Леся ВОРОНИНА: Ми зустрілися з головою ПЕН-клубу в Україні, головним редактором газети “Наша Віра” Євгеном Сверстюком з приводу дуже важливої події. Виступ пана Євгена під час відзначення 15 роковин від дня смерті Василя Стуса справив на всіх, хто був присутній на тому зібранні, колосальне враження. Ця доповідь була надрукована в газетах “Наша Віра” та “Українське слово”.

Отже, “Василь Стус. 15 років. Міра присутности” — так звалася доповідь Євгена Сверстюка. І я думаю, ви зрозумієте, чому для мене було так важливо, щоб якомога більше людей почули про це сьогодні. У своєму виступі пан Євген торкнувся надзвичайно дражливих і навіть заборонених тем. Адже нині багато хто вважає, що каяття чи визнання своїх минулих гріхів не потрібне. Дехто говорить про зайву героїзацію тих людей, котрі загинули, відстоюючи свої погляди. Навіть на самому вечорі, присвяченому пам’яті поета, у деяких виступах ішлося про те, що Стуса дуже часто сприймають як героя-мученика, і це затінює його як видатного, геніального поета. Гадаю, Євген Сверстюк скаже і про це.

Отже, Стус в історії України. Україна тодішня — коли поет втрапив до в’язниці і загинув там, — і наша нинішня ситуація з точки зору цієї трагедії.

Євген СВЕРСТЮК: — Кажуть, коли народ знеславлений і зовсім підупалий, то його може врятувати лише офіра, принесена на вівтар. Я думаю — це був той час. І принесена офіра важлива тоді, коли, як каже Леся Українка, людина знає, куди і задля чого вона йде. Коли вона захищає свій народ грудьми, незважаючи на безліч людей навколо, котрі хочуть урвати собі якісь привілеї на цьому сумному маскараді. Проковтнути, заробити щось особисто для себе, навіть тоді, коли мученик іде на хрест.

Отже, зі Стусом була, власне, така ситуація. І ми повинні чесно визначити цю ситуацію. Інакше ми не зрозуміємо, чому поет, який ніколи не був політиком, ніколи не збирався вступати v політичну боротьбу, поет, котрий був послідовником і учнем Рільке, поет-містик, що, можливо, був найбільш духовним поетом серед усіх поетів України XX століття, обрав собі дорогу, на якій страчують, як політичного повстанця. Чому він не міг зійти з цієї дороги, і чому інші не могли стати на цю дорогу?

Це питання надзвичайно важливе тому, що воно актуальне й сьогодні і буде актуальне завжди, в усі часи. Кожна історична драма завжди буде мати свого Христа, свого Юду, свого Пілата, який умиває руки, своїх апостолів, які перелякано відступають, а потім опам’ятовуються і підіймають учення свого Вчителя. Кожна драма відбувається саме так і вона безкінечна.

А щодо героїзації Василя Стуса? Знаєте, концлагері Совєтського Союзу і до війни і, особливо, після війни буди переповнені переважно українцями. Їх було більш як 50 процентів. Навіть тоді, коли я потрапив до лагеря — у 73-му році. Але то були зовсім різні люди. Було дуже багато тих, хто сидів за війну — слабкі люди, які вибрали найлегшу дорогу, були й зовсім випадкові люди... І от у таборі раптом з’являється зовсім не відомий нікому поет, і одразу ж усі звертають увагу, що його страшенно цькують і переслідують. І поступово ті, хто оточує Стуса у таборі, починають розуміти, що є в цьому чоловікові щось таке, чого вони одразу не зрозуміли, що він абсолютно безкомпромісний. Він говорить з лагерними начальниками так, наче для нього зовсім не існує їхня влада. Для нього існує влада вища, яка велить йому стояти прямо.

Під час перебування Стуса у лагері я не був поруч із ним — близьких друзів ніколи не відправляли в одні й ті ж самі табори. Тому я не міг зустрітися ні з Василем Стусом, ні з Іваном Світличним ні за яких умов. Отже, про перебування Стуса в неволі я суджу з того, що розповідає у своїй книзі “Українські силуети” Хейфец та інші в’язні сумління.

Л. В.: — Хейфец зовсім не був причетний до українських ідей, але відбуваючи покарання у таборі разом зі Стусом, оцінив його талант, вивчив вірші Стуса напам’ять, і саме завдяки Хейфецу багато віршів з табірної поезії Стуса збереглися?

Є. С.: — Великою мірою так. І це дуже цікава ситуація. Хейфец– ленінградський журналіст, який в лагері познайомився з багатьма цікавими постатями. І особливу увагу привернув до себе Стус. Хейфец навіть вивчив українську мову, щоб спілкуватися з поетом. І згодом він вивів Стуса як центральну постать у своїх “Українських силуетах”. В цьому розумінні Стусові пощастило — він зустрів у таборі людину, яка змогла оцінити його поезію (а це особливий дар — відчувати і розуміти поезію), яка зрозуміла його дивну для багатьох етику, яка диктується законами неписаними, вищими.

Поет не міг виявляти якогось особливого героїзму в камері, де все було глухо й німо, де в будь-яку хвилину міг хтось увійти й тебе задушити. Ми не знаємо, чи не трапилося саме це зі Стусом у камері-одиночці, яка й досі зберігається, як музей — у Кучино, в зоні 36. Це була необхідність — зберігати гідність до кінця. А в тих обставинах зберігати гідність можна було лише в протистоянні проти тих, хто тебе брутально топче. Отже, Стус був дуже природним героєм, і поводив він себе відповідно до тих обставин. Звичайно, нерви в нього були розхитані і зіпсуті. На волі я його знав як людину дуже міцну. До 72-го року часто зустрічалися, часом грали в бадмінтон. Тоді це був чоловік дуже доброї мускулатури, мені він видавався цілком здоровим. Це згодом життя по тюрмах, етапах, засланнях так його покрутило, що він був геть скалічений.

Безумовно, Василь Стус був героєм, і його зовсім не треба героїзувати. Бо у нас тепер знаходиться дуже багато цуциків, які вискакують на п’єдестал і вдають із себе левів. Стус же був людиною цільною до кінця. І я мушу сказати, що подібних людей я більше не зустрічав. Були на зонах праведники — люди, які вміли мовчати про свої болі і дбати про ближнього. От, скажімо, був такий чоловік Степан Мамчур з Волині, який помер при мені в 77-му році у лагері. Це був інший тип героя. Чоловік, який світив іншим. Але таких людей було небагато.

Л. В.: — Але якщо повернутися до основної теми нашої нинішньої розмови — Василь Стус і ситуація, яка існувала в Україні тоді, і яка склалася тепер. Потреба у каятті і у визнанні своїх гріхів чи ідея колективного гріха, коли ми забуваємо про минуле, коли, за словами письменника Володимира Дрозда, “всі ми там були”. Тобто стукачем був якщо не кожен перший, то кожен другий, і це, мовляв, спільний, колективний гріх, який ми собі відпустили і нині починаємо нову сторінку. Всі гарні і чисті, всі починають жити у новій, незалежній Україні...

Я зрозуміла, що головна ідея вашого виступу полягала в тому, що відпущення гріхів тим людям, які не розкаялися, було б страшним блюзнірством по відношенню до Стуса і до всіх тих, хто загинув, відстоюючи правду.

Є. С.: — З приводу колективної відповідальності і колективного гріха я б сказав, що це те ж саме, що колективний блуд і колективне з∂валтування. Світ цього не визнає. Якщо бидло йде в хлів, то воно йде колективно. Але коли виділяється особистість людська, то ця людина відповідальна за все. І те, що я зробив,– завжди зі мною. І коли я переступив, то цей переступ є зі мною, і я не повинен цього приховувати. А чому той, що сидить 10 років — сидить за переступ, а я — ні? Адже зараз сидять сотні й тисячі людей. Отже, є закон, який карає злочин і не тільки фізичний, але й моральний. Є закон злочину і закон кари.

Чому я зачепив питання суду над Василем Стусом? Звичайно, атмосфера, у якій ми тоді існували, була неймовірно жорстока. Звичайно, Василя Стуса не можна було врятувати, але на цьому процесі всі засвітилися, і кожен обрав свою дорогу. І я тут зупинився на тій ролі, яку відіграв у тому процесі адвокат Віктор Медведчук, який раніше був приставлений адвокатом до Литвина, а потім і до Стуса. По-перше, я повинен сказати, що тоді був спеціальний допуск до політичних справ, і деяким одважним адвокатам, як, скажімо, Діні Камінській чи Калістратовій у Москві, відмовляли від допуску до політичних справ.

Л. В.: — Тобто влада добре знала, що ці люди не зможуть за будь-яких умов піти проти правди?

Є. С.: — Так, за будь-яких обставин знаходяться люди, які відстоюють правду. Коли ж Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захишає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Стус відмовився від цього адвоката. Адвокат, від якого відмовився його підзахисний, тим самим є уневажнений. Він не може вести справу, якщо у нього є поняття про професійну честь. Але Медведчук виступив на процесі всупереч підзахисному і почав свою промову так: “За всі свої злочини Стус заслуговує на покарання...” Все це потрапило в самвидавівський правозахисний журнал “Хроника текущих событий”, який видавався у Москві. Там була представлена позиція й інших учасників цього процесу. І навіть було зафіксовано, що Василь Стус продекламував їм вірш Лермонтова: “И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь...” Цілком ясно, що все це якоюсь мірою було екраном, на якому кожен мав побачити себе.

І ми не маємо права сьогодні не знати цього факту. Кожна культурна нація має великими літерами записати всю історію свого замученого поета.

Л. В.: — Пане Євгене, сьогодні ви розповіли про те, що один із нинішніх лідерів нашої держави— Віктор Медведчук був адвокатом Василя Стуса, від якого поет відмовився. Та, попри це, Медведчук все ж виступив на суді і почав свою промову зі слів про те, що Василь Стус є злочинцем,— в такий спосіб він “обороняв” свого підзахисного, хоча ми знаємо, що навіть убивць, за якими визнано злочин, адвокати все ж захищають. І те, що ви оприлюднюєте цей факт — зовсім не зведення рахунків. Це просто дотримання справедливості — той божий закон, за яким має жити й відроджуватися суспіль-ство.

Є. С.: — Хіба може йти мова про якесь зведення рахунків? Суспільство має знати всі ці речі і на них вчитися. Я б міг зрозуміти, якби людина, яка вчинила те, що вчинив Віктор Медведчук, влаштувалася десь сторожем і намагалася втекти від світу зі своїм тяжким минулим. Це інша справа. Але коли ця людина — права рука президента, коли вона претендує на пост президента України, то це означає, що така людина проповідує ло-гіку і мораль антистусівську, вона хоче утвердитися такою, якою вона була і є. І тому треба, щоб люди знали всю правду. Суспільство повинне знати своїх героїв і своїх відступників.

Л. В.: — Пане Євгене. Ми закінчуємо нашу дуже складну, тяжку і, я думаю, дуже відповідальну розмову. Розмову, у якій ви передусім наголосили на тому, що лише тоді суспільство зможе жити і вижити, коли існуватиме воно за Божими законами. Коли будуть відомі й оцінені всі постаті в цій одвічній драмі — Христа, Юди, Пілата — праведників і відступників , мучеників і їхніх катів.

Що б ви хотіли сказати нашим слухачам наостанок?

Є. С.: — Я б хотів сказати, що зараз у нас немає вибору. Наше суспільство деградувало за роки незалежності — і в економічному, і в духовному відношенні. І в нас є лише одна дорога до світу, який має нас сприйняти. Це відкрите лице, це прийняття європейських, загальнолюдських цінностей, це прийняття правди, прийняття вимог прозорості, одвертості, прийняття закону, який зобов’язує кожного.

Післяслово

Л. В.: — Пане Євгене, після вашого виступу на вечорі пам’яті В.Стуса у пресі з’явилася відповідь Стусового “адвоката” Віктора Медведчука. Віце-спікер вважає, що цю справу 20-річної давності щоразу штучно реанімують і використовують проти нього у політичній боротьбі. Зокрема, мовляв, тепер заговорили про його участь у тому давньому суді, аби дискредитувати його перед виборами.

Є. С.: — Знаєте, мені часом здається, що я належу до іншої цивілізації, ніж ті люди. Для мене Стусів прокурор Аржанов, суддя Фещенко і захисник Медведчук — люди одного виміру, сіренькі вислужники режиму.

Л. В.: — А що ви скажете про термін давності злочину — 20 років?

Є. С.: — Немає терміну давності! Стус належить вічності! І це нічого не значить, що зараз ці зграї горобців зацвірінькали наш інформаційний простір і уявляють себе вагомими фігурами політичної гри. Всі вони зникнуть без сліду, як позникали з пам’яті людей гонителі Шевченка. Про них згадують лише у зв’язку з його долею. Слава Богу, до Шевченка, принаймні, не приставляли адвоката. Але уявіть таке собі чистилище, куди викликають до звіту усіх трьох гонителів Стуса. Прокурор Аржанов скаже: “Моя справа — звинувачувати, і я це сумлінно зробив, спираючись на матеріали слідства, що їх надало КГБ. Така служба у мене”. Суддя Фещенко скаже: “Мої можливості обмежені: я вислуховую сторону звинувачення і сторону захисту, а в даній справі не було різних сторін, були лише звинувачення...”

Л. В.: — А що ж тоді скаже на свою користь адвокат Медведчук в цьому уявному чистилищі? Можливо, він пошлеться на те, що захист на політичних процесах був просто неможливий. Рішення суду було наперед запрограмоване. Власне, суд перетворювався на фарс, де всі ролі були розподілені наперед.

Є. С.: — У порядної людини завжди була можливість просто відмовитися від участі в такому фарсі. І, до того ж, знаходилися люди, які могли йти проти течії, мали сміливість говорити правду. Були і на тому суді три жінки, в яких удома залишалися діти, і ті жінки були цілком беззахисні. Це Михайлина Коцюбинська, Світлана Кириченко і Валерія Андрієвська. Їх викликали як свідків. Звичайно, свідків звинувачення. Та жодного слова на користь звинувачення від них не добилися. Навпаки, вони засвідчили свою глибоку пошану до поета, говорили про нього як про людину високої порядности, а виступи його на захист переслідуваних пояснювали совісливістю. Михайлина Коцюбинська сказала: “Такі люди зустрічаються рідко, і я вдячна долі за зустріч зі Стусом”. Адвокат Медведчук просить Коцюбинську дати політичну характеристику підсудного. Відповідь: “Людина глибоко гуманних, демократичних поглядів, патріот, далекий від проявів примітивного націоналізму.”

Викликають свідка Світлану Кириченко. Вона запитує Василя Стуса, чи визнає він законним цей процес. Стус відповідає, що не визнає. “В такому разі я не беру участі в незаконному процесі.”

Отже, адвокат Медведчук чув і таку людську мову захисту. Вона контрастувала з політичною гістерією в залі, а проте була зрозуміла, бо всі відчували, що то — правда.

А тим часом усі три ідейні мужички єдиним фронтом виступили проти чесних жінок і послали поета на Голготу...

Л. В.: — Чи можна сказати, що ті, як ви кажете, “ідейні мужички” — прокурор, суддя й адвокат — розуміли, що вони посилають поета на смерть?

Є. С.: — 3 власного досвіду можу сказати, що зі мною під час суду поводилися так, наче були абсолютно впевнені, що однаково я вже нікому нічого не розповім і ніхто не дізнається про їхнє беззаконня. Але мій адвокат, людина не причетна до жодного правозахисного руху, далека від політичної боротьби чи національних ідей, все ж передав з в’язниці на волю текст мого “останнього слова”.

Л. В.: — Пане Євгене, чим є для вас ота, можливо, найдраматичніша сторінка життя Стуса — суд над поетом?

Є. С.: — Це останній акт драми великого поета і героя. І кожна роль, кожне слово важливе у цій драмі. Адже потім вже майже нічого не було: його добивали без свідків — за вияви звичайної людської гідності, за послідовну, безкомпромісну чесність.

Так, на тому закритому суді всі учасники були цілком свідомі своєї ролі і своєї відповідальности. Але одні відповідали перед Богом, інші — перед злочинною партією. І не треба ховатися за обставини: за правду і чесність завжди треба дорого платити, а послуговуючись мовою лукавої облуди, завжди можна виповзти з-під найважчих обставин.

Якщо ми хочемо знову стати людьми, то маємо чесно усвідомити і назвати своїми іменами все, що відбувалося в минулому. Покаятися — це значить змінити свою дорогу і схилитися перед правдою.

Л. В.: — І ви вважаєте, що суд над Василем Стусом найпромовистіше говорить про минулі гріхи й злочини проти прав людини?

Є. С.: — Кожен народ чогось вартий, коли він схиляється перед тими, хто поклав життя за його волю. А тут маємо ще щось вище: поет приносить себе в офіру — цілком свідомо. Його судили не за ті рукописні, навіть не поширені листи, в яких він, наче на молитві, готував себе на вівтар. “Щоб запобігти нівеляції українського народу, треба офірувати кращих його синів. Інших пожертв Бог не визнає... Хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра...”

Прочитайте ту публіцистику, ті його заяви, надіслані в різні офіційні інстанції — це ж сповідь змученої душі. Чоловіка вбивали за сповідь! І всі ці матеріали були підшиті до справи. Їх перечитували і судді, і захисники.

Я думаю, що на тих матеріалах слід написати для молоді “Етику чесного сина”. І саме на прикладі життя Стуса пояснити, що таке порядність, моральність, відповідальність. Інакше наше суспільство приречене буде на те, що плутатиме слова чесного сина і сучого сина...

Л. В.: — Але ж уся та епоха говорила мовою останнього — мовою ідеології комунізму.

Є. С.: — Як пише Стус, головне, що обурювало “блюстителів порядку”, можна було б висловити словами: “Как смеешь быть не таким, как мы?!” Але ми вижили саме завдяки особистостям, які сміли бути не такими.

Л. В.: — Пане Євгене, судячи з того, що ви розповіли широкому загалові, про ту роль, яку відіграв колишній адвокат, а нині віце-спікер Віктор Медведчук у долі В.Стуса, ви все ж таки виходите на поле політичної боротьби?

Є. С.: — Звичайно. Тільки для мене політика є все ж таки поверненням до людського. Перед Заходом у нас може бути тільки одне лице: ми бідні, але чесні. Якщо там своєму президентові не прощають й слова лукавства чи неправди, то невже ви думаєте, що вони, заплющивши очі, обійматимуть нашого комуніста, який ще недавно судив людей за посягання на соціялістичну власність, а тепер розбагатів за рахунок тієї ж таки власності, назвав себе соціялістом і приїхав у гості на “мерседесі”?

Український політик у ролі “фарбованого лиса” — це сезоновий фарс. Я не можу бути байдужим до втрати Україною свого лиця. “Русскоязычное население”, масовий примітив, масова свідомість, масова байдужість, масова самозневага — все це не Україна. Це хвороба, що промине, і тільки здорову Україну можуть прийняти у світову спільноту.

Отже, кожна людина, яка має здоровий глузд, повинна дбати про свого репрезентанта, який щось любить, у щось вірить — і якому можна вірити. І ми не маємо права відхрещуватися від політики. Бо ті люди, котрих зараз винесли нагору виборчі технології, не здатні створити повноцінної держави. Адже вони навіть не стали особистостями, задушили в собі Божий дар свободи, замінивши його хитрощами й спритом. Єдиним же шляхом для нас є повернення до тих вартостей, за які Стус поклав життя. То вічно живі вартості, і ми живі, доки обстоюємо їх.

Розмову провела
Леся ВОРОНИНА