Отже, фашисти — люті вороги принципів соціальної справедливості, захисту прав трудящих та солідарності найманих працівників. Так?

Ні, не так. Не зважатимемо на лемент давніх та сучасних викривачів фашизму і спробуємо дещо розібратися у цьому суспільно-політичному феномені на класичному прикладі Німеччини; при цьому для початку згадаємо, що партія Адольфа Гітлера звалася націонал-соціалістичною, та ще й робітничою. А розбиратимемося, сконцентрувавши увагу на такому цікавому явищі, як Німецький робітничий фронт.

Ця організація з абревіатурою DAF (Дойче Арбайтерфронт) була створена 10 травня 1933 року, невдовзі після приходу нацистів до влади; на той момент країна ще не вийшла із масштабної економічної кризи, кількість безробітних сягала 25,9 мільйона; для 40% німецьких сімей основним джерелом життя була соціальна допомога. Кризу поглиблювали постійні конфлікти між працею і капіталом, які набирали форм страйків, локаутів, масових заворушень.

DAF постав на місці кількох профспілкових об‘єднань, кожне з яких співпрацювало з якоюсь з-поміж провідних політичних партій. Це відбулося у межах загальних процесів уніфікації і консолідації німецького життя під проводом нацистів і було сприйняте в цілому позитивно основною масою населення, виснаженою перманентною економічною кризою і гострими політичними “розбірками”. Навіть те, що DAF керували призначені “згори” чиновники, а не висуванці самих найманих працівників, сприймалося позитивно: адже не відволікалися сили на “підсиджування”, “пропихання”, натомість нова організація одразу зосередилася на оголошеному Геббельсом “генеральному наступі на безробіття”. З іншого боку, керівник DAF Роберт Лей, призначений на відповідальну посаду особисто рейхсканцлером Гітлером, не рвався поставити непрохідний бар’єр між колишніми профспілками і Фронтом. Це відчувалося у символіці: як і раніше, відзначалося 1 травня (воно навіть стало державним святом), майоріли червоні прапори, а емблемою DAF став молот і зубчасте колесо.

Матеріальну основу DAF становило конфісковане майно профспілок; до цього додалися членські внески, які становили 1,5—2 рейхсмарки з людини (сума, значна для більшості сімей Німеччини); 1935 року під тиском Лея підприємці погодилися нараховувати DAF членські внески працівників з доходів своїх підприємств. Це значно зміцнило матеріальну базу і збільшило кількість членів DAF. Таким чином, дохід об’єднання 1939 року становив 539 млрд. марок — утричі більше, ніж у нацистської партії. На що ж витрачалися ці гроші? І як DAF та його лідер ідейний нацист Лей поводився із підприємцями?

Слід одразу зазначити, що в межах політики боротьби з інфляцією зарплати у Німеччині з 1933 року були практично “заморожені”, так само, як і ціни на основні товари. Проте з ініціативи DAF з 5 грудня 1933 року був виданий урядовий указ, за яким зарплати, менші за 183 марки звільнялися від податків. Середня зарплата у Німеччині тоді становила 170 марок. Таким чином де-факто зарплати абсолютної більшості німців були підвищені.

Запам’ятаємо це і продовжимо розповідь про DAF. Під керівництвом Лея та його помічників Фронт швидко став універсальною громадською організацією, зайнятою, крім залагодження стосунків між підприємцями й найманими працівниками, крім пропаганди, навчання і виховання виробничих кадрів, ще й організацією відпочинку та розваг трудящих. Що стосується проголошеної нацистами гармонізації суспільних стосунків на ґрунті загальнонаціональної єдності, то тут роль DAF була швидше допоміжною: прямих важелів впливу на підприємців Лей не мав. Але він мав прямий доступ до фюрера, а це за умов “уніфікації” громадсько-політичного життя Німеччини, тобто підпорядкування всіх сфер суспільної життєдіяльності партії, її ідеології та її вождям всіх рівнів, дозволяло ефективно “рекомендувати” власникам підприємств робити ті чи інші кроки. І Лей ефективно користався своїми можливостями. А для їхнього посилення на великих та середніх підприємствах були сформовані “робітничі дружини”, метою яких було стежити за громадським порядком. Для цього ж були призначені і суди честі DAF для робітників.

Але силові заходи у діяльності DAF стояли на другому, якщо не на третьому плані. Головний вплив нацистської ідеології на робітників здійснювався через розвиток мережі соціальних заходів, спрямованих на поліпшення життя найманих працівників й осіб донедавна “вільних” професій, які також ставали членами DAF. Власне, йшлося про виконання обіцянок, даних на початку 1933 року — істотно поліпшити життя німецького народу, гарантувати стабільність, подолати безробіття і дати кожному можливість гордитися, що він німець.

Одним із головних напрямів цієї діяльності стала програма DAF “Краса праці”, складовими якої були естетизація процесу праці та культурна освіта трудящих.

Сталося так, що Лей на початку 1934 року їхав через голландську провінцію Лімбург і побачив чисті, охайні заводські приміщення, які потопали у морі зелені. Він зробив висновок, що в такому стилі слід переобладнати й німецьку промисловість. Альберт Шпеер, талановитий молодий архітектор та менеджер, котрий безпосередньо керував у перші роки програмою, знаходив належні важелі впливу на підприємців (адже було добре відомо, що Шпеер — один із улюбленців фюрера), і ті переоснащували заводські корпуси, ставили квіткові горщики у цехах, розширювали площу вікон, будували заводські їдальні (що до цього було великою рідкістю). DAF широко залучав фахових художників до оформлення заводів і фабрик.

У межах цієї програми працівники DAF займалися також проблемами гігієни на виробництві (душі, рукомийники), харчування (якість та ціни продуктів, оформлення їдалень та буфетів), житловими умовами на тих підприємствах, де людям доводиться тривалий час працювати далеко від дому. Будувалися також відкриті басейни та спортивні майданчики при підприємствах.

Ось деякі результати програми “Краса праці”: 1935 року на 12 тисяч підприємств значно поліпшилися умови праці; підприємці на це витратили 100 млн. рейхсмарок. В 1936 році на 70 тисячах підприємств були побудовані десятки тисяч кухонь та їдалень, кімнат відпочинку, басейнів і спортивних майданчиків на загальну суму 1 млрд. марок.

Метою цих та інших заходів було підвищити самоповагу робітників. 1937 року на зібранні DAF у Магдебурзі Лей сказав: “Я буду прагнути до того, щоб наші заводи і фабрики стали храмами праці, я буду намагатися зробити робітників найбільш шанованими людьми Німеччини”.

А ще Лей зазначав: “Не треба говорити, що наші соціальні заходи — це витребеньки, навпаки, вони є проявами підприємливості найвищого ґатунку. Підприємець, котрий цього не розуміє, — не господарник і не німець”.

У DAF був створений спеціальний Інститут наукової організації праці. Він допомагав підприємцям і робітникам найраціональніше налагодити виробничий процес. Важливим чинником економічного піднесення Лей вважав змагання між робітниками. Професійне змагання, головним чином серед молоді, розгорнулося з 1934 року. А з 1936 року організовано змагання за звання “зразкове націонал-соціалістичне підприємство” і за перехідні золоті прапори. Ці прапори переможцям у змаганні щороку на 1 травня вручав сам Адольф Гітлер. 1937 року у змаганнях за фахом під гаслом “Дорогу найбільш здібним і працьовитим” узяли участь майже 2 млн. працівників.

Упродовж 1935 року була проведена акція “гарне освітлення робочих місць — гарна праця”. Наступного року пройшла нова акція: “Чисті люди на чистому підприємстві”. Далі було “Чисте повітря на робочому місці”. Далі — “Гаряча їжа на підприємстві”. Дрібниці? Робітники Німеччини, країни, яка програла у Першій світовій війні і з величезними труднощами виходила з економічної кризи, так не вважали.

DAF за рахунок накопичених грошей одержав можливість матеріально підтримувати його членів у разі хвороби, втрати робочого місця і травми на виробництві. Фінансувалися також програми з охорони материнства і дитинства, з профілактики захворювань на підприємствах.

Власне виховна робота DAF була зосереджена з 1937 року у підрозділах “Свято” і “Народна освіта”. “Свято” забрало у сферу своєї діяльності передусім народний театр і художню самодіяльність. За допомогою мережі відділень на місцях цей підрозділ організовував масові відвідини трудящими театральних спектаклів і концертів із класичним репертуаром. При цьому частину витрат брали на себе підприємства. “Свято” проводило на підприємствах художні виставки, товариські вечори, ювілеї ветеранів праці, вечори хорового співу, гуртки за інтересами — від філателістів до любителів шахів. З 1937 року цей підрозділ перебрав на себе й організацію народних свят на селі та відродження народних промислів.

Підрозділ “Народна освіта”, в принципі, виконував функцію сучасних народних університетів країн Європи: тут і курси з вивчення мов, і курси з математики, і пізнавальні екскурсії, і музичні гуртки. Плата за все була невеликою, найчастіше — символічною. Підрозділ організував масу пересувних та виробничих бібліотек; у 1937 році у всіх селах, де мешкало понад дві тисячі осіб, він створив свої бібліотеки.

Ще один дуже важливий напрям діяльності DAF — це організація відпусток робітників. Справа в тому, що до приходу нацистів до влади така проблема фактично не існувала. Адже на початку 1933 року мінімальна відпустка промислового робітника (не рахуючи свят і вихідних) становила лише 3 дні. Наприкінці цього ж року вона була збільшена до 6 днів (для молоді — до 7 днів). Здавалося б, різниця незначна — але вона невдовзі стала відчутною у зв‘язку з тим, що питаннями організації відпочинку робітників зайнялася створена в межах DAF організація з дещо екзотичною назвою “Сила через радість” (KdF). На її установчих зборах Лей заявив, що у вихідні і під час відпустки робітник мусить повноцінно відпочити — а повноцінний відпочинок є активним. Бездіяльність під час відпочинку, за словами Лея, породжує злочинні схильності, відчуття порожнечі та нікчемності, а “це дуже небезпечно для держави”. Для того, щоб сформувати у робітників почуття щастя та вдячності партії, продовжував він, а також ліквідувати комплекс культурної неповноцінності, треба відкрити трудящому люду доступ до всіх тих культурних благ, які досі мала у своєму розпорядженні буржуазія. Для сприяння фізичному і духовному здоров‘ю потрібно розширювати можливості для масового спорту, організовувати для робітників туристичні поїздки; туризм має сприяти посиленню любові до Фатерланду, до його природи і ландшафтів. В кінцевому підсумку Лей наголосив, що чекає від KdF допомоги у створенні “нової спільноти, нового суспільства націонал-соціалістичної держави”. Завдяки членським внескам і дотаціям щорічні витрати KdF в 1933—42 роках у середньому становили 26,7 млрд. марок.

Ця організація (в 1939 році — 7,5 тис. штатних працівників та 130 позаштатних сумісників), крім усього іншого, мала власний “народний театр” і власний симфонічний оркестр, який постійно давав безплатні концерти по країні. У великих містах “відомство свят” мало власні сцени і мандрівні театральні трупи; численні пересувні кіноустановки добиралися до “ведмежих кутків” Німеччини. Для робітників квитки на будь-які класичні концерти й у великі театри дотувалися багатим DAF (так, за відвідання Берлінської опери робітник платив одну марку за квиток, в той час як середня ціна звичайного квитка була у три-п’ять разів вищою). Організовувалися навіть поїздки робітників на Байрейтський фестиваль музики Вагнера. Тижневе перебування там на путівкою KdF (три концерти, житло, харчування) коштували 65 рейхсмарок, що було доступними простій людині.

Отож: 1934 року KdF організувала туристичні тури для 2 млн. осіб, 1935 — для 3 млн., 1935 — для 4 млн., 1936 — для 6 млн., 1937 — для 9 млн. Безпосередньо перед війною заходами KdF був охоплений кожен другий німець (включно із населенням приєднаних до Рейху Австрії, Судетів та Клайпеди).

Своєрідним “фірмовим знаком” KdF стала зорганізована цим відомством масова і небачена досі в світі туристична кампанія для простих німців під гаслом “Німецький робітник мандрує”. Прес-секретар DAF сказав про цю сферу діяльності організації так: “Найкращим свідченням народного характеру нової влади і найкращою пропагандою на її користь є те, що тисячі людей з мозолястими руками стали щасливими відпускниками”.

Це не були порожні слова. “Силою через радість” (KdF) влаштовувалися тижневі турпоїздки країною, на вікенд проводилися вилазки на природу на велосипедах, пішки або в комбінації з автобусною екскурсією. Часто практикувалися туристичні поїздки всім колективом або сімейні подорожі за цілком доступними цінами. На доступному рівні ціни трималися завдяки численним знижкам: наприклад, квиток у поїзді у третьому класі для відпускника коштував на 50—75% менше, такими ж серйозними були зниждки на готель і харчування. Звісно, нерідко це робилося за рахунок якості послуг, але робітники були все одно щасливі — до здобуття влади нацистами туризм вважався привілеєм верхівки суспільства. Тим більше туризм морський та закордонний.

Для організації морського туризму членів KdF спершу використовувалися старі кораблі, погано пристосовані для масових морських подорожей. Але вже 1 травня 1936 року у Кілі були закладені два кораблі-близнюки “Вільгельм Густлов” та “Роберт Лей”. Кожен на 1600 пасажирів. Вони були спущені на воду у травні наступного року. До них додалися лайнери “Адмірал”, “Сьерра Кордова”, “Осеана”, які ходили Атлантикою, Балтикою, Середземним морем. Скажімо, тижневий круїз на Мадейру на “Роберті Леї” коштував 150 марок, включно із дорогою і харчуванням. Сума немала, але пересічний робітник між її заощадити за рік, працюючи надурочно. Хоча, звичайно, кораблі DAF не були суперкомфортабельними, вони були облаштовані цілком раціонально і зручно для масового туриста. Для порівняння: у звичайних туристичних фірмах поїздка на Мадейру коштувала близько 400 рейхсмарок, і її могли собі дозволити тільки представники заможних верств населення. Для робітників DAF організував й інші круїзи — на острів Гельголанд, у норвезькі фіорди, на острів Тенеріфе, по Середземному морю, на Азорські острови, а також просвітницькі екскурсії у Венецію, Неаполь та Афіни. Планувалися навіть поїздки до дружньої Японії, але їм завадив початок Другої світової війни.

В 1936 році на острові Рюген DAF побудував морський курорт — перший із п‘яти запланованих кліматичних курортів, який приймав щорічно 350 тисяч відвідувачів. Тижневий курс на цьому курорті коштував тільки 20 марок.

DAF мав власні спортивні бази і будинки відпочинку (включно із лижними базами) у Баварії, Тиролі, Гарці, а також бази й інвентар для занять вітрильним спортом та веслуванням. Раніш вітрильний спорт вважався буржуазним; тепер він став приступним для багатьох, оскільки тижневий курс коштував 50—60 марок, включно із послугами інструктора. Тижневі курси гірських лиж на курортах, включно із інструктором, проживанням, харчуванням, інвентарем і дорогою, коштували 23 марки. Нагадаю ще раз: середня зарплата у Німеччині становила 170 марок, і хоча це було значно менше, ніж у Великій Британії та Франції, завдяки раціональній системі соціальних преференцій Німеччина другої половини 30-х років ХХ століття мала найвищий середній рівень життя у тодішній Європі. І не дивно, що 75% німецьких трудящих 1939 року були залучені до роботи в DAF, хоча туди й не заганяли кийком.

Щоправда, була одна важлива сфера, в якій DAF (як і націонал-соціалістичне керівництво Німеччини) так і не зумів досягнути істотного прогресу. Це — житлове будівництво. Для розв‘язання проблем із житлом DAF та уряд широко використовували податкові пільги та субсидії, щоб стимулювати кооперативне будівництво. Проте у часи Веймарської республіки, скажімо, у Берліні були збудовані 230 тисяч квартир, а за нацистського режиму — тільки 102 тисячі, та й то більша частина з них була закладена ще до кризи 1929 року, законсервована, а з 1934 року — “розморожена”. Отож для розв‘язання житлової проблеми за мовчазного сприяння DAF нацисти збільшували житловий фонд за рахунок депортації євреїв. Так, після аншлюсу Австрії за півроку у Відні у 44 тисячі єврейських квартир були вселені арійці; євреї одержали житло у нетрях. Проте розв’язати проблему навіть таким чином не вдалося; адже потреба у житлі на початок 1938 року у Відні становила 150 тисяч квартир. 1940 року 40 тисяч віденських євреїв, що залишилися на той момент у місті, були депортовані в Польщу, але і це не розв‘язало остаточно житлової проблеми.

До речі: звісна річ, до DAF не приймали євреїв, слов‘ян, циган, взагалі людей неарійського походження (хоча, наприклад, латиші, естонці, фіни, не кажучи вже про скандинавів, вважалися представника арійських чи аріїзованих народів). Людей, котрі за нацистськими расовими (так званими нюрнберзькими) законами вважалися метисами першого ступеня, оскільки одним із батьків мали єврея, були небажаними членами DAF, хоча і мали так звані тимчасові громадянські права, могли учитися у вищій школі й працювати у промисловості, на транспорті, в охороні здоров’я (але не на державній службі). Євреї могли служити у війську, але не мали права на членство у партії; писаних та неписаних обмежень щодо участі цієї досить численної категорії населення (за різними підрахунками, від 2 до 3% загальної кількості громадян Третього рейху) у DAF не існувало.

Загалом, діяльність DAF була не просто успішною, а дуже успішною, якщо зважити, що розгорнулася вона у післякризовій країні; у деяких сферах, менш пов‘язаних із політикою та ідеологією, Фронт заклав стандарти соціальних програм, успішно виконуваних у повоєнній Європі 50—70-х років ХХ століття. Власне, досить поглянути на темпи розв‘язання проблеми безробіття, щоб зрозуміти: обіцянка “генерального наступу” на цю проблему №1 Німеччини на початку 30-х років була виконана. 1936 року кількість безробітних (тобто осіб, котрі не мали постійної праці) становила менше 2 мільйонів. Для цієї категорії населення були влаштовані різноманітні тимчасові заняття: широкий спектр громадських робіт, побудова автобанів та спортивних комплексів тощо. На 1939 рік безробіття в Німеччині фактично зникло.

Отож не дивно, що завдяки активній соціальній політиці уряду і DAF та його енергійному керівникові Роберту Лею Гітлер зумів одержати практично необмежену підтримку найкваліфікованішого і найорганізованішого у західному світі робітничого класу майже до кінця війни. Навіть у критичні моменти (Сталінград, масові бомбардування союзниками німецьких міст, вступ ворожих військ на територію Німеччини) ця підтримка не зникала. У нацистській Німеччині не було жодного спонтанного повстання проти влади (як не парадоксально на перший погляд, серед антифашистів були представники кадрового офіцерства, інтелігенції, священницьких кіл, але не пролетаріату). І не в останню чергу мобілізація зусиль для війни здійснювалася Фронтом.

З початком Другої світової війни відпустки у Німеччині були на третину скорочені, 8-годинний робочий день зберігся, але стали правилом додатково оплачувані надурочні роботи. До 1942 року в порівнянні з 1938 майже удвічі зріс прибутковий податок з громадян. Високі податки були впроваджені на алкоголь, сигарети, на театральні квитки і на проїзд у громадському транспорті. Але помітного скорочення виробництва товарів широкого вжитку та мобілізаційних заходів у промисловості не було, попри гучні декларації Геббельса, аж до самого початку 1945 року.

У перший період війни DAF та його освітні та культурницькі структури продовжували традиційну діяльність, хоча і не в повному обсязі. Скажімо, туристичні кораблі DAF перетворилися на плавучі шпиталі. Це було до кінця 1942 року, до поразки під Сталінградом й оголошення тотальної війни. Тоді традиційні програми були практично скасовані. У цей час в DAF головним став суворий контроль за ефективним виробництвом, забезпечення громадських робіт, ідеологічна й допомогова діяльність — аж до квітня 1945 року.

Таким чином, при ближчому розгляді націонал-соціалізм виявляється зовсім не таким простим явищем, як про це твердила радянська і частково навіть західна пропаганда. В термінах концепції Арнольда Дж. Тойнбі, націонал-соціалізм став одним із варіантів відповіді на потужний виклик першої половини ХХ століття. Йдеться про виклик модернізації, адекватна відповідь на який неможлива без створення того чи іншого варіанту соціальної держави. Власне, Німеччина першою створила основи такої держави, не чекаючи повномасштабного виклику, ще наприкінці ХІХ століття і зміцнила ці основи у перше десятиліття ХХ століття. Слідом за Німеччиною на початку ХХ століття тим же шляхом рушили Велика Британія та країни Скандинавії. Тому, всупереч поширеній думці, Росія не була першою на шляху побудови соціальної держави. Ба більше: у Росії ця держава аж до середини 50-х років ХХ століття лишалася тільки декларацією, натомість гаслами усуспільнення виробництва прикривався диктат нового панівного класу — номенклатури, який проводив модернізацію у своїх інтересах. В Італії 20—30-х років соціальна держава будувалася у вигляді нового станового суспільства, де розподіл суспільного продукту регулювався складною системою приписів і, насамперед, авторитетом і волею дуче. У Німеччині ж ішов процес одночасно і відновлення певних соціальних стандартів, властивих їй напередодні Першої світової війни, і пошуку принципово нових розв‘язань проблем збалансування суперечностей і гармонізації суспільних стосунків. Але, на відміну від Скандинавських країн чи США доби “Нового курсу” Рузвельта, Італія, Німеччина та Росія об’єднувала одна спільна риса, яка дозволяє вести мову швидше про квазісоціальну, аніж про справді соціальну державу: там, образно кажучи, відбулося одержавлення суспільства замість усуспільнення держави. А таке одержавлення, здійснене за допомогою новітніх технічних і соціально-технологічних засобів, і дозволяє говорити про тоталітарний лад.

Адже другою стороною і неодмінним супутником усіх соціальних програм, які проводилися німецьким урядом і DAF, було відверте програмування життя робітництва і всіх найманих працівників та контроль за цим життям. 44 тисячі штатних працівників DAF не лише поліпшували культуру праці, побут та дозвілля робітництва, а й спрямовували це дозвілля у “правильне” річище, виховували націонал-соціалістичний дух, утверджували цінності “арійської раси”. Члени DAF мали можливість обирати тільки між гірськолижними та морськими курортами; тематичне наповнення екскурсій в Афіни, репертуар кінострічок та театральних вистав, добір книг у пересувних бібліотеках — усе це було поза їхньою волею і визначалося відповідними партійними інстанціями. До цього слід додати і “тимчасове розв‘язання” житлової проблеми за рахунок “небажаних елементів”, більшість котрих становили євреї, але були й німці “неправильної орієнтації” (політичної та іншої), поляки, представники інших “нижчих” народів. За рахунок такої “зачистки” у Берліні поліпшили житлові умови, прийнявши і мовчки (чи вголос) схваливши такі норми суспільного життя, понад 100 арійських сімей — приблизно стільки, скільки й за рахунок будівництва нових квартир.

Іншими словами, ціною добробуту для німецького робітництва, передусім членів DAF, стала відмова від свободи. Вибір німців на користь стабільності і соціальних гарантій описав Еріх Фромм у знаменитій книзі “Втеча від свободи”. Інша річ, що на відміну від народів колишнього СССР, де така втеча відбувалася заради не більше ніж примари соціальної справедливості та химери “світової революції”, німецькі трудящі одержали реальні блага взамін за політичні та духовні свободи. Іншими словами, їм було що захищати у війні, яку Гітлерові вдалося подати як “оборонну”, — завоювання націонал-соціалізму.

До речі: на окупованій території СССР найбільше вразила німецьких солдат розбіжність між словом большевицької пропаганди і реальністю повсякденного життя Совєтської держави, “країни переможного соціалізму”. В останні роки опубліковані численні листи солдат Вермахту від літа 1941 року. Однією із наскрізних тем цих листів є, між іншим, констатація відсутності елементарних туалетів у сільських школах, а відтак — констатація дикості та нецивілізованості східних слов‘ян. Іншими словами, теза нацистської пропаганди про нижчу расу дістала могутнє практичне підкріплення, і до Сталінграда, а то й битви за Дніпро вона сприймалася як щось таке, що відповідає дійсності.

Та й після 1943 року німецьким солдатам було що захищати. Вони свідомо билися проти “орд большевиків” за свої оселі, за високий рівень життя, за соціалізм з людським (для арійців, звісно) обличчям. Звідси й фольксштурм, і “вервольфи”, і готовність до кінця битися на Східному фронті. Жодна, навіть найпотужніша пропаганда не змогла б так змобілізувати на тяжку війну і на повсякденну мужність у тилу під бомбами стратегічної авіації союзників. Головним чинником, який зумовив тривалий опір німців значно потужнішим Об‘єднаним Націям стала не нацистська пропаганда, а реальні соціальні здобутки десятків мільйонів людей у 30-х роках. Інша річ, як ці здобутки були повернуті і висвітлені геббельсівською пропагандою.

Що ж стосується совєтської пропаганди, то не випадково 1945 року вона дала настанову на грабунок та приниження німецького населення — адже слід було неодмінно унеможливити спокійне, розважливе порівняння рядовими воїнами-переможцями соціальних здобутків в СССР і Німеччині. Справді, у тодішньому СССР у 30-ті роки ХХ століття нічого подібного до соціальних програм, які були спрямовані на кожного пересічного німця, не існувало і не могло існувати. Справа не тільки в розкуркулюванні, голодоморі, “великому терорі” чи інших акціях влади. Головне — те, що владна верхівка в СССР не зважала і не бачила потреби зважати на соціальні проблеми найширших верств народу; головними інструментами реалізації модернізаційних проектів були тотальна пропаганда, репресивний апарат, охоплення суспільства різноманітними “привідними пасами комунізму” — дочірніми структурами ВКП(б), і, нарешті, не менш тотальний, ніж пропаганда, перерозподіл виробленого продукту на користь військово-політичних програм (т. зв. “позики” тощо). Власне, з 30-х по 50-ті роки в СССР під гаслами соціальної держави проіснувала, мабуть, одне з найбільш антисоціальних держав ХХ століття (поруч можна поставити хіба що Кампучію Пол Пота та Північну Корею Кім Чен Іра). В нацистській Німеччині навіть у 1945 році не можна було уявити собі щось подібне до указу президії Верховної Ради СССР від 26 червня 1940 (номінально “мирного”) року “Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишання робітниками і службовцями підприємств та установ”, за яким заборонявся перехід з підприємства на підприємство за власним бажанням, а запізнення на роботу терміном понад 20 хвилин тягнуло за собою кримінальну відповідальність (зазвичай п’ять років ҐУЛАҐу).

Звичайно, і у 30-ті роки робітнича еліта СССР могла розкошувати у кримських чи кавказьких санаторіях, куди часом потрапляли і прості робітники, у всіх парках більш-менш великих міст були улаштовані тири та парашутні вишки, робітнича молодь без відриву від виробництва навчалася в аероклубах. Але йшлося зовсім не про соціальні програми — в СССР був розгорнутий тільки той фрагмент сфери відпочинку, який безпосередньо працював на майбутню війну. Масовий спорт також був безпосередньо спрямований на підготовку вояків і включав у себе передусім суто прикладні дисципліни.

Що ж стосується масового вітрильного спорту та закордонних туристичних круїзів, то вони з‘явилися в СССР тільки за брежнєвських часів. Як і багато чого з інших просвітницьких та соціальних програм, освоєних у 30-ті роки DAF. Чи вивчали совєтські ідеологи німецький досвід, чи вони самостійно дійшли думки про корисність тих або інших проектів? Невідомо. Але, як бачимо, щоб люди з ностальгією задували про нього, Брежнєв мав лише в головному наслідувати Гітлера. Включно із політикою підготовки до нової світової війни, з державним антисемітизмом і звеличенням нового різновиду “істинних арійців” в особі “совєтської людини”. І знов-таки, ціна брежнєвського достатку виявилася надто високою для пересічної людини — соціально-економічна катастрофа на теренах екс-СРСР цілком сумірна із тим, що буває після програної світової війни. З тією різницею, що не знайшлося свого Ерхарда, щоб побудувати на місці симулякра справжню соціальну державу.