I

... Він сидів, поклавши на коліна важкі, жилаві руки. Такі руки бувають хіба що в косарів. Натруджені, як по жнивах, вони незворушно шукали спокою. А сам, трохи схиливши голову, стиха говорив. Та враз руки спохопилися, потяглися до книжкових полиць, і в кімнаті загримів розкотистий голос:

— Не люблю говорити про себе. А ще писати?.. Вибачте, мемуарами не займаюся. Я конструктор!

Хутко діставши з полиці якусь книгу, Архип Михайлович вказав поглядом на гірку листів на столі.

— Одержав таку ж пропозицію від американських видавців...

Серед листів один із Нью-Йорка: «Шановний пане Люлько! Дуже просимо вас написати нам про себе для нового біографічного довідника «Хто є хто в світі?» Тільки славетність дає право бути включеним до цієї книги. В ній будуть зібрані відомості про життя і діяльність найвидатніших людей всіх країн світу, що працюють у різних галузях науки і техніки... Видавництво зобов’язується подати читачам достовірні відомості про всіх тих, в тому числі й про вас, хто вніс свій вклад у цей період історії...»

— Хто є хто?.. — задумливо, більше про себе, ніж уголос, повторив Архип Михайлович. — Коли вже так, мій рід починається на Січі. Розповідав мені батько, а оце вичитав в історії... Найдальший предок мого роду — Яків Люлька, запорізький козак. Все життя віддав Січі й загинув, як герой, у бою з яничарами. Було то, коли турки руйнували Січ, а оборонців — тільки п’ятеро літніх козаків: колишній кошовий отаман Рогозяний Дід, Яків Люлька, Тиміш Мамалига й ще двоє. Діди нізащо не хотіли розлучатися з гніздом козацької вольниці і всі загинули від турецьких ятаганів...

Обличчя Архипа Михайловича хмурніє, ще глибшими стають на ньому борозни життєвих тривог. І тільки гострий зір та густа сивина зраджують його косарські руки і селянську статуру: і поглядом повільніші косарі, і сивіють вони не так.

Батько був косарем із косарів на всю Богуславщину. Славився він і ковальською справою. Отак знайде шмат заліза і таке вже викує, що односельці з подиву завмирали. Ще й досі по саварських хатах ходять його інструменти та всілякі дивацтва. Може, це й погубило старого...

Найменшому Люльці йшов тоді шістнадцятий. Сталося те якраз на перше травня. Приїхав Архип додому з Білої Церкви, де вчився, на канікули. Вийшли з батьком у поле орати. Йшли вже останні гони, як натрапили на яму зі снарядами. Лежали вони там ще з громадянської війни. Вивернув батько одного лемехом, зупинив коня та й каже:

— Оце, Архипе, мабуть, твоє щастя, не то злетіли б до неба...

Того ж дня старий заходився розряджувати снаряди. Порох мав піти до рушниці сільському сторожеві, а снаряди, як і вирішив, на лемехи.

Як там було, ніхто не відає. Чув лише Архип, як страшенний вибух зірвав у селі тишу, і бачив, як загорілася клуня.

Ховали Михайла Люльку всім селом. Тоді ж Архип почув і про гірке минуле батька. Розповідали, як повертався з російсько-японської війни. Як привезли його на підводі у рідну Саварку, а тут ні кола, ні двора. А з собою лише тяжка рана, яку наслужив при обороні Порт-Артура. Знекровлений і знесилений пристав він у прийми до вдови одної. А в тої аж п’ятеро діток. Звівся на ноги, та так і лишився у небоги. А згодом і свої з’явилися: Павло, він, Архип, і дві доньки.

— Хтозна, як би склалася моя доля, — каже Архип Михайлович, — якби не Михайло Кравчук. За три роки до смерті батька, вмерла мати. Залишилося нас повна хата сиріт, а статку ніякого. Сестри школу кинули. Мав не вертатися у Білу Церкву і я. Саме тоді мене і находить Кравчук. Власне, він знав мене й раніше, коли вчителював у Саварці.

II

... Архип чув, як батько ще знадвору гримав:

— Де він? Де він, босяцюга? Маріє, Софіє, розшукайте, я з нього три шкури спущу.

В хату миттю вбігли сестри. На зляканих обличчях Архип угледів щось лихе. Марійка лише вимовила:

— Архипе, до вчителя...

Що сталося, Архип здогадався одразу. Але сказати про те батькові — миру не жди. Та й що говорити? Що написав вірша на вчителя історії, і тепер вся школа його розспівує та сміється з історика-невдахи?

Батько все ще гримав, але слова вже не долітали до Архипа. Перед очима стояв уже не батько, а він, вчитель математики, директор школи Михайло Пилипович Кравчук. От що йому сказати? Як пояснити? Хіба скажеш, що історик дуб дубом? Що з нього вже саварські кури сміються?

До вчителя не йшов, а летів. Городами добрався до Росі, відшукав серед верболозів найглибше місце і шубовснув у воду. Вибравшись на берег, незчувся, як ззаду підійшов високий стрункий чоловік. Чорнявий, у вишитій сорочці з куценькою борідкою. Він стояв над Архипом і тихо всміхався. Вгледів Архип у воді знайому постать і завмер. Учитель!

— Архип Люлька? — запитав він тепло і лагідно. — А я чекаю. Попередив дома, щоб шукав мене тут, — і кладе на землю в’язку тоненької лози.

Потім сідає поруч і пильно, пильно дивиться Архипові в очі.

— Чув, пишеш вірші?

В Архипа і в душі похололо. Але вчитель так дивиться, що годі критися.

— Малий я ще писати. Так собі складаю...

— І багато вже наскладав?

— Не знаю, не лічив.

— А прочитай-но щось.

І Архип став читатии… І тільки коли Михайло Пилипович подякував, насторожився, чекаючи присуду.

— А знаєш, непогано.

Нараз Михайло Пилипович ніби пригадує:

— А що, Архипе, вчитель історії й справді нікудишній?

— Так думають всі. Ось прийдіть на урок і послухайте, чого він навчає. Тільки й знає учнів лінійкою ляскати, — вже не втримується Архип.

Михайло Пилипович на хвилю задумується, а потім:

— Що ж Архипе, буде у вас новий вчитель історії. Може, чув, є такий поет Дмитро Загул. От він і навчатиме історії, а таких, як ти, ще й віршувати. А тепер давай-но підріжемо ще лози, он тієї — вишнюватої.

Архип чув про Загула. Читав його вірші. Але спершу не повірив, що той приїде в Саварку. Щоб оце поет їхав у село — воно йому потрібне? Але ж і Михайло Пилипович був не з рядових. Гомоніли в селі, що він професорував у самому Київському університеті. Але у грізний плин громадянської війни добувся до Саварки й став тут вчителювати. Може, й Загул так.

Витягши на берег в’язку лози, Архип запитав:

— На кошик, чи що? Але ж вона тонка.

І тут Михайло Пилипович розсміявся.

— Отаке вигадав! Чи то в школі кошиків немає? Було б що носити. А от наочного приладдя — жодної геометричної фігури. А без них, як без рук. Ти ще цього не вчив. Але, приміром, візьмемо коло, — Михайло Пилипович вправно вигнув із лози коло і зв’язав його ниткою. — Ось — діаметр, це — радіус, а це сектор, сегмент... Учні таку науку не зразу вловлюють, а коли так, наочно, та ще на лозі, на все життя запам’ятовують. Ось наробимо з тобою різних трикутників, трапецій, пірамід — побачиш, як цікаво. Обладнаємо спочатку математичний кабінет, а потім візьмемось і за фізичний. Згода?..

Виїхав Михайло Пилипович із Саварки несподівано. Надійшла телеграма з Києва, що його запрошують читати вищу математику в політехнічному інституті, і він поїхав. За директора в школі лишився Дмитро Юрович Загул...

Коли вмер батько, і вчитись було ні на що, Архип поїхав у Білу Церкву за документами. В селі потрібні були робочі руки та й сестрам треба було допомагати. Та яка ж була його радість, коли в профтехшколі застав листа від Михайла Пилиповича. Писав він, що дізнався про смерть Архипового батька, і відтепер допомагатиме йому вчитися. Щомісяця Архип може розраховувати на його стипендію, аби тільки не кидав навчання.

III

... До Києва Архип приїхав не сам. Професорову поміч ділив з Володимиром Бебешком, однокласником, а тому й їхали разом. План був простий: подякувати Михайлу Пилиповичу, а заодно порадитись, як бути далі. За три роки у профшколі в житті Архипа багато чого змінилося, проте любов до літератури і математики стала ще сильнішою. І коли Архип ловив себе на думці, що ж більше до душі — література чи математика, — щоразу на терезах виходила рівновага. А тому продовжував студії з математики, і лише коли випадала хвилина, віршував. Поезії Люльки стали появлятися в пресі, а головне — він відчув у собі якусь непогасну силу творити. Ця сила часто піднімала його, вкрай стомленого, коли, здавалося, вже ніщо його не могло підвести, вона будила його й серед ночей, коли снив моторами й двигунами, які вивчали на уроках. Піднявшись, до сірих світанків він розраховував і креслив лише йому відомі нові машини. А забравшись у майстерню, міг цілими днями без кусня хліба в роті мізкувати коло мовчазних шестерень і поршнів. І от, куди тепер? Довіритися міг лише Михайлу Пилиповичу.

Прямо з вокзалу хлопці попрямували до політехнічного. Там, на території інституту, в окремішніх будинках жили викладачі. В одному з них мешкав і професор Кравчук. Була неділя, і хлопці мало сподівалися застати когось удома. Та, розшукавши будинок, все ж зайшли.

Двері відчинив високий, білявий парубок в окулярах. Тихим і дещо сором’язливим голосом він запитав:

— Вам кого?

— Ми до професора Кравчука.

— Прошу, — немов чекаючи на гостей, запросив юнак.

Він хутко зачинив двері і повів прибульців у кабінет Михайла Пилиповича. В кабінеті сидів ще один чоловік — повновидий, з широко розставленими очима. Він тримав у руках розкритого блокнота, змережаного якимись математичними формулами. На столі стояли склянки з щойно налитим чаєм.

— Товариство, хто приїхав! — радісно вигукнув Михайло Пилипович, побачивши гостей. — Прошу знайомитись: Архип Люлька, поет і винахідник. Володимир Бебешко, здається, історик. А ось, — урочисто розвів руки, — майбутній професор математики Олександр Смогоржевський і, коли хочете, астронавт Сергій Корольов.

Всі четверо присоромливо опустили голови. Хто почервонів. А в когось, мабуть, і в роті пересохло. Несміливо кашлянули.

— Що ж, це чудово, що ви зустрілися. Я давно хотів вас звести. До речі, сьогодні мають бути Кіндрат Мухомір й Іван Шкурат. А ввечері, телефонував, прийде Дмитро Юрович Загул.

Михайло Пилипович налив ще дві склянки чаю і вже діловим тоном до всіх:

— Думаю, продовжимо наші заняття. Хлопці послухають. Тож прошу, Олександре...

Смогоржевський, все ще присоромлений гучним представленням, розклав на столі кілька зшитків, теж списаних формулами. Говорив він тихо, весь час водячи олівцем по стовпчиках математичних символів. Що вони означали, Архип не розумів. Видно було, що й Корольов не все знає. Та коли Смогоржевський закінчив, Михайло Пилипович пояснив:

— Нехай це не шокує друзів. Олександр працює у спеціальному розділі алгебри. Мушу сказати, що його результати заслуговують на те, щоб бути опублікованими як наукова праця. Обіцяю підготувати і рекомендувати її до друку.

Корольов говорив недовго. Він показав Михайлу Пилиповичу креслення нового планера, а розрахунки просив переглянути іншим разом, оскільки вони потребували часу.

Все це вразило Архипа. Він сидів, мов зачудований, і як у сні бачив уже й себе в цьому товаристві з кресленнями і розрахунками. Мало-помалу відчував, як на терезах його вподобань сталася перевага. Математика, техніка переважували. Тепер він неодмінно вступатиме в політехнічний. А поезія? Буде час — писатиме, не буде — одним поетом менше, — всміхнувся у душі.

Загул прийшов пізно ввечері. Стомлений і чимось стурбований мовчки пив чай і щось писав у записнику, а коли вже всі розійшлися і залишилися втрьох, запитав Кравчука:

— Мабуть, уже загітував?

— Архипа?

— Так.

— Ще й не говорили до діла.

— Видно ж, сам не свій... З книжкових полиць очей не зводить. Але що там, — жартома до Архипа, — одні ікси та ігреки — і все невідомі. А в поезії, брате, все відомо, зумій лише оспівати, — і, загорівшись, став декламувати:

Вставай, хто серцем кучерявий!

Нова республіка, гряди!

Хлюпни нам, море, свіжі лави!

О земле, велетнів роди!

— Не збивай, Дмитре, не ятри хлопцеві душу. Нехай вибирає сам...

— А що вибирати? Тільки в університет... До речі, Архипе, читали мою рецензію в «Червоному шляху» на свої вірші?

— Спасибі, Дмитре Юровичу, але вже вибір зроблено. Іду в політехнічний.

1931 року Архип закінчував інститут. Ще працював над дипломним проектом, як кілька кафедр одразу ж запропонували йому аспірантуру. Проявив він себе в математиці, механіці, а найбільше в теплотехніці. Створені ним турбінні установки не раз обговорювалися в наукових товариствах й діставали схвалення найавторитетніших спеціалістів. Тож і вибрав теплотехніку. А відтак, аспірантура з виробничим ухилом. Це означало, що мав закінчувати її не в навчальному закладі, а в науково-дослідній установі або ж на виробництві.

Одержавши призначення в Харків, перед самим від’їздом Архип завітав до Михайла Пилиповича.

— Прийшов попрощатися... Певне, вже нескоро вернуся в Київ, а може — й на зовсім... Спасибі вам за все!..

Михайло Пилипович підходить до Архипа і довго, довго дивиться у вічі, як і тоді, на березі Росі, потім мовить:

— Що ж, Архипе, ясна у тебе доля. Через десять-дванадцять років мені хотілося б тебе бачити директором великого заводу. Це якщо підеш на виробництво. Коли ж залишишся у навчальному закладі, бути тобі професором. Не то — зрікаюсь вірити...

Так вони й розлучилися, вчитель і учень. Цього разу назавжди...

IV

... Харків зустрів Архипа зливою. Вулицями спливали цілі річища, а небо немов прорвало. Архип уже не обходив ні калюж, ні потоків. Йому було байдуже: все одно мокрий до нитки. Кортіло якнайшвидше відшукати місце призначення, представитися начальству і дізнатися хоч що-небудь про майбутню роботу. Чомусь передчував, що дощ йому щось віщує, що в Харкові без сюрпризів не обійдеться.

Так воно й станеться. Буде й Інститут промислової енергетики, буде турбінний завод. Та доля круто поверне: комсомол направив його в Харківський авіаційний інститут, в одне з конструкторських бюро.

У цьому бюро саме розроблялася паросилова установка для літака. Над тим, щоб поставити парову турбіну на літаку, билися сотні конструкторських бюро в усьому світі...

— Нарешті, — зустрів Люльку начальник бюро. — А я вже ламаю голову, чи бува не передумали. Не сердитесь, що перехопили вас?

— Даруйте, але я ніколи не займався літаками... — зізнався Архип.

— От і добре. Нам потрібні нові ідеї. Сподіваюсь, у вас вони будуть...

Думки не давали спокою до другого дня. Вранці, познайомившись з конструкторами, Архип трохи заспокоївся. Начальниками інших відділів і груп були такі ж молоді люди, як і він. Вони одразу ж полонили Архипа відчайдушною вірою в свої пошуки, а водночас пояснили завдання, яке стояло перед відділом конденсаторів.

Архип зрозумів: авіації потрібні були нові швидкості. А збільшити їх ніяк не вдавалося. Це розуміли не тільки радянські інженери. Над цим працювали сотні конструкторських бюро в усьому світі. Пропонувалися найрізноманітніші проекти. Але коли справа доходила до металу, все залишалося на місці. Перевищити п’ятсот кілометрів за годину жоден літак не міг. І от народжується ідея використати на літаку парову турбіну. За схемою це виходило дуже пpосто: паpовий котел дає паpу, паpа обpетає туpбіну, потім охолоджується, пеpетвоюється на воду і знову подається в котел. Tуpбіна pухає гвинт, і літак летить...

Саме таку установку і взялися створити інженеpи констpуктоpського бюpо, де почав пpацювати Архип Люлька. Невдовзі його найближчими дpузями стали керівники суміжних відділів, і pобота закипіла.

Найбільше довелося туpбувати відділ pозpахунків і гpуп вихлопних газів. Але і Гліб, і Юхим, керівники цих колективів, не скаpжилися. Вони, навпаки, побачили в Аpхипові не пpосто собі інженеpа, а одержимого констуктоpа і винахідника.

Нарешті, здавалося, знайшли те, що шукали. Їм вдалося сконструювати заповітну туpбіну. Вона була і легкою, і котел компактний, як і годилося для літака. Але конденсатоp вийшов непередбачених pозміpів. Установка давала в п’ять pазів більше тепла, ніж звичайний мотоp, але ж і повітpя потpібно було більше. Що не pобили констуктоpи, конденсатоp зменшити не вдалося.

Ta Архип не здавався.

— Заждіть, хлопці, — заспокоював він колег. — Не все ще випробувано. Як бачите, вся заковика в системі охолодження. А що, як доступ повітpя посилити?...

З цього все й почалося. Виpішили повітpя нагнічувати силою. Для цього частину потужності довелося віддати вентилятоpу. Стало тpохи легше. Однак це не розв’язувало проблему, навіть тоді, коли вентилятоpу віддали всю потужність. Вийшов потужний компpесоp, що нагнічував велику кількість повітpя, але не залишалося потужності для головного — для гвинта. Літак не міг злетіти.

Toді Архип згадав пpо peактивну тягу. А що як взяти камеpу згоряння і сопло, з якого виpивається потік газів? А повітpя? Повітpя нагнічувати компpесоpом, який пpиведе в pух паpова туpбіна. Все немовби було реально. Але й цього разу розрахунки привели до невдачі.

Скільки їх, ідей, пpиходило в голову Аpхипові, не злічити. Але ті нові, пpо які говорив начальник констpуктоpського, не з’являлися. В безсонних ночах вони десь губилися.

Tpи дні і три ночі Архип не виходив з констpуктоpського. На четверту добу так і заснув за кульманом. А вpанці, пpийшовши на pоботу, Юхим і Гліб пpочитали на дошці: «Уpа!!!» Переглянулися: що б то могло означати? І давай будити Архипа.

— Виходить, заснув-таки, хай ти гоpиш... — буpмотів спросоння Архип.

Tільки в pоманах читав, як по тpи ночі не сплять, а потім замертво падають. Але не віpив...

— Ти пpо pомани потім. А заpаз — що то за «уpа» на дошці?

Архип ніби тільки згадав:

— Tа то ж, хлопці... Здається, ми на коні. Як ви дивитеся, якщо паpову туpбіну поховати?

— Tи що? — пеpшим Гліб, — заpади неї все заваpювали, а тепеp ховати?

— Гаpазд, тільки де той кінь? — спокійніше Юхим. — Що замість неї?..

— А от що — газова туpбіна!

Це вдаpило ніби гpомом! Все було настільки неждано-негадано, що дpузям нічого було сказати. Але вони віpили Аpхипові. Він-бо найкраще знав злощасні конденсатоpи, а pаз відмовляється від них, вважай, паpовій туpбіні не судилося піднімати літаки.

Але хлопці знали й про те, що газова туpбіна не така вже новинка. Її пpобували застосувати в авіації, та тільки нічого не вийшло. Лише кілька pоків тому пpофесоp Уваpов висунув цю ідею, та він же й довів: газова туpбіна ефективна лише пpи темпеpатуpі в тисячу і більше гpадусів. Оскільки ж матеріалів, здатних витpимати такий нагpів, у пpиpоді не існувало, то й сама ідея благополучно забулася. Маючи це на оці, Юхим запитав:

— Tак то воно так, Архипе, а з чого, власне, будуватимеш свій двигун?

— Знайдемо.

— Віp не віp, а газової туpбіни потрібної потужності нам не зpобити.

— Але ж і паpова нікому не потpібна, — відpізав Архип.

Сперечалися довго. Нарешті виpішили pозpобити два пpоекти. Один, основний, передбачав варіант з паpовою туpбіною; дpугий — на майбутнє — з газовою. Paнньою весною 1937 pоку обидва пpоекти було надіслано в Москву.

V

...Проте святкувати не довелося. Відповідь із Москви надійшла категорична. Як перший проект, так і другий були недосконалі. Того ж дня конструкторське одержало нове завдання. Всі троє: Архип, Гліб і Юхим переключалися на інші проблеми.

Після тривалої наради у начальника бюро хлопці за звичкою зібралися біля Архипового столу. Вони мовчки розглядали ескізи нових вузлів, які Архип встиг зробити після того, як послали проекти до Москви.

— Не знаю, як ви, а я не збираюся складати зброї. Вірю в газову турбіну, та й годі. А відповідь з Москви ще не значить, що ми на маємо рації.

— Будемо допомагати, — відказав Гліб за себе і за Юхима. — Але ти розумієш, нове завдання не менш важливе. Часу обмаль. Та й у тебе його — хіба що ночі. Не забувай, ти доцент — лекції в інституті. Так можна й ноги протягнути.

Незабаром сталося нещастя з Юхимом. Несподівано захворівши, він помер. Архип на якийсь час ніби й забув про проект. У розмовах з друзями він навіть не згадував про нього. Лише коли притягнув додому кульман і обладнав собі сякий-такий робочий куток, сказав домашнім і на роботі: віднині починає все спочатку.

І ось, нарешті, схема нового двигуна. Турбіну обертає струмінь газів — той самий реактивний струмінь, що рухає літак. На одному валу з турбіною посаджено компресор. Вона дає йому енергію, а він постачає її киснем. От і все — турбореактивний двигун... Все то все. Тільки ж знову: як бути з температурним режимом? Адже найкращі стопи витримували лише шістсот градусів і не більше. А треба тисячу — тисячу двісті.

Та ніщо вже не могло зупинити Архипа Люльку. Мабуть, це притаманне всім винахідникам: не тільки сумніватися в дотеперішніх теоріях, а й шукати нові, творити їх. Кінець кінцем, він доводить, що можна зробити потужну газову турбіну і при температурі шістсот—сімсот градусів. Більше того, на швидкостях літака від дев’ятисот до тисячі кілометрів за годину саме такі температури забезпечать найбільшу ефективність двигуна.

Теоретично все виходило. Принцип нового двигуна був простий і ясний. Залишалося перенести все на ватман, дати інженерний розв’язок задачі, розрахувати тягу, втрати пального, тиск повітря, температуру газу. Довести, власне, саму можливість побудови такого двигуна. Сконструювати його легким, компактним, а головне — забезпечити зліт літака.

Коли все було завершено, Люлька вирішив ознайомити зі своїми проектами техраду конструкторського. Всі знали, що він давно вже працює над якимсь проектом, а тому зал не вміщував усіх охочиих глянути на креслення і послухати винахідника.

Проте Люлька говорив недовго, а закінчив проханням дозволити йому приступити до експериментального зразка.

Хтозна, чи саме ці слова зачепили одного з членів ради, чи сама ідея нового двигуна, як він тут же підхопився з місця й вигукнув:

— Шановний добродію, це що ж виходить — літак без пропелера? Скажіть-но, скільки пального в такому разі з’їдатиме ваш двигун?

Архип спокійно назвав цифру.

— Так це ж не літак, а летюча цистерна! — знову підхопився той з місця. — Коли товариство хоче знати мою думку, мушу сказати. Ми знаємо багато геніальних праць Кибальчича і Ціолковського, Цандера і Вєтчинкіна. Але, даруйте, все це теорії. Ми знаємо і «Завоювання космічних просторів» Юрія Кондратюка, та це не значить, що маємо сьогодні ж будувати космічні кораблі. Може, й тут все геніально і талановито, але, товариші, згодьтеся, все це не на часі.

Після цього хтось підтримував Люльку, хтось поздоровляв, але він уже не чув. До нього лише долинуло:

— Підписатися під вироком поршневій авіації в той час, як вона набуває розквіту?!. Ну, знаєте, це не лише блюзнірство...

Вже пізнім вечором, з товстезним рулоном креслень, Люлька зайшов до академіка Проскури. Розказав про свій проект, як пройшла технічна рада, і попросив:

— Хочу знати, Георгію Федоровичу, вашу думку.

Георгій Федорович нащось перегорнув ще раз пояснювальну записку, не кваплячись одповів:

— Як на мене, ви, Архипе, зробили видатну справу. Я піднімаю обидві руки за ваш проект і де тільки зможу, підтримуватиму його. Але буду відвертим: як поведе себе двигун на літаку, не знаю. І моя вам порада — пошліть проект професорам Уварову й Вєтчинкіну.

Через місяць Архип Люлька одержав від професорів блискучі відгуки на проект. В особистих листах до винахідника вони писали, що його турбореактивний двигун — єдиний тип двигуна, який у майбутньому має відіграти вирішальну роль в переозброєнні авіації.

Це була перемога. Щоправда, Архипу Михайловичу Люльці доведеться пережити ще багато клопотів і тривог, поки його двигун підніме у повітря перший літак, а потім і всю авіацію.

VI

... Дванадцять років. Довгі і короткі дванадцять років... Не став Архип Люлька ні директором заводу, ні професором. А став він у свої сорок три Генеральним конструктором авіатехніки СРСР. Винайдений ним двигун був потужнішим і компактнішим, а тягу давав значно більшу, ніж будь-який з відомих в ту пору двигунів. Підтвердилися найсміливіші задуми винахідника.

З роками, коли стало можливим порівняти пошуки радянського конструктора з працями зарубіжних авіаторів, вияснилося, що вони йшли тим же шляхом. Німецький двигун «Юмо» на диво був схожий на двигун Люльки: одноступінчата турбіна, осьовий компресор, вісім ступенів стиснення... Подібну схему використав і Франк Уїтл, англійський винахідник турбореактивного двигуна. Він, як і Люлька, задумав свій винахід ще на початку тридцятих років. Ціле десятиліття добивався здійснення свого задуму. Нарешті йому вдалося зацікавити одну фірму, і та закупила патент. Капітан Уїтл став пером Англії і був нагороджений орденом Бані.

... Вже вкотре я в Москві і в цій кімнаті — не злічити. До стелі тут книжкові полиці, здоровенний письмовий стіл, портрет Шевченка на стіні, а в кутку — старий-престарий кульман. Якби не синява тютюнового диму, можна б подумати, що тут нікого не буває. Та ні, видно, що й цього недільного дня Архип Михайлович працював. Згорнувши на столі папери, він радо зустрічає. Входять Галина Євгенівна, дружина, сини В’ячеслав і Володимир, донька Лариса.

— Сьогодні у нас свято, —каже Архип Михайлович, — Ляля закінчила інститут. Воно годилося б і чарку з такого приводу. Як гадає мати?..

Галина Євгенівна сміється і жартома з докором до чоловіка:

— Чи не забагато приводів у цій сім’ї: то доктор, то професор, лауреат, Герой, академік — і все приводи. А слідом за батьком і сини: дисертації кандидатські, а тепер уже й за докторські взялися. Самі приводи...

— Ото будеш знати, як з родом Люльок знатися, — в тон відповів дружині Архип Михайлович.

— Ну, коли так, прошу. Стіл давно вже накрито, — гостинно запрошує Галина Євгенівна. — Тільки хоч там не чади.

І розказує Архип Михайлович про нашу авіацію, про вчених і конструкторів, які підняли її на недосяжну височінь, про свого саварського вчителя академіка Кравчука.

— А знаєте, — каже, — він так і залишився моїм вчителем — першим і останнім. Вчив недовго, лише в семирічці, а пам’ять берегтиму, скільки житиму.

— Чому про себе так мало розповідаєте?

— А що розповідати? Літали б літаки... Та й рано ще братися за мемуари...

Раптом розкотистий голос вмовкає. На чолі глибіють борозни життєвих клопотів і тривог. І сивина, як ранкові тумани над Россю, прикриває його невгамовні думи. Хтозна, може, він думає про літаки, що з його двигунами давно вже здолали науковий бар’єр, перекрили й потроєну швидкість звуку, а може... Хтозна, над чим може думати один із великих винахідників планети...

Микола СОРОКА,
кандидат філологічних наук,
член Національної Спіки письменників