ині, коли відбувається творення (самоорганізація) українців як політичної нації, коли є нагальна потреба творення громадянського суспільства, більш ніж актуально звучить засадниче застереження Томаша Масарика, першого Президента Чеської Республіки, відомого своїми симпатіями до українців: “Національна ідея — це для свідомої людини ціла культурна програма. Коли я кажу — я Чех, мушу мати культурну програму”.Чехи, які відкинули теорію поглинання чеської культури німецькою, якраз і стали захисниками культурної різноманітності світу, а не її опонентами. Чи маємо ми зараз ту культурну програму, про яку згадував Масарик?

Мимоволі на гадку спадають поетичні рядки геніального Павла Тичини про українську музу:

…той у містику,

А той у небо, де орли.

І ось якомусь гімназистику

Вкраїнську музу віддали.

А справжня муза, неомузена,

Десь там далеко, в ніч суху

Лежить запльована, залузана

На українському шляху.

Якщо замінити слово “муза” словом “культура”, то матимемо реальну картину нинішнього жалюгідного становища в українському театрі, кінематографі, книговиданні, телебаченні, в бібліотечній та музейній справі. Національна культура в сучасній Україні воістину persona non grata. Постає риторичне питання: а чи мають українці волю до творення своєї держави?..

“В Україні й справді не відбувається жодних позитивних зрушень, — переконаний лідер легендарної української рок-групи “Кому вниз” Андрій Середа. — І культурний рівень нашої країни, як і раніше, дуже низький. Культура в нас існує хіба що в якихось гетто, де ще жевріє інтелігенція. Проте на “поверхню” вона не виходить — бо в такому “виході” не зацікавлена насамперед держава. А чого ж ми ще хочемо? Корені такого ставлення — безперечно, в російській ідеології, “совку”, який культивувався й культивується в Україні. Якщо навіть президент у нас — неграмотний, грамотність ніколи не буде поширена й культивована! Неграмотна людина не може навіть доперти, що треба зробити більше”.

У цьогорічній програмі “Проблеми української культури, мови та рівень її міжнародної інтеграції”, що прозвучала на “Радіо Свобода”, її численні слухачі могли познайомитися з точкою зору академіка Миколи Жулинського: “В Україні катастрофічно затягнувся перехідний період, немає державних механізмів, необхідних для підтримки культури, освіти, мови і гуманітарної сфери взагалі, немає також і фінансової підтримки. (...) Хочу нагадати, що голова Верховної Ради Володимир Литвин у своїй статті “Українська культура й освіта в контексті суспільства та інформації” також сказав: “українська культура сьогодні потребує серйозної підтримки й захисту”. Усі вже починають розуміти, що без цього не можна формувати національну еліту і національні державні структури. Усі бачать, що духовний фундамент нації сьогодні розхитаний, що породжує духовний вакуум. Падає мораль. Відсутність державотворчого, світоглядного і морально-етичного фундаменту породжує катастрофічні настрої серед українського суспільства, особливо серед еліти, і через те ми сьогодні починаємо вже говорити вголос про ці проблеми. Але їх треба було вирішувати раніше, ставити культуру, освіту й науку, формування інтелекту нації як пріоритет. На жаль, цього ніяк не вдавалося зробити… Сьогодні українська культура “на зеленому ланцюгу”, тобто залежна від копійки, від того долара. І не випадково Ліна Костенко сказала такі пророчі слова: “Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую”.

Незалежна Україна, яка для багатьох аналітиків (закордонних і вітчизняних) несподівано постала 1991 року на політичній мапі світу, самими українцями була сприйнята доволі буденно — перед загалом не було поставлено чітко визначеної стратегічної мети. На думку Максима Стріхи, “запорукою райдужного майбутнього України уявлялася проста заміна “поганих комуністів” на порядних, професійних і патріотичних українців на всіх щаблях державного управління”. Однак, як слушно зауважує він, окремі “порядні й патріотичні” не дуже швидко збагнули переваги наближеності до державної годівнички. Відтак позбавленій будь-якої ясно окресленої мети Українській державі інтелігенція виявилась непотрібною.

Вийшовши на політичну арену планети в останнє десятиріччя ХХ століття, ми, по суті, не маємо за плечима культурного авторитету. Для Заходу культура наша неконкурентоздатна. Нас у західній культурі просто не існує, в східній — також. (Імідж Україні як носію культурних традицій ми створили, насамперед, для власного, внутрішнього користування). Яких би прецікавих книг, монографій, наукових праць ми не видавали у себе на батьківщині, для Заходу Україна й далі — терра інкогніта.

Будьмо відверті: наша культура — це культура колоніальна, позаєвропейська. З Україною ще довго не бажатимуть рахуватися не лише із суто політичних міркувань, але й через нашу неприсутність у світовому культурному процесі. Як, приміром, представлена українська книжка на міжнародних книжкових ярмарках? Помовчимо. Тим часом величезний асортимент російської книжки віддавна широко представлений не лише на ярмарках у Празі чи Франкфурті. Російську книжку, російські газети та журнали без особливих труднощів можна купити в Парижі, Мюнхені, Відні, Римі, Берліні… Невже нікому із 7 мільйонів українських заробітчан за кордоном не потрібна українська періодична преса і література?..

Богдан Гаврилишин наводить слова (точніше кажучи, присуд) президента Європейської Комісії Романо Проді: “України немає на світовій арені... Вона відсутня в інтелектуальних, культурних і бізнесових колах”.

Здавалось би, саме сьогодні культура, як ніколи, вигідна нашій державі. Однак цієї істини, цього очевидного факту держава не помічає, не хоче визнавати. Причина ж, зрештою, банальна: маємо НЕУКРАЇНСЬКУ державу. Нинішня українська держава лише за формою є українською, за змістом вона російська. А зміст, як відомо, важливіший від форми.

“У сучасному політично-сакральному лексиконі чи не найважливішими є поняття “національна культура”, “українське відродження”, “потенціал культури” тощо, — цілком слушно зазначає Микола Томенко, голова комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації. — Водночас з повною впевненістю можемо твердити: те, що названо українською культурою та її носіями, здебільшого нагадує окультну службу забезпечення владної еліти. Носії цієї псевдоукраїнської окультмісії завше готові освятити будь-які дії влади — чи то один проект Конституції, чи то зовсім протилежний; монетаристську концепцію розвитку економіки чи її антипод — патерналістську.

Умовою цієї культмісії значна частина української інтелігенції поставила фінансову підтримку національної культури. Такий підхід практично позбавив її головної суспільної місії — бути духовним провідником нації, з яким рахується і якого поважає влада. Історія з Конгресом української інтелігенції переконливо ілюструє дане становище.

Головною проблемою катастрофічного стану української культури, як на мене, є брак національної владної еліти, котра б мислила категоріями української культури як органічної та рідної. Саме тому ми повсякчас є свідками абсолютно не зрозумілих з погляду національної поваги та навіть здорового глузду подій.(...) Допоки українська владна система не сприйматиме національну культуру як власну, доти ми її не матимемо. І не слід дошукуватись зовнішніх факторів чи інших метаморфоз стану української культури, “часи змінюються — лишаються звичаї влади”.

Справді. Приміром, новорічна (січень 2003 року) констатація Леонідом Кучмою факту домінування в Україні російськомовної друкованої продукції, а відтак необхідності надання підтримки українській мові, залишилась благим побажанням.

Тим часом уже згадуваний Микола Жулинський переконаний, що “Усе залежить від державної політики. Ми почали цю ситуацію міняти, але… знову все перейшло на старе. (…) І доки в нас відсутня нормальна політична атмосфера, доки немає зацікавленості у розвитку культури — ми довго будемо кивати один на одного і дорікати один одному — хто в цьому винен”.

Своєрідним підтвердженням сказаного може служити виступ на парламентських слуханнях (грудень 2002 року), присвячених становищу та перспективам розвитку української культури, народного депутата Віктора Терена — поета і прозаїка, автора близько двох десятків книг, перекладених на французьку, словацьку, італійську та інші європейські мови: “… українська духовність, культура ніколи не були пріоритетними в Україні. Домінував й продовжує домінувати совковий підхід до моделі суспільного розвитку, а саме: спочатку була індустріалізація, потім колективізація, зараз приватизація, а культура — десь там, на маргінесі… Культура може бути лише національною, і влада має дбати про розвиток саме національної культури… Розвиток культури можливий лише при усвідомленні двох речей. Перше. Українська держава має бути українською, а це станеться лише тоді, коли основою державної політики стане національна ідея; і друге: культура, духовність ніколи не розвиватимуться в атмосфері диктатури, цензурування, несвободи. Лише глибока національна приналежність, усвідомлення свого роду і народу, а водночас з тим демократія, свобода — саме це є тим ґрунтом, на якому має будуватися велична споруда української культури”.

Інакше кажучи, тільки тоді будемо готові до культурних змагань і діалогу культур на високому цивілізаційному рівні, коли в суспільній свідомості утвердиться нова система ціннісних орієнтацій, духовним і моральним осередям якої є українська національна ідея. Чому боїмося заявити, що прагнемо збудувати національну державу зі своєю ідеєю культуроцентризму, з новими духовними вимірами, з якими ввійдемо в постіндустріальну епоху?

Якщо нема бажання прислухатися до “своїх голосів”, можливо, переконає зарубіжний політолог Ернест Гелнер, який аргументовано довів, що держава, яка в наш час прагне розвиватися в руслі ринкової економіки, має бути національною. І саме тому національною, що нові умови виробництва потребують залучення інтелектуального потенціалу передусім своєї нації, а цей потенціал “вирощується” і ефективно діє в системі єдиної писемної культури як закономірного здійснення мовної, освітньої, культурної, наукової політики держави.

Цілком логічно поглянути на проблеми самоорганізації, що мають місце в сучасній Українській державі, не лише через призму політичну, а насамперед через призму культури, розглянути суспільні процеси які відбуваються в культурному організмі нації з позиції системного підходу.

Національна свідомість — це, по суті, САМООРГАНІЗАЦІЯ. На рівні індивідуума, на рівні народу. Національна ідея — це також вияв САМООРГАНІЗАЦІЇ. Як наголошує відомий український вчений, доктор фізико-математичних наук, культуролог Анатолій Свідзинський, “культура є феномен самоорганізації, а всі самоорганізаційні процеси відбуваються лише за умови відкритости системи, відкритість культури до зовнішніх культурних впливів є, безумовно, необхідною передумовою її розвитку. Однак необхідність ще не є достатність. Слід брати до уваги також і те, що дія різних інших чинників поєднується з названим неоднозначно”.

Плекати в собі національну ідею можна лише на ґрунті національної свідомості. Бо, як говорив Олександр Потебня, “наші батьки і діди були сильні у своїй народности мимоволі” і, “самі собі того не усвідомлюючи, вони могли ще залишатися українцями”; але “ми вже можемо бути сильні лише свідомістю своєї окремішности”.

Відомо, що саме з Петра Першого, російського царя, почалося систематичне варварське нищення Росією української культури. І все ж, ще 1834 року Євген Гребінка мав усі підстави писати: “Петербург — то колонія інтелігентних українців. По всіх інституціях, академіях, в університеті — повно наших земляків. І при прийманні на посаду кандидат з українців звертає на себе увагу як un homme d’espr”.

Народи, поневолені Російською імперією, зокрема й український, отримували від Росії не російську культуру, а російське безкультур’я. І якщо вряди-годи антикультурницькі, руйнівні акції прикривалися культурними демонстраціями (як, наприклад, балетом чи чимось іншим), то передусім для того, щоб обдурити довірливих малоросів, а заразом прищепити їм почуття культурної меншовартости (Анатолій Свідзинський).

Можливо, саме тому в Україні досі немає фундаментальної концепції розбудови України як держави європейського стандарту, досі не сформована чітка система державних пріоритетів, ідеологічних цінностей, основних принципів національної ідеології. Можливо, саме тому в Україні немає газети, телевізійного каналу, які б в загальноукраїнському масштабі пропагували чітко окреслену національну ідею — творення української політичної нації. Можливо, саме тому такий категоричний у своїх оцінках нинішнього становища, в якому перебуває українська культура, вже цитований Андрій Середа: “Моя найприємніша патологія в тому, що чимдалі, то більше я відчуваю свою расову належність. Мені подобається фраза Бісмарка: “Я ненавиджу Австрію більше, ніж люблю власну Пруссію”. Те ж я відчуваю стосовно Росії. Україна щодо Росії — це доктор Франкенштайн, який створив потвору. На нас лежить відповідальність за появу цього монстра. Як ото прихід сатани на Землю відбувся з благословення Господа Бога. І до цього треба ставитися свідомо. Не можна бути і нашим, і вашим… Коли на початку дев’яностих зазвучала по радіо “Україно, Україно...” Тараса Петриненка, всі плакали. Але як можна пускати світські мелодії з дзвіниці Михайлівського собору? А Петриненко цього не розуміє… Прекрасна людина, але в кожній його дії видно жертву совдепії. Вже за одного Тараса Петриненка, за невитравне рабство у наших душах, за розбиті долі цілих поколінь нашого народу треба ненавидіти російську окупацію і щосили витравлювати з себе її наслідки”.

Практично на всіх щаблях державної ієрархічної драбини дуже невиразно окреслюються контури власне української державної будівлі. На перешкоді ідеї державотворення знову стає світоглядна невизначеність, відсутність цілісної системи національних орієнтирів, провінційність інтелігенції, комплекс меншовартості, гіпертрофований егоцентризм.

“Культурна політика держави залежить від національної повновартості того чи іншого державного утворення, від національної самовизначеності його керівних кіл… У нашій державі “мультикультурністю” прикривається відсутність чіткої державної культурної політики, чітких національних пріоритетів у цій політиці… Якщо особа визнає і переживає українську культуру як свою, рідну, вона є українцем, українкою, навіть маючи неукраїнське прізвище і неукраїнських предків. Навпаки, якщо людина українського походження ототожнює себе з російською культурою, то, напевно, вона вже втрачена для української нації. Цю ситуацію вельми яскраво описала дружина російського президента Людмила Путіна, коли заявила на конгресі викладачів російської мови, що Росія скрізь, де розмовляють російською, і що кордони російської культури то є кордони “російського світу”… У сенсі сказаного Людмилою Путіною кордони українського світу в самій Україні, не кажучи вже про інші країни, є невизначеними: такими, що мають тенденцію до скорочення… Ось чому Російська Федерація докладає надзусиль для культурної експансії в Україні, адже культурне панування, то є ментальна основа для всіх інших видів панування і тому засилля російського шоу-бізнесу, російської книжки, російських радіостанцій і т. д. в Україні — то є не прояв некорисливої любові до чистого мистецтва, а спланована, цілеспрямована, свідома і добре організована політика Росії проти України, що має за мету повернення України до статусу, що існував до 24 серпня 1991 року, або принаймні вилучення зі складу України низки територій, що становлять інтерес для Росії…” (Богдан Кримський // Українське слово, Ч. 34, 2003).

Концепція державної культурної політики в Україні, над розробкою якої три роки працював колектив фахівців Міністерства культури на чолі з Іваном Дзюбою (після його звільнення посада міністра, до речі, залишалась вакантною упродовж 13 місяців!), яка була високо оцінена багатьма компетентними експертами, так і залишилась не задіяна і вже майже десятиліття припадає архівним пилом. А був це, по суті справи, “перший в нашій ісіторії документ, у якому не лише осмислено стратерічні цілі, методи і засоби здійснення культурної політики сучасної європейської держави з власними національними інтересами, а й намічено механізми й етапи реалізації цієї політики” (Вечерський Віктор // Час-Time, 29 березня 1996).

Найцікавіше, що “слушність авторів цієї концепції першою визнала… Росія. Восени 1995 року на засіданні Кабінету міністрів Російської Федерації було розглянуто й ухвалено концепцію державної культурної політики. При цьому було використано чимало конкретних положень з української концепції, англомовні варіанти якої розповсюджувалися між фахівцями на кількох міжнародних конференціях упродовж 1995 року” (Там же).

“Демократія — це не лише метод здійснення влади з допомогою парламентських закладів, але й певний тип культури, який охоплює суспільні установки, систему, цінності, звичаї і закони”, — саме таке визначення демократії дав польський католицький філософ Стефан Вільканович. І таке визначення, на наш погляд, цілком слушне.

Держава як соціальне утворення за умов нормального розвитку є обслуговуючим механізмом суспільства зі строго обмеженими функціями. Якщо ж вона стає над суспільством, тобто слуга починає командувати господарем, то набуває рис паразитарної організації, котра виснажує економічні й генетичні сили суспільства. Зубожіле суспільство, природно, не може утримувати культуру. Поцінювачем культури, її, так би мовити, масовим журі, є народ. І його оцінка полягає у тій винагороді, котру незалежні один від одного члени цього масового “журі” виплачують творцям культури. Цим досягається можливість розвитку різноманітних жанрів, їх незалежність. Але такі взаємини можливі лише за приватної власності на засоби виробництва, конвертованості валюти, тобто, коли серед населення країни є люди, достатньо заможні, щоб купувати твори мистецтва, коли сама держава, яка буває багатою тільки за умови багатства населення, може купувати ці твори для своїх музеїв.

Наука — це частина загальної культури. Зрештою, це банальність. Проте банальність, про яку, на жаль, правителі держави часто забувають. Тому деградація гуманітарної культури неминуче призводить до деградації науки і технології. Скупий платить двічі. Але скупа держава, витрачаючи на науку лічені гривні на душу населення, невдовзі втратить мільярди доларів через відсталість технологій виробництва. Врятувати становище може лише цілковите виведення культури і науки з-під влади чиновників держави.

Зрештою, саме про це йдеться в знаменитій праці лауреата Нобелівської премії Фрідріха Хаєка “Суспільство вільних”, зокрема в епілозі “Три джерела гуманітарних цінностей”. Проста думка вченого, що будь-який прогрес повинен ґрунтуватися на традиції, дає можливість включити в систему нових ціннісних орієнтацій суспільства культурні, духовні традиції. Адже побудова демократичної правової держави немислима без культури, культура ж, у свою чергу, ефективно стимулює розвиток економіки.

Виникає запитання: а чи можна розраховувати на вироблення демократичної культури у нашому суспільстві, якщо у підсвідомості людей усталився десятиліттями формований і вміло впроваджуваний тоталітарним державним механізмом комплекс політичних стереотипів та ідеологічних настанов? Ситуація ускладнюється тим, що на суспільство досі ще не “працюють” на повну силу національні базові цінності, які протягом віків виробляли традиційні системи світосприйняття, не залучається до дії величезний внутрішній потенціал української культури.

За роки незалежності “кількість громадян, які визнають рідною мовою українську, зменшилась на два відсотки, а кількість тих, що визнають рідною російську, — на ті ж два відсотки зросла” (Стадниченко Ю. Бути чи не бути українській нації? // Універсум. №5—6, 2001).

Має місце процес, про який пише відомий мовознавець Лариса Масенко: “Абсолютна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактує явище масової двомовності, що переживає певна національна спільнота, як ПЕРЕХІДНИЙ ЕТАП В АСИМІЛЯЦІЙНОМУ ПРОЦЕСІ ВИТИСКУВАННЯ ОДНІЄЇ МОВИ ІНШОЮ. Досліджено, що при такому контактуванні двох мов ОДНА ПРАГНЕ СТАТИ ДОМІНУЮЧОЮ, А ДРУГА — ПІДЛЕГЛОЮ. Домінуюча мова витискує підкорену прямо пропорційно до обсягу інформації, що подається цими мовами, і обернено пропорційно до структурної диференціації мов, тобто ГЕНЕТИЧНО-СТРУКТУРНА БЛИЗКІСТЬ ПІДКОРЕНОЇ МОВИ ПОЛЕГШУЄ ДОМІНУЮЧІЙ МОВІ ПРОЦЕС ПОГЛИНАННЯ”.

“Ми зараз якусь космополітичну державу будуємо, а не українську, — констатує екс-міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко. — Наприклад, ми давно незалежні, а тут досі ведуться дебати щодо введення другої державної мови — російської. Та все вже визначено у Конституції! А от влада, у тому числі й президент, не сприяє тому, щоби в Україні панувала державна мова… Натомість бачимо і міністрів, і віце-прем’єр-міністрів, які навіть на ТБ роблять доповіді іноземною — російською мовою”.

Тим часом чимало так званих державних проводирів по суті є захисниками національних інтересів Росії в Україні. Приміром, виступаючи на ХVII з’їзді СДПУ (о), лідер цієї партії, він же голова Адміністрації Президента України Віктор Медведчук прямо заявив: “Має бути закріплений правовий статус російської мови, оскільки вона є рідною або одною з двох рідних для більшості громадян України”. Хоча це спростовують дані останнього перепису.

Росія напрочуд добре розуміє цементуючу роль мови у державному будівництві. І тому впродовж останнього десятиліття Москва не припиняла інформаційної агресії проти Києва, навпаки, нарощувала її.

Колишня “старша сестра” донині ніяк не може позбутися синдрому месіанства. Вона все ще поривається рятувати світ, замість того, щоб навести елементарний порядок у власному домі, де панують економічний хаос і соціальна анархія. “Російська ідея на рубежі тисячоліть — це не тільки національна і національно-державна, але разом з тим і вселенська ідея порятунку людства, врятування всього життя на Землі ... Велика місія нової Росії — створення і розвиток нових умов людського існування, які будуть плідними не лише для народів Росії і суміжних країн, але і для всієї Європи та інших континентів”, — пише відомий російський публіцист Лев Копелєв. Ось так. Не більше і не менше.

Відбувається вже навіть не прихована економічна, культурна і політична експансія щодо України. “Сьогодні сусідня Росія всіляко намагається використати український інформаційний простір у своїх інтересах для поширення неоімперіалістичних ідей, для антиукраїнської інформаційної обробки наших громадян”, — цілком слушно стверджує відомий український журналіст професор Віталій Карпенко.

Крім суб’єктивних причин наших нинішніх негараздів, існує й ряд об’єктивних причин, деякі з них називає відомий український історик Ярослав Дашкевич: “Значну частину України захопили під свою владу російські шовіністи та їх колаборанти, які глузують з прав теоретично державної української нації, ведуть ніким не приборкувану антиукраїнську кампанію... Парадокс? Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюється намагання, незважаючи на формально проголошену незалежність, продовжувати панування чужоземної російської меншини (що підібрала собі для допомоги денаціоналізованих, зрусифікованих функціонерів) над українською нацією. (...) немає в світі жодної національної держави, жодного національного уряду і адміністрації, які не те що нехтували б правами власної нації, але своєю бездіяльністю і корумпованістю сприяли б переслідуванню власної нації.

Поетові, народному депутатові Борису Олійнику нічого не залишається, як виступити ініціатором створення Державного комітету захисту української мови.

З різкою критикою мовної політики Міністерства освіти і науки був змушений виступити 22 вересня 2002 року в газеті “Голос України” навіть Голова Верховної Ради України Володимир Литвин. Варто зацитувати його свідчення: “Виразною тенденцією культурного життя в країні є маргіналізація національної культури і мови... Однобічна культурна інфільтрація з північного сходу вийшла далеко за межі нормальних культурних обмінів та співпраці і набрала фактично ознак керованої та цілеспрямованої агресії... Нещодавно Міністерство освіти і науки прийняло здавалося б прогресивне рішення про обов’язкове вивчення з другого класу іноземної мови, або російської чи мови національних меншин. Чи є для цього умови? Для введення другої іноземної вони абсолютно відсутні, бо немає кому викладати й “першої”. І не тільки на селі, а й у великих містах також. За даними Міністерства освіти і науки України, на 1 вересня 2002 року в системі загальноосвітніх навчальних закладів залишалося вакантними 950 місць вчителів іноземних мов, хоча дипломи за такою спеціальністю цього ж року отримало 2587 чоловік... Вчителів іноземних мов катастрофічно не вистачає, зате вчителів російської — більш ніж достатньо. Тож зрозуміло, яку другу мову обов’язково вивчатимуть наші школярі з другого класу”.

Загрозливі тенденції так званого “Року України в Росії” та “Року Росії в Україні” змусили кращих представників української інтелігенції звернутися з відкритим листом до Президента Леоніда Кучми, Голови Верховної Ради Володимира Литвина та Прем’єр-міністра Віктора Януковича: “…Вже сьогодні мовна ситуація в Україні є кричущим свідченням нерівноправності саме української, а не російської мови: інформаційний простір, книговидання, кіно- і телеринок є сферою домінування мови “старшого брата”. Так, на одну україномовну книгу в нас припадає 56 російськомовних. Рідна для 67% громадян мова втрачає свої позиції під тиском нового поросійщення. (…) Таким чином, розпочато процес зміни конституційного ладу, до складових якого Конституційний Суд відносить нинішній статус української мови. Це загрожує подальшою втратою культурної самобутності та політичної незалежності українського народу. (…) Зрозуміло, що будь-який перегляд мовного законодавства щодо юридичного закріплення позицій російської мови є неприйнятним і матиме згубні для українського суспільства наслідки”.

І що ж? Адміністрація Президента вдруге винесла на ратифікацію документ — Європейську хартію регіональних мов, не рахуючись не лише з національними інтересами держави, але й із здоровим глуздом. Річ у тім, що ратифікована Хартія суперечить другій частині 10 статті Конституції, в якій українська мова визначена як єдина державна мова — Конституційний Суд офіційно витлумачив цю статтю, визначивши обов’зкове використання української мови в усіх офіційних інституціях, в публічній сфері. Але, не рахуючись з національними інтересами держави та здоровим глуздом, Верховна Рада таки ратифікувала цей документ, по суті забезпечивши російській мові державний статус. До всього, Україна взяла на себе зобов’язання, які, по суті, не спроможна виконати. За оцінкою народного депутата Романа Зварича, для введення документа в дію в бюджеті треба знайти 10 мільйонів гривень. Що це: політична безграмотність? скандал? авантюра?

Доктор філологічних наук Микола Тимошик цілком справедливо констатує, що політичні сили, які привели Кучму до влади, надто добре розуміли “вагу і значення українського друкованого слова для становлення державності й утвердження української національної ідеї” (Тимошик М. Краху національного книговидання можна уникнути… // Літературна Україна. 23 січня 2003).

Вчений ставить риторичні запитання: “Хто і чому чинить в останні роки такий шалений опір прийняттю цивілізованого податкового законодавства щодо національної книги? З чиєї волі сталося так, що Україна перетворилася на матір-годувальницю для іноземної книги і на люту мачуху для власної? Хто з високоповажних управлінців має зиск з того, що, всупереч світовим тенденціям, Україна за роки незалежності зменшила обсяги видання книжок майже у дев’ять разів? Чому стільки років книжкова галузь залишається заручницею декількох амбітних високопосадових службовців з давно віджилими стереотипами командно-адміністративного мислення, які не спроможні побичити взаємозв’язок між станом національної книги і станом науки, освіти, культури, національної ідеї і, зрештою, незалежності України? Хто в державі відповість за знищення цілої галузі, яка в усьому світі є високоприбутковою?”.

Відповідей на ці питання ми не отримаємо. Бо апелює Микола Тимошик до СИСТЕМИ, до слухняних виконавців її волі, яка із зрозумілих причин ніколи цього не зробить. Бо реалізується повномасштабний “проект зросійщення України, спланований ще у шістдесятих роках XIX ст. після впровадження Валуєвського циркуляра. Тоді флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф подав імператорові програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом “наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами”. Корф підкреслював, що коли б уряд зробив ці книжки дешевшими, ніж відповідні малоросійські, то навіть не було б потреби в адміністративних заборонах. У перспективі, зазначав Корф, це “лишило б малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей”. Олександр II підкреслив ці міркування Корфа і написав: “Дельно. Мысль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить”. І “сообразілі”. Вже в незалежній і демократичній Україні.

Юрій Жук, заслужений діяч науки і техніки, доктор технічних наук на сторінках газети “Освіта” (19—26 червня 2002 ) у статті “Шлях України до демократії, а не в імперське ярмо” переконливо демонструє як проросійське лобі в Україні, створюючи сприятливі умови для російських інформаційних товарів, свідомо нищить українську націю економічно і духовно. Приклад і справді вартий того, щоб на нього ще раз звернути увагу: “Із Санкт-Петербурга в Україну надходить понад мільйон примірників (по 5 гривень кожний) газети “Спид-Инфо”, насиченої оголеними бутафорними жінками у різних позах. За рік громадяни України надсилають тільки до редакції цієї газети 60 мільйонів гривень (1000000 х 5 х 12 = 60000000). Коли б ці гроші залишилися в Україні (якби купували “Освіту” чи іншу українську пресу, як поляк свою), за них можна було б стволрити 15 тисяч нових робочих місць. Але нас не вчили рахувати (60000000 : 4000, середня річна зарплатня = 15000)… А якщо взяти до уваги, що в нас розповсюджуються тисячі найменувань російських газет, книжок, журналів…, то нешанування державної мови робить щорічно не менше 300—400 тисч безробітних, сотні тисяч українських сімей залишаються без шматка хліба”.

Цифри воістину промовистіші за емоції. І що ж? Леонід Кучма наклав вето на закон про продовження пільг на видавничу діяльність, визнавши їх необґрунтованими…

Лесь Танюк, голова Комітету Верховної Ради України з питань культури та духовності переконаний: “Президентське вето на книговидання — це дуже злагоджена кампанія книговидавців неукраїнської орієнтації… Хтось підклав йому велику свиню, сказавши, що українське книговидання витрачає 700 мільйонів гривень на рік. Це неправда. Воно витрачає, наприклад, в цьому році 130 мільйонів гривень — це та сума, яка в чотири рази збільшиться та повертнеться до нас, якби ми б запровадили це пільгове книговидання… це явно зроблено під впливом певних кланів. Що це так, засвідчує той факт, що через кілька днів Росія прийняла в Думі продовження пільг на російське книговидання… Україна зробила дружній крок для російських книговидавців та для їхніх пільг. Злива російських книжок буде ще більша. Якщо ми вчора мали 1 українську книжку на 56 російських, то цей драматичний вузол приведе до того, що ми будемо мати одну українську на 70—80 російських”.

І разом з цим сплачуємо Росії 250 мльйонів гривень за друкування книжок, шкільних підручників для України, хоча маємо власну друкарську техніку і мільйони власних безробітних…

80 відсотків сайтів в українському сегменті інтернету є російськомовними. Це зазначено у звіті Світового банку з надання кредиту на проект “Україна — розвиток через інтернет”.

“З державною мовою в Україні людина ховається, наче злодій”. Цю цитату з листа навів академік Іван Дзюба під час парламентських слухань “Про функціонування української мови в Україні”, які відбулися 12 березня 2003 р.

“Глобалізація змусила країни відкрити свої ринки і водночас закрити культури, захищаючи свою ідентичність. Але проблема збереження чистоти рідної мови не нова. У Франції, з якою ми так любимо себе порівнювати, перший на захист мови виступив король Людовік ХІІ 1510 року, коли змусив у кримінальних процесах послуговуватися не чужлю для пересічних французів латиною, а північним варіантом народної французької.(…) Згідно з останнім законом про свободу передавання інформації, “щонайменше 40% музичних творів, створюваних або виконуваних французькими авторами, повинні становити пісні французькою мовою… ці твори слід поширювати в найкращий для слухання час”(…) А ось що обов’язкове для всієї Канади: 50% пісень, що їх транслюють і франкомовні і англомовні радіоканали, мають бути канадські… Спеціальний закон про захист мови прийняла й Польща… А в сусідній Росії Дума в остаточному читанні ухвалила законопроект, що накладає певні обмеження у використанні російської мови. Зокрема, заборонено використовувати іноземні слова замість питомих російських… Це тільки так здається, що мови не вмирають. Вмирають. І зазвичай це тиха смерть. Просто одного дня ти потрапляєш, приміром, на вулиці Ірландії і помічаєш велику кількість пам’ятників і меморіальних стел. І кожен стрічний ірландець пояснить, що це пам’ятник борцям за незалежність. І майже ніхто не перекладе, що на ньому написано. Бо нині ірландська стала мовою меморіальних стел за незалежність…” (Наталя Філіпчук. Це тільки здається, що мови не вмирають // Голос України, 11 лютого, 2003).

“Знову у Львові… розпочалася активна дискусія навколо питання функціонування української мови. Традиційно “масла у вогонь” долили деякі мережеві радіостанції, які транслюють передачі з Києва і, в основному, мовою сусідньої держави, не кажучи вже про музичний репертуар, основа якого, як правило, — російськомовна попса. Проте, як не дивно, подібні ФМ-формати активно приживаються на Львівщині, і за останні 3—4 роки їх у Львові з’явилося як грибів після дощу. Початок 2003-го відзначався появою у львівському ефірі ще однієї нової, теж мережевої і російськомовної радіостанції “Гала”… Керівник і засновник, громадянин США Джозеф Чарльз Лемір” (Лесь Костюк. Хто захистить Львів від російської попси? // Ратуша, 30 січня — 6 лютого 2003).

І ще. Перед Україною сьогодні надзвичайно гостро постала проблема “витоку розуму”. Дрейф інтелекту впереваж відбувається до США. Начальник департаменту міжнародного співробітництва Міністерства освіти і науки України Омелян Сухолиткий стверджує, що в рамках програми “Акт на підтримку свободи” з України щорічно на навчання до США виїжджає близько 400 учнів 9—10 класів. Виїжджають кращі з кращих, переможці конкурсів, в яких на призове місце претендувили до 100 кандадатів. Підліток, потрапивши до американської сім’ї в період, коли у нього саме формується світогляд, система цінностей, по суті, залишається сам на сам із вибором: будь-що залишитись у західному світі (кращому, безумовно, ніж український, за культурними й побутовими параметрами) чи шукати свій шанс на батьківщині. Перед Україною з усією гостротою постала небезпека втратити справді найкращих, майбутню еліту, майбутнє держави.

Відомо, що знання — це влада. Хто володіє інформацією, той, образно кажучи, володіє світом. Але інформація може виконувати й “забійницьку” роль. Одним із найефективніших методів відучити людей думати — це закидати їх величезним обсягом інформації, яка не має державних орієнтирів, або ж під виглядом наявності їх в інформаційному потоці маскувати інші цілі, ставити зовсім іншу мету. І тоді інформація стає своєрідною довбнею в руках зацікавлених груп та організацій.

Москва ні на хвилину не припиняє інформаційної агресії. Засвідчує доктор філологічних наук Василь Лизанчук: “Якщо порівняти нинішній стан справ у друкованих ЗМІ із 1991 р., то тиск російськомовної преси на пересічного українського громадянина за роки незалежності збільшився у 40 разів. Утім, в галузі електронних ЗМІ становище не краще. За останні 2—3 роки вся система українського телерадіомовлення помаленьку перебудовується на російський лад.

На очах мільйонів співвітчизників наші електронні ЗМІ цинічно порушують законодавство про мовний режим в ефірі, принижуючи національну гідність свідомої частини українства. Україномовний радіослухач чи телеглядач зазнає обмежень в отриманні інформації рідною мовою. Обмежуються також права українських журналістів та режисерів на власну професійну самореалізацію” (Лизанчук В. Не лукавити словом. — Львів, 2003).

Український культуролог Тарас Возняк змушений констатувати: “…народ України вщент програв інформаційну війну маніпуляторам суспільною свідомістю. На міждержавному рівні — Росії та Сполученим Штатам, удома — тандемові державної адміністрації та олігархів. Українське суспільство нині цілком маніпульоване, неначе під інформаційним наркозом”.

Телебачення створює ілюзію участі в громадському житті держави, причетності до подій, що мають місце в країні. Це дуже небезпечне явище, і ті, хто володіє електронними ЗМІ, чудово це розуміють. Подивімося, кому належать, хто утримує українські телеканали: УТ-1 (1-й Національний телеканал) — СДПУ(о); “1+1” — група Суркіса—Медведчука; СТБ, Новий канал і ICTV — Віктор Пінчук; ТЕТ — Суркіс—Медведчук; інформагенство УНІАН — СДПУ(о), газета “Факты” — Пінчук… (Оріанський С. Створити державний комітет захисту української мови // Столиця. 30 травня — 5 червня 2003). Є питання?

Сьогодні в Україні панує конкуренція. В політиці, в культурі, в повсякденному житті. Дуже часто ця конкуренція несамовита, неправедна, нечесна, аморальна. Точиться запекла боротьба в інформаційному просторі. Найменший успіх на культурному фронті є неабияким внеском у перемогу в стратегічній кампанії — битві за свободу слова, за утвердження демократії, принципів громадянського суспільства, за реалізацію української ідеї-мрії: “Успішної України” або “Конкурентоздатної України”.

Що ж потрібно зробити для осягнення цього? Насамперед слід навчитись (привчити себе! примусити себе!) виробляти високоякісний, конкурентоздатний інтелектуальний товар: книжки, газети, журнали, пісні, музику, кінофільми, програмне забезпечення тощо. І виробляти не експерементальними партіями (“на експорт”), а серійно. На світовому ринку українська продукція (Українська Держава!) має асоціюватися лише з високоякісним інтелектуальним товаром. А для цього загал український врешті-решт мусить об’єднатися “за” у прагненні кращого майбуття.

За приклад може, зрештою, послужити Японія, її громадяни, зокрема ті, які народилися у шістдесяті роки. Цих молодих людей називають “шінджін рай” — “нова раса”, вони становлять 30 відсотків населення країни і повсякчас керуються гаслом: “Вчитися та повсюдно змагатися за першість”. Такий стиль життя неодмінно приводить до успіху й процвітання. Бо “нова раса” добре затямила тривіальну істину: дешевий товар ніколи не є добрим. А щоб мати змогу придбати дорогий товар, треба бути матеріально забезпеченим. Отож слід прагнути до заможного життя. Ще одна істина: назагал бідні люди — небезпечні люди. Небезпечні для суспільства, для держави. Доведено історією. Держава мусить це усвідомити, відтак усіляко сприяти своїм громадянам у реалізації їхнього бажання стати на шлях процвітання.

Оскільки держава становить історичний етап (але аж ніяк не постійну якість) організації суспільства, вона є службовою частиною. Таким чином, службова частина не може керувати, оцінювати, забороняти, заохочувати інтелектуальне сприйняття Реальності загалом-суспільством і культурою зокрема — культура є вищою категорією діяльності людини, ніж держава. Не держава повинна вказувати культурі, що і як робити, а культура — державі, оскільки вона є вищою категорією інтелектуального сприйняття Реальності. Культура не має, отже, зобов’язань перед державою, але держава має їх перед культурою. Підпорядкування культури державі, з позиції теорії системної організації, є вершиною організаційної перекрученості, внаслідок чого терплять всі системні складові, зокрема держава, котра при цьому втрачає моральні основи.

Культура як феномен самоорганізації може розвиватися лише за умови відкритості до зовнішніх впливів, однак повинні враховуватися і чинники самозбереження. Має бути віднайдений оптимум між закритістю та відкритістю. У разі цілковитої відкритості культури певної нації остання втрачає свою самобутність і цілісність як система, при замкнутості — культура самовичерпується. Необхідність рівноваги між обома стратегіями цілком зрозуміла і має враховуватися при аналізі й оцінці явищ демократичної культури в суспільстві.

Національно-культурна ідея тісно пов’язана з проблемою культурної ідентичності українського суспільства. Кожна культура формує свій, особливий соціум, свою форму соціально-культурного спілкування. Недаремно історія засвідчує: тоталітарні системи проводять репресивну селекцію духовно-інтелектуальних сил народу, руйнують особистість, деформуючи норми й ідеали національних культур. І щоб визріли умови для національної та духовної самоідентифікації нашого народу, потрібен комплекс державних заходів для створення повноцінного соціокультурного середовища. При цьому держава в організації суспільства повинна залишатися службовою частиною щодо культури.