Вже з перших рядків авторської анотації вилущується коло проблем цих роздумів, безкомпромісно, твердо і рішуче розставляються крапки над “і”. Академік В. Войтенко визначає вантажі, які на відміну від благополучних країн змушена тягти Україна в XXI столітті. “Це, по-перше, деморалізований народ, схильний водночас і до анархії, і до безмежного конформізму. Це, по-друге, інтелігенція, яка значною мірою втратила роль духовного стрижня нації, перетворившись на посередника між народом і номенклатурою. Це, по-третє, сама номенклатура, більша частина якої у радянські часи не мала розуму й совісті, а нині позбулася ще й страху. Четвертим, найнебезпечнішим тягарем є найвищі державні посадовці, які народу не бачать, інтелігенцію зневажають, а номенклатури бояться”.

Упродовж книжки автор детальніше зупиняється на кожному з цих вантажів, вдається до історичних і географічних паралелей, цитат, прикладів з різних галузей життя. У його науковій лабораторії в Інституті геронтології АМНУ та в комп’ютері, котрий завжди на плечах, за допомогою новітніх технологій піддаються аналізу українська політика і політики, олігархи, бюрократи, реформи, кризи і вибори. Знання медицини, соціології, статистики, фізіології й психології людини дозволяє В. Войтенку ставити діагнози як окремому індивідові, яку б посаду в державі він не займав, так і суспільству в цілому. Ось приклад: відомий антиукраїнською діяльністю архієрей УПЦ МП Агатангел видав указ про “відлучення від Святого Причастя” одного із підлеглих священиків за проповіді українською мовою. Очевидно, за це українська влада нагородила церковного діяча державним орденом “За заслуги”. “Це вже, здається, патологія”, — робить висновок автор. Або: “Допоки національною ідеєю лишається зарплата, грошей не буде. І взагалі — ніколи й нічого не буде, якщо нами й надалі керуватимуть ті, хто навчився читати за “Статутом КПРС”. Їхній світогляд примітивний, як пісня Джамбула, і фальшивий, як рекорд Стаханова”.

Значну увагу приділяє автор розвінчуванню фальшивої комуністичної ідеології, цій темі присвячений і окремий розділ: “Марксизм — догма чи не догма?” Проаналізувавши хід та результати останніх президентських виборів, піддавши їх математичному аналізу, вчений зробив висновок про існування придворної опозиції. “...Єдиний серед кандидатів па найвищу посаду, кому сприяла влада, був П. Симоненко (звичайно, єдиний крім Л. Кучми). Свою роль у спектаклі “демократреформатор проти страшного комуніста” лідер КПУ виконав старанно, узгоджуючи кожний крок із шпаргалкою іміджмейкерів Л. Кучми. “Придворні опозиціонери поступово перетворюються на придворних блазнів”, — резюмує автор.

Не обходить він увагою і питань нації, соціуму, орди, русифікації та української ідеї. Він пропонує відкинути етнографічне малоросійство як таке, що не є і не буде чинником історичного поступу, віддати шаровари й булаву на почесні місця в музеях, але “Принципово іншою є ситуація, коли йдеться про українську мову. В ній наша сила — потенційно не обмежена і не залежна від політичної кон’юнктури”.

Володимир Войтенко пише так, що третину його тексту хочеться цитувати. Привертає увагу його мова, в якій він прагне осягнути Слово, іскриться, купається, іронізує в ньому, експериментує з ним. Він прагне відчути сам і передати читачеві Слово на колір і запах, він ним смакує. Тому в книзі так багато метафор, порівнянь, цитат світових авторитетів, власних виразів, котрі претендують стати афоризмами: “Влада у нас належить не тим, кому ми її довірили, відтак не знаємо з кого питати”; “Еліта — це погані, які оголосили себе найкращими, бо хороших нема”; “Національна ідея є інструментом формування особистості”; “Коли московський турист в аеропорту Софії уперше бачить болгарську вивіску і дивується: “Гля-ка, а болгары-то пишут по-нашему”, — то це свідчить про те, що Кирило і Мефодій так до нього й не дійшли”.

Ставлячи на місце десакралізаторів Шевченка, автор не налітає на останніх з голоблею, але його мовностилістичні засоби викликають ті ж наслідки: “А один пан на прізвище Бузина і взагалі написав цілу книгу про те, що Шевченко — вурдалак. Між іншим, у словнику В. Даля йдеться про три різновиди бузини: чорна по-російськи називається “пусторыл”, червона — “пищальник”, а дика — “пусторосль”. Але це так, до слова...”

У розділі “Російський вектор” добре помітний хист Войтенка-полеміста. Він обрав собі для таких вправ трьох відомих авторів газети “День”. Пані Л. Ковалевській, яка розповіла читачам про те, якою підступною є Америка, і чому нам варто шанувати Росію, він не на пальцях, а на фактах доводить, що США є державою, котра відбулася назавжди, а Росія, яка також не зникає з політичної мапи, без України ніколи не стане тією імперією, про яку марить: “У сьогоднішній Росії чогось, гідного XXI століття, навчитися не можна, бо перспектива громадянського суспільства є для неї такою ж далекою, як для нас”.

Пані О. Маркосян, котра заплуталася в етнічних проблемах, довго гикатиметься після аналізу її писань, “схожих на провокацію”: “Націонал-ідіотизм починається там, де ескімосів визнають кращими за вірмен, або — навпаки”. Автор на прикладі Ізраїлю показує, що в державі означає національність, мова, релігія. Там, наголошує вчений, відмітка про національність в паспорті обов’язкова. “Але в нас не перевелися люди з логікою, за якою досвід національної самоповаги у євреїв — це добре, а в українців — погано”.

Третьому авторові “Дня” С. Удовику В. Войтенко на його ж таки цитатах і науковоподібній термінології доводить спробу проштовхування “підгнилих тез”, комізму міркувань про українську і російську ментальність.

Наскрізна ідея книги і полягає в тім, щоб ми, читачі, краще усвідомили соціокультурні складники національної небезпеки, української ідеї і вчилися, не оглядаючись на “дядьків отечества чужого”, гуртувати своє громадянське суспільство, “долучатися до поступу Людства”.

“Слово Просвіти”, ч. 33, 2001 р.