Особливе зацікавлення викликає культура у сенсі домінування цінностей, способу мислення, переконань, віри, основних поглядів на життя, яких дотримуються переважаючі групи населення і меншини в суспільстві.

Після Другої світової війни багато країн Західної Європи та Японія лежали в руїнах. Сьогодні вони належать до найбагатших і наймогутніших. План Маршалла і фінансова підтримка США сприяли повоєнному «чуду». Водночас щедра допомога і намагання впровадити ефективні методи управління не дали подібних результатів у Латинській Америці, Африці, а навіть у так званих районах бідності високорозвинених країн.

Безперечно, географічне розташування має значення. У країнах з тривкими традиціями політичної незалежності, демократії, соціальної мобільності, вільної торгівлі люди більш кваліфіковані й активні, менш корумповані, а отже, здатні доцільніше використати іноземну допомогу в скрутних ситуаціях. Проте лише географічними чи історичними передмовами не вдається пояснити, чому деякі країни просуваються вперед, а інші залишаються позаду. Наприклад, стан економіки Південної Кореї й Гани в 1960 році був приблизно однаковим, але сьогодні тільки Південна Корея перетворилася у світову економічну потугу. Навіть у межах однієї країни не всі регіони розвиваються однаково.

Причини відсталості й процвітання країн треба шукати в культурних відмінностях суспільства. Одні культурні особливості сприяють модернізації, інші ж, навпаки, гальмують економічний розвиток країни. Так, приміром, вважає професор Лоуренс Гаррісон (Lawrence E. Harrison), директор Інституту культурних перетворень Школи права і дипломатії при Університеті Тафтса. Вчений формулює десять позицій або напрямів у культурі, що стосуються сприяння прогресові. Ось деякі з них: прогресивні культури орієнтуються на найближче майбутнє, в той час як статичні культури зосереджуються на минулому або віддаленому майбутньою; праця у прогресивних культурах розцінюється як добро для власної користі, а в статичних сприймається як тягар; ощадливість у прогресивних культурах вважається ознакою розсудливості і шанується, а в статичних викликає підозру як егоїзм; освіта в культурі, яка прогресує, є ідеалом для всіх верств, а в статичній вважається привілеєм тільки для еліти; особисті заслуги та здібності розглядаються в прогресивних культурах як єдині підстави для просування й успіху на противагу родинним зв’язкам та протекції, які є вирішальними у статичних культурах; етичний кодекс більш суворий в прогресивних культурах, що гарантує меншу корумпованість, ніж у статичних, хоча бувають винятки; справедливість і чесність входять до універсальних ідеалів прогресивного суспільства, більш цинічно сприймаються ці риси в статичних культурах внаслідок залежності від багатих і впливових осіб; релігійні впливи на громадське життя у прогресивних культурах незначні на відміну від статичних…

У цьому контексті цікавим є спостереження Гійома Левассера де Боплана в його «Описі України» (1660): «Не знаю також серед християнських народів тих, хто б так мало дбав про завтрашній день. <…> вони беруться до роботи лише тоді, коли притискає їх біда чи не мають за що купити найнеобхідніше. Тож краще підуть позичити все, що їм треба, у своїх сусідів турків, аніж докладуть зусиль це здобути. З них досить, коли мають що з’їсти й випити».

А це вже наша сучасність – Олександра Дудар на своїй сторінці у «Фейсбуці» розповідає про невміння закарпатців організувати (і непогано заробити при цьому) туризм у своєму регіоні: «Сидіти на «золоті» та «ссати лапу» (http://patrioty.org.ua/blogs/sydity-na-zoloti-ta-sosaty-lapu-pochemu-ia-v-shoke-ot-turyzma-na-zakarpate–bloher-186112.html). І таких прикладів, на жаль, предостатньо…

Ще одне невеселе спостереження від нашого сучасника Володимира Вітковського: «Після повалення «залізної завіси» діаспора передавала допомогу своїм «братам на батьківщині» майже без «паперового» оформлення, за випробуваним у країнах поселення принципом «українець довіряє українцеві». Однак діаспоряни хутко пересвідчилися, що такого елементарного тесту на порядність посланці материзни, як правило, не витримують… Тоді ж було засновано українсько-канадську телекомпанію із амбітними планами творення високоякісного національного телевізійного продукту. Згодом одна з львівських газет оприлюднила розпачливого листа канадського співзасновника, в якому той сповіщав про свій вихід зі спільної справи через нестримну зажерливість його українських колег. Тож нині тішимося цілодобовим «москвовідєнієм», звинувачуючи в цьому євреїв – власників вітчизняних телеканалів».

На цю драстичну обставину звертає увагу і геніальний український художник Іван Марчук: «Треба найперше не красти, а по-друге – не ворогувати. А тому треба, щоб прийшли китайці, малайці, африканці, а найкраще, щоб прийшли німці. Німці не дадуть погано жити, бо вони не дадуть красти. Вони просто зароблять чесною своєю працею».

Видатний американський будівничий, бізнесмен, меценат і український патріот Олексій Воскобійник у споминах «Повість моїх літ» ділиться своїми спостереженнями щодо ставлення до праці земляків-українців:

«Беручись за бізнес, я, мабуть, тільки у Філадельфії чітко усвідомив, що бізнес – це завжди РИЗИК! Ризикувати треба. Без ризику бізнесменом не станеш. Але ризикувати З ГОЛОВОЮ, а не ГОЛОВОЮ.

І друге: бізнес – це характер. Не маєш характеру – в бізнес і не сунься.

Саме про це я й хочу розповісти – про надзвичайно показову річ. Як не прикро, у нашій роботі вона – типове явище. А трапилось це, коли ми закладали фундамент під свій другий філадельфійський будинок. Хтось із друзів-емігрантів, пам’ятаю, сказав мені:

– Олексію, ти б на роботу до себе взяв наших українців. Хай би заробили якусь копійку. Особливо бідують вони у Венесуелі, Бразилії... Дозволиш, я зателефоную, викличу, вони негайно приїдуть...

– Не заперечую, але тільки будівельників, – мовив я. – Мені однаково, кому платити гроші. Аби гарно працювали. А тут ще земляки. Хто їх підтримає, як не ми!.. Згадалися і мої поневіряння по Німеччині. Мав стільки спеціальностей, а ніякої роботи, по суті, не знайшов. Бо все передусім для німців. А для чужих потім. Узяв я тих українців на роботу. Гарні люди. Спочатку й добре працювали. Я до них ставився з особливою увагою. Їхні життєві дороги були моїми життєвими дорогами.

На перших порах я навіть радів. Нас об’єднувала не лише важка еміграційна доля, а взаєморозуміння, мова. Взаємовиручка. Разом працювали, разом обідали. Разом відпочивали. Та незабаром я помітив, що наші будівельні майданчики перетворюються в дискусійні клуби. Природжений український індивідуалізм перетворився в суцільне отаманство. На будівництві всі намагалися стати старшими, і кожний із старших запевняв мене, що його погляд найправильніший, хоча я того не потребував. Усі вносили в будівництво свої корективи. А графік робіт був уже затверджений. Розроблений до останнього, як кажуть, гвинтика, краника. Нічого не випадало з мого поля зору.

Потім після дискусій про будівництво моїм землякам хотілося поговорити про політичну ситуацію в Україні. Як наслідок стало мало тридцяти хвилин на обідню перерву. Вони запропонували її збільшити. Дехто йшов з роботи передчасно, бо йому дружина сказала, що «обід прохолоне». Інші брати по крові десь вичитали, що сандвічі слід пережовувати, а не ковтати. І то кожний шматок не менше як двадцять сім разів. Так, мовляв, пише американська преса. Я стільки «наковтався» тих «порад», що незабаром зрозумів: моєму будівництву прийде кінець. З ними я ніколи не збудую в Америці свого другого будинку. Більше того, втрачу тут і те, що заробив у Канаді. Терпець мені урвався.

І під час однієї «розширеної» обідньої перерви – на прохання моїх земляків – я сів за стіл разом з усіма. Вони «науково» пережовували американські сандвічі, а я, слухаючи їхні теревені, спокійно писав. Я їм усім виписав грошові чеки. Вручив і сказав:

– Ось ваші зароблені гроші. Ви всі можете зібратися в одному якомусь місці і обговорити геть усі наболілі проблеми. Наговорившись, можете скласти ці гроші докупи і започаткувати своє власне будівництво. Далі я будуватиму сам... Без вас.

Недоїдені сандвічі так і залишилися на столі. Я набрав американців. Ті не бігали до мене зі своїми пропозиціями. Не розповідали про політичну ситуацію в Америці. Не вчили мене, як кусати чи ковтати і скільки разів пережовувати їхні американські сандвічі. Вони просто працювали, і кожний з них виконував те, що від нього вимагалося. І ми тоді, на наше щастя, свій другий філадельфійський будинок здали своєчасно.

І ще одне моє спостереження щодо нашої української ментальності. Ті ж самі українці, що працювали в мене, у боса-американця працювали набагато краще американців. Такий український парадокс. Інакше це й не назвати. Тепер я твердо знаю: щоб працювати на супервідмінно, кожній групі українців треба мати над собою боса-чужинця».

Разом з тим англійський філософ і соціальний антрополог Ернест Андре Ґеллнер аргументовано довів, що держава, яка в наш час прагне розвиватися в руслі ринкової економіки, має бути національною. І саме тому національною, що нові умови виробництва потребують залучення інтелектуального потенціалу передусім своєї нації, а цей потенціал «вирощується» і ефективно діє в системі єдиної писемної культури як закономірного здійснення мовної, освітньої, культурної, наукової політики держави.

Український філософ Богдан Кримський писав: «Культурна політика держави залежить від національної повновартості того чи іншого державного утворення, від національної самовизначеності його керівних кіл… У нашій державі «мультикультурністю» прикривається відсутність чіткої державної культурної політики, чітких національних пріоритетів у цій політиці… Якщо особа визнає і переживає українську культуру як свою, рідну, вона є українцем, українкою, навіть маючи неукраїнське прізвище і неукраїнських предків. Навпаки, якщо людина українського походження ототожнює себе з російською культурою, то, напевно, вона вже втрачена для української нації <…> Ось чому Російська Федерація докладає надзусиль для культурної експансії в Україні, адже культурне панування, то є ментальна основа для всіх інших видів панування і тому засилля російського шоу-бізнесу, російської книжки, російських радіостанцій і т. д. в Україні, – то є не прояв некорисливої любові до чистого мистецтва, а спланована, цілеспрямована, свідома і добре організована політика Росії проти України, що має за мету повернення України до статусу, що існував до 24 серпня 1991 року, або принаймні вилучення зі складу України низки територій, що становлять інтерес для Росії».

Головною проблемою катастрофічного стану української культури – брак національної владної еліти, котра б мислила категоріями української культури як органічної та рідної.

Українці повинні мати власну культурну программу, і як Чехи, котрі свого часу відкинули теорію поглинання чеської культури німецькою, повинні все зробити, аби перемогти «русскій мір» в Україні. Бо коли «нема культури – нема держави» (Іван Марчук, український художник).

Культура невіддільна від моралі. Чи є моральною наша так звана політична еліта? Так отож. «Коли першими людьми в країні стають останні, все робиться криво, фальшиво і жахливо» (Фрідріх Ніцше).

Мав рацію знаменитий філософ. Бо навіть обличчя багатьох українських комерсантів від політики позначені тавром ломброзіанської дегенеративності. Серед політиканів, які гордо іменують себе народними обранцями, можна зустріти й таких, чий зовнішній вигляд дивовижним чином нагадує сумнозвісного Євно Фішелевича Азефа, одного з лідерів партії есерів й водночас секретного агента-провокатора царської охранки, про якого Алєксандр Спиридович, генерал-майор Окремого корпусу жандармів, у своїх мемуарах писав: «Азеф – це безпринципний і корисливий егоїст, який працював на користь іноді уряду, а іноді революції; зраджуючи то одній, то іншій стороні, залежно від моменту та особистої користі».

До Верховної Ради потрапляють не найкращі. Треба визнати, що таке стало можливим і завдяки безвідповідальності виборців, які не усвідомлюють причинно-наслідкового зв’язку між власними вчинками (приміром, голосуванням) і тим, до чого це може призвести. Лише один промовистий приклад: 4 серпня «Українська правда» повідомила, що команда Арсенія Яценюка зазнала важкого репутаційного удару – Микола Мартиненко програв суди у Швейцарії за корупційною справою…

Корупція – це брак соціальної та політичної культури. На це звернув увагу в ефірі програми «Vox populi. Голос народу» на телеканалі ZIK Степан Хмара, політв’язень совєтських концтаборів, правозахисник, український політик, Герой України: «Президент Порошенко – джерело корупції. Ніхто ніколи не прибере корупцію, якщо не захоче це робити Порошенко. Порошенко та його оточення цього не хоче» (http://zik.ua/news/2017/08/08/hmara_nazvav_hto_v_ukraini_blokuie_pytannya_shchodo_vyznannya_rf_okupantom_i_ie_1146281).

Для успішної боротьби з цієї недугою в державі кричуще бракує патріотичної еліти, моральних авторитетів. Таке враження, що для Порошенка і Ко головним є не боротьба з корупцією, не сприяння культурі державотворення, а утримання влади. Хто на вершечку корупційної піраміди? Так отож. «Порошенко і його поплічники-корупціонери консервують свій режим, ховають награбоване в офшорах. Тому й перелякані!», – переконаний Валентин Наливайченко (http://blogs.ipress.ua/blogs/pro_pozbavlennya_saakashvili_ukrainskogo_gromadyanstva_219869.html).

Напевно, не з добра-дива російський опозиціонер і політичний експерт Костянтин Боровой у коментарі виданню «ГОРДОН» зрезюмував: «Найбільше мене засмучують ознаки кремлівського сценарію в діях Порошенка. Якщо йому це зійде з рук, далі Україна вступить в альянс з Росією. Вихід з ситуації один – відставка Порошенка. Іншого шляху немає».

Альферд Кох, екс-віце-прем’єр Росії, один із найяскравіших противників Владіміра Путіна, відомий політолог, який зараз вимушений мешкати в Німеччині, важає, що Петро Порошенко і його режим розтоптав усі ідеали Майдану. Відомий український журналіст Дмитро Гордон зацитував вельми критичного листа, отриманого від Альферда Коха (подаємо переклад українською. – О. Р.), на телеканалі NEWS ONE (http://ukrreal.info/ua/Analitik/140913-alfred-kokh-petr-poroshenko-zabral-u-vas-buduschee-ukraina-padet-k-nogam-putina):

«За рік останні ілюзії щодо України у мене розвіялись… Я в Європі живу, куди ви так довго і шумно збираєтесь. І можу сказати, якби ви знали, як усіх дістали. Своїм скиглінням вічним, проблемами невиліковними, своїм неугавним «дай» на реформи, яких немає, на армію, яка завдяки волонтерам як і раніше виживає; на підтримування економіки, в якій нічого не змінюється, також «дай». Всі співчувати вам повинні. Мало того, всі лише про вас повинні думати, а самі ви де і що? Адже ви нічого самі за ці три з половиною роки не робите. Все, що від Америки і Європи отримали, – це великий аванс, кредит довіри, котру благополучно прос…єте. За звичкою, як Крим прос…ли, який могли захищати, але навіть не спробували поворухнутись в цьому напрямку. Так, його у вас вкрали, але де в цей час ви були, на що чекали? На американський десант, щоби американські парубки з Оклахоми замість вас під російські кулі лізли? Грошей набрали, а де реформи? Чому у вас економічне законодавство гірше, ніж навіть у Росії? Де іноземні інвестиції?..

Ви і Майдан на клоунаду, на атракціон для туристів уже перетворили. Всі його пресловуті ідеали, якими досі чванитесь, розтоптали, наплювавши на них. Адже досі справжні вбивці Небесної сотні не знайдені. Ви навіщо на Майдан виходили? Щоби до влади замість старих злодіїв і дебілів прийшли нові? Чим, скажіть, вони ліпші за Януковича? Тим, що англійською вільно розмовляють?…

Показати вам справжній прапор свободи? Це Естонія і аж ніяк не Україна. Там демократичні інститути працюють, економіка розвивається, багаті є, а олігархів, тобто змички влади і грошей немає. І люди живуть як люди, а у вас, даруйте, як крали у власного народу, так і крадуть. Як дозволяв народ це робити, так і дозволяє...

Вам ці потвори потрібні (донецькі бандити. – О. Р.)? Ви справді з ними в одній державі хочете бути? Забудьте про них і заспокойтесь. Нехай у своєму лайні самі сидять…

Ця війна тільки вашій владі вигідна, котра збагачуватись прийшла. І навіть Путіну вже не потрібна. Все, чого він хотів, уже від неї отримав і тепер йому якось її згорнути треба, аби стосунки із Заходом налагодити. У нього врешті-решт вибори незабаром…

Чому у вас нічого з місця не зрушилось? Війна, мовляв. А закінчиться війна і владу почнуть запитувати. Той же Захід ввічливо поцікавиться: де наші гроші і що ви на них зробили? «Євробачення» провели? Та кому воно, «Євробачення», цікаве. У вас корупція, жахлива неефективність держави. У вас військо, крім бюджету, волонтери утримують. Медицина на нулі і пенсія – 50 доларів. «Безвіз» підписали? Ну, вітаю. Тільки це не ви підписали, а вам. Це Європа вам ще один аванс надала. До речі, як у Європу підете? Пішки? Своїми чудесними дорогами?..

Я не зловтішаюсь. Ні, я просто злюсь. У вас був шанс і ви його втратили. Що далі? А далі до вас Путін прийде і йому будуть радіти. Коли ви осточортієте Європі і США настільки, що у них для вас аванси закінчаться, тоді Україна під крильце Путіну і пірне…

От же парадокс: 46 мільйонів в Україні, вільні вибори є, свобода політичної діяльності, вільна преса, на відміну від Росії, а президентом вибрати нема кого…».

Дуже сумно чути таке. Висновок однозначний: українцям бракує культури державотворення – соціальної, побутової, політичної, економічної, наукової. Конче треба зробити щеплення проти цих хвороб. Але насамперед мають вилікуватись «лікарі» – державний і політичний провід. Самостійно вони цього не зроблять. Бо неспроможні. За визначенням. Треба кликати на допомогу кваліфікованих, високопрофесійних «варягів». Проукраїнськи налаштованих. НЕ ЗАРОБІТЧАН! І на те нема ради…