У червні 1919-го становище Української Галицької армії здавалося майже безнадійним. Із цілої Західно-Української Народної Республіки (в межах трьох сучасних галицьких областей плюс кавалка майбутнього «Закерзоння») вільним від польської окупації залишався тільки крихітний трикутник біля Чорткова, неспроможний забезпечити українських вояків ні матеріальними, ні людськими ресурсами для ведення подальших бойових дій. Здавалося, що остаточна поразка УГА є справою найближчого часу. Аж раптом ця «приречена» армія перейшла у блискавичний наступ, заглиблюючись в окуповані ворогом терени та створюючи загрозу самому Львову, де поляки вже почувалися цілком надійно. Тільки-но галицьке українство побачило, що його армія нарешті воює по-справжньому, як воно спалахнуло небаченим патріотичним завзяттям, до лав УГА зголосилося близько 90 тисяч добровольців — і лише очевидна запізненість цієї акції та винятково несприятливий збіг зовнішніх обставин завадили тоді повернути історію Галичини, а може й цілої України, в зовсім інший бік…

Оцінюючи сучасний стан українських національних змагань, важко уникнути сумних аналогій зі становищем ЗУНР та УГА на початках літа 1919-го. Півтора десятиліття тому постання української держави мусило, здавалося б, перервати тривалу чорну смугу в історичній долі українства. Але сьогодні на обширних теренах півдня й сходу країни триває канібальський бенкет україножерів. У центральних регіонах, включно зі столичним Києвом, досі стовбичать комуністичні ідоли, а українська мова перебуває на становищі бідної й затурканої родички. Скільки-небудь цілісне національне життя спостерігаємо лише в кількох західних областях, але й тут годі казати про існування повноцінної української культурно-інформаційної інфраструктури. До того ж цей останній плацдарм українства наскрізь прострілює важка артилерія російщення, відтак навіть його українське майбутнє годі вважати надійно вбезпеченим.

Чи можлива за таких умов «чортківська офензива» українства? Шукаючи відповіді на це запитання, мусимо виходити з тієї об’єктивної обставини, що досі всі більш-менш потужні українські чинники долучаються до політичних кампаній, проте аж ніяк не до національного відродження. З одного боку, це нібито ставить жирний хрест на будь-яких наступальних планах (адже відродження політикам не потрібне — всім без винятків, і то цілком однозначно), але з другого…

Українські політичні кампанії давно перетворилися на змагання гаманців, харизм, компроматів і чого завгодно іншого, тільки не ідей та програм. Помалу до свідомості політиків починає доходити, що симпатії виборців, завойовані «в обхід» їхньої сірої речовини, є вкрай нестійкими, а керування країною в режимі запізнілого реагування на кризові виклики — безуспішним. Відтак тривалий час «Програму розвитку країни» намагалася пропагувати І. Богословська зі своїм «Віче», Ю. Тимошенко зробила «коником» власної виборчої кампанії план «Український прорив», а прихильники ВО «Свобода» тішаться «Програмою захисту українців»…

Названі документи засадничо різні, їх практичне здійснення поза рамками виборчих перегонів однаково малоймовірне. Утім, це не єдиний «спільний знаменник» партійних розробок. Якщо ми приглянемося до прикладів поступу різних країн та народів, то здебільшого побачимо, як влада, держава, політичний провід долучалися (!) на певному етапі до зусиль своїх співгромадян. І навпаки, навіть найуспішніші реформи «згори» не раз мали сумне завершення — на кшталт столипінських у царській Росії чи «білої революції» в шахському Ірані. Отже, реформаторські імпульси мають виходити «знизу», а процеси перетворень — починатися на найнижчих щаблях соціальної структури.

Реальний план розвитку країни має насамперед відповідати на питання про те, що слід робити простому українцеві, аби ініціювати чи пришвидшити поступ своєї країни. Причому робити «тут і зараз», незалежно від висліду виборчих перегонів. Якщо влада опиниться в гідних руках, вона підтримає позитивні ініціативи громадян, бізнесу та неурядових структур, але її співучасть (!) у жодному разі не є тим чинником, від якого геть усе залежить.

Відтак зовсім іншого сенсу набуває й питання суб’єкта розробки плану відродження. Чому його складання має бути монопольною прерогативою політиків? Так, вони володіють ресурсами — але хіба історія не знає прикладів того, як ефективний план дій сам собою сприяв мобілізації ресурсів суспільства? Зрештою, що може завадити політикам (крім, звісно, власної пихи та недолугості) долучитися до виконання плану, розробленого поза рамками їхнього кубл… перепрошую: тісного середовища?..

Прості громадяни можуть спробувати скласти власний план «Українського прориву знизу». Або принаймні наочно показати владоможцям справжній вигляд такого плану. Відомо, що кожній серйозній науковій чи інженерній розробці передує літературна частина, себто аналіз всіх попередніх досягнень у відповідній царині, а основний текст має супроводжувати пояснювальна записка. Отже, спочатку саме ці розділи нашого плану.

Про національне відродження (Замість літературної частини)

«Батько європейських націона-лізмів» Й. Гердер, поділяючи народи на «історичні» та «позаісторич-ні», як приклад останніх наводив... фінів — і то зовсім не без-підставно. Адже за часів Гердера (поч. ХIХ ст.) типовий фін був темним селюком із лісового хутора, чия націо-нальна самобутність завж-ди товаришувала зі злиднями й безкультур’ям. У країні панували чужинці; вельможні та інтелігентні люди розмовляли шведською або росій-ською мовою, й фін міг долучитися до кола таких людей лише ціною розриву зі своїм національним ко-рінням. Для освіченої Європи земля Суомі була лише провін-цією чи то Швеції, а чи Росії, позбавленою власної історії та культури. Хто б тоді подумав, що колись ця країна стане одним із шанованих членів європейського співтовариства, а за показниками індексу людського розвитку «забронює» собі чільні місця в світових рейтингах!

Схожої метаморфози зазнали не лише фіни, а й чехи, словаки, словенці, хорвати, народи Балтії — ціла низка теперішніх європейських націй. Вони спромоглися під-нестися зі злиднів та пониження до високого рівня добробуту та культури, долаючи інерцію асиміляції та повертаючись до власного частково втраченого національного єс-тва. Свого часу автор цих рядків намагався дослідити процеси на-ціонального відродження (див. львівську газету «Просвіта» за 1991—93 рр.) й дійшов певних висновків:

а) всі успішні процеси відродження відбувалися на хвилі економічного піднесення, а не занепаду чи стагнації. Цю обставину для сучасної України слід вважати сприятливою, оскільки, попри титанічні руйнівні зусилля політиків, економічне піднесення триває в нас уже не один рік;

б) всі згадані процеси відбувалися в громадянських суспільствах або ж у таких, які зазнавали стрім-кої громадянської еволюції. Мабуть, не випадково поза ареалом європейської цивілізації жодного повномасштабного нацвідродження не сталося. В цьому сенсі сучасне українське суспільство як ґрунт для відродження має доволі суперечливу природу. Говорячи про рівень його громадянської зрілості, можна, з одного боку, пригадати помаранчевий Майдан, який здивував цілий світ, але з другого — чергу до чиновницького кабінету, де жертви явного порушення прав покірно перемацують у кишенях конверти з хабарами. Причому не виключено, що саме ці люди з черги ще вчора стояли на Майдані під поривами крижаного вітру, обличчям до вимуштруваних «орлів» генерала Кравченка;

в) парадоксально, але майже всі приклади успішного відродження створилии нації, які на вирішальних стадіях цього процесу перебували в бездержавному стані. На жаль, українська держава вже існує і, як слушно зауважив один з її творців, «маємо те, що маємо». Тож свідомим українцям лишається максимально абстрагуватися від факту існування цієї держави й жорстко блокувати будь-які спроби державних чинників узяти участь у процесі;

Із а, б і в випливає, що г) в успішному відродженні власне етнічні моменти мають бути лише компонентами загального процесу піднесення нації з болота злиднів та упослідженості. Як показує досвід, самі собою проблеми мови, культури, історичної спадщини тощо не здатні тривалий час мобілізовувати активність широкого загалу.

Треба зазначити, що переважній більшості процесів відродження не передували заздалегідь складені графіки та програми. Можливо, єдиним винятком із цього правила став вихід у 1896 р. брошури Т. Герцля «Der Judenstaat», яка містила докладний проект побудови єврейської держави за вельми крихких матеріальних передумов реалізації цього задуму. Ймовірно, саме екстремальність вихідних обставин (на момент старту не було не лише єврейської держави, а й країни, етнічної території) спричинила появу такого плану. Бажане відродження українства має початися за умов, які по-своєму теж є екстремальними, отже переваги плановості тут гріх не використати. Якими ж мають бути методологічні й світоглядні засади майбутнього плану?

Основні засади плану (Замість пояснювальної записки)

1. План національного відродження (далі — просто план) має враховувати реалії поточної епохи. Це епоха інформаційного суспіль-ства, що їй притаманні стрімкий матеріальний поступ укупі з духовним занепадом людства та експонентним наростанням викликів і небезпек. Епоха дедалі різкішної диференціації націй і країн на лідерів та аутсайдерів розвитку. Епоха, коли симптоми вселюдської цивілізаційної кризи резонують зі специфічними кризовими явищами, притаманними євразійській ци-вілізації та конкретно україн-ській спільноті.

Мусимо визнати, що імпульси, що їх генерує наша доба (глоба-лізація, деідеологізація, споживацький бум, зростання егоістичних настроїв тощо) є здебільшого малосприятливими для національного відродження, й націям, які не встигли відродитися «своєчасно», прогавивши «весну народів» та інші слушні моменти, нині вкрай непросто надолужувати втрачене.

2. Українство переживає глибоку духовну кризу, важливим складником якої є криза національної ідентичності. Не окремі групи аси-мілянтів, а великі регіональні й со-ціальні спільноти українців відір-валися від власного національного коріння й до спроб відновлення їхньої українськості ставляться неприхильно. Численні галузі громадської самодіяльності та сфери суспільного буття розвиваються в Україні в суцільно російськомовному режимі.

Відтак адепти національного відродження мусять рахуватися з фактором нечисленності й нещільності своїх лав. Поки що не йдеться про їхній фронтальний наступ, а радше про локальний прорив фронту русифікації з подальшим розширенням цього прориву. Хочеться вірити, що до бійців ударного загону почнуть приєднуватися нові «багнети», й «помаранчева революція» засвідчила, що потенційно таких «багнетів» може виявитися чимало. Найімовірніше, такий прорив має розпочатися десь на заході України й далі поширюватися на схід і південь так далеко, наскільки стане сили й снаги його учасників; наскільки обширними є ті терени, де притлумлене україн-ське єство місцевого населення ще здатне відтанути й відродитися, зазнавши дії живильних імпульсів іззовні.

3. Картина, яка повторювалася в ході нашого «державотворення» вже сотні разів: великий патріот обіймає владну посаду й невдовзі стає типовим бюрократом, який бачить довколишній світ лише через посадові окуляри й діє відповідно до свого бачення... В національно й громадянськи несформованому су-спільстві тісно переплетені між собою влада, політика та великий бізнес створюють для причетних до них осіб такі потужні мотивації та спонуки, яким «національно свідома» меншість не годна щось протиставити. Будь-який союз між наці-ональним рухом і хоч одним із трьох названих чинників неминуче перетворюється на «союз» коня з вершником. Ба більше, в такому союзі патріотичний чинник неминуче зазнаватиме отруйного впливу атмосфери цинізму, продажності, етичного релятивізму, зневаги до простолюду, якими звикло дихають наші, прости Господи, еліти та елітарії.

З потреб гігієни, а також задля уникнення небезпеки перетворення національного руху на «хлопчика на побігеньках» у влади чи політико-бізнесових потуг, цей рух мав би, принаймні на початкових ста-діях, різко дистанціюватися від держави, політики та великого бізнесу. З цієї умови, щоправда, випливає маловтішний висновок: попервах національне відродження сидітиме на суворій дієті, диспонуючи вкрай обмеженими матеріальними та організаційними ресурсами...

4. Неприпущенно формувати в загалу стереотип ототожнення на-ціонального відродження лише з поезіями Шевченка та вишитими сорочками. Справжнє національне відродження українства можливе тільки як комплексний процес, який торкається всіх сфер буття нації й у якому власне національний фактор є тим важелем, котрий мусить зрушити цілу піраміду української бідності, упослідженості, меншовартості. (4-й за порядком, цей пункт насправді є центральним у програмі, тим know how, який протиставляє її рухівському, «просвітянському», «свободівському» та іншим нині чинним націоналістичним проектам).

5. Так само неприпущенно, аби основна увага патріотів українства була прикута до його зовнішніх ворогів. Корінь зла слід шукати всередині української громади, в її власних слабинах і вадах. Послідовна й нещадна боротьба проти цього зла автоматично завдає дошкульних ударів і по зовнішніх ворогах, які без опори на наші внутрішні чинники одразу стають слабкими та безпорадними.

6. «Пересічний українець» наших днів є здебільшого хамом, який недбало ставиться до своєї праці, по-варварськи нищить дов-кілля, а при нагоді тлумить і обдирає свого одноплемінника ще гірше за чужинців. Саме через це щоразу, як українці набираються снаги розірвати пута московщення, сталеві пружини спільної євразій-ської ментальності невблаганно повертають нас до вже звичної чаші з московською отрутою.

Хам націю ніколи не відродить, та й навіщо це йому? Тому не лише умовою sine qua non відродження, а й, власне, основним його змістом стає нещадна боротьба проти хамства й євразійщини всередині українства. Мусимо прямо сказати, що «патріот», готовиий покласти душу й тіло в борні проти «жидів», «москалів» тощо, але при тому толерує й розвиває питомо українські традиції дикунства й звиродніння, є більшим ворогом своєї нації, ніж орди заброд і наїзників.

7. Активісти національного від-родження конче мусять рахуватися з тим, що почуття українських пат-ріотів зазнали жорстоких випробувань недолугістю національних лі-дерів, а не раз і просто брехнею та ошуканством. Якнайменше «проб та помилок», усе одразу слід робити «начисто» й правильно! Треба категорично відмовитися від поодиноких акцій, не пов’язаних навзаєм та із поточною ситуацією в суспільстві, а відтак спроможних плекати в зросійщеній громаді лише сталий імунітет до будь-яких національних ініціатив як скороминущих та несерйозних. Тільки системні дії, в якиих кожна акція доповнює, продовжує, розвиває результати попередніх та готує ґрунт для наступних!

8. Великий світ, а реальних шляхів перед Україною тільки два: або ще глибше й уже безповоротно занурюватися в постсовєтсько-під-московський простір, або таки ін-тегруватися в Європу. (Теоретично можна спробувати розкрутити який-небудь оригінальний націо-нальний проект, на кшталт держави чучхе, джамахірії абощо, проте ціна таких експериментів у сучасному світі є надзвичайно високою, а результати виявляються більш ніж сумнівними). Відтак європейський шлях є безальтернативним, а отже, активісти відродження можуть дія-ти лише європейськими методами, у рамках європейських норм та «правил гри».

У певному сенсі національну самобутність українства слід уважати тим заповітом, за яким українці мають отримати свою законну частку європейської спадщини.

9. Світовий досвід боротьби людських спільнот за свої права й свободи, національну гідність та соціальну справедливість, проти гноблення й приниження — весь такий досвід має бути проаналізований, узагальнений та використаний для перемоги української справи. (При подальшому ознайомленні з начерком плану дій читач мусить мати на увазі, що майже кожний пункт цього плану опертий на реальний прототип в історії згаданих змагань).

10. Принциповою ознакою плану має бути його недовершеність, відкритість для співтворчості, внесення змін та коректив. Ну ось, здається, із засадами все — приступаймо до викладу самого плану дій.

(Далі буде)