Нарешті двері розчиняються. Не чуючи під собою ніг, переступаю поріг кабінету. Його господар – франкомовний креол-гвіанець Жозеф Лабрюйєр – дивиться на мене, як на безнадійно хворого.

– Ну що, благодійнику, догрався? Зробив подарунок коханій? Чи хто вона тобі така?

Я страдницьки дивлюсь на шефа і ледве стримуюсь. Невже з Оксаною щось негаразд?

– Вона загинула? – тихо питаю.

– Загинути – то не найгірше, що могло статися в її епоху. Вона жива, але життя ти їй зіпсував. Своєю дурною витівкою, коли порушив інструкцію...

Мені нема чого сказати у відповідь. Я болісно пригадую, з чого все почалося. Певно, з того дня, коли декілька запальних розвідників часу вирішили врятувати в Києві звичайного чоловіка, із яким трапилось лихо...

Продовження в журналі