Боротьба знедолених

Всі ми чули, читали, дивилися фільми про нього, але не пережили… Саме тому, покоління ХХІ століття ніколи не зможе зрозуміти, що таке «страх». І не йдеться про те, що сучасна молодь неосвічена і не знає історії, чи не вміє співчувати. Страх потрібно усвідомити.

Не дає до сьогодні спокійно спати свідкам Голодомору, цієї найбільшої гуманітарної катастрофи ХХ століття, страх, що завтра може не бути хліба. І з кожним роком очевидців цих подій стає все менше. Ті, хто залишилися, – це діти Голодомору. А дитяча травма – одна з найболючіших. Вона ранить серце та душу і залишає незагоєну рану на все життя. Старенькі, які пережили це лихо, сьогодні намагаються завжди мати запаси пшениці, солі, цукру та інших продуктів. Запитаєте: «Навіщо?» Вони вмить відповідають: «А раптом знову?!». Для нас такий страх незрозумілий. Який Голодомор у ХХІ столітті? Але це і є той страх, який вони пережили, який ранить їхнє серце й до сьогодні.

Голодні, знедолені, бідні, нещасні, обманені люди, що пережили початок 30-х років минулого століття. Ніхто не був готовий. Ніхто не очікував такого розвитку подій. Все почалося зненацька. На початку масового вивезення збіжжя із сіл, люди піднімали повстання. Тільки на початку 1932 року зафіксовано більше 900 актів непокори. Їх придушували війська за допомогою гармат та кулеметів. Українці боронилися як могли, але голод знесилив їх.

У це важко повірити, але на землі, яка може прогодувати півсвіту, голод знищував людей. Увесь урожай вивозили далеко за межі Радянського Союзу. Від людей забирали останні крихти хліба. Скромне майно, яким володіли на той час селяни, вже було державним. Люди залишалися «голі-босі». Чому? За що? Навіщо? Заради наживи радянської держави та знищення українського народу, який через свою жагу до справедливості міг зруйнувати плани Москви щодо майбутнього українських земель.

Жорстокі кроки з боку влади змушували людей красти. Люди робили доноси на своїх сусідів, родичів. Це був абсолютний розпач для сільського населення. Ніхто не знав, як з ним боротися. Тому селяни вдавалися до крайнощів. Таких понять як кум-сват-брат вже не існувало. Кожен був сам за себе. Жити хотіли всі.

Люди спершу шукали замінники їжі. Це були і черв’яки, і слимаки, і різноманітні рослини, і гнила картопля, і навіть качани від кукурудзи – все, що можна було жувати. Здавалося б, зовсім не придатні для споживання продукти вони перетирали, варили, додавали один до одного, експериментували, щоб хоча б щось з’їсти і не померти. Це, дійсно, були експерименти, бо дуже часто люди мали харчові отруєння, багато продуктів організм просто не сприймав. Шлунок не міг перетравлювати таку важку їжу.

Коли розпочалася колективізація, селяни увесь час проводили в колгоспах, де працювали за відмітки в бланках. Вони повинні були виконати денну норму, натомість же нічого не отримували. Бувало й таке, що діти по декілька днів сиділи голодні. Вони пухли і помирали. Малеча не знала, що робити з тілами сестричок чи братиків, зі страхом чекала повернення батьків додому із колгоспу.

До слова, дітям у ті часи, напевно, було найважче. Вони малі та безпорадні не могли нічого вдіяти. Маленькі та слабкі організми не витримували, тому дитяча смертність була дуже високою. Близько мільйона діток померли в ті часи, а шістсот тисяч – навіть не народилися. Матері увесь час плакали та не могли спокійно дивитися на своїх дітей, які помирали на їхніх очах. Вони шукали різні способи порятунку та кращої долі для своєї малечі. Саме тому приносили їх і залишали у вагонах поїздів, щоб хтось змилувався та нагодував їхніх немовлят. Дехто так і спух з голоду в тих поїздах, а в когось розпочалося нове життя, зовсім інше, ніж у селі – їх забирали в сім’ї, але таких випадків дуже мало і вони були поодинокі.

Десятки, сотні, тисячі трупів лежало на вулицях. Така картина нікого вже не дивувала. Це стало звичною картиною для перехожих, які їх переступали і йшли далі. Від хати до хати їздили по селах коні з підводою, а погонич, під’їжджаючи до кожної домівки, викрикував: «Свіжі є?» Складалося враження, що не про людей йшлося, а про якийсь дефіцитний товар в магазині. «Дефіциту» не було, а «товару» з кожним днем ставало дедалі більше.

Молитва з давніх-давен об’єднувала людей та давала надію на краще завтра. Є різні методи боротьби, однак ті, що додають сили – найпростіші, але за змістом – найглибші. Тому, сьогодні молитва за ті десять мільйонів не похованих життів – це наш обов’язок і боротьба за історичну правду, яка мусить мати місце у найближчому майбутньому.

Ярина БАЛАБАНИК

Я помер від голоду

Я помер від голоду... Помер на подвір’ї, біля хати. Обіперся на білу стіну, згадуючи всіх, хто помер раніше за мене, співчуваючи усім, хто помре пізніше...

Коли сіяв пшеницю, коли орав з батьком город, коли косив сіно, коли сидів з родиною за столом і промовляв «Отче наш», ніколи не міг би подумати, що помру голодною смертю.

Я пам’ятаю свою родину. Пам’ятаю матір: чорне шовкове волосся, яке вона завжди збирала в косу; щира усмішка, сповнена ніжної радості, коли вона витягала з печі свіжий хліб, ставила на столі й застерігала нас не їсти його гарячим. Як же давно це було! В останні дні вона була зовсім іншою: налякана, тривожна, заплакана і страшенно-страшенно худа...

Пам’ятаю картину, як вони вбігли до хати і побачили у неї в руках картоплину. Де вона взяла цю картоплю? Як принесла до хати? Вони, двоє з карабінами і великими червоними зірками на шапках, вдарили матір прикладом в обличчя, штовхнули у живіт і відібрали ту картоплину... А я нічого не міг зробити, бо лежав на ліжку немічний, хворий і не міг рухатись. Я помирав... Це ж для мене була та картопля! Заради мене мати ризикувала життям. Я вижив і став, уже не пам’ятаю як, на ноги, а мати... Вона з того дня прожила всього два тижні.

Пам’ятаю батька. Батько перший з нашої сім’ї загинув. Вони розстріляли його за те, що зірвав жменю колосків пшениці у полі. Батько ніколи не вмів коритись. Сказав, що це українська земля і українська пшениця, а йому треба годувати дітей. Знав, що розстріляють, та все ж пішов.

Був ще брат Дмитрик. Він – єдиний, хто залишився живий. Я сподіваюсь, що залишився. Коли мати зрозуміла, що насправді діється (якщо це взагалі можна зрозуміти), то взяла його, семирічного хлопця, відвела до лікарні, залишила там і наказала вижити. За будь-яку ціну, але вижити.

Я кохав. Не можу згадати її усмішки. Але не можу забути її очей. Очі – це єдине, що голод не зміг у ній змінити. Очі кольору Дніпра. Вона дивилась на мене цими очима, коли читав їй вірші; сором’язливо ховала, коли цілував; вона ними читала мене увесь час. Ці очі завжди залишались такими глибокими. І навіть тоді, коли померла її молодша сестра, а потім і мати з братом. І тоді, коли вона була вже такою худою, що, здавалося, дмухне вітер і підхопить її високо-високо, аж до Бога. Туди, де немає страждань. Та це було б надто милосердно. Вона не полетіла на небо. Залишилась тут, у пеклі. Навіть тоді, коли вона опухла від голоду, коли не могла ходити і говорити, її очі залишались прекрасними. Аж до того часу, коли винесли її бездиханне тіло з хати і кинули на віз із десятками інших трупів. До того часу, коли її разом із такими ж змореними, вистражданими тілами скинули у яму і не засипали землею. Відтоді її очі вже не іскрились, не блищали. Вони померли...

Я жив просто. Ніколи не прагнув грошей, влади чи впливу. Хотів лише орати, сіяти, годувати худобу, кохати дружину та виховувати дітей. Я хотів лише працювати. Вони забрали навіть це. Вони забрали все. І життя моє забрали. Не повісили, не розстріляли. Це було б занадто просто! Вони довго і жорстоко мучили, морили голодом, виснажували, аж доки Господь не змилосердився і не забрав мене до себе. А він з цим не поспішав. Страшній смерті передувало страшне життя. Хоча життя, напевне, закінчилось швидше. Ще тоді, коли вони забрали всю їжу і зерно, коли почалися перші смерті, перші розстріли. Коли люди почали їсти людей...Тоді закінчилось життя. Далі було тільки виживання.

Я молився. Господи, Ти ж знаєш, як я молився! Молився пристрасно, натхненно. Знав, в якій державі живу і чудово все розумів, я готовий був терпіти за Христову віру. Але підготуватись до такого, напевне, неможливо. Ти ж обіцяв мені, Боже. Обіцяв, що й волосина з голови моєї не впаде без Твоєї волі! Ти казав, що на руках своїх записав ім’я моє! То чому, Господи? Чому я і чому мій народ? Чи ж ми мало страждали? Чи мало ми, Господи, гинули?

Боже! Мені важко тебе зрозуміти, але нехай буде воля Твоя. Нехай буде воля Твоя... Я помер від голоду. Як мене звати? Неважливо. Хто я? Один з багатьох. Один з мільйонів. Замучених, закатованих. Я – свічка на вашому підвіконні. Я був. Пам’ятай про це. Ти не можеш забути те, як ми вмирали. Не маєш права забути це!

Я помер від голоду... Помер на подвір’ї, біля хати. Лежав, обіпершись на білу стіну. Падав сніг. Укривав моє і без того холодне тіло своєю крижаною ковдрою. Ховав мене від них. Ховав від жорстокості, від страждань. Ховав мене від усього світу. Такий блаженний, такий холодний сніг...

Артур ДРОНЬ

Тоді нас міг врятувати хліб, тепер нас врятує пам’ять

Голодомор… Це слово залишає у серцях багатьох людей смуток, біль і тривогу. Бо, напевно, немає нічого страшнішого за голодну і повільну смерть. Насправді, дуже важко усвідомлювати, що на такій родючій і багатій землі, голод забрав життя мільйонів українців.

Штучний голод 1932–1933 років мав основне завдання – знищити нас як націю, як державу. Голодомор – це геноцид українського народу. Це одна з найстрашніших сторінок в історії людства. У людей забирали останнє. Дорослі та малі, чоловіки й жінки – усіх їх косила жахлива смерть. Сталінський режим перетворив голод на зброю масового знищення. Смерть від цієї зброї була повільною, а найстрашніше те, що люди помирали у нестерпних муках. Вони падали на дорозі, гинули на очах у своїх рідних… Вмирали сім’ї, вимирали цілі села. Скільки жителів нашої країни зникло з лиця землі так, ніби й не народжувалися, не любили, не жили! А вони ж могли б створювати родини і виховувати дітей. Та їхні долі склалися інакше. Їхні долі вирішив більшовицький режим. Смерть мільйонів українців – це злочин, спрямований на винищення нації. Механізм штучно створеного Голодомору сталінська влада пильно контролювала. Голодомор мав системний характер і був дуже добре продуманим. Бо інакше він не був би настільки ефективним і не спричинив би смертей 10 мільйонів українців. Це дуже страшно, але про це не можна забути. Доки ми пам’ятатимемо нашу історію і вшановуватимемо тих, хто загинув, доти ми відчуватимемо національну єдність, яка монолітом стоятиме на сторожі нашої суверенності та самостійності.

Степан Кость у навчальному посібнику «Голодомор 1932–1933 рр. в Україні» зазначає: «осягнення нинішніми і прийдешніми поколіннями справжніх причин і наслідків трагедії Голодомору є найважливішою підвалиною для відновлення історичної правди і справедливості. Бо якщо нехтувати історичною пам’яттю, то, здається, ми можемо назавжди залишитися напівгромадянами, напівукраїнцями… Саме у пам’яті минулого закладена істина, шлях до свободи, незалежності, правдивості». Тому, для нашого покоління надважливим є завдання – осягнути усю сутність і масштаби цієї трагедії.

Ми пам’ятаємо про Голодомор, бо це ознака нашої ідентичності, питання виживання народу. Пам’ять – потужна зброя. Голодомор пекучим болем буде відгукуватися у наших душах вічно. Боротися з Україною і її одвічним прагненням незалежності від Москви можна було лише одним способом – знищивши український народ. Та от сталінська система не врахувала одне: можна вбити людину фізично, але не можна вбити пам’ять. Бо пам’ять – вічна. У поемі-баладі «Скіфська Одіссея» Ліна Костенко писала: «лиш пам’ять, пам’ять мармуру й трави, безсмертна, як ольвійська Артеміда, котра біжить уже без голови». Ми маємо пам’ятати про Голодомор та осмислювати усю сутність наслідків цієї катастрофи, бо у 1932–1933 роках нас міг врятувати хліб, а тепер нас врятує пам’ять.

Мирослва ГАВРИХ

Щороку Україна на хвилину замовкає…

Щороку, як у жодний інший день, четверта субота листопада випадає холодною, похмурою, дощовою… Можливо, це небо проливає сльози на зрошену кров’ю українську землю. Щороку, саме у листопаді, ми поминаємо всіх тих, хто став безневинною жертвою репресивної машини СРСР – жертвами Голодомору 1932–1933 років.

Цей Голод був спланованим злочинним актом вищого керівництва Радянського Союзу. Україну більшовики сприймали виключно як колонію, за рахунок якої можна відновити всесоюзну економіку. Тож ким, як не українцями, у 1930-ті роки став розплачуватися Союз РСР за нав’язливе бажання його очільників – стати індустріальним центром Європи. Саме за рахунок українських сіл, із яких насильницькими методами викачували всі можливі ресурси, вже до початку Другої світової війни СРСР перетворився на могутню індустріальну державу.

Потреба виплатити борги за імпортне устаткування для важкої промисловості, вирученими коштами від продажу українського хліба, було далеко не головною причиною Голодомору. По-перше, радянське керівництво завжди усвідомлювало, що українці – повноцінна, самодостатня нація, яка завжди прагнутиме до незалежності, загрожуючи тим самим «процвітаючому соціалістичному майбутньому» СРСР. По-друге, після голоду 1921–1923 років більшовики переконалися, що терор голодом діє набагато ефективніше, аніж політичні репресії. Таким чином, Сталін і його поплічники для знищення рушійної сили українства, національно свідомого селянства, яке не сприймало та протистояло соціально-економічній політиці Москви, вирішили використати вже перевірений метод – морити голодом. І він подіяв – опір селян до колективізації було подолано. Більше того – саме поняття селянин-власник зникло. Голодомор сприяв тому, що Радянський Союз нарешті зламав український приватновласницький світогляд та перетворив людей на моральних рабів.

Хоча, здавалось би, чому таке чисельне селянство не змогло дати відсіч більшовикам? Відповідь очевидна: радянське керівництво не залишило українцям жодного шансу на спротив. Варто лише згадати Постанову РНК УРСР 1932 року про занесення на «чорну дошку» колгоспів, які відмовлялися виконувати завищені плани хлібозаготівель, за що у цілих селах повністю вилучався посівний фонд та припинялося постачання продовольства. Або ж варварську Постанову ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», яку в народі назвали закон «Про п’ять колосків». Чи «новорічне привітання» Сталіна українському селянству від 1 січня 1933 року, в якому «вождь народів» вимагав здавати державі «прихований» хліб, якого у селян уже не було. В умовах, коли людина не має жодних ресурсів для того, щоб хоча би мінімально забезпечити базову потребу в їжі, їй буде не до повстань та боротьби за національну ідею…

Кожного разу, коли прокручую в голові всі ці міркування, волосся стає дибки. Хіба люди із нормальною психікою здатні зумисне заморити голодом цілу націю? Ні, звісно ж, ні. Сталіна та його посіпак можна охарактеризувати лише одним словом – нелюди. Вражає безсоромність, із якою більшовики заперечували штучність голоду. «Я готовий вислухати будь-які заяви, окрім тих, що стосуються голоду на селі та прохання допомоги. Голодують нероби й ледарі, які мають по 30–40 трудоднів на рік», – цинічно заявляв Сталін. Як після цих слів він міг їсти хліб, вирощений працьовитими українськими руками?! І не просто вражає, а виводить із рівноваги нахабність, із якою провідники СРСР не стільки перед своїми громадянами, скільки перед усім світом заперечували існування голоду на українській території.

Голодомор – найстрашніший геноцид проти людства. І кожний, хто не визнає цього планомірного знищення української нації, мало чим відрізняється від тих, хто безпосередньо його реалізовував. Росія як наступниця Радянського Союзу й досі живе за тоталітарно-репресивними нормами, що були властиві цій державі ще у ХХ столітті. Вона й досі прагне підпорядкувати собі Україну та втілити свою маніакальну мрію про «рускій мір» та «братскій саюз». Сьогодні Росія не визнає Голодомору (як колись і СРСР), заперечує свою причетність до неологошеної т. зв. гібридної війни, яка сьогодні точиться на Сході нашої держави. Наше ж завдання полягає у тому, щоб вшановувати померлих і у час Голодомору, і у час війни, щоб їхні жертви не були даремними. Ті свічі, що палахкотітимуть у вінах кожної останньої суботи листопада – наша молитва за їхні душі.

Наталія ЖЕЗЛО

Вогонь пам’яті

Тихий листопадовий вечір. Я йду широкою дорогою, обабіч якої високі будинки. У багатьох вікнах палають маленькі вогники. Це – свічки, які символізують пам’ять. Пам’ять про те, що нам ніколи не забути про ті часи, коли жменя зерна була на вагу золота, про те лихо, що знищило мільйони українців.

Приходжу додому і запалюю на підвіконні свічку. Вогник відображається у вікні. Люди, що проходять повз, теж його бачать. Сідаю поруч у тихій задумі і засинаю…

...Маленька біла хатинка. Виходить жінка, у якої щойно забрали чоловіка. За нею біжать троє дітей. Вона без сил падає, малеча плаче і тут наймолодший кричить: «це знову ВОНИ (чоловіки у довгих шинелях, свинцевих чоботах та з рушницею в руках), вернулись!». Так, знову прийшли, щоб забрати усе, хоча вже нічого й не залишилось. Темні хмари затягнули небо. Чорна завіса повисла над селом. Біль, розпач, втома. Голодні діти, зістарена мати і останні зерна. Що робити? Як їх розділити? Безвихідь. Спочатку помер наймолодший. Убита горем мати, щоб тіло сина не зникло так, як інші, коли прийшли ВОНИ, гойдала його у колисці. Схилившись над мертвим тілом, в сльозах наспівувала колискову: «Ой, ходить сон коло вікон, а дрімота – коло плота...».

Через декілька днів не стало й найстаршого синочка. Його тіло жінка поховала під яблунею. Невдовзі, не витримавши лютого голоду, помер і середній син. Мати залишилася одна. Для кого жити? Навіщо тепер? Проклятий час! Боже, чому ти дав їм померти? Краще б ти забрав мене! Вони ще ж зовсім юні. За що? Хто ж допоможе Україні перемогти це лихо?

У цей день задзвонили усі церковні дзвони. Мільйони мертвих людей – по ровах та узбіччях. Мати сидить, схилившись над колискою, і вже не стогне, не ридає. Вона вже там, де її покійна сім’я…

Рвучко прокидаюсь. Ще довго приходжу до себе після такого сну. На вікні все ще догорає маленька свіча. Полум’я ледь помітне, але все ще горить. Як вічний вогник воно символізує пам’ять. Те, що ми згадуємо той час, коли не одну ніч і не один день голод шмагав та роздирав Україну.

Вогонь цієї свічки буде миготіти вічно. І хоч ми запалюємо його тільки одного дня, та в серцях багатьох людей він не згасає ніколи.

Свічка догоріла. Життя мільйонів українців згасло так же, як і це полум’я.

Тетяна ГУДЗОВСЬКА

Жива пам’ять

В очах застиг погляд смерті: збайдужілий, шалений, холодний. Важке тіло ледь пересувається по землі в тяжких конвульсіях… Ще декілька годин і усі страждання закінчаться. Іще одна невинно убієнна душа буде вписана у «голодний список», що назавжди залишиться на совісті комуністичних вождів.

Чому Україна 1932–1933 років, яку безжально морили голодом, мовчала? Не боролася, бо не мала до кого звернутись? Мовчала, бо її голодного крику годі було вже почути. Живі мерці у цілковитій апатії бродили по землі без найменшої надії вижити. Такі не повстають, такі не говорять, такі мовчки існують. Передсмертна лихоманка та інстинкт виживання перетворював їх у тварин, що здатні вбивати власних дітей, заради їжі. У цій безвиході села засинали мертвим сном назавжди.

На заході України голоду майже не було, проте тут рятували тих, кому вдалось втекти зі смертельного полону Сталіна та його «псів». Мій дідусь із села Пониква (Львівщина), пригадує: «Я був ще зовсім малий. У нас тоді у хаті теж було голодно та холодно, проте якось виживали. Часто до нас наймались працювати люди з «Московії» – то наші, українці, але з Лівобережжя. Працювали за їжу. Виживали, як могли. Часто, коли вони приходили голодні і знаходили в нас їжу, то мало не помирали, не можна ж було їсти так багато відразу. Мої батьки їх ледь рятували від смерті після тривалого голоду і раптової ситості. Нам вони майже нічого не розповідали. Не хотіли, щоб ми знали про ті жахіття. Проте таке не приховаєш… А потім, коли у 1944 році і у нас не стало їжі, то зовсім скрутно було. Пригадую, весна була, на деревцях ще навіть «зелепух» не було, а їсти так хочеться, що живіт опухає. І тут я пригадав, що у хліві за дошками колись заховав шматок сала. Такий щасливий побіг туди. А воно усе у хробаках… Дитино, тоді було байдуже, хоч і в землі… Я його обтрусив і з’їв. Проте то був повоєнний голод. У 1932–1933 роках було гірше, я навіть не можу уявити – наскільки!».

Ситий голодного не зрозуміє. Ніколи! Ми ніколи до кінця не збагнемо всього жаху, який довелось пережити нашим дідам. Ми можемо тільки уявити, та не дай Боже, нам це зрозуміти. Ніхто з нас до кінця не зрозуміє бабусю, котра купує чотири мішки муки, три з яких ретельно ховає в погріб. Ту бабусю, яка довго та уважно визбирує всі кришки, що їх недбало залишили на столі внучата. Вона ховає їх у торбинку а потім виносить птахам (вони ж теж хочуть їсти!). Адже колись, за такий мішечок-скарб віддавали навіть життя.

Тоді будували велику, «демократичну» країну. Її будували на кістках мільйонів невинних людей. Сталін торжествував: «Жити стало краще, жити стало веселіше!». У його могутній, квітучій державі не було смертей, не було голоду – був неврожай. Земля віддала цьому «звіру», свої хліби, навзамін їй повернули мільйони тіл, які вона не встигала приймати.

Голод 1932–1933 років в Україні був геноцидом. Росія, яка є правонаступницею СРСР, не визнає Голодомору як акту геноциду проти українського народу. Однак, тим, кого звів зі світу сталінський терор, це вже байдуже. Їм потрібна тільки наша молитва та тихий спомин. Ми маємо заприсягтися перед нашими предками і не дозволити знову уярмити, пригнобити та знищити нашу Україну, адже за її державність сплачено надто дорогу ціну.

Анастасія ПОПЕСКО