Сибряк повернувся до хазяїна, що не зважився навіть перетнути короткий коридор, і глухо сказав:

– Добре, я беруся за це. Десять монет.

Товстун покірно кивнув.

– Простеж, щоб мені не заважали.

Ці слова були зайвими: ніхто з мешканців маленького придорожнього заїзду не зважився б піти за винищувачем у кімнату, де перед тим похазяйнував слинявчик.

Сибряк увійшов, замкнув двері, й тільки після цього дозволив собі відкинути каптур і розгорнути довгий важкий плащ. Плащі з каптурами тільки заважали, не маючи анінайменшої практичної цінності, хіба що створювали образ та вносили певну лепту в ауру таємничості, яка оточувала винищувачів.

Він дістав блискучий прямокутний брусок із конусом на торці, покрутив його в руці, підкинув на долоні. Таких не було більше ні в кого, жоден винищувач ному Куатлокі не володів подібним. Всі інші були змушені користуватися паличками зі спеціально обробленого олійного дерева, єдиного, на що нитки не реагували агресивно і дозволяли себе намотувати, і це було однією з причин того, що він уже давно став найкращим.

Сибряк хижо всміхнувся від цієї думки.

«П’ять хвилин роботи, і десять монет у кишені – можна жити...»

Він ступнув уперед і тут же ледве не поплатився за самовпевненість.

Від ніжки стола, до мерця тяглася ще одна, дуже слабка й тому майже не видима нитка. Раз! – і немає в тебе ступні...

Винищувач приставив до неї брусок так, щоб конус майже торкнувся тієї ледь тремтячої у повітрі напруги, невловимої надчуттєвої вібрації, якою, власне, й були нитки – і стиснув руків’я. Почулося шипіння, нитка замерехтіла яскравіше, потім зникла, втягнувшись у конус.

Сибряк підійшов до тіла, кинув на нього короткий погляд і заходився знищувати ті нитки, що залишилися, поглядаючи при цьому в розбите слинявчиком вікно. Там маячіли застиглі, як на картині, буро-жовті крони дерев, і швидко сіріло небо над ними.

На підвіконні залишилися глибокі подряпини від лапок тварюки. Яким дивним поривом нелюдської свідомості її могло занести сюди, в забутий усіма придорожній лісовий шинок, розташований на відстані добрих п’ятнадцяти фальків від столиці ному? Втім, логіки у створінь Язика Тескатлі не було... а якщо вона й була, то виходила далеко за рамки людського світогляду.

Унизу його зустріли шанобливо, уважно вислухали швидку, але прикрашену пікантно-лиховісними подробицями розповідь, і посадили біля каміна. Сибряк вирішив було розповісти свою улюблену байку про те, як у найвідповідальніший момент із вікна раптом з’явилася ніким раніше не бачена слинява самка, й він знищив тварюку лише йому одному відомим способом, але винищувача збентежили заплакані очі дружини хазяїна, що подала вечерю й пиво. Пізніше з’ясувалося, що хлопець, який помкр кілька годин тому в кімнаті другого поверху, – її племінник.

Коли перший інтерес до нього проминув, Сибряк взявся за вечерю, але за своїм столом пробув на самоті недовго – незабаром до нього, низько вклонившись, підсів, міцно стискаючи обома руками кухоль, невисокий обшарпаний чоловік.

– Дозвольте, майєку? – пробурмотів він. – На пару слів, майєку...

Поруч вмить виріс хазяїн, але винищувач кивнув йому і запитав незнайомця:

– Чого тобі?

– Танг, – відрекомендувався той. – З південних пагорбів... – Очі його затуманилися, і в них з’явилася добре знайома Сибряку глуха туга. – Був із південних пагорбів, із капуллі Цацок, а тепер і сам не знаю, звідкіля я... Адже ви Сибр, славетний Сибр?..

– Прогнати його? – похмуро спитав хазяїн, і Танг згорбився ще більше, зацьковано озираючись, але винищувач махнув рукою і сказав:

– Не треба. Принеси ще пива.

Повернувшись із глиняним глечиком і третім кухлем, товстун невпевнено потупцяв біля стола і, обережно присівши ліворуч від чоловіка, простягнув гроші, що мав віддати за роботу винищувача.

– Мене звуть Сибряк, – сказав той, зсипаючи монети в гаманець. – Ти збирався щось запитати?

– Дивовижна у вас говірка, – зніяковіло посміхаючись, сказав Танг. – Не з цих країв?

– Як і ти, – зауважив Сибряк, насупившись. Розмов на цю тему він не любив. – Налий собі й говори, що треба. Мені вирушати рано.

Танг до половини наповнив свій кухоль, єдиним духом осушив його, захлинувся, важко закашлявся й вимовив:

– Там, нагорі... це ж був не прозороголовий шатун? Це ж був не він?.. – тепер туга в його очах змінилася погано прихованим жахом.

– Ні, – сказав Сибряк. – Усього лише слинявчик. Шатун розніс би на тріски увесь трактир...

Він обвів уважним поглядом кімнату. Троє інших пожильців напружено прислухалися до розмови, дружина хазяїна заплаканими очима спостерігала за їхнім столом.

– Чому ти питаєш?

– От яка справа, майєку Сибряк... – Танг витер губи долонею і почав нервово постукувати кухлем об стіл. – Немає більше моєї капуллі... Місяць тому прийшов туди прозороголовий. За одну ніч майже усіх потоптав, а синка мого, старшого, у себе взяв... Дружина побачила і розум втратила... Ті, хто живим залишився, покинули будинки й розбіглися, та тільки куди зараз побіжиш?.. На південних пагорбах, вважай, і капулль немає, усі вже Язик злизав...

– Язик Тескатлі тепер у Долині Хаккі, – повчально промовив Сибряк. – І буде перебувати там, скоріш за все, ще століття. Це я тобі кажу як винищувач. А от слина з Язика розтеклася по Куатлокі.

Людина з південних пагорбів і товстун швидко закивали, а за стійкою дружина хазяїна щось промуркотіла.

– Так-так... – погодився Танг. – Ви, Сибряку, найкращий з усіх. Кажуть, ви сам на сам із шатуном можете впоратися, і обладунок у вас є чарівний... Не допоможете нам? Адже той шатун нікуди не подівся, далі пішов. Усе колами, колами... Через тиждень-два на чинампах взагалі жодної живої душі не залишиться... Знищіть його – про вас пісні складати будуть!

Сибряк відставив кухоль і промовив грубо:

– Пісні мені твої ні до чого. Ними черева не наб’єш. Ти вважаєш, винищувачеві пити-їсти не треба? Чи у винищувача немає звичайних людських бажань? За все треба платити! Скільки ти заплатиш, Тангу? Мовчиш? Немає в тебе грошей, може, колись щось і було, а тепер голий ти і босий! Усе ненажерність ваша! Передгір’я ближче до Хаккі, але слини там вважай що й нема, а чому? Бо тамтешні сільські старшини уклали з винищувачами угоду, платять їм щомісяця, отож, і мають допомогу, бойові рейди... А ви – і ти, Тангу, разом з усіма – дочекалися лиха і тепер допомоги просите. Допомога усім потрібна, але отримує її найперше той, хто вчасно розв’язав гаманець. Раніше думати треба було, тепер – пізно!

Кухоль, випавши з пальців Танга, перекинувся, і залишки пива розтеклися по столу. Ввібравши голову в плечі, мешканець півдня пробурмотів із мукою у голосі:

– Синок усередині в нього, у голові прозорій... сидить, весь у слині, голова набік, руки вивернуті... а одежинка на ньому тліє, тліє, і клоччям спадає... шкіра під нею червона стає... – він судомно, і хрипко зітхнув. – Ви ж, кажуть, до капуллєка нашого вхожі? Може, замовите слівце – нехай військо пришле... чи з винищувачами домовиться, грошей заплатить, щоб вони слину з пагорбів вивели? Він же нам майєк, ми податки справно платимо...

Безпричинна лють, злість на весь Куатлокі й на всіх жителів Куатлокі, на цей брудний, забитий, обірваний народ, піднялася в грудях Сибряка. Різко, так що перекинувся стілець, він підвівся й промовив:

– Добре, я капуллєку скажу про вас. Але, думаєш, він вам допоможе? Він скоріше відрядить обоз із смолою та сотню солдатів, щоб пагорби обклали й підпалили з усіх боків. Це тебе влаштує, Тангу-південцю?!

Продовження в журналі