Проблема відповідальності за геноциди (йдеться не лише про Голодомор 1932–1933 років) давно вже привернула увагу дослідників. Нюрнберзький процес, згідно з вироком якого покарали верхівку нацистської Німеччини, – це практична відповідь на запитання про відповідальність, це практична реалізація теоретичної проблеми. Не випадково Л. Лук’яненко, колишній радянський політв’язень і правозахисник, порушив і обґрунтував ідею «Нюрнбергу-2» – міжнародного суду над КПРС за злочини тоталітарного режиму. (У Верховній Раді першого скликання було створено неформальну групу Комітет «Нюрнберг-2»).

Що стосується Голодомору, то Асоціація дослідників Голодоморів в Україні разом із Інститутом історії Національної академії наук з нагоди 65-ої річниці Голодомору 1932–1933 років Україна провела Міжнародну конференцію на тему «Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз суспільно-демографічних та морально-психологічних наслідків». Конференція не лише теоретично збагатила історіографію питання, але й виступила з юридичною ініціативою – спрямувати до Генерального прокурора України заяву про порушення кримінальної справи за фактами примусової смерті для проведення слідства та правової оцінки штучного голоду українців, який організувала тодішня комуністична влада в Україні (цю заяву було спрямовано від імені Асоціації дослідників голодоморів в Україні).

Із прокуратури м. Києва, де розглядали заяву Асоціації надійшла відповідь, в якій зазначалося, що «по характеру і часу подій, про які йде мова, Кримінальним кодексом України відповідальності не передбачено» [1, с. 68–69]. Звичайно, це юридичний нонсенс – є злочинці (були), є склад злочину, мотиви, – а «відповідальності не передбачено». (Це, до речі, не лише юридичний нонсенс, а й відсутність історичної пам’яті, і «совкове» мислення вихованців радянського правосуддя, і моральний цинізм, і антиукраїнська, недержавницька позиція служителів закону). Позиція Л. Лук’яненка й Асоціації дослідників цінна тим, що вона відображає спробу з’ясувати відповідальність за злочини не на рівні осіб, а на рівні політичної сили, на рівні ідеології.

Одним із останніх досліджень, в якому йдеться про відповідальність за злочин геноциду (а з’ясування відповідальності – це і є відповідь на запитання «хто винен?»), є стаття «Геноцид. Вступ до проблеми» Т. Зваана, професора соціології Амстердамського університету, наукового співробітника Центру досліджень Голокосту і геноцидів Нідерландського інституту воєнної документації. Стаття цінна й тим, що автор використовує праці західних дослідників, що вивчають проблеми геноциду. Так, важливою є думка Г. Фейн, на яку посилається Т. Зваан: «Майже всі визнають, що геноцид – це здебільшого державний злочин» (може, тому Росія так послідовно і затято не лише не хоче брати на себе відповідальність як спадкоємниця СРСР, а й заперечує штучність, організованість, рукотворність Голодомору, хоча російські історики все ж визнали злочинну роль «сталінського» режиму?). Далі цитуємо Т. Зваана: «Інші автори воліють говорити про «панівну еліту», «політичну еліту» чи «політичний провід (урядовий і позаурядовий). Якщо одні автори прагнуть наголосити важливість державної організації (бюрократії та монополії на насильство) в підготовці і здійсненні геноциду, то інші – звертають увагу на те, що державами керують люди. Отже, не так держава, як певні політичні лідери та їхні підлеглі є корінням зла.

Та незалежно від формулювань усі науковці в галузі погоджуються, що ставлення, поведінка і рішення центрального політичного проводу становлять визначальний фактор виникнення геноциду. Геноцид не є спонтанним виявом колективної ненависти, що сягає корінням віків, – хоча вона може існувати і за певних обставин підтримуватися й роздмухуватися політичними ідеологами. Також геноцид не є наслідком одвічних емоцій, що їх уряд чи політичні еліти неспроможні контролювати. Іншими словами, геноцид не можна назвати феноменом, що розвивається «знизу». Навпаки: геноцид, особливо на початку, виникає «згори». «Структурна» та «систематична» серія насильницьких дій і подій, депортацій та жахіть, які охоплюють широкий терен, тривають упродовж довшого часу, мають своїм наслідком численні жертви та чималу кількість виконавців, можливі лише за умови схвалення та залучення державного апарату» [19, с. 152].

Крім цього, Т. Зваан вказує на ту обставину, що більшість фахівців погоджуються, що ідеологія відіграє головну роль у геноциді, тому її треба розглядати як важливу спонуку. У контексті Голодомору – це дуже важлива теза.

Т. Зваан зробив такі висновки: 1) геноцид треба відрізняти від війни та громадянської війни; 2) геноцид має місце лише за умов глибокої і тривалої кризи; 3) під час кризи владу в державній організації можуть посісти радикальні та безоглядні політичні еліти; геноцидальний процес розвивається не «знизу», а є зазвичай справою «верхів»; найвищі державні посадовці завжди несуть відповідальність за те, що відбувається під час геноцидального процесу; окремі акти геноциду треба розглядати на тлі панівної владної та адміністративної структури; 4) геноцид є комплексним процесом, що має свій початок, структурований перебіг із різними стадіями і кінець; намагаючись зрозуміти геноцидальний процес, варто вернути увагу на процес ухвалення рішень, поступову появу планування і організації та поділ праці між категоріями виконавців; 5) ідеологія відіграє ф у н д а м е н т а л ь н у р о л ь у виникненні геноциду.

У контексті проблеми вини й відповідальності треба звернути увагу, на нашу думку, на три моменти: 1) у геноциді винна, а тому й відповідальна держава (тоді це був СРСР – очевидно, тому Росія сьогодні веде таку шалену антиукраїнську пропагандистську кампанію з приводу Голодомору, так затято й істерично відмовляється визнати Голодомор геноцидом, що вона оголосила себе спадкоємницею СРСР і не хоче, власне, брати на себе юридичну і моральну відповідальність, а російські історики всю відповідальність перекладають на «сталінський» режим; 2) у геноциді винна, а тому й відповідальна політична (панівна) еліта; 3) існує зв’язок між ідеологією (держави й панівної еліти) і виникненням геноциду.

Відповідь на запитання «хто винен?», питання вини й відповідальності за Голодомор – чи не єдине питання, на яке сучасні українські дослідники не дають категоричної, повної, однозначної, впевненої відповіді. Причина полягає, мабуть, як у політичній, так і в психологічній площині, бо треба сказати про те, що відповідальність за геноцид несе держава (СРСР), керівництво держави (Сталін і його соратники), російський більшовизм (ідеологічна база держави) як тогочасна форма вияву «русской идеи», суть якої (політична, ідейна, психологічна) завжди була антиукраїнською.

Дослідники мають достатній корпус документів, щоб визначити творців, організаторів, виконавців здійснення Голодомору. Проте суть проблеми ми вбачаємо в іншому, але про це згодом. Зауважимо, що ще й сьогодні в українському суспільстві (а ще набагато більше в російському) є чимало тих, хто симпатизує радянському тоталітарному режимові і сумнівається як в організованості, рукотворності Голодомору, як у кількості жертв, так і в особистій відповідальності Сталіна та його опричників. Щоправда, демагогічний принцип колегіальності, колективності прийняття того чи іншого злочинного рішення (а це відображено у десятках ухвал ЦК ВКП(б), розпоряджень Раднаркому, циркулярних листів чи інструкцій, що стосувалися України) дещо затушковує, нівелює проблему особистої відповідальності, але все ж задум і реалізація Голодомору не були безіменними.

Геноцид 1932–1933 рр. не має терміну давності, оскільки цей Молох смерті забрав мільйони українців, а наслідки його – моральні, психологічні, соціальні, демографічні, навіть і економічні – ми відчуваємо досі. Не живуть уже основні творці, організатори і виконавці. Померли без каяття (хоча й за різних обставин, і без встановлення фактів особистої відповідальності за скоєне). Свідоме винищення мільйонів уже не потягне за собою покарання винних, але актуальним залишається суд над політичною силою, яка об’єднувала конкретних осіб, що задумали й здійснили геноцид. Не менш важливим є з’ясування головної концептуальної ідеї, що була осердям цієї політичної сили. Для реалізації ідеї виконавці завжди знайдуться.

На верхівці ієрархічно-номенклатурної піраміди був Сталін. Він не міг погодитися з економічною самостійністю українського села, здаючи собі справу з того, що українське село – це опора, це становий хребет української нації. У цьому контексті питання колективізації і питання національне – це, справді, одне питання, що стосується долі української нації. Як і Ленін, Сталін демонстрував патологічну ненависть до «куркулів». Поразка «воєнного комунізму» нічому його не навчила, радше, навпаки – економічне зміцнення села, особливо українського, лише прискорило рішення про початок колективізації. Застереження Бухаріна, теоретика і «улюбленого учня, улюбленця партії» (за визначенням Леніна) не допомогли. «Ідея масового створення колгоспів, тобто «соціалістичних фабрик зерна», видалася для колишнього семінариста месіанською. Десятки тисяч колгоспників, крім руйнації традиційних форм селянського господарювання, не дали бажаної кількості хліба, що викликало гнів і ненависть Сталіна до селян», – пише відомий дослідник Голодомору В. Марочко [19, с. 165]. Спад виробництва зерна і відповідно хлібозаготівель зумовив звичні для більшовиків методи – продрозкладку і репресії. Каральна система хлібозаготівель почала діяти восени 1931 року. Тоді ж, зрозумівши, що колективізація не дала бажаних результатів, Сталін традиційно переклав вину на «диверсантів», «шкідників», «саботажників», «ворогів». Саме Сталін був ініціатором репресивної системи хлібозаготівель, яку він відновив (оскільки започатковано її було в часи продрозкладки і воєнного комунізму) у 1928 р. і вдосконалив у наступні роки. Наприкінці 20-х рр. почався наступ і на Україну, перший етап якого завершився процесом СВУ.

Лист Сталіна до Кагановича від 11 серпня 1932 р. (тобто відразу після появи постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (т. зв. «закон про п’ять колосків») теж дає відповідь на те, чому в Україні було організовано Голодомор. Сталін пише: «С а м о е г л а в н о е сейчас – Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались п р о т и в плана хлебозаготовок, признав его н е р е а л ь н ы м. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы р у к о в о д и т ь районами, Косиор все время л а в и- р о в а л между директивами ЦК ВКП и требованиями райкомов и вот – долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не имеющий мужества пойти в нужный момент против течения, не может быть настоящим большевистским руководителем. П л о х о по линии советской. Чубарь – не руководитель. П л о х о по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.

Если не возьмемся теперь же за выполнения положения дел на Украине, Украину можем потерять. Имейте ввиду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также ввиду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут туже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей. Так дальше продолжаться не может» (підкреслення Сталіна. – С. К.) [20, с. 273– 274]. Сталін пропонує здійснити радикальні кадрові зміни в українському керівництві, щоб перетворити Україну найближчим часом «…в настоящую крепость СССР, в действительно образцовую республику» [20, с. 274].

Більшовицька верхівка завжди боялася втратити Україну. Ленін це розумів добре, бо писав, що Росія без України існувати не може. (Зрештою, рецидиви цього страху помітні й сьогодні – вже в сучасних російських лідерів). І в інших листах до Кагановича Сталін повторював думку про те, що селян треба позбавити хліба. Наприкінці червня 1932 р. він вимагав (дехто із дослідників вважає, що він «радив»): «Перше. Насіннєву позику не треба зараховувати до плану, її треба вилучати поза планом і обов’язково повністю… Друге. Те ж саме необхідно зробити стосовно продовольчої позики. Третє. Під час жнив можна видавати колгоспникам невеликий аванс хлібом. Четверте. При розверстці плану не слід давати послаблення одноосібнику».

Не дивно, що Сталін до українських селян ставився як до ворога, але до однопартійців, до керівників України, він ставився якщо не вороже, то критично, навіть презирливо. Він вимагав «головний удар скерувати проти українських демобілізаторів», вимагав «переламати настрої працівників, ізолювати плаксивих та гнилих дипломатів (незважаючи на посади!) і забезпечити справді більшовицьке рішення конференції (йдеться про ІІІ Всеукраїнську конференцію КП(б)У, яка відбулася 6–9 липня 1932 року.

Сталін не лише редагував тексти партійних постанов, а й деякі писав сам. Так, є свідчення, що нелюдяну за змістом, трагічну за наслідками постанову про «п’ять колосків» ініціював саме він. Редагуючи тексти, Сталін надавав постановам ще більш репресивного характеру.

Можливість втратити Україну Сталін пов’язував і з тим, що, на його думку, ні Косіор, ні Чубар не спроможні на справді більшовицьке рішення. Недовір’я до української партійної і урядової номенклатури зумовило відрядження в Україну двох найближчих соратників Сталіна – Кагановича і Молотова, які не поступалися патологічною жорстокістю своєму «хазяїну», як вони називали Сталіна.

Каганович Україну знав, оскільки народився в Україні (в єврейській родині на Київщині). Саме його Сталін відрядив в Україну і зробив генеральним секретарем ЦК КП(б)У навесні 1925 року для боротьби з українським сепаратизмом, українізацією. Після поступок у національному питанні на початку 20-х рр., побоюючись, що «українізація» зайде далеко, Сталін вирішив завдати удару першим. Для цього і він вибрав Кагановича, а тому знадобилося три роки, щоб почати війну з українською інтелігенцією. Для початку він усунув Шумського із посади наркома освіти.

Каганович, як і Сталін, знав про катастрофічний стан сільського господарства і села, в яке вони потрапили внаслідок колективізації, знав про голод, який почався в Україні, але ні в його діях, ні в листах до Сталіна не видно навіть найменшого співчуття до українських селян. Навпаки, Каганович звинувачує керівників України у відмові від хлібозаготівель, що більше – обзиває їх болотяними жабами, що квакають з приводу найменших труднощів. Замість того, щоб рятувати мільйони українських селян від голоду, Каганович (разом із Молотовим) лише свідомо поглиблює і загострює ситуацію. Основне завдання – знекровити Україну, виморити голодом якомога більше українців, скомпрометувати українську номенклатуру, зробити послушною українську інтелігенцію – Каганович виконав. Зробив він це в парі з Молотовим. Дослідники Голодомору роблять один висновок – листування Сталіна з Молотовим свідчило про історичний факт змови як проти українського уряду, так і проти українських селян. Політичні рішення і конкретні дії зазначених високопосадовців створювали умови, які призвели до масової смертності людей від штучного голоду. Саме Молотов, перебуваючи в Харкові на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 6 липня 1932 року, відхилив «перегляд плану» хлібозаготівель в Україні, хоча усі члени політбюро висловилися тоді за його зменшення. За наполяганням Молотова на ІІІ Всеукраїнській конференції КП(б)У цей план ухвалили «до безумовного виконання» [21, с. 190].

Треба додати, що такого висновку (про змову проти українського села і уряду України) можна дійти, аналізуючи не лише листування між Сталіним і його соратниками (як і кожне листування, воно відвертіше, емоційніше, ніж офіційний документ), а й на підставі постанов партійних і радянських органів, документів, що їх підписували Сталін і Молотов. Під тиском Молотова політбюро ЦК КП(б)У приймало й інші постанови, які допровадили до мільйонних жертв.

Серед інших сталінських опричників – Постишев, Балицький, Хатаєвич. Щоправда, за рангом вони менш значні, але так само фанатично віддані Сталіну, такі ж українофоби, такі ж злочинці. Зрештою, якби залишився Троцький, якому теж не були чужі ні манія величі, ні бажання стати диктатором, для України теж нічого не змінилося б: відомо, як напучував Троцький більшовицькі війська, що йшли в Україну, відомо, що до українських селян він теж ставився як до лютого ворога.

Щодо українського керівництва. В історії українського політичного життя відомий приклад, коли діяч заявляв, що він спочатку українець, а вже потім – радикал. Йдеться про І. Франка. Теоретично таку можливість мали й українські керівники – С. Косіор (генеральний секретар ЦК КП(б)У, щоправда, він не був українцем), В. Чубар (голова раднаркому, щоправда, його «українство» теж сумнівне), Г. Петровський (голова ВУЦВК). Косіор на посаді генсека ЦК КП(б)У після Кагановича – нерішучий, боягузливий, слухняний, запобігливий, але вірний і без найменшого бажання захистити Україну. Він практично погоджувався на все, що пропонувала Москва, лише іноді, в найбільш критичній ситуації, зважувався просити про допомогу, тобто, просити повернути хоч би частину хліба, награбованого в Україні.

Коли в лютому 1932 р. почався голод на Поволжі, Косіор і Чубар висловили готовність допомогти зерном постраждалим, а також сформувати насіннєвий фонд коштом внутрішніх резервів – це в умовах, коли в Україні починався ще жахливіший голод. Заходи, що їх пропонували Косіор і Чубар для формування насіннєвого фонду, лише спричинилися до поглиблення голоду. Косіор не підтримав пропозицію Петровського звернутися до ЦК ВКП(б) з проханням зупинити хлібозаготівлі у зв’язку із голодом, що почався в багатьох регіонах України і оголосити вільну торгівлю. Наприкінці квітня 1932 р. Косіор писав у листі до Сталіна: «Будь-які розмови про «голод» на Україні треба категорично відкинути». Не підтримав Косіор Чубара і Петровського і в червні 1932 р., коли вони звернулися до Москви з проханням допомогти, бо в Україні вже лютував голод. Зрештою, на тому етапі Косіор, бездіяльний і безініціативний, цілком влаштовував Москву, бо не можна вважати, що він замовчував голод – Сталін і його середовище про реальний стан справ знали краще, ніж Косіор, і з інших джерел.

Із непослідовного і нерішучого Косіор перетворився в активного і наполегливого виконавця злочинних ухвал. Він підписував чи візував ці постанови, виконання яких спричинило Голодомор. М. Дорошко пише: «Переконливим свідченням злочинної байдужості керівництва КП(б)У до долі власного народу є матеріали ХІІ з’їзду КП(б)У (січень 1934 р.), що стали яскравим взірцем замовчування трагедії голоду, викривлення правди, створення історичних міфів. У рішеннях з’їзду, переповнених удаваною самокритикою («за великі політичні і господарські помилки, допущені КП(б)У на селі» і глибокою вдячністю ЦК ВКП(б) «за ліквідацію прориву» у сільському господарстві республіки), жодним словом не згадується про щойно пережиту катастрофу українського селянства. Навпаки, в них підкреслювалося, що «зрушення, які сталися за ці роки в сільському господарстві, обумовили велике зростання матеріального благополуччя і культурного рівня колгоспних мас» [22, с. 26-27]. Більш вірнопіддану, цинічну, блюзнірську, аморальну позицію «українських» комуністів годі уявити. Не Україні вони служили, не українську ідею захищали. Честі українських комуністів не врятував і Г. Петровський, який хоч іноді робив спроби захистити українське селянство.

Окрема тема – проблема М. Скрипника, людини, яка намагалася поєднати комуністичні ідеї з національними інтересами. Самогубство М. Скрипника – це результат, це дзеркальне відображення національної політики напередодні і під час Голодомору. У цьому контексті переконливою є позиція Г. Єфіменко, яка проаналізувала зміну векторів у національній політиці Москви в голодоморний 1933 р. М. Скрипник, як і тисячі українських комуністів (і не комуністів, але українських патріотів) повірив, що це чесний крок з боку російських більшовиків, зрозумілий і органічний в Україні, що він зробить радянську Україну ще й українською. Лідери російських більшовиків розглядали «українізацію» як вимушений маневр, як тактичний хід. Звичайно, що вони (з ініціативи Леніна) проголосили в 1917 р. право націй на самовизначення аж до відокремлення. Це була звична для Леніна демагогія – насправді російські більшовики всіляко перешкоджали пригнобленим народам Російської імперії утворити самостійні держави. Формально це свідчило про пріоритет соціального моменту над національним, хоча насправді більшовики, як засвідчило майбутнє, неспроможні розв’язати і соціальні проблеми. Як гірко і запізніло визнавав О. Блок, великий симпатик російської революції (жовтневого перевороту теж), більшовики вміють лише руйнувати старий усталений побут і розстрілювати. Антиподом національному у більшовиків був не стільки соціальний момент, скільки інтернаціоналізм (а за ним приховувався традиційний для російської ментальності імперський дух). Більшовики пам’ятали силу повстанського руху українських селян початку 20-х рр., як і те, що лише за допомогою голоду вдалося придушити повстання.

На думку Г. Єфіменко, запроваджений на ХІІ з’їзді РКП(б) у квітні 1923 року курс на «коренізацію» не був подарунком комуністичного керівництва українцям, а більшовицька національно-культурна політика скеровувалася на те, щоб «укорінитися» серед місцевого населення, щоб виховати більшовицькі кадри із середовища українців. «Коренізація була не метою, а лише засобом встановлення тісного зв’язку з українськими масами, наближення державного апарату до мас. Завданням коренізації була не «українізація», а «більшовизація» суспільного та національно-культурного життя» [22, с. 28]. Цього не зрозумів М. Скрипник та інші представники українського націонал-комунізму. Російські більшовики боялися «місцевого» націоналізму, хоча позірно критикували великоруський шовінізм (найбільше тоді лише, коли він починав підживлювати і розбурхувати місцевий націоналізм). Не зрозумів М. Скрипник підступності коренізації-українізації, бо інакше не взяв би участі у розправі з О. Шумським, який був наркомом освіти. Не насторожила М. Скрипника і розправа над українською інтелігенцією у процесі СВУ. Але ж він на посаді наркома освіти продовжував «українізацію» і не лише в українських областях, але й на тих українських етнічних прикордонних землях, що відійшли до Росії, на Поволжі і Північному Кавказі, особливо на Кубані, в інших регіонах СРСР, де з різних причин мешкали українці.

Більшовики вміло використали українських націонал-комуністів у боротьбі з «місцевим» націоналізмом, з українськими націоналістичними «ухилами», з некомуністичною інтелігенцією. Навіть після процесу СВУ М. Скрипник продовжував вірити в «українізацію», що більше – українські націонал-комуністи «всерйоз сприймали ідеї рівності і починали вимагати для себе більше повноважень, вважаючи недостатнім обмеження політики коренізації мовними та культурними процесами» [2, с. 42]. Проте Москва вбачала своє головне завдання у колективізації, а після провалу сільськогосподарської політики 1931–1932 років вирішила знайти винних. У постанові ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р. підкреслено, що саме неправильна українізація є однією із причин незадовільного проведення хлібозаготівель. Спочатку вістря критики було спрямоване проти колишніх «боротьбистів» – А. Хвилі й П. Любченка і лише згодом проти – М. Скрипника. П. Любченка (він написав покаянного листа до Сталіна) використали в боротьбі проти М. Скрипника, який, нарешті, повівся гідно і принципово. Він був свідком згортання українізації. Від нього вимагали принципового визнання своїх помилок, вимагали каяття. М. Скрипник написав три листи-статті, але все ж у них не було того, що вимагав Постишев. Після того, як на політбюро ЦК КП(б)У 7 липня 1933 р. від М. Скрипника в черговий раз почали вимагати каяття, він покінчив життя самогубством.