— Миколо Володимировичу, сьогодні Україна перебуває на розпутті, причому питання, яким шляхом їй іти далі — комуністичним чи демократичним, уже не таке актуальне. Але зараз гостро стоїть інше питання: у якому напрямку піде її подальший розвиток — демократичному, дійсно ринковому і цивілізованому, а чи в напрямку олігархічного, неконтрольованого, дикого капіталізму, коли невеличка купка багачів володіє усім, а велика частина населення веде боротьбу за існування? Чому, на Ваш погляд, так відбулося?

— Сьогодні є підстави говорити, що теоретично, на конституційному рівні задекларовано і визначено напрямок розвитку України як демократичної правової держави, а фактично ми спостерігаємо олігархічний характер політичної системи України. Я думаю, наявність олігархічного сегмента в українській політиці пояснюється, насамперед, економічними чинниками. Протягом останнього періоду нецивілізований етап первинного накопичення капіталу призвів до того, що тіньова економіка домінувала і продовжує домінувати над офіційною. Коли ця домінанта досягла критичної фази, стало ясно, що вона буде трансформуватися й у політику. З’явилися особистості, що згодом змогли монополізувати велику частину фінансових потоків. Вони стали скуповувати засоби масової інформації, політичні партії, спортивні команди, щоб домінувати на ринку і бізнесу, і політики, і спорту, і навіть культури. Для людей, що швидко зробили запаморочливу кар’єру в бізнесі, стало модним йти в політику. Але не прямим, а тіньовим шляхом. Вони діють як закулісні гравці, і легко відчиняють двері будь-яких кабінетів влади.

Сьогодні олігархи контролюють усі сфери життєдіяльності України. Є підстави говорити, що офіційні політичні актори — політичні партії, профспілкові і громадські організації, депутатські фракції значною мірою втратили вплив на прийняття політичних рішень. Більше впливають тіньові олігархічні структури. Величезний тиск вони здійснювали на місцеві органи виконавчої державної влади, у той час як уряд був фактично викинутий із цієї сфери. Вийшло так, що деякі регіони виявилися цілком під впливом олігархічних структур.

— Наприклад …

— Наприклад, Закарпаття. СДПУ(о), що є не політичною, а скоріше олігархічною партією, декілька років контролювала в цьому регіоні стан справ. Так, що могла навіть призначати голів колгоспів, у той час як уряд не міг вплинути на призначення глави райадміністрації і його заступників. Всі люди, що займають в Закарпатті великі або маленькі посади, були членами СДПУ(о). Як тільки з’являлася в області нова відома людина або просто бізнесмен, її змушували вступити в СДПУ(о). Нещодавно більшість керівників місцевої влади Закарпаття, незадоволена діяльністю СДПУ(о) у регіоні, вийшла з цієї партії. Сьогодні вони говорять, що такого цинізму, такої наруги над людською гідністю, як під час правління СДПУ(о), там не було навіть у комуністичні часи. Коли керівникам, обраним народом, диктували, що робити на економічному ринку, як працювати з бізнесом, кому надавати пільги, а кому — ні… Фактично в Закарпатті декілька років існував олігархічний політичний режим групи Суркіса–Медведчука. Його наслідки явні. Сьогодні область найбідніша в Україні, тут найнижчий у країні рівень життя. Якщо в Україні ситуація складеться таким же чином, те ж саме буде й в інших регіонах. Є й інший приклад. У тихій Черкаській області голова обласної адміністрації, його заступники і сімнадцятеро з двадцяти двох голів райдержадміністрацій нещодавно стали членами СДПУ(о). Є регіони, що контролюються Демсоюзом та “Трудовою Україною”, тому керівникам цих регіонів потрібно вивчати ситуацію в Закарпатті і гарненько подумати про можливі наслідки.

— Як Ви оцінюєте діяльність теперішнього Уряду України в протидії олігархічним кланам? Які політичні сили в парламенті зараз реально підтримують у цьому дії Ющенка?

— Те, що трапилося в Закарпатті, показує і Президенту, і Уряду, що зараз потрібно, насамперед, відновити політичний і управлінський статус Уряду як структури, що займається керуванням усією системою виконавчої місцевої влади на рівні областей і районів. Спроби теперішнього Уряду взяти на себе ці функції викликають серйозний опір — усередині деяких депутатських груп і фракцій, і на регіональному рівні, від представників фінансово-політичних угруповань. Що ж стосується парламенту, то сьогодні у Верховній Раді є усього 150–170 депутатів, які реально підтримують Уряд. На жаль, деякі фракції парламентської бідьшості, що у багатьох питаннях підтримують Президента, займають абсолютно антиурядову позицію. Мені з політичної точки зору це не зрозуміло. Всі ці фракції у свій час проголосували не тільки за Ющенка, але і за програму діяльності Уряду, і повинні, щонайменше рік, згідно з Конституцією діяти спільно з Урядом. І коли група “Яблуко” заявляє про необхідність відставки уряду, очевидно, вона мусила б перейти в опозицію і до Президента, який рекомендував прем’єра.

— Як українське суспільство сьогодні реагує на таку ситуацію? Що показали довибори, за якими Ви спостерігали?

— Ця довиборна компанія показала, що фінансово-політичні угруповання спроможні провести в парламент кого завгодно, якщо вони контролюють той або інший регіон. Там, де місцева влада допомагала олігархічним групам, політичні партії не могли з ними конкурувати.

Я б не став сьогодні обвинувачувати виборців у тому, що вони віддали перевагу представникам олігархічних структур. Люди зараз у такій соціально-економічній ситуації, що підтримують кандидата, який дає їм гроші або вирішує конкретні проблеми в окрузі. Це їхня відповідь на цинізм середньостатистичного депутата. Люди бачать, що гарних депутатів, як правило, не буває. Спочатку вони приїжджають і багато обіцяють, а після виборів взагалі не з’являються в окрузі і не виконують обіцянок. Тому виборці намагаються максиально використовувати кандидата під час передвиборної кампанії і голосують за того, хто більше для них зробив. Я б, насамперед, говорив про зміну характеру виборів, про впровадження жорсткого контролю за фінансуванням передвиборних кампаній, про забезпечення рівних умов для кандидатів, а потім вже обвинувачував виборців, що стали заручниками тиску олігархічних угруповань на суспільство.

— Як Ви оцінюєте діяльність засобів масової інформації, що належать олігархам?

— Сьогодні, як на мене, три угруповання активно вкладають гроші в ЗМІ. На першому місці група Суркіса–Медведчука, на другому — Олександра Волкова, на третьому — Віктора Пінчука. На жаль, мова йде і про те, що вони контролюють популярні телеканали, де працюють серйозні, авторитетні журналісти. До прикладу, Олександр Волков залучав популярних ведучих телевізійного каналу “1+1” агітувати львів’ян за Зиновія Кулика, розповідати виборцям, що Кулик видатний політик усіх часів і народів. Це завдало великого удару як репутації каналу “1+1”, так і репутації самих ведучих. Варто пригадати і голосну історію з теледебатами Григорія Суркіса і Юлії Тимошенко. Це відвертий журналістський цинізм, коли для середньостатистичного глядача ведучий виглядає незалежним експертом, а фактично є прес-секретарем Григорія Суркіса. Він задає питання, заганяючи в кут опонента і “витягуючи” свого хазяїна. Не менш небезпечною тенденцією є факт ігнорування власних журналістів і залучення фахівців з Росії для певних TV проектів. Те, що робить група В.Пінчука на ICTV, — це болісний ляпас по гідності й амбіціях українських журналістів.

— Яка позиція правоохоронних органів стосовно діяльності олігархів?

— Сьогодні в цьому напрямку не зроблено жодного серйозного кроку, хоча факти тотального порушення закону олігархічними структурами очевидні. Якщо проаналізувати статутні документи основного бізнесу і сателітних структур різних олігархічних груп, можна побачити, що столицями цих тіньових фінансово-політичних імперій є Британські Віргінські острови чи Багамські острови, о.Кіпр тощо. Документи цих структур офіційно зареєстровані і в податкових адміністраціях, і в районних держадміністраціях. Тому я не думаю, що СБУ та інші правоохоронні органи цього не знають.

Приміром, у газеті “Киевские Ведомости” 92 відсотки акцій належать трьом іноземкам з Британських Віргінських островів. Фактично десятки газет сьогодні в Україні є кіпрськими, російськими, американськими чи єврейськими проектами, але формально зареєстровані як “незалежні українські видання”. Офшорний характер фінансування спостерігаємо і в структурах, керівники яких є власниками національної гордості українців — футбольного клубу “Динамо”. Так, 65 відсотків акцій “Динамо-Атлантик”, що його очолює Ігор Суркіс, теж належать острівній компанії. Це означає, що в якийсь момент власники можуть забрати футболістів на свій острів, і тоді “Динамо-Київ” стане “Динамо-Тортола”, а велика гордість України стане великою гордістю Британських Віргінських островів.

Це саме ті приклади, коли не політичні партії або прем’єр мають боротися з корупцією у вільний від роботи час, а повинні нормально працювати податкові адміністрації і правоохоронні органи.

— Як Ви оцінюєте перспективи України найближчим часом?

— Я переконаний, що незабаром в Україні ослабне вплив олігархічних структур. Ця моя впевненість пов’язана з тим, що Президент України Леонід Кучма усе активніше починає працювати з офіційними політичними акторами, передбаченими Конституцією. З Урядом, політичними партіями, головами обладміністрацій, мерами міст, а не з тими, що в силу своїх бізнес-угод піднялися на ту або іншу посаду. Більше того, сьогодні є уряд Ющенка, що має серйозну підтримку суспільства, політичних сил як у парламенті, так і в політичних партіях. І це — другий рівень кристалізації антиолігархічної боротьби в Україні. Третій рівень — це система місцевого самоврядування. Мери міст, депутати міських рад є протидією олігархічному проникненню усередину регіонів. На жаль, багато голів обласних і районних адміністрацій не пішли на співпрацю з Урядом і шукають щастя й грошей у фінансово-політичних угрупованнях. Їм потрібно шукати підтримки в прем’єр-міністра, міністрів, в Адміністрації Президента, тоді ця гілка влади почне працювати, як передбачено Конституцією, а тіньова гілка буде зруйнована. Якщо цього не трапиться і олігархи переконають Президента в необхідності зняти В.Ющенка, в осінньо-зимовий період нас очікує соціально-економічна та політична криза.

Показова ситуація з так званою “справою Жердицького”. Народні депутати під тиском генеральної політичної лінії голосують за надання згоди відкрити кримінальну справу. Але “забувають” прийняти рішення про те, щоб бодай вислухати свого колегу. Оскільки досі не зрозуміло, як було зруйновано один з кращих українських банків “Градобанк”, і чому правоохоронні органи згадали справу 1996 р. в 2000 р.

Після гучних заяв правоохоронців про фірму “Топ-сервіс”, що нібито підготувала низку замовних вбивств настала довга і незрозуміла тиша, а політики, що проходили по цій справі, продовжують боротися з “корупцією”.

— Як Ви, історик за фахом, стали політиком та політологом?

— Років вісім тому я зрозумів, що найближчим часом нічого цікавого в українській історичній науці не відбудеться. Скажімо, я першим серед сучасних вчених дослідив вітчизняне масонство.

— Невже у Києві є масони?!

— Звичайно, є. До речі, я написав про наше національне масонство. Українські ложі відрізнялись від космополітичних. Згодом вивчав історію вітчизняної Конституції, знайшов та опублікував старовинні документи. Виявилося, що у XVII–XVIII століттях ми вже мали довершені констуційні законопроекти. Америка тоді тільки проектувалася як держава. Колись я надіслав статтю в московський журнал “Вопросы истории ”, у якій доводив, чому першим російським генералісимусом був воєвода Олексій Семенович Шеїн. Ще студентом виправляв помилки у повному зібранні творів Леніна…

— Хіба там могло щось бути невірно написано?

— Я прочитав 55 томів Леніна і знайшов дуже багато помилок. Так, Володимир Ілліч робив у статтях примітки, які упорядники розшифровували наприкінці книги. Наприклад, у контексті дискусії про профспілки згадується про “визначного діяча Косіора Станіслава Вікентійовича”. Ленін же мав на увазі брата відомого політика. Ще на четвертому курсі я написав про це у Москву. Невдовзі отримав звідти відповідь, що у наступному (шостому) зібранні творів вказані неточності будуть враховані. Я став тим студентом Київського національного університету, якому дозволили користуватись спецфондами (спецхранами). Газета “Правда” у 30-ті роки друкувала стенограми сталінських процесів. Прочитавши обвинувачення репресованих партійних діячів, запропонував свої контраргументи. Тоді з’явилася моя перша резонансна стаття “Про необхідність реабілітації Миколи Бухаріна”. Згодом я зрозумів, що виправляти історичні помилки вже не актуально — треба братися за політичні.

— Ви брали участь у афганській війні. Чи вважаєте її політичною помилкою?

— Звичайно. Коли я повернувся з армії, то думав написати книгу під назвою “Ми були добрими окупантами”. Збирався висвітлити два моменти, які ніхто раніше не досліджував. Перш за все— психологічні зміни у свідомості людини, яка у вісімнадцять років потрапила на війну, а у двадцять — повернулася до мирного життя. Друга частина на прикладі афганської війни мала б пояснити сутність Радянського Союзу та його армії. Але розпочалася горбачовська перебудова, і цю ідею я відклав. На той час студентська конференція обрала мене комсоргом Університету і я запропонував перетворити найбільшу в Україні комсомольську організацію на асоціацію молодіжних організацій. Вперше в Україні на прикладі навчального закладу було змодульовано багатопартійну систему.

— Здається, цьому була присвячена Ваша кандидатська дисертація…

— Вона називалася “Концепція державності у програмних документах і діяльності сучасних політичних партій України”. У 27 років, вигравши конкурс, став завідувачем кафедри політичних наук в Інституті державного управління та самоврядування при Кабінеті Міністрів. Через три роки цей заклад трансформувався в Академію державного управління при Президенті. Глава його Адміністрації одразу ж повідомив ректора, що мої погляди розходяться з генеральною лінією лідера держави. Після цього я написав заяву про звільнення і почав організовувати власну аналітичну структуру. Після кількарічної роботи на цьому ринку з’явилась інституція, яка називається Інститут політики.

“Універсум”