Інтелектуальний капітал як головна продуктивна сила

Як продукт економіки інформація й інформаційні технології в сучасному світі в стратегічному плані стали важливішими за мільйони тонн виплавленої сталі або сотні тонн золота, за новітні автомобілі, верстати, побутові прилади та будь-яку іншу продукцію індустріальної доби.

Однак інформаційні технології, революційні за своєю суттю, є лишень складовою, технологічною основою інтелектуальної революції, у ширшому плані — настання справжньої Ери Інтелекту. Адже могутність сучасної країни передусім починає визначатися кількістю та якістю плодів національного розуму. 2000 рік щодо цього є тією межею, коли вартість інтелектуального продукту в міжнародному економічному обміні зрівнялася з вартістю товарної маси.

Світовий досвід показує: життєвий рівень усіх верств населення, загальна соціально-економічна ситуація в країні визначаються мірою освіченості суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. Лише інтелектуально багате суспільство є гарантом високого рівня життя народу і процвітання держави, навіть за відсутності енергоносіїв, корисних копалин та інших дарів природи. Ані багатства надр, ані родючі землі, ані ідеальний клімат, ані туристична принадність не в змозі зрівнятися за могутністю та суспільною значущістю з потенціалом людського розуму.

Загальносвітовою тенденцією стає стрімке скорочення проміжку часу між ключовими етапами науково-технічного прогресу: відкриттям (винаходом), доведенням його до стадії технології і впровадженням у виробничий процес. Конкуренція, що дедалі більше загострюється, призводить до того, що винахідник виступає невід’ємною і головною складовою циклу розвитку всіх без винятку систем, створених людьми. Людський інтелект, таким чинам, стає безпосередньою і головною продуктивною силою постінформаційної технологічної доби.

Нині у геополітичних стратегіях країн-лідерів у підтриманні й нарощуванні відриву від інших країн вирішальну роль відіграє наукове і технологічне домінування. Це, своєю чергою, потребує зростання темпів інноваційного процесу формування необхідного для цього інтелектуального ресурсу (капіталу).

Інтелектуальний капітал — це інтелектуальний потенціал, який активно використовується у процесах економічного розвитку.

За сучасних умов наджорсткої конкурентної боротьби інтелектуальний капітал дає змогу створювати цінності та забезпечує конкурентоспроможність як окремим підприємствам, так і суспільству загалом.

Водночас інтелектуальний капітал — це сума знань, досвід, професійна підготовка та інтуїція всіх працівників підприємства, установи (або держави). До цього слід додати напрацьовані людські зв’язки, інформацію у вигляді баз даних, інтелектуальну власність, комп’ютерну мережу, що миттєво опрацьовує і передає інформацію всім працівникам відповідної структури, завдяки чому вдається швидко і адекватно реагувати на зміни.

Інтелектуальний капітал дає змогу економити техніку, заощаджувати кошти і товаро-матеріальні засоби, вивільняє фінанси, підвищує життєздатність учасників економічного процесу, сприяє зростанню прибутковості економічної діяльності. Уміння користуватись інтелектуальними фондами перетворюється на першочергове завдання бізнесу. Підприємства, не здатні керувати інтелектуальним капіталом, просто зникають.

За умов інтелектуалізації виробництва змінюються усталені погляди на економічні поняття. Наприклад, термін “основні фонди” набуває зовсім іншого змісту. Спостерігається парадоксальна ситуація, коли те, чого немає в бухгалтерському балансі, стає набагато ціннішим за те, що в ньому є. Виникає своєрідна “віртуальна” економіка.

От чому перспективна програма розвитку України має бути сповнена усвідомлення реалій XXI століття — часу глобальної економіки, панування інформаційних технологій і комунікаційних мереж, випереджального накопичення інтелектуального потенціалу. Саме у цьому плані відповідні наукові сили нашого суспільства важливо зорієнтувати на формування стратегій розвитку з урахуванням тих реалій, над осмисленням яких зараз працює весь світ і значення та перспективи розвитку яких для нас ще доведеться добре усвідомлювати.

У новій державній стратегії розвитку інтелектуального потенціалу і капіталу нації мають органічно поєднуватися чинники економічної ефективності та конкурентоспроможності, соціалізації та гуманізації розвитку, екологізації виробництва, ринкові механізми та засоби державного регулювання сучасного типу. Така стратегія передбачає перехід до принципово нової управлінської ідеології розвитку суспільства. Управлінські дії, ґрунтовані на прагненні наздогнати країни-лідери, копіюючи їх сучасну політичну й економічну моделі, хибні в самій своїй основі. Досвід суспільного розвитку свідчить: той, хто наздоганяє, ніколи не наздожене.

Наздогнати може лише той, хто здатен, збагнувши світові тенденції, перейти від “траєкторії переслідування” до “руху на випередження”. Такий тип руху передбачає стратегічну орієнтацію суспільства на нові випереджаючі технології у сфері виробництва та нові прогресивні засади соціальної організації.

Виходячи з такого стратегічного підходу, забезпечення високих (на рівні 7—9% щороку) темпів приросту валового внутрішнього продукту не є самодостатньою метою. Основна мета — підтримувати і спрямовувати розвиток таких елементів суспільства, які забезпечать побудову української соціально-економічної моделі за вимогами майбутнього, досягнення такого рівня розвитку продуктивних сил інформаційно-інтелектуального характеру, який створить можливість переходу до економічно суперефективного та соціалізованого суспільства нової доби людства.

Масштабність завдань у царині розвитку інтелектуального потенціалу українського суспільства об’єктивно потребує оновлення й омолодження управлінської еліти, вироблення і застосування нових високих стандартів для державних управлінських кадрів. Відсутність потреби в інноваціях у сучасному бізнесі України, брак фахівців нового типу у сфері державного управління, а також відсутність у них мотивації прийняття відповідальних рішень зводять практично нездоланний бар’єр для запровадження новітніх вітчизняних розробок і зумовлюють деградацію і міграцію національного інтелектуального капіталу.

Система державної підтримки розвитку інтелектуального капіталу на загальнонаціональному рівні має бути науковим підґрунтям для прийняття рішень та здійснення будь-якої державної управлінської дії у цій галузі, реальним кроком до переходу від галузевої до функціональної системи державного управління.

Етногенетика інтелекту

Розум — єдине багатство, яке Бог справедливо поділив між людьми: ніхто не вважає себе обділеним.

Англійська приказка

Чому поняття “інтелект” — ключова характеристика людини, яка виокремлює її з природи і робить “суспільним суб’єктом”, — дотепер не знаходить належного місця в гуманітарних науках? Цьому заважає застаріла парадигма суспільствознавства, яка орієнтує на сингулярний, а не на холістичний підхід до суспільства (етносу). Простіше кажучи, суспільство (народ, нація) розглядається не як цілісний живий організм, а як сума людських індивідів та їх численних “груп” — організацій, партій, класів тощо. Такий атомістичний підхід призводить до спрощеного механістичного тлумачення понять інтелект, характер, душа народу — як простих “наборів” інтелектів, характерів, душ окремих людей, ба й зовсім як суто образних (метафоричних) виразів. Тим часом, — наголошує видатний філософ і соціолог С.Л.Франк, — такі поняття, як “душа народу”, “дух народу” тощо є, поза сумнівом, більше, ніж прості метафоричні вирази; вони вказують на якісь по-справжньому реальні цілісні сили чи початки.

Отже, чи має суспільство свою “іманентну природу” або це просто сума людських індивідів? Чи можна говорити про нації (етноси) як про живі організми особливої природи, а якщо так, то чи є ці організми розумними, чи мають вони інтелект, душу, свідомість, волю, сукупну енергію? Чи ж все це просто образні вирази, і розум, інтелект, свідомість, душа (менталітет) притаманні тільки індивіду? Таким чином, на практиці постає проблема соборного, колективного суб’єкта, аналогічного індивідуальній особистості.

Якщо етнос (нація) — цілісний живий організм (колективний суб’єкт, соборна особистість), як можна відмовити йому в розумності? Як можна говорити про свідомість і самосвідомість народу, його пам’ять, характер (що вже стало звичним) і при цьому ігнорувати етнічний інтелект? Адже свідомість без інтелекту — це “свідомість” стада тварин або неорганізованого натовпу. Саме інтелект визначає рівень свідомості. І це стосується як окремої особистості, так і нації загалом. Саме на таких засадах досліджує інтегральний інтелект нації нова наука соціоніка.

Тут ми торкнемося нової і дещо несподіваної сторони етнічного організму та його інтелекту, а саме — проблеми генези та еволюції. Йтиметься про етногенетику, яка переводить цю проблему в площину соціального спадкування.

Соціальна еволюція здійснюється за допомогою складних “механізмів” спадкування, які включають “програми” не тільки генетичного, а й позагенетичного рівня. Історична (тобто етнічна або соціальна) еволюція відбувається за складного взаємозв’язку сфер людської підсвідомості, свідомості (інтелекту), духовності. Інакше кажучи, вона вмикає генетичні “автоматизми” в усій їх складності, понад те — механізми позагенетичні. До перших належать механізми сфери підсвідомості, включно з тваринним інстинктом, котрий, на жаль, присутній і в людських спільнотах. На рівні підсвідомості (архетипу) зберігається, накопичується і передається у спадок новим поколінням велика кількість етнічної інформації. Та найголовніше — встановлене в 20-х роках XX століття видатним психологом і філософом К.Юнгом — це те, що підсвідомість індивіда має колективну (етнічну, соціальну) природу.

Поняття “колективного безсвідомого” стало одним із ключових в антропології, етнології і соціології. Воно означає ось що: глибини душі (пам’яті) кожної людини зберігають інформацію, яка стосується всього історичного шляху, пройденого етносом, расою чи навіть усім людством. Та інформація ця — в “згорнутому” вигляді, вона заблокована стосовно людської свідомості. Вона “живе” на генетичному рівні й передається несвідомо (інтелект з його пам’яттю неначе збоку). Тобто ця інформація існує не у вигляді знань (семантичних понять), а, образно кажучи, у вигляді “невиразних поривів душі”, “поклику предків”, внутрішніх спонукань. Тобто людська мова, знання, досвід не успадковуються “автоматично”, генетичним шляхом, а щоразу здобуваються новими поколіннями позагенетично, на базі свідомості (інтелектуальних механізмів).

Найголовніше для нас те, що весь зазначений інформаційний потенціал підсвідомості не бездіє, а активно залучається до етногенетичних процесів. Такі фундаментальні чинники, як менталітет етносу, характер, народна пам’ять і навіть національна ідея, визначальний вплив яких на життя нації не підлягає сумніву, сягають корінням “колективного безсвідомого” і “працюють” за поки мало відомими алгоритмами.

Але в людській спільноті найбільш дієвим механізмом еволюції виступає механізм інтелекту. Це позагенетичний механізм, який діє через свідомість (розум) людей, забезпечує збереження, накопичення, передання (спадковість) і використання знань (семантичної інформації). Тут немає того автоматизму, що наявний у природі, натомість є пряма цілеспрямована генерація, опрацювання та використання знань. Знання як чинник еволюції — ось чим відрізняється соціум від стада, зграї чи мурашника.

Поки що ми говоримо про механізм інтелектуального спадкування в загальному плані. Насправді ж цей механізм виступає в різних формах. Наприклад, писемність та книгодрукування кардинально вдосконалили цей механізм. Зараз ми переживаємо новий інформаційний переворот — ідеться про комп’ютерну революцію, яка вносить радикальну новизну в процеси зберігання, передання, використання знань (семантичної інформації).

Відзначимо й таке: реальна еволюція соціальних (етнічних) систем включає в себе складні процеси взаємозв’язку свідомості (сфери інтелекту) і підсвідомості (колективного безсвідомого). Перехід же інформації з підсвідомості в сферу свідомості (інтелекту) і навпаки залишається невивченою сферою. Надзвичайно актуальна для нас проблема національної ідеї лежить на “перетині” свідомого і підсвідомого. Тут же потрібно шукати чинники, які дають змогу уточнювати і конкретизувати закономірності історичного прогресу.

Ми можемо керувати лише своєю “свідомою” пам’яттю. І коли ми говоримо про історію як пам’ять народу, то маємо на увазі все те, що відклалося в свідомості етносу, представлене в його пам’ятках літератури, писемності, архітектури, мови, фольклору, копалинах артефактів, досягненнях науки, мистецтва тощо. І думаємо, що це і є наш історичний потенціал. Утім, насправді це лише частка нашого історичного потенціалу, причому, можливо, не найголовніша, а лише “вершина айсберга”. Є ще цінності, накопичені в підсвідомості, приховані в “надрах душі”. Їх не видно за розміреним плином життя, але вони можуть проявитися несподівано яскраво і сильно в екстремальних випадках; саме вони можуть виявитися рятівними для нації, виступити чинниками її відродження і злету.

Не кожен народ має такі цінності рівною мірою, а лише народи зі складною історичною долею, особливо так звані месіанські народи. Візьмемо, наприклад, американців. Весь історичний потенціал США та його народу (політична нації) на видноті; він є суб’єктом свідомого використання. Але глибинного коріння підсвідомості в американців немає, бо вони належать до етнічних архетипів європейських народів — англійців, французів, німців тощо. Інша справа німці, євреї чи ми — Русь-Україна з нашою складною багатовіковою історією. Наші архетипи надзвичайно складні й багаті “заблокованою” інформацією. Але ми, на жаль, погано уявляємо свій історичний потенціал. Ми неначе блукаємо у сутінках минулого. Нас супроводжують невиразні згадки про більш широку долю — про дуже далеку, величну долю наших предків! І ми не помиляємося; ми знаємо неначе підсвідомістю — це не сни. Це було, було! Така підсвідомість живить нашу впевненість у неминучому відродженні, злеті.

Важливо піднести цінності підсвідомості на рівень інтелекту нації, тобто все вивчити, впорядкувати, зрозуміти, довести до рівня програмних вимог. Це завдання для національної еліти. Це, звичайно, праця не одного дня, і вона має спиратися на дані етногенетики. А ці дані такі: в історичному досвіді ніщо не зникає безслідно і невідворотно. Ми гадаємо: от було зло (скажімо, работоргівля, загарбницькі війни, кріпосне право чи навіть людоїдство), і воно пішло в минуле назавжди. Сама пам’ять про це втрачена. Але це зовсім не так. Все це залишається в глибинах підсвідомості того чи іншого народу, і... все це поряд, існує паралельно з реальним життям і може несподівано вийти на поверхню в жахливих масштабах і страшенно “концентрованому” вигляді.

Національне відродження можна розуміти як інтелектуалізацію підсвідомості (принаймні, це важливий елемент відродження). Наприклад, релігія. 70 років її викарбовували зі свідомості мас як “буржуазні пережитки”. І раптом вона починає відновлювати свої позиції. Звідки все це? Вона ж іде до нас не з-за кордону. Вона здіймається з надр підсвідомості етносу.

До речі, в історії було чимало випадків, коли, здавалося б, цілком знищувався видимий історичний потенціал етносу. Ліквідуються держава, національна культура, мова: утверджуються нові звичаї, свята, — одне слово, все те, що нагадує про колись квітучий етнос і його цивілізацію. І що ж? Минають століття, і “знищена” нація знову набуває і мову, і культуру, і державу. Звідки все це бралося? З підсвідомості, з глибин пам’яті народної! Чи не з таких історичних феноменів виросла відома легенда про птаха Фенікс, що відроджується з попелу? І чи не нагадує якоюсь мірою сучасна Україна цього фантастичного птаха?

Питання про ще не пізнані механізми, які здаються ірраціональними, механізми переходу підсвідомої інформації в свідому і навпаки — важливе питання етногенетики. Без його розв’язання апокаліптичні події XX століття здаються випадковими. Більше того, вони виглядають як національне божевілля, як раптові втрати інтелекту і навіть як національні суїциди. Тож правду каже Біблія про народи, які втратили здоровий глузд: “О, якби вони розсудили, подумали про се, урозуміли, що з ними буде!” І знову доводиться згадувати слова святого Іоанна Кронштадтського про те, що треба розрізняти народи і те зло, яке ними тимчасово володіє.

Немає народів однозначно злих і добрих, а є нації, які так чи інакше допустили, щоб ними володіло зло. А щоб надалі не повторити “лихе минуле”, існує єдиний засіб: інтелект нації, який дає змогу робити безпомилковий вибір у всьому. Він і є необхідною умовою поступального руху шляхом добра і прогресу. Нація, яка не здатна зробити свій вибір, неминуче потрапляє до рук, м’яко кажучи, не кращих людей.

Інтелект людини — категорія біосоціальна, а інтелект нації — суто соціальна (позагенетична) категорія, хоча, звичайно, нерозривно пов’язана з біоінтелектом. Щоб керувати інтелектом етносу, потрібно знати структуру свідомості людини й етносу — ці структури, до речі, не зовсім однакові у різних рас і народів. Отже, що стосується етнічного інтелекту, то це здатність етносу (нації) робити вибір у найширшому сенсі слова:

• вибір між добром і злом (ширше — моральний вибір);
• вибір своєї еліти (політичної, ділової, інтелектуальної, духовної);
• вибір форм держави, способу життя тощо.

Головний прояв національного інтелекту — в умінні формувати свою державу. Держава і є осередком колективного (об’єктивного, за Гегелем) розуму. Не можна думати так: моя нація розумна, а держава (уряд) “дурна”. Це все одно, що сказати про себе: сам я розумний, однак голова в мене дурна. В цивілізованому європейському суспільстві не існує проблем “дурного уряду”, бо якщо уряд “дурнішає”, то спрацьовують певні механізми (партії, преса тощо), і такий уряд або “розумнішає”, або його замінюють.

Вся справа — в етнічних механізмах, їх рівні, відлагодженості тощо. Вони відпрацьовуються довгі роки (селективним шляхом, тобто знову ж шляхом відбору). Те, що держава “нерозумна”, слабка, нечесна (корумпованість чиновників, нездатність до боротьби з організованою злочинністю), непатріотична, неоперативна тощо — свідчить про національний “ідіотизм”. Але це, своєю чергою, пов’язане з рисами національної підсвідомості. Доведено: народ, як і окрема особистість, у своєму житті нерідко керується не свідомістю, а підсвідомістю, не інтелектом (пошуком істини, правди), а бажаннями (інтересами, почуттями, вигодами).

Таким чином, комплексно впливаючи на підсвідомість (психіку) народу, можна керувати його інтелектом. Звичайно існує прямий вплив на інтелект. Це інформаційний вплив (засмічення мізків за допомогою низькопробної літератури, телевізійних передач, Інтернету тощо). Але ще ефективнішим є вплив на інтелект народу — через його психіку (підсвідомість, менталітет), що й відбувається, особливо останніми віками.

За сучасних умов будь-яка нація, яка не хоче “самознищення” чи підлеглого стану в світовому суспільстві, передусім має піклуватися про інтелектуальну безпеку, яка включає:

• інформаційний самозахист;
• психологічну “оборону”;
• фізичний захист (маються на увазі фізичні чинники, які визначають інтелектуальне здоров’я народу).

Потрібно зважати на ще один аспект інтелектуальної безпеки — комп’ютерно-інформаційний. У століття інформатики народилось явище інформаційного колоніалізму, перетворення тієї чи іншої країни на “комп’ютерну плантацію”. Інформатизація етносу не може зводитись лише до насичення комп’ютерами даної країни і підвищення комп’ютерної грамотності населення. Без загального підвищення етнічного інтелекту, що пов’язане з комплексною інтелектуалізацією суспільства, без усього цього комп’ютеризація навіть небезпечна: етнос з його армією програмістів, аналітиків, операторів ЕОМ може стати бездумним виконавцем волі більш інтелектуального етносу.