому ми не винні.

А тим часом приводів для того, щоб відчувати пекуче почуття сорому, у нас більш ніж достатньо. Нам повинно бути соромно, навіть дуже соромно за те, що добровільно віддали своє майбутнє, долі нащадків на багато поколінь уперед в обмін за якусь сьогохвилинну, короткострокову вигоду, до того ж зовсім не зрозуміло чию. Соромно за те, що, відмовившись, по суті, від відповідальності за свою долю, ми проіснували на території Європи майже чотири століття так, начебто нас і зовсім серед її народів не було. Спробуйте оцінити внесок України в світову науку, культуру, цивілізацію, тільки об’єктивно, не приписуючи Україні заслуги і досягнення тих її синів, вихідців з України, які змогли реалізувати свої здібності і зробили щось значне, але не на своїй батьківщині, а тільки вибравшись за її межі, десь там, в інших краях, задля слави і на користь інших суспільств. Чесна і неупереджена оцінка нашого реального національного внеску вийде, на жаль, жалюгідною.

Соромно, але заради справедливості доводиться визнати, що майже впродовж чотирьох століть народ, по суті, і не докладав скільки-небудь серйозних зусиль для здобуття незалежності. І не сформувалася у нього своя еліта, яка послідовно вела б народ до незалежності. Спроба скористатися доброю нагодою в 1918 закінчилася, як відомо, безславно; чим завершиться нинішня, вже дуже тривала — сказати із упевненістю не можна.

Соромно, що упродовж півтора десятка років державної незалежності ми неухильно посідаємо останні, або, в усякому разі, дуже далекі місця в рейтингах за всіма показниками, з яких бажано бути попереду, і навпаки, перші місця за показниками, які нашу країну зовсім не прикрашають.

Поглянувши на таблицю, що наведена далі, й порівнявши наші «успіхи» за десять років із тим, чого домоглися інші країни, просто неможливо не відчути сорому за свою країну: чому ж це вона така жалюгідна і безпорадна, нездатна зрушитися з місця? Це що — наша вроджена вада? Що ж, ми як нація від природи такі безталанні, що ніяк не можемо «дати собі раду»?

Соромно упродовж багатьох років дивитися той самий спектакль, який фальшиво грають ті самі, дуже погані, проте дуже добре оплачувані актори, що до того ж ще непогано підробляють при нагоді продажем своїх голосів і спеціалізуються, майже всі поголовно, на амплуа безкорисливих захисників наших прав, свобод і добробуту.

Соромно залишатися безпорадними перед невтримним грабунком країни, що дійшов вже до рівня скверів, парків, дитячих майданчиків, житлових приміщень.

Соромно бачити, як держава на ім’я Україна, що ще не зміцніла і не показала себе гідною увійти до сім’ї європейських держав, перетворюється на допоміжну структуру з обслуговування так званого «великого бізнесу», а по суті — олігархічних кланів, що привласнили всю нашу країну.

Соромно, що ми обираємо президентів, за яких соромно.

Все це — далеко не повний перелік приводів до того, щоб відчувати сором за свої дії, за дії (чи бездіяльність) своїх предків або сучасників. Звільнитися від такого морального тягаря дуже непросто, хоча, хотілось би сподіватися, не абсолютно неможливо.

Щоб відродити в собі почуття національної гідності, а ззовні — повагу світу, треба, принаймні відмежуватися від колишньої метрополії, настільки впевнено і недвозначно, щоб навіть Росія переконалась, що це вже не декларація, а необоротна дійсність, і назавжди припинила б будь-які зусилля повернути Україну в сферу своїх імперських жадань. До речі, це б і Росії пішло тільки на користь підвищивши її шанси на одужання від застарілої, майже не виліковної хвороби, що зветься «імперський синдром».

Не менш важливо, щоб Україна, доки не стало запізно, зробила рішучий стрибок із надмірно тривалої, дуже невизначеної і руйнівної «пострадянської» фази свого існування в якісно іншу фазу активного створення справді своєї, нової, власної держави. Якщо це не буде зроблено швидко, Україна так і залишиться пострадянським відламком імперії.

Важко передбачити, якою може бути реакція народу на історичний виклик, що виник. Чи спроможеться він на надзвичайні і незвичні для нього зусилля, а чи залишиться у звичній ролі біомаси? Від того, якою буде реакція народу, залежить, чи відбудуться в доступному для огляду майбутньому такі зміни в нашій країні, що дозволять її громадянам із чистою совістю пишатися нею.

Анамнез

Цим медичним терміном називають стислий виклад фактів і обставин життя хворого, що передують його зверненню до лікаря. Анамнез допомагає встановити можливі причини виникнення хвороби і поставити правильний діагноз. Україна хвора; наведений вище набір «аналізів» її стану не залишає сумнівів щодо цього. Для того, щоб не тільки зафіксувати цей факт, але й зрозуміти, що ж таке з нею відбувається, як ми дійшли до життя такого, необхідно скласти анамнез, без цього не обійтися.

Перше, що варто відзначити, це надто затриманий історичний і політичний розвиток. Три з половиною століття, тобто приблизно 15 поколінь, прожиті Україною у статусі провінції Російської імперії, залишили незгладний слід у менталітеті й навіть у генетиці народу. Він не набув щонайменшого власного досвіду самостійного державного життя і, не уявляючи, яким воно має бути, досить мляво приймає як щось від нього не залежне ту еклектичну «конструкцію» держави, яку ось вже 16 років «будують» його правителі. У цьому ми демонструємо державний інфантилізм і нагадуємо найчастіше такого собі боязкого великолітнього недоука.

Дивлячись на події нашої новітньої історії об’єктивно, доводиться визнати, що незалежність України не була здобута в кипінні пристрастей і напруженій боротьбі. Насправді «пологи» пройшли цілком спокійно, без «пологових страждань» Втім, навіть і зачаття, по суті, не було. Країна з’явилася на світ чисто вегетативним шляхом, «відведенням» (як полуниця на городі). Тоді — 16 років тому — Російська імперія у черговий раз змінювала шкіру, трансформуючись із номенклатурно-соціалістичної в номенклатурно-псевдокапіталістичну. На тлі сум’яття і плутанини, якою супроводжувалася ця трансформація, центральна імперська влада виявилася ослабленою і не спромоглася вчинити опір невгамовному бажанню республіканських партійно-господарських номенклатур привласнити свою частку майна і влади.

Зазначимо до речі, що нинішні зусилля певних впливових кіл, спрямовані на регіоналізацію України, відтворюють той же процес, але на нижчому рівні.

Наївно вважати, що 1991 року в Совєтському Союзі відбулася «демократична революція» і здійснився перехід від соціалізму до капіталізму. У дійсності нічого подібного не було. Точнісінько так само, як міфом, цілим набором міфів є обвинувачення на адресу Горбачова, Рейгана, Єльцина та інших у тім, що це нібито вони «розвалили» СССР. Насправді «розвал» Союзу — безпосередня провина КПСС. Вона керувала ним 70 років і зрештою привела на грань катастрофи. Вона ж його і «розвалила». Те, що відбулося в 1991 році, було, фактично, грандіозною акцією трансформації влади, спланованою у вищих партійно-номенклатурних сферах. Комуністична ідея на той час давно себе скомпрометувала, а ідеологічна верхівка партії остаточно виродилася. Її «другий ешелон» — партійно-господарська й усяка інша номенклатура, яка реально керувала країною від імені партії, усвідомила, що вона цілком здатна обійтися без надокучливої опіки ідеологічної партійної «верхівки» і може, не чекаючи остаточного краху країни, взяти в свої руки, тобто попросту привласнити, все, чим вона дотепер тільки керувала. Ця програма й була реалізована під гомін демократичних гасел. Коли потреба минула, демократів звідусіль прибрали. Деякі з них самі усвідомили, які життєві переваги можна здобути, своєчасно змінивши свої «демократичні переконання» на якісь інші. Найбільш активних і нездогадливих відстріляли, і все стало «на свої місця». Настала епоха номенклатурно-олігархічного «керованого капіталізму» і «контрольованої демократії». Відбулася, по суті, чергова реінкарнація традиційної моделі Російської держави, що в різних личинах відтворювалася ще з часів Івана Грозного. Історичні інваріанти цієї моделі: гранична централізація влади, двофазна структура суспільства, абсолютне домінування держави над особистістю (і, відповідно, окремої особи над державою), імперські амбіції як базова ідеологія і стратегічна мета.

Вся ця номенклатурна «перебудова» не обійшлася без ускладнень. Чимала частка «пирога», що підлягала, за задумом, поділу в своєму партійно-номенклатурному середовищі, опинилася в руках заповзятливих, але для номенклатури чужих і тому не зовсім зручних людей. Так роз-плодилися олігархи. Щодо них у Росії проводиться полі-тика, яка трохи нагадує сталінське «розкуркулювання» в завершальній фазі НЕПу. Зараз, щоправда, олігархам в Росії надається вибір: беззастережна покора, в’язниця або вигнання. В Україні ситуація трохи інша. Слаб-кіша, ніж в Росії, партійно-господарська номенклатура, що владу в країні фактично не втратила, вступила з олігархами в міцний симбіоз, скріплений у багатьох випадках навіть шлюбними узами. Моноліт із грошей і влади, приправлений неабиякою дозою криміналітету, вийшов абсолютно непробивний, і для України це тупик, вибратися з якого їй буде дуже важко, якщо взагалі можливо.

Оскільки Україна «з’явилася на світ» вегетативним шляхом, вона, природно, успадкувала від метрополії весь набір її соціально-політичних «генів». 16 років країна жила за принципом збереження: на головних площах міст зберегли монументи, що вказують шлях кудись туди, куди ми вже вступали і тепер ніяк не можемо витягнути ноги. У коридорах влади зберегли, в основному, кадри, що сформувалися в попередню епоху. Природно, що втратили на цьому дорогоцінний історичний час, ентузіазм і віру.

Україна урочисто проголосила свою незалежність і, здавалося б, повинна була насамперед знайти власний шлях розвитку. Та ні, цього не відбувається. Ми панічно боїмося викликати невдоволення «Великого Брата». Наші нинішні гетьмани і зараз неодмінно починають свої сеанси правління Україною з явки під благословення оного. Шістнадцять років тому ми неначебто вийшли з «хліва», в якому перебували три з половиною століття, але чи дійсно вийшли, чи тільки виглянули й тепер з побоюванням тиняємося по прилеглому витоптаному майданчику, готові будь-якої хвилини кинутися назад?

Продовження читайте в журналі