Розділ перший
ПОСЛАННИЦЯ ШЕФА

Неподалік ресторану «Кемпінг», на узліссі, під розлогим дубом зупинилося два чорних із затонованими вікнами джипи-близнюки японської фірми «Suzuki» – цілком новенькі всюдиходи з трубчастими, понікельованими решітками для захисту радіатора. З них вийшли водії і рушили назустріч один одному. За якусь мить, стиснувши кулаки, вони вже стояли віч-на-віч, обмінюючись прискіпливими поглядами. Сторонньому спостерігачеві могло видатись, що ось-ось спалахне бійка. Тим паче, що обоє мали вигляд гарно збудованих атлетів. Але за мить короткий міцний потиск рук засвідчив, що їхня суворість напускна.

– Давно не бачились, Вікторе, – зблиснув зубами вищий.

– Від учорашнього вечора, Феліксе, – посміхнувся Віктор, але тут же насупився. – Що, знову термінове завдання?

– Вгадав… Шеф нервується.

– Хай йому чорт! Таке враження, що ми влипли, – Віктор сердито сплюнув.

– Маєш рацію. Але вертатися нікуди, – мовив Фелікс.

– Чи не промочити горло? – Віктор, примруживши око, показав у бік ресторану.

– Добра ідея, – погодився Фелікс, – але не на часі. Я привіз інструкції.

– Здогадуюсь… Якась маячня: лежати на матрацах і не полохати мух.

– Береженого – Бог береже. Ти ж знаєш: лягавий Бортник наступає на п’яти. Зрештою, ти ж сам служив у них і знаєш, коли запахне смаженим.

– До біса такі розпорядження! Вони від браку компетентності. Те, що Бортник пов’язав двох жевжиків – не причина для паніки. Вони нічого не знають. Якщо складемо руки, то втратимо добрячий куш.

– Не будь таким самовпевненим. Волію замаскуватися і вичекати. Втрачене надолужимо.

– Минулого тижня ми автомобілістів поскубли, а де ж наші гроші? Чому шеф не поділився з нами?

– У нього чималі видатки. Щоб їхати, треба добре мастити.

Віктор похитав головою:

– І ти в це віриш? Він дурить нас.

– Це тобі так здається, – заперечив Фелікс. – Прокурори і міліція знахабніли – дай боже беруть.

– Ну, гаразд. Кажи, чого примчав.

Фелікс коротко виклав суть справи.

Від завтрашнього дня Віктор має перебратися до Сушибабського лісу поблизу озера Багна і чекати там вказівок шефа.

– Надувного човна і спінінга шеф уже припас. Матимеш розкішний відпочинок.

– Це не для мене, – буркнув Віктор.

– Невже ти гадаєш, що шеф кличе на озеро лише ловити рибу? – засміявся Фелікс. – Він щось замислив. Бо заборонив тобі появлятися на джипі, аби не мозолити людям очей. Казав, щоб ти взяв якогось задрипаного «Жигуля».

– Мені набридло бути паяциком, – Віктор підбив ногою камінця. – Я не можу далі виконувати ідіотські вказівки. Що він без нас з тобою? Ніщо! Слухай-но: тобі ніколи не спадало на думку, що ми можемо обійтися без шефа?

Фелікс ушпинив погляд в землю.

– Але ж це нереально! – нарешті спромігся на відповідь.

– Чому? Хіба ми дурніші за нього? І відповідальність вся на нас. Якщо накриють, то нам, а не йому, скрутять в’язи. Звик загрібати жар чужими руками. Ми шантажуємо, караємо. А він? Хто відбив печінки голові приватного товариства верхолазів? Ми. Хто розписав мармизу непоступливому бізнесменові, що торгує імпортними автомобілями, так, що й жінка не відразу впізнала? Ясна річ не шеф. А хто спалив «Мерседес»…

– Досить! – змахнув рукою Фелікс. – У тебе здають нерви.

– Не в мене, а в тебе, –відрізав Віктор. – Якщо не бачиш реальності.

Фелікс замислився. Його за живе зачепила поведінка Віктора. Це бунт проти шефа, не інакше, і Віктор висловив свій намір, заздалегідь усе продумавши… А далі все ясно – або приймаєш його пропозицію, або ризикуєш життям… Але й шеф жартувати не любить. Чи, може, це перевірка?

– Ну, що скажеш? – нагадав про себе Віктор.

– Я ладен допомогти тобі, але спершу треба як слід обміркувати. Крок надто небезпечний.

– Я вже все обміркував. Маю знайомих і в прокуратурі, і в міліції… І ще десь…

– Це добре, що ти все обміркував, але ж я мушу зважити: де виграю, де програю.

– Дивись-но, корешу. Не спробуй грати на двох дудках. Ти мене, знаєш, – погрозливо кинув Віктор.

– Гадаю, що мальовнича природа і жінки, яких зараз тьма-тьмуща на цих озерах, заспокоять мою нервову систему, – відбувся жартом Фелікс.

– Будемо сподіватись, – пробурчав Віктор.

Авта рвонули в різні боки, мов більярдні кулі. Проте незабаром Фелікс збавив газ і, з’їхавши на узбіччя, зупинився.

Сонце ще високо висіло над обрієм, літній день згасав поволі. Часу було вдосталь. До озера Пісочного, де опівночі мав зустрітися з посланцем шефа, година їзди. Наймудріше було б подрімати, але не хотілося.

Раптом мозок прошила свавільна думка. Спробував її відігнати, але вона не щезала.

Виїхавши на шосе, не повернув праворуч, до Сушибабського лісу, а подався ліворуч. За якихось півгодини був на околиці Волинська. Оскільки телефонувати з мобілки було небезпечно, бо абонент міг зафіксувати її номер, підійшов до телефонного автомата. Дзвонив довго, але ніхто чомусь не обзивався. Аби згаяти час, вийшов на берег річки. Очам відкрилася двоповерхова, ще не закінчена вілла. Верхівку фронтону прикрашали акротерії у вигляді статуй і пальмет, на стінах красувався фігурний орнамент, в який впліталися барельєфи та горельєфи. У дворі лежали камінні брили. Біля однієї з них порався кремезний бородань. Познайомилися. Власником незавершеної кам’яниці виявився місцевий скульптор Пилип Фікташ. Він хоч і справляв враження міцної вдачі чоловіка, в його голосі Фелікс уловив неспокій. Поцікавився причиною хвилювання. Фікташ розповів, що годину тому до нього підійшла симпатична жінка. Мило всміхаючись, запропонувала підготувати п’ять тисяч баксів. У разі відмови пообіцяла, що на місці будинку лежатиме купа каміння.

– І що ж ви збираєтесь робити?

– Хочу зателефонувати в міліцію.

– Не думаю, що це розумно… – довірчо стишив голос Фелікс. – Покладіться на мене. Я зумію вас захистити.

– Ви хто? – здивувався скульптор.

– Яке це має значення? Головне – справитись із тією шельмою.

– Для цього існує міліція, – заперечив Фікташ.

– Щиро раджу не вдаватися до її послуг. Поки почне діяти, шантажистка виконає погрозу. Можете не сумніватися.

– А ви не боїтесь? Адже за плечима тієї красуні, напевно, стоять рекетири.

– Вони – психи. І я готовий кинути їм виклик. Ясна річ, за відповідну плату.

– Скільки ж? – прискалив око Фікташ.

– Половину того, що вимагала нахабна дама.

Скульптор зміряв Фелікса чіпким поглядом і, витерши об фартух руки, спокійно мовив:

– Йдіть своєю дорогою, юначе. А з рекетменами дам собі раду сам.

Фелікс стенув плечима, мовляв, як собі хочеш і, не прощаючись, подався до телефонної будки. Цього разу директор ТзОВ «Дари природи» відгукнувся одразу. Через дванадцять хвилин зустрілися в умовленому місці.

– Я приїхав по гроші, – пояснив Фелікс.

– Ви що, знущаєтесь? – скипів директор. – Сьогодні я вже віддав цілих вісім тисяч умовних одиниць.

– І кому ж це?

– Молода, приваблива жінка, – зітхнув директор. – Вам, певно, ліпше знати.

… Таку ж інформацію одержав і від директора ресторану «Смачна вечеря». Невже, поки шеф тягнув гуму, з’явилися конкуренти? Фелікс вирішив поїхати ще до центрального універмагу. При ньому процвітало торгове підприємство «Елегант», яке перепродувало на ринках кількох міст куртки, кофти, імпортні костюми та різне жіноче ганчір’я, що користувалися шаленим попитом. Ходили чутки, що прибутки кооперативу перевалили за мільйони гривень. Однак шеф чомусь заборонив обкладати «Елеганта» даниною.

Голову правління Олександра Тертишного помітив здалеку. Бородатий панок саме розмовляв з привабливою стрункою жінкою. А коли підійшов ближче, то зрозумів, що десь її вже бачив. Вони саме прощалися, голова кооперативу передав жінці якийсь згорток. Заховавши його в сумку, жінка тут же зникла у бічному провулку. Кілька стрибків – і Фелікс порівнявся з нею. Назвався працівником міліції, запропонував іти за ним. Реакції жодної – жінка спокійно пішла собі далі. Фелікс схопив її за руку, але тут же відпустив: незнайомка назвала його ім’я…

… Рівно опівночі в Сушибабському лісі на заздалегідь умовленому з шефом місці Фелікс побачив блимання кишенькового ліхтарика. Немало здивувався, коли до нього наблизилася жінка. Сухим, позбавленим емоцій голосом вона передала вказівки шефа: поводитись обережно, на базі разом з капітаном Бортником відпочиває начальник Львівського міського карного розшуку Бандура. З ним – ще двоє чоловіків. І, сповістивши номер їхнього автомобіля, поспішно щезла. Фелікс ще довго не міг прийти до тями: посланниця шефа і жінка, яку він бачив нині у Волинську, – одна і та ж особа…

… Ранок видався дощовим. Небо затягнуло густими хмарами, зірвався поривчастий вітер, з лісових хащів виповз туман і сирістю оповив день. Сльота вкрай зіпсувала Феліксові настрій. Рука потягнулася за пляшкою вірменського коньяку, який, наче передчуваючи стресову ситуацію, прихопив із собою. В голові снували важкі думки. Найдошкульніше пекла пропозиція Віктора. Що робити? Послухатися чи категорично відмовити? Тривога, що затліла під час останньої зустрічі з ним, дедалі дужчала. Не знав, як вчинити, аби уникнути хибного кроку.

Ліс, дощ, туман і похмурі, мов хмари, роздуми, ще й згас циферблат годинника. Мабуть, сіла батарейка. Згадавши, що в машині є запасна, спустився з оборога, де спав, і рушив до «Жигулів». Однак, зробивши кілька кроків, зупинився, мов укопаний. Дорогу перегородив… шеф. Високий, широкоплечий, з дужими руками, весь якийсь напружений. Фелікс внутрішньо зіщулився.

– Тебе не дивує, що я з’явився власною персоною? – запитав прибулець.

Фелікс уголос висловив здогад: мусило трапитись щось дуже важливе. Інакше – прийшов би посланець.

– Маєш рацію… – шеф притис руку до грудей. – От, кляте, знову поколює…

Фелікс відчув, як у скронях загупала кров. Знав, якщо дужий, мов бик, шеф скаржиться на здоров’я, то значить задумав якусь аферу.

– Моя довірена особа, з якою ти зустрічався минулої ночі, виявилася падлюкою, – шеф брутально вилаявся. – Від мого імені збирала з підлеглих мені підприємців данину. Таких вибриків я не прощаю. Наступної ночі скрутиш їй в’язи.

Почуте настільки ошелешило Фелікса, що аж відступив крок назад. Шеф саркастично скривився:

– Що, злякався? Знаю, ти на нерви слабуєш. Тому виконати вирок доручаю Вікторові. Але більше такого терпіти не буду. Бувай!

Відійшовши крок-другий, зупинився:

– Дружків Бортника не бійся. Майор міліції, письменник і вчений, що приперлися зі Львова, думають тільки про відпочинок. Усе інше – їм до феньки. – Трохи повагавшись, додав: – Ось тобі ручка й папір. Текст я продиктую. Прочитавши написане, шеф сховав цидулку до кишені й зник за деревами.

Перед обідом приїхав Віктор. Довідавшись про наказ шефа, люто вилаявся. Та вже за якусь мить поцікавився, де має зустрітися з посланницею шефа.

– А тепер гайда на озеро ловити рибу, – несподівано запропонував. – Я повинен зосередитись.

Рибалити намагалися окремішньо, остерігалися, щоб до них ніхто не підпливав. Зрештою, рибалок було небагато. Літній сивуватий чоловік, що сидів у човні, зовсім не звертав на них уваги. А двоє, котрі маячили на протилежному березі озера, незабаром забралися геть. Коли їх човен заплив у канал, що з’єднував озера Багно і Пісочне, Віктор штовхнув Фелікса:

– Дивись-но, капітан Бортник. Власною персоною.

– Котрий? Отой лисий з чорною бородою?

– Ні, з густим русявим чупером.

Продовження в журналі