Вперше я побачив Леніна в Женеві у червні 1905 року. Зовнішність Леніна пам’ятаю чітко. Невеликого зросту чоловічок з монгольським обличчям, дуже жвавий, дуже привітний, одягнений в пошарпаний піджачний костюм. Характерні були живі, швидкі очі, пронизливо дивилися з-під великого крутого чола.

Незважаючи на різницю в роках і становище в партії, природно привітне, живе товариське звертання без тіні чванства мене відразу підкупило. Від «бонзи» в Леніна не було тоді нічого.

Відразу ж Ленін попросив Крупську «приготувати чайку», і за порожнім, без всяких «аблімантів» чаєм Ленін жадібно взявся мене розпитувати про партійні справи в Казані, про настрої в Росії, про можливість розширення большевицької діяльності в столицях та інше. Видно було, що Ленін усім цим горить.

З перших слів у ньому відчувався великий розум, який тонко схоплює кожну дрібницю, хитра практична кмітливість і, звичайно, абсолютна відданість справі партії, До того ж, на противагу іншим вождям, у Леніні тоді було щось ще дуже живе, молоде. Йому тоді минуло 35 років.

Єдине, що справляло неприємне враження, це загальний тон Леніна, коли він починав говорити про супротивників. Це був тон безпардонного знущання, пересипаний грубою лайкою.

Давно забувши про чай, що стояв перед ним, Ленін уже швидко ходив з кутка в куток, засунувши великі пальці рук на грудях під жилет. Це була звичайна звичка Леніна – говорити, ходячи з кутка в куток. Хоча, власне, він навіть не говорив, звертаючись до мене, а немов читав лекцію про «поточний момент».

Зазначу тут мимохіть одну рису, відразу помітну в образі Леніна. Про Леніна комуністи зазвичай пишуть, як про якогось «спокійного мудреця», котрий віщав істини. Навпаки, вже тоді Ленін був вкрай нервовий, непосидючий, напружений. Це був, звичайно, явний неврастенік, а зовсім не мудрець «божественного спокою».

Коли я взяв бика за роги, почавши говорити про те, що найбільше хвилювало партійні низи в Росії – про збройне повстання – бути йому чи не бути, йти на нього чи не йти, Ленін, який на хвилину, було, сів до столу, раптом швидко схопився і різко, дуже сильно гаркавлячи, абсолютно не вимовляючи «р», заговорив:

– Що треба робити? Нам потрібно одне – збройне повстання! – повторював він тоном незаперечної потреби, владно і безперечно. Коли ж я вказав, що в партійних колах в Росії живе сумнів в тому, що повстання може бути переможним, Ленін навіть зупинився,

– Перемога ?! – повторив він. – Так, для нас справа зовсім не в перемозі! – і роблячи правою рукою різкі рухи, немов вбиваючи якісь невидимі цвяхи, Ленін продовжував: – Від мого імені так і передайте всім товаришам; нам ілюзії не потрібні, ми тверезі реалісти і нехай ніхто не уявляє, що ми повинні обов’язково перемогти! Для цього ми ще дуже слабкі. Справа зовсім не в перемозі, а в тому, щоб повстанням потрясти самодержавство і привести в рух широкі маси. А потім вже наша справа полягатиме в тому, щоб залучити ці маси до себе! Ось у чому вся суть! Справа в повстанні як такому! А розмови про те, що «ми не переможемо» і тому не треба повстання, це розмови боягузів! Ну, а з ними нам не по дорозі!

Все було зрозуміло. Директиви отримані. Мій перший візит до Леніна закінчувався. Прощаючись, Ленін тиснув руку, говорив всілякі підбадьорюючі компліменти. У Леніна тих часів було багато сили, здоров’я, енергії. Але, на противагу холодному панському Плеханову, в Леніні не було нічого від «високої мудрості». Це був розумний, сміливий, дуже хитрий партійний змовник, владний водій клану. Політичний боєць, сповнений абсолютного цинічного презирства до всіх, крім себе самого, всієї манерою мови, кожною фразою, кожним словом він нече говорив: «Знайте, по-перше, що всі, крім мене, дурні і ніхто ні в чому нічого не розуміє! А по-друге, якщо всі товариші слухатимуть мене, то з цього вийде справжній толк! І навіть дуже великий толк! Ось і будьте ласкаві мені беззаперечно підкорятися! А я вже знаю, що будуть робити!»

Прощаючись, я сказав Леніну про привезені гроші. Це Леніна дуже порадувало. Він відповів, що гроші я повинен передати тому самому грузинові, який дав його адресу. І на мить замислившись, Ленін раптом сказав, що було б правильніше, щоб я після Женеви їхав не в Казань, а в Петербург, де треба посилити большевицьку агітацію серед пітерських робітників. Я погодився. На тому ми й порішили. Перед від’їздом Ленін обіцяв дати точні інструкції.

***

Через два тижні, упродовж яких я кілька разів у Женеві зустрічався з Леніним, потяг мчав мене вже назад в Росію, але не в Казань, а, за вказівкою Леніна, в Петербург, де я повинен був стати відповідальним пропагандистом Нарвського району.

Наскільки взагалі тоді, в 1905 році, були слабкі большевики і наскільки не мали коренів у масах, показує факт, що вся організація їх в Петербурзі навряд чи налічувала близько 1000 чоловік. А в Нарвському робітничому районі – людей близько 50-ти. Зв’язки з робітниками були мінімальні, вірніше сказати, їх майже не існувало. Большевицький рух було суто інтелігентським: студенти, курсистки, літератори, люди вільних професій, чиновники, дрібні буржуа, ось де ріс тоді большевизм. Ленін це прекрасно розумів, і за його планом ці «кадри» партії повинні були почати завоювання пролетаріату. Тут-то і цікавив його Hapвский район і найпотужніший пітерський Путиловський завод, де тоді мали великий вплив гапонівці.

Пітерські робітники йшли тоді за меншовиками та есерами, Протягом багатьох тижнів я намагався створити хоч який-небудь большевицький робочий гурток на Путиловськом заводі.. Але результат був поганий. Мені вдалося залучити всього-на-всього п’ятьох чоловік, причому всі ці п’ятеро, як на підбір, були якимись неймовірно питущими типами. І ця п’ятірка на наші «збори» приходила завжди в незмінно нетверезому вигляді.

Незабаром ця моя «діяльність» несподівано обірвалася: був виданий маніфест 17-го жовтня, після якого большевицька організація в Петербурзі могла вже приступити до більш-менш широкої напівлегальної роботі.

Тут-то після маніфесту і зустрів я знову Леніна. Правда, ця петербурзька зустріч була «скороминуща». У трамваї. Пам’ятаю, я їхав по Бесейній, раптом до вагону зайшов чоловік, з обличчя дуже нагадував Леніна, але з надзвичайно великими світлими вусами. Ця дивна постать, не помічаючи мене, йшла в мій бік і раптом сіла просто переді мною. Мені достатньо було пильного погляду, щоб впізнати Леніна. Я злегка підморгнув йому. Він мене також упізнав, але явно не побажав, щоб його впізнали, захвилювався, зробив негативний знак головою, щоб я, мовляв, не подавав ніяких ознак знайомства. І раптом підвівся і на наступній зупинці вийшов з трамвая.

Незабаром я побачив Леніна вдруге, вже без вусів, без гриму, він виступав на мітингу на курсах Лесгафта. Ораторська манера була абсолютно та ж, як тоді переді мною в Женеві. Ленін так само ходив трибуною з кутка в куток і сильно гаркавлячи на «р», говорив різко, чітко, ясно. Це була не мітингова мова (на що в ту пору серед большевиків був тільки один майстер – «товариш Абрам», Криленко). У Леніна це була навіть не промова. Ленін не був оратором, як, наприклад, Плеханов, котрий розмовляв на французький манер з підвищеннями і зниженнями голосу, з жестами рук. Ленін не володів мистецтвом промови. Ленін був тільки – логік. Говорячи ясно, різко, з усіма крапками над «і» він з величезною самовпевненістю походжав по трибуні й говорив про все таким тоном, що в істинності всього ним висловлюваного взагалі не могло бути жодних сумнівів. Якщо він, Ленін, так каже, отже, це так і є. І тільки полемізуючи, Ленін виходив з тону цій безмежній самовпевненості й впадав у дешеву насмішку та грубість знущання.

Але сам Ленін у Петербурзі в ті дні пробув недовго. Не пам’ятаю, куди він зник, але зник швидко, давши директиви і остаточно згуртувавши большевиків на гаслі збройного повстання. Пам’ятаю, за повстання були тоді – Г. Алексинський, Й. Сталін (тоді непомітний член партії), А. Криленко і головний керівник бойовими загонами – Л. Красін.

Але оскільки ні широкий загал пітерських робочих, ні інші революційні партії в Пітері не поділяли гасла озброєного повстання, то почати збройне повстання тут большевики не наважилися, звернувши всю свою увагу на повстання в Москві.

Зрозуміло, і це повстання мало небагато шансів на успіх. Воно й було придушене. І в результаті розгрому як повстання, так і партії, в її середовищі виникла гостра опозиція до Леніна, яка критикувала його «авантюристичної тактику», яка обрушилась на його «нечаєвщину», на тактику «спалаху-попустительства». Але Ленін у своїй «лінії» був абсолютно твердокам’яний. Ленін залишився на своєму. На його думку, повстання було потрібне, і прекрасно, що воно було. Від своїх положень Ленін ніколи не відступав, навіть якщо залишався один, І ця його сила зламувала врешті-решт усіх в партії.

Наступні мої зустрічі з Леніним стосуються вже 1917 року.

Тепер це стало відомим, що до приїзду Леніна в Росію большевицька партія перебувала в стані повної розгубленості. Мені, як «свідкові», тодішньому члену партії, залишається цей факт тільки підтвердити: без директив «вождя» в 1917 році в партії йшов неймовірний розбрід. Приїзд Леніна вважався обов’язковою умовою, хоча треба сказати, що тодішня більшість видних партійців чекало Леніна з побоюваннями, передчуваючи, що в цьому хаосі Ленін відразу займе атакуючу позицію щодо Тимчасового Уряду і Ради Робітничих Депутатів,

Таврійський палац тих днів, де засідала Рада, представляв тривожну картину. На трибунах – голівка Ради – лідери меншовиків і есерів. Десь кулуарами розгублено метушаться, мнуться, пробігають большевики – Стасова, Бубнов, Сталін, Каменєв, Стєклов та інші. А зал залитий революційним натовпом, створював, треба сказати, найгнітючіше враження. У більшості це був, звичайно, не народ, а по-большовицькому налаштований охлос, на який і сперся незабаром Ленін. «Але поки що промовами Чхеїдзе, Церетелі, Керенського навіть в найгострішому питанні – про війну – цей охлос стримувався все-таки на позиціях оборончества, хоч і було зрозуміло, що скріпи, котрі пролягають від трибуни до зали, надзвичайно крихкі. Крихкість виявлялася кожної миті.

Пам’ятаю виступ Плеханова – про війну. Чудовий оратор західноєвропейського кшталту, Плеханов цьгого разу говорив надзвичайно різко про війну до переможного кінця, про німецький мілітаризм, про славних союзників, про героїчну Бельгію. При повазі до його імені в залі стояла тиша. Але коли він скінчив, тиша так і залишилася стояти, не перервана жодним оплеском. І щоб якось вийти зі становища, підвівся Чхеїдзе, виголошуючи згладжуючу половинчасту промову.

Прибулого Леніна я побачив на вокзалі. Цей приїзд достатньо описаний в літературі, і я не торкнуся його подробиць. Скажу тільки, коли я побачив Леніна, котрий вийшов з вагона, у мене мимоволі промайнуло: «Як він постарів!» У прибулому Леніні не було вже нічого від того молодого, живого Леніна, якого я колись бачив і в квартирі у Женеві, і в 1905 році у Петербурзі, Це було бліда зношена людина з печаткою явної втоми.

Прийнявши вітання, Ленін відповів на них відомою демагогічною промовою. Для всіх стало зрозуміло, що Ленін цілком готовий до продовження змовницької боротьби. І він повів її з палацу Кшесинської.

Враження про сильну «постарілість» Леніна підтвердилося і в наступні дні, коли я часто зустрічав його в цьому палаці. Весь вигляд Леніна був різко відмінний від колишнього. І не тільки вигляд. У стосунках зникли всяка добродушність, привітність, товариська легкість. Ленін цього часу при всій своїй цинічній, замкнутій, грубуватій звичці здавався змовником «проти всіх і вся», який нікому не довіряв, який підозрював кожного і в той же час, який вирішив усіма силами, не рахуючись ні з чим, йти в атаку на захоплення влади.

Зрозуміло, як і в минулі дні, його принадність у партії було сильною. Але тим не менш, перш ніж захопити владу в країні, Леніну треба було ще завоювати свою партію. Проти нього йшли не тільки «розмови на по закутках», але виявлявся й різкий відкритий опір. Не тільки Каменєв, Зінов’єв, але переважна більшість партії були не на його боці. І все ж Ленін був настільки впевнений в собі, настільки «самодержавний», що відразу ж перейшов в атаку на опозиціонерів.

Пам’ятаю, як уже на перших зборах у палаці Кшесинської він кричав: «Або тепер, або ніколи! Наше гасло – вся влада Радам! Геть буржуазний уряд!» – і перекосивши обличчя, гаркавлячи, в демагогічній промові закликав «йти з ким завгодно, з вулицею, з матросами, з анархістами», але йти на негайне захоплення всієї повноти влади! І в найкоротший час Ленін підім’яв під себе всю партію, яка відчувала, що сил опиратися йому – немає, а без цього змовницького керманича вона – ніщо.

Тимчасовий відхід Леніна у підпілля після липневих днів вивів його з поля мого зору. Я побачив Леніна знову вже в Смольному в ролі Голови Ради Народних Комісарів. Тут мені доводилося спостерігати його досить часто.

Підсумовуючи враження, яке у мене не спростувалось і подальшими спілкуваннями з Леніним, я, ймовірно, піду врозріз з усталеною репутацією Леніна не тільки у большевицької, але навіть, мабуть, і в антибольшевицької літературі.

Зазвичай Ленін «усе ж» визнається «державною людиною». Зустрічаючись з Леніним на державній роботі, чи роблячи йому доповіді, чи отримуючи від нього розпорядження, цього враження у мене ніколи не виникало. Навпаки, все говорило про протилежне.

Серед більшовиків були люди державного розмаху, що можуть бути «міністрами» в будь-якій країні. Це – Л. Б. Красін, людина великого розуму, розрахунку, ініціативи, тверезого ока. Це – Л. Д. Троцький, незважаючи на те, що ні у кого ця фігура ніякої «чарівності» не виклокала. Але, зрозуміло, тільки не Леніна слід зараховувати в державні люди.

Насамперед Ленін був типовою людиною підпілля. Ленін не знав ні життя, ні Росії, ні російського селянства, не знав фактів. Ленін був істотою винятково партійною. У жодній країні він не міг би бути «міністром», зате в будь-якій країні міг би бути очільником змовницької партії. Ленін був вузькопартійний конспіратор до мозку кісток.

І сидячи чи в Кремлі або в Смольному, Ленін діяв всюди саме так, як звик діяти в партії. У той час як розпорядження і призначення Троцького й Красіна зазвичай якось базувалися на здоровому глузді, розпорядження і призначення Леніна бували іноді воістину шедеврами безглуздості.

Дару підбору людей, більш-менш обов’язкового для «державної людини», у Леніна не було. Партієць у Леніна міг отримати будь-яке призначення. Так, з перших же днів Ленін висував і готував мало не в «головнокомандувачі» бездарну порожнечу, партійця Лашевича, який дійшов в світовій війні до чину унтер-офіцера. У питаннях промисловості, відкидаючи думки людей здорового глузду, Ленін часто-густо звертався за порадою до Ю. Ларіна, людини ні в чому не компетентної, фанатичного прихильника большевицької програми. Можна без жодного перебільшення сказати, що діяльність Ларіна полягала в систематичному руйнуванні промисловості. Але думка цього прикутого до ліжка фанатика з напівзакостенілим тілом і запаленим мозком було часто вирішальною в розпорядженнях Леніна.

Щоб охарактеризувати Ларіна, наведу випадок з його розпоряджень. У грудні 1917 року до мене в комісаріат прийшов знайомий студент-технолог, безпартійний, єдиним заняттям якого були перегони і гра на більярді. Студент цікавився, чи немає якої-небудь для нього «работьонки»? Даю йому листа до Ларіна, гадаючи, що, можливо, у нього він що-небудь знайде. За три години студент приходить в дуже веселому настрої.

Прочитавши лист і дізнавшись, що цей студент – «технолог» – Ларін тут же влаштував йому призначення комісаром правління одного з найбільших Російсько-Бельгійських металургійних заводів на півдні Росії. Студент не був з нерішучих. Поїхав діяти за директивами Ларіна і в найкоротший термін закрив правління заводу, зупинивши всю діяльність-цього найбільшого підприємства. Закінчив свою діяльність цей студент – директором радянської балетної школи.

«Неталановитість» у підборі людей в Леніні була разюча. Пам’ятаю, згодом, під час перебування Леніна в Москві, я приїхав до нього з Пітера у складі «п’ятірки» представників залізничників з «чолобитною» зняти з поста наркома шляхів сполучення літератора Невського, під безглуздістю розпоряджень якого залізничники задихалися.

Приїжджі входили в кремлівський кабінет Леніна не без хвилювання. Було невідомо, з якої ноги встав «Ілліч». Але яке ж було наше здивування, коли після перших наших слів Ленін відразу перебив:

– Знаю, знаю, що у Невського відбувається казна-що! Він нікуди не годиться! І я його вижену геть! У мене для вас є чудовий нарком! – І Ленін назвав прізвище: – Кобизєв.

Кобизєв – середньої руки інженер. Чим він полонив Леніна – невідомо. Але висловлювання бодай якихось сумнівів у кабінеті директора недоречні. І Кобизєв став наркомом рівно на місяць, після чого його Ленін теж «вигнав геть».

У Москві вперше побачив я Леніна в Кремлі у травні 1918 року, в день повстання чехів на Поволжі.

Біля стіни, суміжній з кабінетом Леніна, стояв простий канцелярський стіл, за яким сидів Ленін, поруч – його секретарка Фотієва, жінка, яка крім відданості вождеві нічим не чудова. На лавках, що стоять перед столом Леніна, як учні за партами сиділи народні комісари і викликані на засідання видні партійці.

Такі ж лавки стояли біля стін перпендикулярно у напрямку до столу Леніна; на них так само тихо і скромно сиділи наркоми, заступника наркомів, партійці. Загалом, це був клас з учителем доволі-таки нетерплячим і часом лютим, який осаджував «учнів» неймовірними по грубості окриками, незважаючи на те, що «учні» перед «учителем» вели себе взагалі слухняно. З жодного серйозного питання ніхто ніколи не насмілювався виступити «проти Ілліча». Єдиним винятком був Троцький, який дійсно приндився, намагаючись тримати себе «дещо вільніше», виступати, критикувати, вставати.

Знаючи марнославство і честолюбство Троцького, думаю, що йому було «абсолютно нестерпно» сидіти на цих партах, зображуючи з себе старанного учня. Але підкорятися доводилося. Самодержавство Леніна було абсолютним. Хоча все-таки шило розпаленого марнославства і змушувало Троцького підхоплюватися з «парти», підходити до Леніна, виходити з кімнати і взагалі намагатися триматися перед іншими «учнями» так, начебто всією своєю поведінкою кажучи: ви не думайте, що я і ви одне і те ж ! Ленін, звичайно, Ленін, але і Троцький теж Троцький !» І вже «тоном нижче», але все-таки намагався наслідувати свого шефа помічник Троцького, винятково розв’язний Склянський.

На цьому засіданні під час дебатів Леніну подали свіжу телеграму про повстання чехів у Поволжі. Ленін захвилювався до краю. Засідання було перервано. І коли я в сусідній кімнаті розмовляв з Троцьким, туди швидкими кроками зайшов Ленін і, звертаючись до Троцького, різко промовив:

– Зараз же знайдіть мені Розенгольца!

Стало ясно чому Ілліч вирішив відправити в Поволжя саме Розенгольца, Це раптове призначення ні в Троцького, ні в інших наркома явно не могло зустріти співчуття. Але все ж кинулися розшукувати Розенгольца.

Два слова про Розенгольца. Ця людина висунулася на військово-чекістській праці. За основним фахом він фельдшер. Здавна ті, хто його знали, відгукувалися не інакше, як про «жахливого типа». Зобов’язаний він посіченості Леніним тільки завдяки надзвичайній жорстокості та абсолютній байдужості на життя хоча б десятка тисяч людей. Коли Розенгольц був призначений завідувачем політичним управлінням НКПС, цей круглий, гладкий чоловік підбирав службовців по політуправлінню так. Викликав до свого кабінету і ставив одне запитання:

– Скільки контрреволюціонерів ви розстріляли власноруч?

Якщо опитуваний заминався, що «не доводилося», то йшов з кабінету, не отримавши ніякого призначення. Згодом Розенгольц цю свою діяльність змінив на дипломатичну, ставши повпредом в Англії. У Лондоні він почав давати блискучі бали, танцюючи з дамами англійської дипломатичного корпусу та відчуваючи себе абсолютно «в своїй тарілці.

У травні 1918 Ленін відправив Розенгольца з аршинними мандатами в Поволжя, бо Розенгольц належав до тих «рукатих» комуністів, яких особливо цінував Ленін.

Чим ширше розвивалася громадянська війна, тим інтенсивніше Ленін цікавився ВЧК і терором. У ці роки вплив Дзержинського на Леніна – безсумнівний. І тим нервовішим, неврівноваженішим і грубішим ставав Ленін. У 1918–19 роках нерідко доводилося його бачити на зборах Раднаркому, коли виходив з себе, хапався за голову. У колишні часи цього не було. Старий змовник, Ленін явно зношувався. І тут діяла не одна хвороба. Іноді, дивлячись на втомлене, часто скривлене презирливою посмішкою обличчя Леніна, який або слухає доповіді, або віддає розпорядження, здавалося, що Ленін бачить, яка людська мерзота і яке убозтво його оточують. І ця втомлена монгольська гримаса немов промовляла: «так, з таким «оточенням» нікуди з цього болота не вилізеш».

– Фанатик-то він фанатик, а бачить ясно, куди ми залізли, – говорив Красін про Леніна, який ставився до жовтневої верхівки большевиків теж з неприхованим презирством.

Ось саме в ці роки і впливав на Леніна Дзержинський, ще більш вузький фанатик, ніж він. Ленін брав на себе, зрозуміло, всю відповідальність за терор ВЧК. Він вважав його необхідним. І Дзержинський був йому до пари.

Їх силуети особливо запам’ятались мені на одному із засідань. Не пам’ятаю, щоб Дзержинський просидів коли-небудь засідання Раднаркому цілком. Але він дуже часто заходив, мовчки сідав

і так само мовчки йшов серед засідання. Високий, неохайно одягнений, у великих чоботях, брудній гімнастерці, Дзержинський в голівці большевиків симпатією не користувався. Але до нього люди були «прив’язані страхом». І страх цей відчувався навіть серед наркомів.

Ось на одне з засідань, під час обговорення питання про постачання продовольством залізничників, у цей же «клас» зі слухняними «учнями» і зайшов Дзержинський. Він сів неподалік від Леніна. Засідання було достатньо нудним. Але час було вкрай тривожний, були дні терору.

Зазвичай Ленін під час загальних дебатів поводився достатньо безцеремонно. Дебатів ніколи не слухав. Під час дебатів ходив. Виходив. Приходив. Сідав до кого-небудь і, не соромлячись, голосно розмовляв. І тільки до кінця дебатів займав своє звичне місце і коротко говорив:

– Отже, товариші, я вважаю, що це питання треба вирішити так! – далі слідувало часто абсолютно не пов’язане з дискусією «ленінське» вирішення питання. Воно тут же, без заперечень і ухвалювалось. «Свободи думок» у Раднаркомі в Леніна було не більше, ніж в раді міністрів у Муссоліні й Гітлера.

На засіданні у Леніна була звичка переписуватися короткими записками. Цього разу чергова записка пішла до Дзержинського: «Скільки у нас в тюрмах злісних контрреволюціонерів?» У відповідь від Дзержинського до Леніна повернулася записка: «Близько 1500». Ленін прочитав, щось гмикнув, поставив біля цифри хрест і передав її назад Дзержинському.

Далі сталася дивина. Дзержинський підвівся і як зазвичай, ні на кого не дивлячись, вийшов з засідання. Ні на записку, ні на вихід Дзержинського ніхто не звернув ніякої уваги. Засідання тривало. І тільки на другий день вся ця переписка разом з її фіналом стала надбанням розмов, перешіптувань, знизування плечима комуністичних сановників. Як з’ясувалося, Дзержинський всіх цих «близько 1 500 злісних контрреволюціонерів» тієї ж ночі розстріляв, бо «хрест» Леніна зрозумів як вказівку.

Ясна річ, ніяких перешіптувань, розмов і хитань головами цей хрест «вождя» не викликав би, якби він справді означав вказівку на розправу. Але, як мені говорила Фотієва, трапилося непорозуміння. Володимир Ілліч зовсім не хотів розстрілу. Дзержинський його не зрозумів. Ленін зазвичай ставить на записці хрест, як знак того, що він прочитав і взяв, так би мовити, до відома.

Так через помилково поставленого «хреста» пішли на той світ «близько 1500 чоловік». Зрозуміло, про «таку дрібницю» з Леніним навряд чи хто-небудь наважився говорити. Ленін міг надзвичайно хвилюватися про продовольчий потяг, який вчасно не дійшов до призначеної станції і піднімати з ліжка всіх начальників ділянок, станційних начальників і кого завгодно. Але страта людей, навіть випадкова, мені здавалося, вже не пробуджувала в ньому жодного душевного руху. Гуманістичні охи були «не з його департаменту».

Останній раз я бачив Леніна в 1921 році. Бачив теж у Кремлі і теж на засіданні. Ленін, як завжди, то ходив між лавок кімнатою, то сідав за стіл головуючих. Але вже тоді він справляв враження людини абсолютно кінченої. Він тільки й робив, що відмахувався від тих, хто зверталися до нього, часто хапався за голову. Здавалося, що Леніну «вже не до цього». Ні колишньої напористості, ні сили. Ленін був явний не жилець і про його нездоров’я плинули коридорами Кремля найрізноманітніші слухи. А за спиною цієї жовтої пошарпаної людини, яка швидко йшла до смерті, кипіла запекла боротьба – Сталіна, Зінов’єва, Каменєва, Троцького.

Коли через три роки Ленін помер, я бачив багатьох видних вельмож комунізму, які плакали справжнісінькими людськими сльозами. Плакали не тільки Крестинський, Коллонтай, Луначарський, але (в буквальному сенсі!) плакали заматерілі чекісти. Ці сльози були досить «зворушливі». Проте любов партії до Леніна і навіть не любов, а якесь «обожнювання» було фактом абсолютно безсумнівним.

У Леніні жила ідея большевизму. Він уособлював її. Людям потрібні «ідоли». І Ленін був великим ідолищем большевизму.