Для багатьох совєтських громадян існування таємної цензури було секретом полішинеля. Але навряд чи бодай хтось із «невтаємничених» уявляв собі, як вона здійснювалася насправді, як орґанізована, кому доручена, де «засідає» та яким чином діє за різних обставин, не кажучи вже про те, якими є наслідки її потрібної та важливої діяльності. Висвітлити всі ці питання може спромогтися лише той, хто особисто брав участь у «тихій» цензурній роботі. Так ось, мені довелося віддано працювати на різних ділянках цієї цілком секретної служби, через що я у найдрібніших деталях знайомий зі всією процедурою таємної перлюстрації кореспонденції у Совєтському Союзі. Викриття прихованого від очей людських вовтуження кротів, іменованих таємними або негласними цензорами, я гадаю, не може не цікавити всіх людей доброї волі, яким про щось говорять такі «рудиментарні» поняття, як «права людини», «свобода волевиявлення» тощо.

Торкаючись питання цензури, її таємної діяльності, необхідно підкреслити, що умови для її існування й успішного функціонування є тільки у тоталітарних державах, де владу має купка «вождів», що спирається на могутні поліційні сили, покликані придушувати найменші прагнення громадян до світла, тобто до свободи, демократії, законності.

У царській Росії теж існувала таємна перлюстрація листів. Установа, яка здійснювала контроль за думками та почуттями громадян, отримала красномовну назву «Чорний кабінет». Вона існувала аж до кінця лютого 1917 року, коли була зліквідована демократичною революцією. З того часу і аж до 1935-го у Совєтському Союзі не було цензури листів.

Тут необхідно зробити невеличкий відступ від теми. Я не збираюся писати історію горезвісного ПК (політичного контролю), це мої особисті спогади, у яких я розповідаю тільки те, в чому особисто брав участь, що відомо мені у зв’язку з моєю роботою, із власного досвіду, так би мовити. Моє твердження, що лише у 1935-му році відновили свою діяльність «чорні кабінети», базується на знайомстві з таємною інструкцією МҐБ, а також на твердженнях начальства. Звичайно, я тоді не міг передбачити, що в майбутньому мені будуть потрібні більш докладні відомості на дану тему, тому і не надавав їй належної уваги, тобто ніяких матеріалів не збирав. Крім того, треба враховувати, що нам, пішакам, і не слід було знати більше, ніж записано в інструкції або сказано начальством. Цікавитися, виявляти настирливість, розпитувати про те, що нас не стосується, було небезпечним навіть для співробітників органів.

Повторюю, до 1935 року в СССР офіційно не було цензури листів, тобто не існувало такої установи, яка займалася перлюстрацією кореспонденції. Про «чорні кабінети» царських часів навіть не згадується, та це не випадковість: органам вигідно, щоб радянський народ нічого не знав про існування цензури взагалі, навіть якщо йдеться про царську цензуру. Краще не розпалювати цікавості до подібних питань і не викликати зайвої підозри, що в СССР також існує можливість такої перевірки.

Між іншим, на всіх інструктажах, які були зі мною проведені, – а їх було безліч – ніколи ані словом не згадувалося про будь-яку діяльність «чорних кабінетів». Немов їх ніколи не існувало. Та це й зрозуміло. Адже якщо йшлося про «чорні кабінети», неодмінно потрібно було би для порівняння згадати, ким і як вони були організовані, де і як відбувалася перлюстрація тощо. Не виключено, що виявилася б повна тотожність таємної цензури часів «проклятого царизму» з нашою, рідною, радянською. Або могло статися й так, що блаженної пам’яті царський «чорний кабінет» постав би у вигляді безвинного ангелятка в порівнянні з «народним, робітничо-селянським».

А й справді. Як мені стало відомо, «чорні кабінети» часів самодержавства діяли тільки у великих містах, у кожному з них засідали від двох до шести співробітників, а перевірці підлягали не листи звичайних громадян, а лише листування невеликої кількості «бунтівників», переважно із вищого стану, яких мала на оці царська охранка. І основне: до обов’язків тодішнього «чорного кабінету» входила ТІЛЬКИ ПЕРЕВІРКА письмової кореспонденції. Лютим царським цензорам суворо заборонялося конфісковувати підозрілі листи, вилучати текст із них. Вони могли робити лише витяги та подавати куди слід доповідні записки зі своїми міркуваннями щодо змісту того чи іншого листа. Повна конспірація була основною умовою успішної діяльності старорежимних «чорних кабінетів». Далі я докладно розповім про роботу радянського «чорного кабінету», і читач зможе наочно переконатися у тому, до якої досконалості довели його органи МҐБ, а також у тому, що будь-яке порівняння двох споріднених установ таємної цензури – царської та радянської буде не на користь останньої, більше того, стане ніби обвинувальним висновком для всіх її співробітників та високопоставленого начальства.

Отже, приймаємо за аксіому: в СССР «чорний кабінет» розпочав свою діяльність після вбивства Кірова та перед початком масових репресій 1937 року. У ті часи функції органів держбезпеки, звичайно, усіляко розширювалися. Зрозуміло, що у переддень масових процесів, страт, убивств майстрам катівства знадобилася ефективна, добре організована, всеохопна таємна цензура, яка могла би постачати документи, що викривали б підступи всіх та всяких «ворогів народу». Ніби на посміх, саме у той час урочисто, бучно відзначається народження «найдемократичнішої у світі» сталінської конституції, 128-ма стаття якої урочисто гарантувала усім громадянам країни рад дотримання таємниці листування та багато інших неймовірних прав. Безсумнівно, що упорядники цього «основного закону» знали, що ось уже близько двох років у небачених масштабах провадиться таємна перевірка приватної кореспонденції. Загалом, чого вони не знали? Не знали, що не існує ні свободи слова, ні свободи друку, ні свободи зібрань, ні інших демократичних свобод, також гарантованих цим липовим документом, попередником такої ж брехливої й лицемірної конституції – брежнєвської?

Звичайно, за совєтських умов таку ганебну назву, як «чорний кабінет», що паплюжить честь мундира, не могли прийняти. Слово цензура для позначення нової установи також не підходило, адже велика «конституція» заперечувала, забороняла ганебні пережитки минулого. Ось чому з’явилася нова радянська установа з безневинною назвою «Політичний контроль», скорочено – ПК. Назва нова, суть – колишня.

До речі, не зайвим буде звернути увагу читачів на той безперечний факт, що таємну перевірку листування, відновлену в СССР, здійснювали всупереч не тільки конституції, але й підписаній Совєтським Союзом Декларації прав людини, прийнятої 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН. У статті 12 цієї Декларації мова йде про обов’язки країн-учасниць дотримуватися таємниці листування. Як колишній співробітник радянських органів безпеки та колишній працівник таємної листовної цензури я з усією відповідальністю звинувачую Совєтський Союз у тому, що він порушив і свої міжнародні зобов’язання, перетворюючи підписані ним документи у звичайні клаптики паперу.

Як я уже казав, спочатку моя робота у ПК була сумісництвом з діяльністю у військовій цензурі. Один або два рази на тиждень, сидячи за робочим столом у кабінеті Черенка або у відділі «В», отримував листи для таємної перевірки. Судячи з усього, така постановка справи не дуже влаштовувала моє начальство: відверто порушувався один із найважливіших принципів таємної цензури – конспірація.

Розпечатані листи відносили в обласне управління МДБ, де розташувався відділ «В», звідти, на очах у співробітників, забирали у відділення військової цензури, де знову ж таки ніяких умов для їх таємної перевірки не було. Не було з ким навіть узгодити деякі питання, що вимагали уточнення. До того це спричиняло затримку листів, їх не можна було своєчасно надіслати за призначенням, що також не могло не викликати невдоволення начальників. З іншого боку, моє сумлінне ставлення до дорученої справи, а також те, що довіра до мене зростає (адже я був «своєю» людиною, поріднився із начальником військової цензури особисто), виключали будь-яку підозру, що я можу виявитися «не тією» людиною, зміцнювали віру в мене як у надійного працівника, якому можна доручити найскладнішу секретну місію.

Одного чудового дня мене знову викликав мій безпосередній начальник і старий приятель Петро Черенко і повідомив, що дуже жалкує, але змушений зі мною розлучитися, тому що вже остаточно вирішене питання про моє переведення на таємну роботу. При цьому він висловив надію, що наші дружні стосунки не припиняться, що ми і надалі будемо разом зустрічати свята, відзначати сімейні урочистості. Відразу ж він повідомив мене, що зі мною бажає поговорити мій майбутній начальник Федір Гнатович Новицький. З ним я повинен зустрітися у зазначеному місці, у центрі Чити, а що далі, – Новицький пояснить мені сам.

От тобі, бабо, і Юріїв день! Що ж то за робота на мене чекає, якщо навіть мій безпосередній майбутній начальник не наважується або не має права запросити мене до себе у кабінет на розмову!?

З Новицьким я був знайомий досить добре. Ми разом відвідували заняття у вечірньому університеті марксизму-ленінізму. Іноді зустрічалися випадково у відділі «В», тобто в приміщенні управління читинського МҐБ. Тим дивнішою виглядала задумана конспірація!

Коли в призначену годину я прийшов на умовлене місце, він уже чекав на мене. Подарував мені дружню усмішку, міцно потис руку, після чого, розмовляючи про те, про се, ми неквапом пішли в напрямку станції Чита-11. До справи він перейшов з допомогою жарту. Він сказав:

– З моменту нашої зустрічі ви вже при виконанні службових обов’язків.

Та одразу ж додав, що свій інструктаж почне зараз же, дорогою на нове місце роботи. Попросив уважно його слухати і тихим голосом почав говорити про речі, про які я до того часу не мав уявлення. Вже після перших його слів я почав слухати із особливою увагою і неприхованою цікавістю. Він напучував мене:

– З моменту нашої зустрічі ви вже таємний співробітник нашого відділу, тому вам необхідно виробляти навички дотримання суворої конспірації. Ніколи і ніде ви не маєте права забути про це щонайперше правило нашої поведінки у товаристві. Конспірація і ще раз конспірація. Ось ми з вами зараз ідемо до місця нашої роботи. Обидва ми повинні поводити себе так, щоб ніхто із друзів або знайомих не знав, куди ми йдемо. Особливо ретельно ми повинні слідкувати за тим, щоб жодна жива душа не помітила, куди ми заходимо, тобто щоб ніхто не здогадався, в якому приміщенні знаходиться наша установа.

І тут Новицький почав спокійно пояснювати мені, як себе поводити, щоб уникнути зайвих зустрічей, увійти до законспірованої установи.

– Головне, – говорив він, – це правильний перехід вулиці з урахуванням огляду навколишньої місцевості, завдяки чому можна здалеку помітити людей, зустрічі з якими слід уникати. Помітивши знайомого, слід зупинитися, дати йому можливість зникнути із поля зору, потім, скосивши очі можна подивитися довкола, чи нема поблизу ще кого-небудь, і лише коли переконаєтеся, що шлях вільний, продовжуйте рух. Йдучи на роботу, ви зобов’язані бути стопроцентно впевненим, що ніхто не стежить за вами...

Я був старанним учнем і намагався з усіх сил осягнути науку Новицького та інших моїх начальників. До речі, мушу сказати, що згодом надбані навички стали мені в пригоді, бо з їх допомогою вдавалося виявити стеження за мною, і я знав, як уникати агентів КҐБ.

Але повернемося до нашої оповіді. Ми з Новицьким підійшли до вокзалу. Він неквапом огледівся довкола, особистим прикладом показуючи мені, як потрібно на практиці застосувати отримані теоретичні знання, і, коли переконався, що нас ніхто не вистежує (о Господи, а кому ми потрібні були?!), завів мене у спеціальне приміщення привокзального поштамту.

Ось таким чином я вперше потрапив у приміщення «ПК», відділу таємної цензури поштової кореспонденції, куди, починаючи з того дня, буду приходити уже кожного ранку, а пізніше і вечорами у точно визначений час, дотримуючись на вході всіх правил конспірації.

Досить швидко я зрозумів, що для мене почалося зовсім інше життя, яке дуже відрізняється від життя моїх знайомих, інших пересічних людей. Я не тільки зобов’язаний був виконувати певну роботу, від мене ще вимагали залишатися непомітним для оточуючих. Друге, як виявилося, начальство вважало не менш важливим, ніж перше, підкреслюючи, що ми невидимки, що мистецтво залишатися непомітним – альфа й омега всієї нашої діяльності.

Відтоді я так ретельно намагався увійти в нову роль, що обережність стала моєю другою натурою. Я так наполегливо, так завзято знову і знову відпрацьовував усі деталі поведінки «підпільника», що часом мене навіть галюцинації переслідували. Іноді мені здавалося: якби кожен із таємних цензорів міг би насправді перетворитися у людину-невидимку, то начальство радо перетворило б нас у неї, – настільки сильним було бажання начальства, яке виконувало, звичайно, вказівки вищих бонз, зберегти в таємниці сам факт нашого існування на землі. Що ж, як неважко здогадатися, причин для такого бажання було достатньо.

Коли я вперше переступив поріг цензурного залу, мене вразила могильна тиша, що там панувала. Усі сиділи за своїми робочими столами, усі зосереджено читали чужі листи. Ніхто навіть не ворухнувся, не підняв голови, щоб подивитися, хто проходить поруч. Муштра в цензорів залізна – ніщо стороннє не повинно відвертати їх від дорученої справи, ні до чого і ні до кого виявляти цікавість не належить.

Мене попередив Новицький, що і нам потрібно намагатися якомога тихіше пройти повз цензорів у його кабінет.

Кабінет мого начальника виявився невеликим. Перше, що впало мені в вічі, коли я зайшов до нього, була солідна вогнетривка залізна шафа в куті. Незабаром я довідався, що саме в цій шафі зберігалися так звані «затримані листи», які потребували «оперативної уваги», а також інші цікаві листи, які Новицький відносив у відділ «В». Там зберігалися також секретні бланки «меморандумів», тобто, простіше, доносів на людей, які у своїй кореспонденції порушували яку-небудь священну заповідь тоталітарного совєтського режиму, лежали купки секретних списків, документів, інструкцій. Досить цікаво, як Новицький роз’яснював мені практику нехтування органами закону про дотримання таємниці листування, як викручувався, щоб укласти ганебні дії таємної цензури в гарну упаковку якоїсь нібито державної необхідності.

Сидячи за своїм робочим столом, під великим портретом Йосифа Віссаріоновича, він розпочав здалеку – з конституції, що гарантує, як відомо, громадянам СССР таємницю листування. Говорив він тихо, лагідно, улесливим голосом, нерідко переривав серйозну ділову розмову незначними питаннями про сім’ю, про моє дозвілля (ніби все це не було йому відомо задовго до того, як він запросив мене на розмову). Часто робив паузи, наче бажав переконатися в тому, що сказане міцно залягає в моїй свідомості.

– І ви, напевно, знаєте, Леопольде Іонасовичу, – задушевно-довірчо продовжував він, ніби не сумніваючись у тому, що я повністю поділяю всі його переконання і думки, – що ніхто не має права порушувати таємність листування. Річ у тому, як краще забезпечити виконання на практиці всіх тонкощів, пов’язаних із цим священним правом, щоб воно, це право, не виявилося пустим звуком, щоб відстояти його від посягань з боку незліченних ворогів народу. Завдання це досить не просте. Ось чому партія вирішила доручити її нашим органам, нам усім, Леопольде Іонасовичу. З цією метою і була створена наша установа, яка отримала кодову назву ПК, тобто «політичний контроль». Називати це порушенням конституції було би неслушно і шкідливо. Скоріше навпаки: політичний контроль служить трудящим, найбільш послідовно виконує задуми нашої конституції. Це почесне завдання партії ми з вами і повинні виконати. Нам з вами добре відомо, що чесна радянська людина не має причин боятися «Політичного контролю», їй нічого приховувати від партії, якій вона безмежно віддана, якій довіряє в усьому.

Ось так мій новий начальник почав уводити мене в суть справи. Чи вірив він сам у те, що говорив? Навряд. Як десятки тисяч інших радянських службовців, він примушував себе вірити, іншого виходу ні в кого не було. Така умовність правди в країні брехні.

Я, в свою чергу, як і належить співробітнику органів, не став аналізувати, наскільки логічне, точне, морально припустиме все те, що говорив мій начальник. До того часу я також засвоїв більш ніж сумнівну істину про мораль, яку виголосив наш вождь і вчитель В. І. Ленін: «Моральне те, що корисне партії». Дешево, вигідно, зручно!

Не треба думати. За нас думає фюрер. Якщо розпечатування і таємне читання чужих листів практикується з дозволу, за дорученням партії, я буду беззастережно виконувати її доручення, у даному випадку доручення її «органів», що одне і те ж. Ми, члени партії, – її коліщатка та гвинтики, нам належить виконувати, а не розмірковувати. Така проста, прозора формула життя. Ні тобі болісних сумнівів, ні докорів совісті – нічого. Не люди – автомати!

Все це я усвідомив значно пізніше. Тоді ж мені не западала до голови ніяка крамола. Я щиро вірив або примушував себе вірити, заплющувати очі на все, що діється довкола, не впускаючи до серця сумніву. Як могло бути інакше, коли щоденно, повсякчас тобі втовкмачували такі істини: «Партія – розум, честь і совість нашої епохи», «Партія ніколи не помиляється», «Партія і народ єдині»… Хвала Господу, якщо в таких умовах не станеш повним ідіотом.

Розмова продовжувалась. Новицький неквапливо знайомив мене з новими вимогами, і вимоги ці були такі фантастичні, що я почав слухати його з певною недовірою.

Як я вже казав, основним принципом, якому я зобов’язаний був тепер неухильно підкорятися, був принцип абсолютної, цілковитої секретності не тільки моєї роботи, але й приватного життя. Здавалося неймовірним здійснення всіх диких вимог Новицького. Тим часом він крок за кроком доводив мені, що це не тільки можливо, але й необхідно.

– Почнемо із конспірації у побуті, – говорив Новицький. – Запам’ятайте, наші органи нікому не прощають порушення правил конспірації. Постійно пам’ятаючи про це, вам доведеться поводитися в побуті таким чином, щоб стати якомога більш непомітною людиною. В жодному разі не слід заводити нових знайомств. Підтримувати старі можна, але бажано тільки ті, які необхідні. Про себе нічого не розповідати. Зустрічаючись із сусідами, потрібно обмежуватися тільки короткими вітаннями, нема необхідності з ними зближуватися. Контакти із зовнішнім світом не заборонені, але, загалом, для нас вони не бажані, тому під різними приводами їх слід уникати. Чим менше людей з вами знайомі, тим краще. Найбільше уникайте скандалів у квартирі або в чергах. Ніяких сварок, судів із сусідами. Ви є, але одночасно вас ніби й не повинно бути...

Фактично співробітники таємної цензури були працівниками органів держбезпеки, але в будинок обласного управління МҐБ ніхто із них не мав права заходити, крім начальника відділу Новицького, його заступника і начальника міжнародного відділу. Тільки вони мали перепустки, які давали право на вхід у «святая святих». Такий порядок знову ж таки пояснювався вимогами конспірації: ніхто не повинен був здогадуватися, що між кожним із нас, таємних цензорів, зокрема і тією грізною установою може існувати який-небудь зв’язок. Згодом я також отримав перепустку на право входу у будинок читинського МҐБ, але тільки ввечері.

Особливо суворо належало дотримуватись конспірації, пов’язаної з місцем нашої праці.

– Запам’ятайте, товаришу Авзегер, – відразу ж перейшов на офіційний тон Новицький, як тільки торкнувся цього питання, – ніхто у світі – ні ваші родичі, ні друзі, навіть найближчі та віддані, – не повинні знати про ваше існування, а також місце вашого знаходження.

Далі з’ясувалося, що у зв’язку з конспірацією усі співробітники ПК приходять на роботу окремо, кожний у точно визначений час, так само після роботи йдуть додому. Порушення цього графіка рівнозначне порушенню трудової дисципліни.

– Жодна знайома вам людина, – продовжував мій новий начальник, – не повинна бачити, що ви заходите в приміщення. Жодна! Бувають у житті непередбачувані обставини. Може статися, що хтось із ваших друзів побачить або гукне вас біля входу до нашої установи. Це ви зобов’язані передбачити і реагувати спокійно та впевнено, залежно від обставин. Тобто зупинитися, поговорити з ним і якомога швидше його позбутися. Чекістська кмітливість і спритність в кожному окремому випадку повинні вам підказати спосіб дії. Можна зробити вигляд, що ви не помітили знайомого і віддалилися у протилежному напрямку. Буває, що неможливо його обминути, тоді доводиться вигадувати щось нашвидку: мовляв, зустрічаю когось із рідних або знайомих, він повинен приїхати найближчим поїздом. На випадок, коли хтось із знайомих «піймає» вас недалеко від входу у нашу «контору» – вам належить під будь-яким приводом затриматися і почекати, поки він не зникне. Адже може у вас розв’язатися шнурок на черевику! – тут Новицький лукаво всміхнувся.

Так ось, у критичній ситуації найкраще, щоб у вас розв’язався шнурок, ви нахилитеся і будете його зав’язувати до того часу, поки ваш знайомий не зникне з поля вашого зору. Іноді можна зупинитися, подивитися на годинник або вийняти хусточку до носа, адже у людей буває нежить...

Ось так я вступав у зовсім не відоме мені життя таємного радянського цензора. Я читав багато книжок про підпільників комуністів, про радянських розвідників, які діяли в глибокому тилу ворога, дивився і навіть захоплювався кінострічками на цю тему. Та ось я сам пішов у підпілля, тільки не у ворожому тилу, не в умовах царського самодержавства, а у власній рідній країні, у місті, де жив, до того ж у мирний час, в умовах повної влади КПСС і радянського уряду над всією великою радянською державою. Я і не підозрював, що таке взагалі можливе, а зі мною особисто – тим більше.

Переклад з російської Дмитра НИЗОВОГО
Продовження в наступному числі