– Зима, гляди, зима, – шепотіли нявки одна до одної, – а польовик виліз із барлогу! Польовик, польовик грає!

І вони, не в силі опиратися спокусі, ставали в коло й починали замріяно колихатись, і якби подорожній глянув на їхній танок, він подумав би, що то колихається очерет, виспівуючи зимову півсонну мелодію. Нявки кружляли по колу; вони наближалися до чугайстра, ось одна, саме та сміливиця, зареготала дзвінко, розсипавши намистини сміху, мов пірвався разок, підскочила до чугайстра, лоскочучи його прозорими пальцями.

– Польовику, польовику, у тебе сопілка чарівна, сама грає, ходім із нами танцювати!

– А ходім! – вигукнув чугайстер, підхоплюючи нявку на руки. Тіло його раптом почало видовжуватися, клоччями стала відвалюватися шерсть, відпав хвіст, відпали ріжки, і перед переляканими нявками постав величезний білий чоловік із довгими сивими вусами.

– Тікаймо! Чугайстер! – заверещали нявки. Коло танцівниць розпалося миттєво, і нявки дременули в напрямку лісу, і тільки одна лишилась у чугайстрових руках.

Однією долонею стиснувши нявку так, що вона не могла ні дихнути, ні крикнути, чугайстер другою долонею переломив непотрібну вже сопілку, а потім довгими кігтями вирив яму в піску, куди вкинув нявку, яка дрібно трусилася з переляку. Повільно, послідовно чугайстер назбирав на березі хмизу, розпалив вогнище і виламав довгу очеретину, підспівуючи собі:

Настромлю тебе,

Наколю тебе

На очеретину!

Буде ватра рости,

Буду нявку пекти

На гостину!

Ух!

Чугайстер витягнув нявку з ями і взяв очеретину в руку. Нявка заплющила жовті очі, вмліваючи: їй пригадалася чорна книжка, яку викрали її товаришки якось із торби подорожнього, що блукав лісом, а в ній жахливий малюнок: величезний білий чугайстер, настромивши нявку на патичка, пече її на вогнищі; нявчині коси звисають до землі, просто у вогонь, от-от спалахнуть, а чугайстер сумними очима спостерігає, наче й дійсно жаліє бідолашну нявку. Чугайстер помацав, чи гострий очеретяний шампур, чи ще треба його підгострити, і підніс до нявчиного живота. Тканина на білій сукні натяглась, утримуючи гостре жало, з усіх сил захищаючи нявчину тонку, ніжну шкіру.

– Чугайстре! – почувся зненацька низький хрипкий голос, аж чугайстер випустив з долоні нявку, і вона, вдарившись головою об землю, широко розплющила очі. – Чугайстере, віддай мені бранку! Віддаси мені бранку, я тобі вівцю приведу!

Чугайстер повернув голову й подивився на невчасного нявчиного оборонця. Вся поросла чорною шерстю, невідома істота була схожа на великого пса, що ходить не на чотирьох, а на двох. Виставивши жовті ікла, істота, здавалося, глузливо посміхалась, а в кутиках її губів зібралася тягуча слина.

– Геть! – рикнув чугайстер, простягаючи руку знову до нявки, яка вже почала було потроху відповзати від берега в напрямку лісу. – Ти хто такий?

– Я – хованець, – сказала смілива істота, що була втричі менша за чугайстра. – Я на поді сиджу, дім стережу.

Капловухий хованець підійшов ближче, непомітно затуляючи нявку собою. Чугайстер насупив кошлаті брови.

– От і стережи дім, а до мене не пхайся!

– Чугайстре, я тобі чесну угоду пропоную: нявку міняю на вівцю. У вівці і м’яса більше, й поживніше воно.

– Геть звідси, малеча! – заревів чугайстер, простягаючи до нявки білу долоню. Один палець на його долоні був такий, як ціла нявчина нога.

– Ну, як знаєш, – мовив хованець, змикаючи гострі ікла на чугайстеровому зап’ясті.

Чугайстер заревів від болю на такій високій ноті, що вухо нявчине навіть не розрізнило звуку: круглими очима вона дивилася, як її великий, сильний, страшний кривдник безпорадно розтуляє рота. Й у цей момент нявка відчула, як їй щось тицяється в спину, підштовхуючи в бік лісу.

– Тікай, дурепо! – почула вона низький голос хованця. – Чого стоїш, як засватана?

І нявка нарешті побігла.

* * *

Вони зупинилися під розлогим дубом, не в змозі відсапатися, хованець – висунувши довгого рожевого язика, нявка – хапаючи себе тонкими прозорими руками за груди. Хованець чухав собі спину, де вирваний жмут кошлатої шерсті лишив на шкірі круглу лисинку. Розчепіривши пальці з довгими твердими кігтями, він спробував розчесати скуйовджену шерсть, аби прикрити таке неподобство, та це йому ніяк не вдавалося. Нявка гляділа на нього з ледь помітним блиском у жовтому оці.

– Ти звідки взявся? – спитала вона, прокашлявшись.

– А нізвідки. Гуляв собі берегом.

Хованець сів під гіллякою, дістав маленького гребінця й почав методично розчісувати свої кошлаті кучері.

– Ти чорний, як чорт, – мовила нявка, задумливо спостерігаючи, як хованець намагається причепуритися. Чорні кудли стирчали в різні боки й не хотіли влягатися, скільки гребенем не чеши, а лисинка зробилося ще помітнішою.

– Ти гадаєш, якщо коси зелені, то ти не від чорта? – звів червонуваті очі хованець.

– Я не від чорта! Нявки не від чорта!

– А від кого ж? – хованець вдесяте розчесав манишку в себе на грудях, і стала вона така пишна, як грива в лева.

– Ну... – розгубилась нявка, захоплена зненацька важким запитанням. Її тремкі пальці, що обіймали стовбур, почали швидко награвати на ньому одній їй чутну мелодію.

– Не знаєш! – торжествував перемогу хованець. – От я тобі розповім, щоб ти, дурне дівча, бува, не зганьбила себе в пристойній компанії! Ото на початку світу, коли ще людей не було, а було тільки небо, земля й вода, сидів Бог на великій хмарі, а чорт літав попри нього. Бог був дуже заклопотаний, бо він саме розмірковував, як облаштувати землю, а чорт страшенно нудився. Отож Бог йому й каже: лети до землі, каже, до великого синього моря, вмочи палець у море й стріпни позаду себе. І тоді постануть із бризок тобі товариші. Чорт полетів до землі, знизився над великим синім морем і, як був він дуже жадібний, умочив у воду цілу руку. Як почав тріпати чорт рукою, як почали з бризок вискакувати бісенята: водяники, болотяники, лісовики, польовики, русалки, нявки, морські люди та всілякі інші духи, то заселили вони землю ще перш, ніж Бог створив людину. Отак.

– Значить, і духи від чорта, – спитала нявка, – і чудовиська від чорта?

– Від чорта.

– І хвороби від чорта?

– Від чорта.

– І відьмаки, мерці, вовкулаки від чорта?

– Від чорта, – підтвердив хованець.

Нявка замислилась. На небо вилетів темний птах з великими крилами, заслоняючи місяць, і голосно крякнув. З землі озвалася луна й понеслася лісом від дерева до дерева. Птах покружляв над верхівками голих дерев, не знижаючись, і полетів помалу на захід.

– А чого ж тоді, – спитала нарешті нявка, – одні людям шкоду роблять, а інші добро?

– А хто це людям робить добро?

– А от ти, домовику, хіба не робиш людям добро?

Хованець погладив себе по круглому черевцю, почухав за вухом.

– Домовик – істота лінива. Сидить на поді, їсти просить, і то все тільки несолоні страви. А як господар солону принесе – злоститься й посуд б’є. Хіба це не шкода?

– А якої шкоди нявки людям можуть завдати? Тільки й того, що хлопців на танок заманюємо, бо в нас пари нема.

– Е, ні, – заперечив хованець, – якби хто не мав при собі часнику або оделяну, ви б його з собою забрали!

– А от і ні, а от і ні! – закричала нявка. – Ми беремо тільки тих, що самі до нас просяться!

– Аякже! – вперто не погоджувався хованець.

– Закладемося? – опекла його бурштиновими очима нявка.

– На що? – здивувався хованець.

– У тебе господар є?

– Є... А він тут до чого?

Хованець піднявся з-під дерева, струсив із себе налиплий сніг, як пес воду, потупцяв на місці. В лісі вже повністю стемніло, але місяць великою ясною птицею вилетів на чорне небо і сіяв світло поміж чорне зимове гілля, та ще світились у пітьмі жовті нявчині очі.

– Закладемося, – вигукнула нявка, – що я йому добру долю прикличу?

– Ти прикличеш? – недовірливо й насмішкувато скривився хованець. – Ой, дівча, дівча, яке ж ти кумедне!..

Нявка гордовито підняла плече, та за кущем раптом шаснула тінь наполоханого їхніми голосами звіра, і нявка відстрибнула вбік, і з плеча впала майже прозора тканина білої сорочки, оголюючи тіло. Зніяковіла нявка вхопила комір рукою, припасовуючи його на місце, прикриваючи свою білу, холодну, звабливу шкіру. Хованець недвозначно плямкнув, підсміюючись, і нявка ще більше знітилася, опускаючи великі грайливі очі.

– А побачиш! – труснула головою вона. – То як, б’ємося об заклад?

– А б’ємося! – не витримав хованець чіпких обіймів азарту й простягнув нявці космату лапу. – Даю тобі три дні!

– Чотири! Веди мене до свого господаря, маю перше на нього поглянути!

* * *

Нявка стояла в головах великого ліжка. Місяць, уже майже повня, світив у вікно, і їй добре було видно і темне коротке волосся, що чітко вирізнялося на тлі білої, сірої в півтемряві подушки, і широкі брови, насуплені на бозна-які сни, і тонкий, мов вирізьблений ніс.

– Гарний у тебе господар! – зітхнула нявка.

– Не про твої зуби! – відтяв хованець. – Хотіла на нього дивитися – дивись, а руками – зась!

Нявка нахилилася над сплячим і поклала йому тонкі пальці на скроні. Її долоні були такі прозорі, що крізь них просвічувалася смаглява шкіра сплячого та дві довгі зморшки, що розітнули лоба. Кінчиками пальців виграючи на шкірі сплячого, нявка, здавалося, проникала в його сни, втручалась у їхнє дійство, і тоді змінювався несподівано вираз обличчя сплячого, з замріяного ставав неспокійним, тоді напруженим, стискалися болісно вуста, та вже нявка розгладжує довгі зморшки на лобі, і сплячий видихає затамоване повітря й зручніше вмощується на подушці.

Губи нявки швидко-швидко заворушилися, вимовляючи неясні слова. Хованець прислухався.

Як підеш через місток,

У далекий лісок,

Там дуби покручені,

Там річки повисохлі,

Там за кожним кущем

Дві жарини очей.

Ти у них не гляди,

Ти до них не іди,

Голосів не слухай,

Затуливши вуха.

Стежка в’ється вужем,

Ось і хатка уже.

Відчиняйте двері,

Господарю!

І нявка, підстрибнувши до стелі, гупнула щосили ногами об долівку, аж сплячий завовтузивсь у ліжку, от-от прокинеться, але нявка поклала йому холодну долоню на чоло, провела обережно по тріпотливих повіках, забираючи неспокій, прикликаючи сон. Чоловік на ліжку затих, і брови його розгладилися.

Хованець сердито спостерігав за чаклунським дійством, вперши підборіддя в округлі груди. Нявка вирвала в себе довгу зелену волосину, відкинула покривало на сплячому, оголюючи смагляву руку, й обережно обв’язала волосиною йому зап’ястя. Волосина обкрутилася навколо зап’ястя тринадцять разів.

– Ти що робиш? – засичав хованець, несвідомо простягаючи космату руку до сплячого господаря.

– Тс-с-с! – приклала нявка палець до вуст. Вона накрила сплячого покривалом. Потім провела долонею по його чолу, стираючи спогад про свою присутність у його сні.

Хованців господар глибоко зітхнув і повернувся на лівий бік.

Продовження в журналі