Від 1999 року багато чого змінилося у світі. В Україні зокрема. Але цитованй вище текст актуальності не втратив. За якихось півроку в Україні вибори. Президентські. Перегодом – парламентські.

В умовах неоголошеної війни проти України проблема лідера нації (не ефективного менеджера) як ніколи актуальна. «Зараз важлива тільки та людина, яка на щось здатна, яка має мужність бачити і приймати речі такими, які вони є насправді» (Освальд Шпенглер). Чи є в Україні така людина? Чи є у кандитатів на найвищий державний пост мотивація будувати нову Україну? Не про популістичні декларації йдеться. «Програма влади може включати лише ті заходи та реформи, які можна здійснити» (Іван Ільїн, російський філософ).

Що діється в нас? Балансуючи між власним бізнес-інтересом, війною та миром, українська влада значною мірою втратила відчуття країни – не розмовляє з народом, не чує народу. Іноді складається враження, що київські достойники підігрують (свідомо чи несвідомо), аби Росія виграла війну.

Чомусь не був врахований досвід Вінстона Черчилля періоду Другої світової війни – британський прем’єр не призначав на ключові посади «своїх людей»…

Що ж маємо напередодні виборів? «Жоден державний діяч, жодна партія, жоден політичний мислитель не почуває себе настільки впевнено, щоб сказати правду. Всі вони брешуть, всі зливаються в один хор зніженої і неосвіченої маси, яка вимагає, щоб завтра все стало як раніше і навіть краще, хоча державні мужі і господарські керівники мають краще знати страхітливу дійсність. Але яких вождів ми маємо сьогодні…» (Освальд Шпенглер).

Через якихось шість місяців в Україні вибори не лише Президента держави, але й Головнокомандувача. В одній іпостаті. Не випускаючи з рук автомата, в Україні нарешті треба буде жорсткіше, без показухи, проводити кардинальні реформи – в державному апараті, в правоохоронних органах, у війську.

«Якщо не ви проведете реформи, так Путін їх проведе на цій території… Україна має перемогти у двох війнах: одна війна – на сході, інша – всередині. Плюс це дуже важливий удар по корупції, тому що корупція виникає там, де громадянин стикається з державою» (Каха Бендукідзе, грузинський економіст).

Коли у Наполеона запитали, що треба для того, щоб виграти війну, знаменитий полководець відповів: гроші, гроші і ще раз гроші. Але не тільки. Існує добре перевірена методика економічної (і не лише) політики. Відома стандартна схема оцінювання та аналізу існуючої ситуації: прогноз розвитку – визначення цілей – порівняння існуючої цілі із запланованими – альтернативні заходи – аналіз прогнозу «ex-ante» – вибір заходів і засобів – аналіз прогнозу «ex-post».

Чи знає про цю методику-схему майбутній Президент-Головнокомандувач? Чи відомо йому, що у Великобританії під час Другої світової війни уряд ЇЇ Величності Королеви Єлизавети ухвалив «акт про надзвичайні повноваження» за яким здійснювався урядовий контроль за будь-яким майном – приватним чи корпоративним, рухомим чи нерухомим. Було уневажене «священне право приватної власності». Тим паче, коли йшлося про німецький капітал. Його англійці конфіскували, не вагаючись. На законних підставах. Бо того вимагала безпека держави.

А що в нас? Тільки-но Верховна Рада нарешті зважилася ухвалити постанову про звернення до РНБОУ стосовно запровадження санкцій щодо телеканалів «112 Україна» та NewsOne (про «Інтер» чомусь забули), які в умовах гібридної війни Росії проти України систематично наслідують дискурсивні практики російської імперсько-шовіністичної пропаганди, як проросійські політики, п’ята колона, колаборанти і дуже вже демократично налаштовані громадяни негайно взялися бити на сполох. Мовляв демократія, свобода слова під загрозою. Так, журналіст Дмитро Гордон переконаний, що українська влада не має права запроваджевати санкції проти телеканалів: «Мені не подобається багато осіб, які з’являються на телеканалах, – і на «112 Україна», і на NewsOne, і на «1+1», і на «Інтері». Останнім часом їх стало більше, і вони мені огидні. Це особи з явними ознаками проросійського реваншу у своїх думках і поглядах. Але, люди, це демократія і свобода слова»...

Помовчимо? Варто нагадати, що до влади Адольф Гітлер прийшов законним шляхом у результаті демократичних виборів, і законно очолив уряд Німечини на підставі статті 48 Веймарської конституції. В умовах миру. А в Україні війна. Неоголошена. З Росією. Наразі так звана гібридна, що дозволяє Вікторові Медведчуку, лідерові руху «Український вибір», кумові Владіміра Путіна, не потрактовувати РФ агресором щодо України. Навіть попри те, що 18 січня 2018 року Верховна Рада ухвалила закон про реінтеграцію Донбасу, який визнає Росію агресором і окупантом. На думку цього проросійського політика, «це все пропагандистські штампи».

Черчілль відпочиває?..

«З того, що я спостерігав у поведінці наших російських друзів і союзників під час війни, я виніс переконання, що вони ніщо не шанують так, як силу, і ні до чого не плекають менше поваги, ніж до військової слабкості» (з Фултонської промови Черчілля 5 березня 1946 року).

Маємо усвідомити, що Українська держава лише тоді виживе, коли буде сильною. Маємо зрозуміти, що нині, як ніколи, потрібна згуртованість патріотичних сил. Майбутній український Президент має бути готовим не лише обійняти пост глави держави, але й бути готовим до надважкої і надвідповідальної місії Верховного Головнокомандувача в умовах війни. Саме під його керівництвом маємо створити таку систему оборони, здолати яку агресорові буде не під силу.

«Ми маємо сьогодні благати все міжнародне співтовариство стати на захист України. Це наша єдина надія. Ніякого воєнного стану й активізації наших військ! Ми маємо стати самою мирною нацією на планеті, просто поводити себе як голуби миру...» (фрагмент стенограми засідання РНБОУ від 28 лютого 2014 року, в якій зафіксувана, по суті пораженська, позиція одного, ну дуже вже амбітного, партійного лідера).

Чи може ТАКИЙ політик претендувати на роль Верховного Головнокомандувача? Так отож.

А це фрагмент іншої стенограми із засідання Погоджувальної ради депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді України 2 жовтня 2017 року: «…люди з Ічні, поруч з якими є черговий склад боєприпасів, вони просили мене передати Верховному Головнокомандувачу, що якщо він далі буде бездіяльним і халатним у своїх повноваженнях, вони вважають, що вони будуть наступними. Це декілька кілометрів від населених пунктів. Склади незахищені, люди ходять туди збирати гриби і це те, що кажуть люди, і люди це все знають. Тому треба не шукати диверсантів з Росії, треба виконувати свої функції, які надані Конституцією і народом України».

Це застережененя, акурат за рік до вибуху арсеналу боєприпасів на військовому складі під Ічнею Чернігівської області 9 жовтня 2018 року, прозвучало з уст Оксани Сироїд, заступника голови Верховної Ради України. І що з того, що СБУ наразі оприлюднила три версії надзвичайної події: вчинення диверсії; порушення правил пожежної безпеки чи зберігання боєприпасів; навмисний підпал чи підрив з метою приховування нестачі бойових припасів. Хто відповість за реалізацію бюджетних програм підтримки арсеналів?

На згаданому засіданні Погоджувальної ради депутатських фракцій Сергій Пашинський, голова Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, заявив: «Пройшло півроку, і вибух складу в Калинівці, на жаль, нам показав, що нічого, підкреслюю слово, нічого із запланованого не було зроблено. Не були навіть освоєні ті гроші, які ми додатково виділили в сумі 200 мільйонів, не було зроблено абсолютно нічого з тих управлінських рішень, які лежали на поверхні»…

Щойно тепер, 9 жовтня 2018-го, секретареві РНБО нарешті доручено забезпечити належне фінансування для будівництва сховищ і перезення боєприпасів, а Президент узявся ініціювати перемовини з НАТО задля забезпечення експлуатації та охорони об’єктів зберігання боєприпасів.

То чи є питання до Верховного Головнокомандувача? Так отож.

«Армія, мова і віра – це не гасло. Це формула сучасної української ідентичності. Армія захищає нашу землю. Мова захищає наше серце. Церква захищає нашу душу». Чудово сказано. Патріотично. Але самої експлуатації гучного і привабливого cловосполучення «Армія. Мова. Віра» на білбордах і в промовах недостатньо для перемоги. Унеможливити реванш проросійських сил можна лише конкретними діями влади. Чи є час привести в Україні до тями колаборантів і п’яту колону? Питання це звучить вже доволі риторично...

Людвіг Ергард, «батько» соціальної реформи в Західній Німеччині, висунув зрозуміле для людей кредо: соціальна політика – це всі заходи, які дозволяють створити «добробут для всіх». Цей задум успішно почав утілюватися в життя на території ФРН 1948 року. Його ініціатори добре усвідомлювали/розуміли, що «економічна майбутність не належить державам з найбільшим людським потенціалом, не тим що володіють найбільшими природними багатствами, і не тим, які мають найкраще технічне обладнання, а тільки тому народному господарству, яке зуміє ввести в економічний процес найбільш розумово та духовно талановитих працівників, які зуміють оптимально гармонізувати всі виробничі елементи» (Адольф Вебер, німецький економіст).

Воєнний час – найсприятливіший час для проведення реформ. Коли нависає небезпека, дуже швидко стає зрозумілим, що головне, а що другорядне, що діяти треба негайно, без розкачки і не завжди в білих рукавичках. За таких умов перемагає той, хто спроможний оперативно ухвалювати рішення та максимально ефективно використовувати наявні ресурси. Правильні, але запізнілі заходи – прямий шлях до поразки.

Ще одна слушна порада від Івана Ільїна: «Призначення влади в тому, щоб створювати в душах людей настрій визначеності, довершеності, імпульсивності та ретельності… державна влада має здійснюватися найкращими людьми, які задовольняють етичний і політичний ценз».