ЯК ПОМИРАВ КЕННІСТЕН

Кенністен з королівської кінної поліції та оголошений поза законом Кійт були дуже схожі з лиця й постави. Ловець і втікач – у якусь мить вони помітили цю подібність і, наскільки дозволяла їхня ситуація, навіть пройнялися певним взаємним довір’ям. Щось невловиме, але щоразу сильніше єднало їх і спонукало до неочікуваних вчинків. Бувало, що полісмен, який мав чітку інструкцію не повертатися без злочинця – живого чи мертвого, – тепер, після двадцяти дев’яти місяців вистежування, готовий був поступитися обов’язком задля своєї жертви, і все важче ставало заглушити у собі це поривання.

А тут ще ця неждана хвороба, яка робила його безпомічним...

Доля загнала їх у загублену серед сивої північної пустелі хатину на самому краєчку світу, і Кенністен не тішив себе оманливими надіями, що вибереться звідси.

Хрипкий кашель перервав його думки. Кійт поспішив до хворого і сильною рукою підпер йому плечі. Мовчали. Кенністен обтер кров, що виступила на губах, і слабо усміхнувся, хоч в очах залишався біль. Поклав руку на Кійтове зап’ястя, в місці, де досі червоніли сліди від наручників. Це повернуло його до сумної дійсності. Як дивно переплелися їхні життя!

– Спасибі, друже, – сказав. – Спасибі...

Над дахом лютував полярний буревій, наче хотів розчавити їхню хатину. У завиваннях вітру вчувався проймаючий зойк, нестерпний скрегіт і пронизливий рев. Коли ж ураган завмер і настала гробова тиша, вони відчули, як здригається замерзла земля від далеких струсів крижин, що ламалися, наче скло. Долинав приглушений, але безнастанний гуркіт, наче відгомін з бойовища. Час до часу, коли склиста гора тріскала надвоє, його змінював рев, подібний до гарматного. У Гудзоновій затоці мільйони тонн криги сунули вперед і, наче дикі орди, трощили на своїй дорозі все.

– Тобі краще лягти, – радив Кійт.

Та Кенністен підвівся й спроквола, похитуючись, підійшов до стола, на якому горів каганець з тюленячим жиром. Вони посідали один напроти одного. Між ними лежала колода заяложених карт, і Кенністен почав машинально тасувати їх. Глянувши на приятеля, він знову невесело усміхнувся:

– Яке все це, достобіса, дивовижне! Ти згоден, Джоне? Дивовижне і комічне!

Кенністен був англієць, і його сині очі поблискували холодною іронією.

– Дивовижне, але нітрохи не комічне, – не погодився Кійт.

– О, таки комічне! – стояв на своєму Кенністен. – Скоро виповниться два роки і п’ять місяців, як мене послали, щоб упіймати тебе. Наказали схопити живим або доставити мертвим. І я таки схопив тебе живим. Сказати правду, ти радше заслужив на сто літ щастя, ніж на петлю, – за витривалість і спритність, з якою вислизав мені з рук. Поки ти попався, я пройшов пекельні муки – мерз, голодував, потопав. За весь цей час не бачив обличчя білої жінки... Та врешті я переміг! І в цьому весь глум. Я схопив тебе, і на твоїх руках донині видно потвердження цього. Я виграв! Згоден? Будь щирим, старий. То була моя остання ставка...

Він вимовив ці слова зламаним голосом.

Кійт притакнув:

– Ти виграв.

– Виграв настільки, що втратив легені...

Кенністен помовчав. Дихати було важко, та все ж він пересилив себе і вів далі:

– А ти не скористався цим. І тут починається комізм! Ти був закутий і приречений на шибеницю. І раптом – карти змінюються! Мороз наджер мої легені. А ти, замість того, щоб вчинити зі мною так, як я збирався зробити з тобою, або втекти, коли я знесилів, – ти взявся лікувати мене. Чи могло притрапитися щось безглуздіше, щось смішніше?

Він простягнув через стіл руку і вхопив Джонову долоню. Але новий напад кашлю спотворив йому обличчя. Кійт відчув його муки у сталевому стиску пальців. Хворий підвів голову – на його губах знову було видно кров.

– Я майже точно вирахував свій день, – мовив він, обтерши уста ганчіркою з незчисленними червоними плямами. – Не діжду неділі. Вмру у п’ятницю вночі, найдалі в суботу вранці. Я знаю цю недугу. Отже переді мною два цілих дні й один сумнівний. Потім тобі доведеться викопати яму і поховати мене. Після цього тебе вже не зв’язуватиме слово честі, яке ти дав мені, коли я зняв з тебе наручники. Я тільки хотів би ще знати, що ти робитимеш далі...

Обличчя втікача вкривали глибокі борозни, вижолоблені долотом болю та трагічних переживань. Учора вони заговорили про свої роки. Джонові було двадцять вісім, не набагато менше, ніж Кенністену, який так довго полював на нього, а тепер умирав у хвилину сумнівного тріумфу. Досі вони ні разу не торкалися найближчого майбутнього. Кійта сповнювали суперечливі почуття – хоч він не завагався б убити свого переслідувача, нині думка про його близьку смерть гнітила. Кенністен сам вирахував, коли настане кінець його мукам, і сказав про це так спокійно, що з Кійта спав страшний тягар. Дивилися через стіл собі в очі. Джонові пальці затиснулися на руці Кенністена. У тьмяному світлі виглядали, як брати.

– То що думаєш робити?– повторив Кенністен.

Кійт спохмурнів.

– Мабуть, повернуся туди, – мовив нерішуче.

– Повернешся у затоку Коронейшен?! У ту смердючу ескімоську діру? Треба втратити розум, щоб таке зробити!

– Що ж іншого мені лишається? Ти чудово знаєш, як за мною стежать. Якби я пішов на південь...

Кенністен кивнув головою:

– Твоя правда, полюють на тебе завзято. А ти водиш їх за ніс... Та врешті-решт і на півночі тебе впіймають. А шкода!

Їхні руки роз’єдналися. Кенністен набив люльку і закурив. Кійт помітив, що пальці хворого не тремтять. Справді, він мав залізні нерви.

– Жаль... – заговорив Кенністен знову. – Ти подобаєшся мені, повір. Я хотів би, щоб ми вродилися братами та щоб на тобі не висіло вбивство. Тієї ночі, коли я надів на тебе наручники, на душі було препаскудно. Я не говорив би тобі цього, якби не мої легені... Та тепер уже нема сенсу щось затаювати... То ганьба заганяти людину в нору, як щура, а потім повести її на шибеницю. Не хочу, щоб ти розкривав мені свої таємниці, друже, але мушу визнати: не вірю у висновки слідчих. Відчуваю, що ти не такий, яким тебе виставляє закон. І рад би знати, чому ти вбив суддю Кіркстена.

П’ястуки Кійта затиснулися. Кенністен помітив, що голубі очі втікача спалахнули вогнем. У хатині було тихо. Чулося тільки безупинне гавкотіння білих лисів.

Продовження в журналі