З перших кроків української незалежності донецька еліта готувалась до захоплення політичної влади в країні. Спочатку це був авантурний план приходу до влади під вивіскою Ліберальної партії і великих грошей на виборах 1994 року. Згодом появився план заміни Кучми на донецького губернатора Володимира Щербаня на виборах 1999-го. Врешті, “донецькі” таки мали змогу покерувати, коли на хвилі шахтарських бунтів Юхим Звягільський усунув від влади прем’єр-міністра Кучму і в 1993 році очолив уряд. Але те “керівництво” закінчилось для “донецьких” справжнім розгромом.

Перегодя почалася нова хвиля просування “донецьких” до політичного Олімпу. Після призначення Януковича на посаду прем’єр-міністра вона вступила в заключну фазу. Як повідомило 14 серпня 2003 року донецьке регіональне видання “Панорама”, “в готелі “Люкс” відбулась нарада ключових фігур “Донецької групи” за участю Рината Ахметова і Віктора Януковича. На зустрічі прийнято принципове рішення про висунення Януковича кандидатом в Президенти. Це рішення не залежало від позиції Леоніда Кучми, а також від пропозицій Віктора Ющенка. Також обговорено питання про тактичний союз з керівництвом парламенту, дніпропетровцями та СДПУ(о) до весни наступного року. Його мета — надання гарантій нині чинному “гарантові” взамін його усуненню від виборів 2004”. Тобто квітневий сценарій планувався ще рік тому, і про це було сказано в пресі. Проте ніхто на те не зважав. І даремно. Бо наступні події підтвердили постулат нинішнього прем’єра “Донбас порожняк нє ґоніт”.

У цьому контексті потрібно розібратись, хто є хто в “Донецькій групі”. Попри усталену думку про нібито її монолітність, насправді це — конгломерат різних груп та різних інтересів, які врівноважуються одним-єдиним чинником — необхідністю створення колективної системи безпеки. Тому варто говорити не про одну структуровану “Донецьку групу”, а про кілька груп, що можуть конкурувати і навіть ворогувати на регіональному рівні, але достатньо єдиних у своїх діях на зовнішньому напрямку. На думку “Інвест-газети”, “якщо бізнес у Донецькій області в кожної ФПГ свій, то у політиці донеччани звикли триматися разом”.

Нині під контролем вихідців із донецького регіону перебувають посади прем’єр-міністра України (В. Янукович), першого віце-прем’єра та міністра фінансів (М. Азаров), віце-прем’єра з питань ПЕК (С. Клюєв), міністра палива й енергетики (С. Тулуб), аграрного міністра (В. Слаута), Генерального прокурора України (Г. Васильєв), першого помічника президента і голови наглядової ради “Укртелекому” (С. Льовочкін), керівника Державного управління виконання покарань (В. Льовочкін), першого заступника голови НАК “Нафтогаз України” (О. Шелудченко), голови Фонду держмайна України (М. Чечетов), голови наглядової ради “Ощадбанку” (Е. Прутник).

У парламенті донецька група представлена фракцією “Регіони України” (керівник — Раїса Богатирьова та Володимир Пєхота). Загалом донецькі мають представництво в парламенті на рівні 62 народних депутатів.

Судити про політичні та ідеологічні пріоритети Донеччини доволі складно. Це пов’язане з тим, що тривалий час схід України залишався базою лівих партій. З розколом у лівому русі (протистояння КПУ—СПУ, створення партій лідерами, що відкололись від Олександра Мороза, спочатку Наталею Вітренко а потім й Іваном Чижем, виникнення КПСС та КПУ(о) тощо) виникла нова ситуація в розстановці політичних сил у регіоні. Проте дати точну картину цього співвідношення складно. Це пов’язане з різним сприйняттям результатів виборів у Донецькій області. Офіційно перемогла Партія регіонів, що виступила під прикриттям блоку “За Єдину Україну”. Представники партії зайняли всі керівні посади в містах області, контролюють міські, селищні та більшість сільських рад. Під повним контролем партії обласна рада. Навіть союзники по блоку не змогли зайняти в облраді більш-менш пристойних позицій. (Наприклад, партія “Трудова Україна” не зуміла провести жодного депутата до обласної ради).

На перший погляд, політичне забарвлення донецького регіону кардинально змінилось. Судячи з результататів останніх виборів до Верховної Ради в Донецькій області, на зміну компартії, яка завжди мала тут третину голосів, прийшла Партія регіонів, яка отримала для блоку “За ЄдУ” понад 36,7 відсотків голосів. За компартію віддали голоси 28,9 відсотка виборців, СДПУ(о) — 4,6, ПСПУ — 4,2. Щоправда, як твердить опозиція, під час виборчої кампанії була зафіксована така величезна кількість порушень, що цей результат не лише викликає сумнів, але й не може бути чинником, що відображає реальну розстановку політичних сил в регіоні. Тому серйозними аналітиками може розглядатися лише як один із фактів, що вимагають ретельної перевірки. Так само до цього поставилась і Верховна Рада, що створила тимчасову слідчу комісію для розслідування фактів масових порушень виборчого законодавства в Донецькій області, містах Одесі та Кіровограді під час виборів 31 березня 2002 року. (Очолює її депутат Валентин Зубов, фракція “Блок Юлії Тимошенко”).

Незалежні експерти вважають, що хоча вплив компартії на теренах області й знизився і зараз реально становить близько 37 відсотків (у 1998 році — близько 45), але це не ті 29 відсотків, які були показані в результатах березневих виборів. Значно занижено рейтинг СПУ, ПСПУ, “Яблука”, БЮТу, “Нашої України” і навіть СДПУ(о). Таким чином, Донеччина була й залишилась “червоним поясом” України.

У той же час в свідомості громадян відбулися помітні зміни. Якщо порушення та відверта фальсифікація результатів президентських виборів та Всеукраїнського референдуму не викликали помітних протестів, а тим паче спротиву (приклад адвоката Сергія Салова та голови регіонального відділення фонду держмайна Володимира Алтинника скоріше виняток, ніж правило), то вже довибори по 41-му виборчому окрузі в Донецьку 2000 року викликали рішучі дії проти фальсифікації. Владі довелось докласти неабияких зусиль, щоб зламати опір. У результаті виборів до Верховної Ради та місцевих органів самоуправління 31 березня 2002 року протести перейшли в масовий опір, а в деяких містах області в акції громадянської непокори.(наприклад, місто Харцизьк, де влада змушена була нещодавно відкликати міського голову О. Ляшенка під приводом його переходу на іншу роботу).

Підтвердженням цього стали й масові виступи “Повстань, Україно!”, які почались з 12 вересня минулого року, коли на площі Леніна в Донецьку на зустрічі з лідерами опозиції зібрались, незважаючи на протидію спецпідрозділів міліції, понад 8 тисяч жителів міста та області. Наступні дні акції постійно набирали сил, і вже 15—16 вересня кількість безпосередніх учасників досягла 30—40 тисяч (за офіційними даними до 10 тисяч учасників). Підтримали ж виступи за даними незалежних соціологів понад 50 відсотків дорослого населення області. Це, вважає опозиція, ті реальні голоси, що були б віддані за неї в області, якби вибори відбулись чесно.

Керівники області відзначаються схильністю до авторитаризму і водночас вмінням працювати в команді. Потрібно відзначити, що з приходом на посаду голови облдержадміністрації Віктора Януковича в 1997 році ситуація в економіці області значною мірою поліпшилась (за винятком вугільної промисловості). Проте відбулася різка диференціація в розвитку великих та малих міст. Вона не тільки не зменшується, але й постійно поглиблюється.

Фактично в регіоні викристалізувалась владна трійка, яка тим чи іншим чином впливає на прийняття рішень в області. Незалежні соціологи визначають “правлячу трійку”. Першим у ній фігурує Ринат Ахметов — президент футбольного клубу “Шахтар”, наймолодший з донецької бізнес-еліти. Після загибелі Ахата Брагіна та Євгена Щербаня, що контролювали процеси в Донецькій області, саме він очолив спротив “Дніпропетровському клану” і тогочасному прем’єр-міністру Павлу Лазаренку. Боротьба увінчалась успіхом. 37-річний президент футбольного клубу “Шахтар” Ринат Ахметов, за оцінкою деяких зарубіжних видань, є найбагатшою людиною в Україні.

Інтернет-видання “Остров” стверджує, що Ринат Ахметов є акціонером “Донгорбанку” та власником понад 60% акцій фірми “Люкс”. Також Ахметову належать 90% акцій компанії “Сістем Кепітал Менеджмент”. За посередництвом СКМ Ахметов володіє 98% ТРК “Україна”, 24% акцій Краматорського машинобудівного заводу ім. Куйбишева, 24% Керченського металургійного комбінату, 27% Дружківського рудоуправління, 52% торгового дому “Азовсталь”, 17% страхової компанії АСКА, 99% акцій ФК “Шахтар”, 99% акцій готелю “Донбас-Палас”. Йому належать 98% акцій пивзаводу “Сармат”.

Через “Сармат” він володіє 50% акцій фірми “Полтавпиво”, 93% акцій Пиво-безалкогольного комбінату “Крим”, 90% Луганського пивоварного заводу, 51% Пиво-безалкогольного комбінату “Дніпро”, 70% Київського пивзаводу №1. Триває процес поглинання “Сарматом” структур київської “Оболоні”. Окрім того, Ахметову належать 60% фірми “Гефест” і 51% акцій оператора стільникового зв’язку DCC. Останнім часом компанія “Систем кепітал менеджмент”, яка належить Ахметову, фактично повністю перебрала до рук Харцизький трубний завод, ВАТ “Азовсталь”, витіснивши звідти “Індустріальний союз Донбасу” та деякі інші машинобудівні та металургійні підприємства.

Близькою до Ахметова є група АРС — у Рината Ахметова склалися приятельські стосунки з генеральним директором АРСу Ігорем Гуменюком. Проте сам Ахметов ніколи не демонстрував своєї належності до цієї групи.

Сьогодні АРС контролює ДХК “Краснодонвугілля”, ДХК “Добропіллявугілля”, шахту “Комсомолець Донбасу”, ДХК “Макіївкавугілля”, ДХК “Красноармійськвугілля”, шахту “Південнодонбаська №1”, шахту “Південнодонбаська №3”, 40% акцій ВАТ “Центральна збагачувальна фабрика “Добропільська”, 36% акцій ВАТ “Центральна збагачувальна фабрика “Жовтнева”, 50% ВАТ “Запоріжкокс”, 50% “Донецького коксохімічного заводу ім. Кірова”, 50% ВАТ “Авдіївський коксохімічний завод”, 25% акцій ВАТ “Харківський коксовий завод”, ЗАТ “Коксан”, ВАТ “Горлівський коксохімічний завод”, ТВК “Укрвуглемаш” (заступником директора якого свого часу працював лідер КПУ Петро Симоненко), 20% ВАТ “Краснолуцький машинобудівний завод”, 25% ВАТ “Донецький енергозавод”, ВАТ “Дружківський машинобудівний завод”, 25% акцій ВАТ “Нікопольський хлібокомбінат”, 50% ЗАТ “ВЕСКО”, готельно-розважальний центр “Вікторія”. Окрім того, АРС володіє Каменським і Шахтинським машинобудівними заводами на території Російської Федерації.

Оглядачі також вважають, що Ринат Ахметов має певний вплив на компанію “Данко”, яка володіє, зокрема, Єнакіївським металургійним заводом.

За даними “Острова”, у володінні групи Рината Ахметова перебувають ТРК “Україна”, газети “Салон Дона и Баса”, “Вечерний Донецк”, видавничий дім “Сегодня” з однойменною газетою, а також київська редакція “Радіо Люкс”.

Другим в обласній ієрархії є голова Донецької облради й голова обласної організації Партії регіонів Борис Колесников. Аналітики вважають, що під його контролем перебувають кондитерська фірма “Київ-Конті” та Артемівський завод шампанських вин.

Лазаренко після шахтарських акцій 1987 року був звільнений з посади, а його ставленик Сергій Поляков залишив посаду голови Донецької облдержадміністрації. Його місце зайняв Віктор Янукович. Призначений Володимиром Щербанем начальником Донецького обласного територіального об’єднання автомобільного транспорту, він після відставки останнього не тільки зберіг посаду, але вже в 1996 стає спочатку заступником, а потім і першим заступником Сергія Полякова. А навесні 1997 року змінює його на посаді голови облдержадміністрації. Восени позаминулого року він обіймає посаду прем’єр-міністра України. Саме він є третьою ланкою донецького тріумвірату.

За останні 6 років в області сформувалась своя еліта. Вона об’єднує перспективних бізнесменів, артистів, спортсменів тощо. Це справді відособлена від основної маси еліта, яка культивує так званий “донецький патріотизм”. Поділяється вона на дві гілки — місцеву та діаспору в Росії. Зв’язку між ними приділяється особлива увага. На всі заходи Московського та Санкт-Петербурзького земляцтва Донбасу прибуває високопоставлена делегація Донецької області на чолі з головою облдержадміністрації.

Тісні контакти підтримуються через місцеві земляцтва з урядом Москви, встановлено також зв’язки і з керівництвом Санкт-Петербурга. Найбільш поважна еліта діаспори, з якою налагоджено тісні зв’язки, — це співак Йосип Кобзон, космонавт Георгій Береговий (помер кілька років тому) та колишній міністр оборони Російської Федерації маршал Сергій Іванов.

Щодо місцевої еліти, то вона дуже обмежена і замкнута. Формується вибірково, навіть штучно. Саме для цих людей твориться позитивний імідж усіма можливими способами. Її можна вважати корпоративною. Це насамперед вище керівництво області на чолі з головою облдержадміністрації, промисловці та підприємці, урядовці, депутати Верховної Ради, вищі прошарки місцевої інтелігенції, спортсмени, деякі науковці. Часопис “Губернатор”, головою редакційної колегії якого є Віктор Янукович, у №5 за 2001 рік чітко окреслив верхнє коло донецької еліти, хоча її так і не названо. Цікаво, що кожному з них присвячено декілька сторінок часопису, а декому окремі статті. На той час туди ввійшли Віктор Слаута — заступник голови облдержадміністрації, Анатолій Вовченко — голова управління вугільної промисловості та Станіслав Кольцов — начальник головного управління промисловості, енергетики, транспорту та зв’язку облдержадміністрації. Крім них, було названо чотирьох генеральних директорів вугільних об’єднань і трьох директорів шахт, деяких керівників машинобудівних заводів, морських портів та деяких інших престижних підприємств. Сюди ввійшли начальник УМВС України по Донецькій області генерал Володимир Малишев та начальник Донецької залізниці Микола Рогов. Включені в цей не зовсім звичайний перелік декілька підприємців та банкірів. Із діячів науки та культури, а також спортсменів сюди потрапили лише Сергій Бубка, Руслан Пономарьов, футбольний клуб “Шахтар” та деякі артисти театру опери та балету ім. Солов’яненка.

Аналітики області вважають, що 31 жовтня 2003 року “донецькі” оголосили війну всій Україні. Під приводом протидії з’їзду блоку “Наша Україна” на перші ролі вийшли прихильники Рината Ахметова, Василя Джарти та друга ланка політичного тріумвірату в області — голова обласної Ради Борис Колесников. Вони показали себе прихильниками силових протизаконних дій для досягнення мети. Припускають, що ставленик Віктора Януковича Анатолій Близнюк хоча й зберіг посаду губернатора, однак частково втратив можливість впливати на розвиток ситуації. Про це свідчить і те, що дедалі частіше в області важливі політичні рішення приймаються поза ним.

Немало важать у формуванні політики регіону й представники старшого покоління донецьких політиків і бізнесменів. Хоча й кажуть, що вони на сьгодні втратили свої впливи, та це далеко не так. Старше покоління — це покоління піонерів бізнесу. Вони були законодавцями моди на початку 90-х. Згодом Леонід Кучма завдав низку серйозних ударів по Донецьку. Звягільський опинився в Ізраїлі, а бізнес донецької групи було суттєво підірвано.

Старша донецька група репрезентована насамперед іменами народних депутатів Юхима Звягільського, Валентина Ландика, Володимира Бойка,

За даними “Острова”, під контролем старшої донецької групи все ще перебувають завод “Норд”, агрофірма “Шахтар”, Шахта ім. Засядька, частково — Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча.

До “групи ветеранів” належать також народні депутати Георгій Скудар та Микола Янковський. Скудар очолює Новокраматорський машинобудівний завод, Янковський — найбільший в Україні хімічний концерн “Стирол”.

Особливу увагу привертає директор ММК Володимир Бойко. Один із реліктів епохи “червоних директорів”, соратник легендарного Олександра Булянди, який у 1993 році був одним із кандидатів на пост прем’єр-міністра і конкурентом Леоніда Кучми. Володимир Бойко тривалий час очолює Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча. Він зумів добитися від Верховної Ради прийняття закону про продаж трудовому колективу підприємства контрольного пакета акцій. Згодом Бойко відстояв підприємство від спроб конкурентів порушити справу про банкрутство заводу. До структури ММК включені Донецький хіміко-металургійний комбінат, а сам Бойко веде боротьбу за Долинське родовище цирконієвих руд — одне з найбільших у світі. В управління ММК було також передано Маріупольський аеропорт та Комсомольське рудоуправління.

Ланкою, яка поєднує старшу і молодшу генерації донеччан, є колишній мер Донецька, а нині — народний депутат Володимир Рибак. Вважають, що Рибак має вплив на міський середній бізнес у Донецьку, а також певний контроль над Першим українським міжнародним банком (не так давно виходець із банку Ігор Юшко став новим фаворитом Леоніда Кучми, через якого президент піддав критиці кадрову політику першого віце-прем’єра Миколи Азарова, адже саме через Азарова Юшко позбувся посади міністра фінансів).

Концерн “Енерго” стоїть дещо окремо від основних політичних розкладів у донецькому середовищі. Створений 1992 року за ініціативою колишнього директора шахти “Жданівська” Нусенкіса, концерн почав активно просуватися на ринок коксу та металу. У 1994 році концерн очолив Володимир Логвиненко, нинішній заступник голови Донецької ОДА. 1999 року в “Енерго” виникло протистояння з компанією “Данко” за Макіївський металургійний комбінат. “Енерго” при цьому програло. Сьогодні у Верховній Раді “Енерго” представлене народним депутатом Леонідом Байсаровим.

Під контролем “Енерго” перебувають Українсько-кіпрсько-ліберійське СП ВАТ “Концерн “Енерго”, Українсько-ліберійське СП ВАТ “САВІ”, зареєстрована в Голландії фірма Indtec Finance B.V. (через цю фірму концерн “Енерго” співпрацює з “Укрпромінвестом” Петра Порошенка), зареєстроване в Ірландії підприємство Homertron Trading ltd. Концерну також належать Ясиновський коксохімічний завод, ВАТ АКБ “Кредитпромбанк”, ВАТ “Агрофірма “Агротис”, ВАТ “Мар’їнський міжгосподарчий комбікормовий завод”, шахта “Красноармійська-Західна №1”, ВАТ “Регом”, а також два підприємства на території Російської Федерації — шахта “Зарічна” та шахта “Костроміська” на території Кузбасу.

Індустріальний союз Донбасу виник у грудні 1995 року. Його співзасновниками стали Донецьке регіональне відділення Академії технологічних наук України, Академія технологічних наук України, Академія економічних наук України, Донецька торгово-промислова палата, ВАТ “Азовінтекс” (м. Маріуполь), ЗАТ “Візаві”. Остання структура і стала найбільш визначальною в ІСД. Серед засновників “Візаві” експерти називають Віталія Гайдука та Сергія Льовочкіна. Керівниками ІСД є Сергій Тарута й Олег Мкртчан.

Нині ІСД контролює ВАТ “Алчевський металургійний комбінат”, ВАТ “Алчевський коксохімічний завод”, ВАТ “Дніпровський трубний завод”, ВАТ “Енергомашспецсталь”, агрофірми “Ольга” і “Зоря”, Діанівську птахофабрику, ЗАТ “Бахмуцький аграрний союз”, ВАТ “Каранський елеватор”. Через структуру Донецького індустріального союзу контролюють шахту “Красноармійськвугілля”, шахту ім. Бажана (ДХК “Макіїввугілля”), шахту “Родинська” (ВО “Червоноармійськвугілля”), шахту “Холодна балка” (ДХК “Макіїввугілля”), шахту “Північна” (ДХК “Макіїввугілля”), шахта “Комуніст” (ДХК “Жовтеньвугілля”), шахту “Краснолиманську”. Корпорація ІСД контролює Авіакомпанію “ІСД-Авіа”, Краматорський цементно-шиферний комбінат “Пушка”, НДІ гірничої механіки ім. Федорова, ВАТ “Узнафтагазбуд” (на території Узбекистану), ВАТ “Центральний гірничо-збагачувальний комбінат”, 51% акцій ЗАТ “Степнотехсервіс” (Таврійський ГЗК), 25% ВАТ “Азовмаш”, ВАТ “Слов’янський завод важкого машинобудування”, ВАТ “Сніжнянськхіммаш”, ВАТ “Старокраматорський завод важкого машинобудування”, ВАТ “Дружківський машинобудівний завод”, ВАТ “Кам’янський машинобудівний завод, завод гірничорятувальної техніки “Горизонт”, а також, спільно з ЗАТ АРС, корпорацію “Укрвуглемаш” (шість заводів в Україні та два російські підприємства). Цій групі також належать Камиш-Бурунський залізорудний комбінат, ряд залізорудних і марганцевих ГЗК. ІСД є великим газотрейдером, що закуповує газ в “Ітери”, у Туркменистані й Узбекистані.

Під контролем ІСД перебуває футбольний клуб “Металург”. Експерти схильні зараховувати до сфери впливів ІСД інтернет-видання Pro-Ua й “Інвест-газету”.

Андрій і Сергій Клюєви становлять окрему групу в донецькому бізнесі. У регіоні кажуть, що Клюєви в багатьох моментах конкурують і протистоять Ахметову. В середині 90-х Клюєви створили корпорацію “Укрпідшипник”. Згодом Андрій Клюєв пішов у політику (займав посади заступника голови облдержадміністрації з політико-правових питань, а у 2003 році став народним депутатом України; очолював комітет ВР з питань паливно-енергетичного комплексу, а зараз віце-прем’єр в уряді Януковича), а бізнесом займається переважно Сергій. Хоча на цей час Клюєв-молодший є заступник голови обласної ради. Перебуваючи у структурі облдержадміністрації, А. Клюєв впливав на формування вільних економічних зон, розташованих на території Донбасу. Як стверджує Інтернет-видання “Остров”, під контролем братів Клюєвих такі підприєства, як “Донбаскабель”, “Донецьккокс”, Артемівський завод з обробки кольорових металів. Нині вони є одними з найближчих помічників і соратників прем’єр-міністра Віктора Януковича.

Безумовно, всі ці дані далеко не точні, але наближені до дійсності. Зрештою, головне не в цьому. Головне те, що це саме ті активи, які використає Донецьк у боротьбі за владу. І можна не сумніватись, що всі ці ресурси будуть кинуті на досягнення успіху.