«І рече йому Бог:
– Тим же то, хто б убив Каїна,
на того впаде помста всемеро»

З «Книги буття», переклад П. Куліша

Уповноважений сидів навпроти мене (він представляв у нашій розмові таємничу «певну структуру»), і в його очах читався досить виразний сумнів: «А чи потягнеш ти, хлопче, аж таке завдання?..» Зате в Начальника штабу моя особа не викликала заперечень, бо знав мене аж надто добре – ще з минулорічних боїв у Вінниці (він тоді командував окремим полком спецпризначення, а я був на «вільному полюванні» в зоні його дій). Власне, і сватали мене на цю операцію за його рекомендацією.

У сліпій, без вікон, кімнатці стояла сперта задуха. Із сусідніх приміщень не долинало жодного відголосу, звичайного для штабних кімнат і кабінетів: спецвідділ сумлінно потурбувався, щоб наша розмова пройшла непримітно для сторонніх очей.

Обидва мої співрозмовці помітно нервували (і чого б ото? Як на мене– звичайна акція, технічно – нічого складного, хіба що галасу опісля буде трохи більше).

– Власне кажучи, а чому неодмінно з напарником? Мені краще працюється одному, в цьому є свої переваги..,– я особливо не наполягав, але Начальник штабу чомусь аж роздратувався:

– Це одна з наших умов! І змінювати ми нічого не будемо! – він різко струсив попіл з цигарки в попільничку– порожню коробочку з-під пластиту.

– Гаразд, нехай буде по-вашому... Коли я побачу напарника? Він теж снайпер? Я його знаю? – поцікавився я після того, як Уповноважений – інтелігентний лисуватий дядечко – переконався, що я даю згоду на виконання операції.

– Ні, він не снайпер, і ви його не знаєте. Його роль інша, допоміжна, але дуже потрібна, – відповів Уповноважений менторським тоном університетського викладача. – Запроси, познайомимо їх, – коротко кинув він Начальникові штабу, кивнувши на оббиті штучною шкірою двері.

Обережно обминаючи дубувату постать Начальника штабу, до кімнати безшелесно вковзнула дівчина (чи жінка?). «Оце тобі – маєш бабу на карк», – подумав я, оглядаючи її, і... наткнувся на її очі. Налетів, як дитячий іграшковий автомобільчик на тумбу письмового столу, з розгону і – завмер: очі (найзвичайнісінькі, хіба що трохи стомлені) дивилися на мене незворушно-нерухомо і наче трохи втискали моє обличчя досередини; вона, увійшовши, не окинула мене поглядом, а одразу спрямувала його мені в обличчя, це можна порівняти з тим, як, виїхавши з-за рогу, несподівано бачиш тунель – широкий, засмоктуючий своєю глибинною темрявою, – і раптом стаєш перед ним маленьким і беззахисним. Десь там, у кінці тунелю, по той бік темряви, і були її очі.

– Отже, так: поїдете удвох, дорогою будете зображати молоду подружню пару, яка розшукує рідню.., – почав деталізувати план операції Начальник штабу.

«...Досить слушно» – подумки зауважив я, прикинувши, наскільки правдоподібно буде виглядати цей спектакль для різношерстих постів на тих чотирьох сотнях кілометрів, які нам треба буде подолати. В цій країні, де третій рік точиться громадянська війна (нездарна і ледача бійка), люди погубилися тисячами, і двоє молодих, які розшукують когось із батьків, – явище абсолютно звичайне, ймовірне. Я й сам, власне, не знав, де перебували мої батьки і брат... У Місті, куди ми мали їхати, їх не було – це точно.

Я нюхом відчував, що ці дядечки говорять мені не все, щось таки замовчують – ну, то вже їхня справа, на те й існують спецоперації. От тільки я думав, що напарником дадуть все-таки хлопа, когось із досвідчених. Мені ще не доводилося працювати з жінкою, але якось воно буде, раз усе вже вирішено: тут не я «замовляю музику» – я тільки «музикант».

Уповноважений з цікавістю спостерігав нашу розмову, поглядаючи то на мене, то на напарницю. Вочевидь, вперше був присутнім при такій брудній справі, якою є планування замаху на життя високого достойника. Дівиця, схоже, сумнівів у нього не викликала. Цікаво, де вони її викопали? І взагалі – що воно за цяця? Я ще не зустрічав молодиць серед таких, як сам. Чув, правда, про одну «зірвиголову» з ужгородського десантно-штурмового батальйону ОУН, але про неї казали, що вона підірвала себе разом із вузлом супутникового зв’язку в Житомирі, ще минулого літа.

– Ви збиралися нас познайомити, – нагадав я, не зводячи очей з напарниці, Уповноваженому, а той відповів одразу, немов бажаючи випередити її:

– У цій поїздці вона буде називатися Анною, – і повернув голову до неї: – Це Стас, познайомтеся.

– А наша Анна вміє розмовляти? – підсміхнувся я, намагаючись «не входити до тунелю» занадто глибоко.

– Стас – це Станіслав? – її голос був тихим, м’яким і мав трохи глухуватий тембр.

– Стас – це тільки Стас, – відповів я.

Продовження в журналі