На жаль, в Україні сутужно зі знавцями проблематики «третього світу». Відтак терміни «постколоніальна» і «креольська», запущені в обіг, зокрема, з подачі М. Рябчука та С. Грабовського, стали радше черговими метафорами гіркої долі українства, ніж засобами аналізу його проблем. Мета автора полягає в інструменталізації цих метафор. Мої давніші розвідки на цю тему спиралися на інформацію лише з літературних джерел – нині, маючи певний досвід польових спостережень та спілкування з представниками постколоніальних націй, автор хотів би поглибити та уточнити зроблені висновки.

Характеристика сучасної України як «постколоніальної», передбачає, що її попередній статус був колоніальним. Таке твердження легко надається для критики й спростування. В міжнародному праві відсутні дефініції термінів «метрополія» та «колонія», однак існує набір типових ознак колоніального статусу території, керованої зовнішнім суб’єктом (метрополією). До таких належить: а) поширення суверенітету метрополії на територію в насильницький або інший нелегітимний спосіб; б) географічна відокремленість першої від другої та/або значні природні, етноконфесійні, соціоекономічні відмінності між ними; в) некомпенсоване використання ресурсів території в інтересах метрополії та її агентів та ін. Проте основною ознакою колоніального статусу є управління територією на підставі спеціального, незастосовуваного в метрополії правового режиму й, відповідно, неоднакова правоспроможність мешканців метрополії та колоній.

В цьому основному пункті довести колоніальний статус українських теренів у складі російських імперських утворень практично неможливо! Добре відомо, що до останнього дня існування СССР мешканці, юридичні особи та органи самоуправління українських земель мали однакові права, або ж були так само безправними, як і решта суб’єктів імперії… З пошуком «неосновних» ознак колоніального стану теж маємо проблеми. Україна, на жаль, не віддалена й не відокремлена від Росії. Різні її регіони потрапляли під російську юрисдикцію в різні способи. Останні здебільшого справді не були цілком легітимними, проте педалювання цієї проблеми «автоматом» підносить інше питання, яке віднедавна стало «фішкою» кремлівської пропаганди – про легітимність соборності українських земель.

Ризикуючи накликати на свою голову гнів патріотів, автор насмілюється обстоювати відносність та суб’єктивність тлумачення етноконфесійних відмінностей між Україною та Росією як міжнаціональних, причому таке їх тлумачення набуло поширення після приєднання Московією більшості українських теренів. А численним фактам некомпенсованого використання метрополією українських ресурсів можна протиставити й протилежні приклади – приміром, повоєнну відбудову українських міст або постання в Україні модерних і прибуткових галузей господарки, орієнтованих на російський/союзний ринок.

Словом, Україна в складі Росії – це навряд чи колонія. Однак хіба Ефіопію та Ліберію, які не зазнали колоніального ярма, не ставлять в один ряд із рештою африканських націй, котрі сповна відчули на своїх шиях це ярмо? Хіба геть викреслено з реєстру «постколоніальних» від двох століть політично незалежні країни Латинської Америки? А з іншого боку – чи часто згадуємо про «постколоніальність» таких держав, як Канада, Ісландія, Фінляндія, Ізраїль, Сингапур?.. Себто «постколоніальна» специфіка виявляється не аж так тісно пов’язаною з політичним статусом нації у попередню епоху. То в чому вона тоді насправді полягає?

***

Змагання поневолених народів за національну незалежність становлять один із провідних сюжетів новочасної історії. На диво, ця історія знає зовсім небагато прикладів справді успішної і дуже багато – безплідної й навіть руйнівної незалежності! Святкові натовпи, присутні при презентації нової держави та інаугураційній промові її першого президента не підозрюють, з якою високою ймовірністю ці події можуть стати початком тривалого періоду застою, занепаду, або й сповзання до жахливої трагедії.

Довший час у суперечках про спроможність тубільців успішно керувати своїми країнами лунали аргументи расистського штибу, через що на такі дискусії згодом було накладено негласне табу. Запанувала ліберальна парадигма, яка визнає всі нації здатними до успішного самоуправління, а кожний протилежний приклад пропонує розглядати окремо, аналізуючи конкретні дії національних урядів, які призвели до погіршення ситуації. Поза рамками цієї парадигми залишається питання: чому навіть не нації, а цілі міжнародні спільноти послідовно відтворюють певний негативний досвід, майже невідомий іншим спільнотам?

В середньо- та довгостроковій перспективі досягнення кожного суспільства залежать насамперед від якості управління. Мудре правління підносить упосліджені країни до вершин добробуту й могутності, натомість погане урядування перетворює навіть сильні та заможні нації на збіговиська жебраків і погній для чужинських потуг. Гаразд, а що визначає саму якість управління: освіченість кадрів, достаток ресурсів, надійний законодавчий «каркас» управлінської діяльності?.. Проте чинником справді вирішальним є мотивація управлінців. Одні керівники банально використовують посаду для самозбагачення, другі прагнуть необмеженої влади, треті ж мозольно працюють для поступу своєї країни; ті живуть поточним моментом, інші плекають ґрунт для прийдешніх поколінь… Автор довший час вивчав історії успіху різних націй, допоки зрозумів, що правильна постановка питання має бути не «як вони зробили?», а «що їх спонукало?».Той, хто має потужну спонуку, здебільшого знаходить і способи дії.

Мусимо принципово відрізняти мотивацію індивідуальну від соціальної. Мотиви окремої особи складаються під впливом розмаїтих, часом геть несподіваних чинників, однак «щасливі» нації зазнають успішного керування протягом цілих епох, незалежно від партійної приналежності урядів та персоналій перших осіб. Мотивованим до ефективної управлінської діяльності тут є цілий правлячий клас, а отже, чинники мотивації закорінені в самих засадах суспільного буття. Навіть зовсім невидатні лідери цих націй постійно і вчасно роблять «правильні» кроки та уникають «неправильних»… Така «елементарщина» для інших спільнот виявляється геть недосяжною! Деякі з них в багатьох поколіннях змушені виглядати свого Ататюрка, Піночета чи Лі Куан Ю, здатного направити державу на шлях поступу. В інших країнах це завдання виявляється непідсильним навіть для видатних лідерів, а деінде ситуацію неспроможні поліпшити жодні реформи чи революції… Чому те, що для одних націй є простим і природним,для інших виявляється нездійсненною мрією? Чи здатні малоуспішні нації опанувати закони мудрого управління?

…Вже понад півтора століття наука намагається розгадати загадку родючості ґрунтів. Попри всі досягнення ґрунтознавства та агрохімії, людство дотепер неспроможне синтезувати бодай квадратний метр чорнозему!Адже родючість ґрунту є його емерджентною властивістю, наслідком сукупної дії сотень розмаїтих, почасти досі незнаних чинників. Продуктивні ґрунти формуються вкрай повільно; це стратегічний ресурс людства, до якого можналише більш чи менш ощадливо ставитися, відповідно гальмуючи чи прискорюючи темпи його витрачання. Якщо нафту, руду, деревину можна перевозити та використовувати за тисячі кілометрів від місць їхнього походження, то схожі операції з землею можливі хіба в обмежених масштабах і з негативним сумарним ефектом. Оскільки родючі ґрунти розподілені на планеті нерівномірно, країни та регіони, які не володіютьдостатніми їх площами мають шукати порозуміння з більш забезпеченими в цьому плані націями.

Ефективні управлінські мотивації постають на певному соціальному ґрунті, про який можна майже дослівно повторити сказане вище. На формування такого ґрунту впливають історичний досвід нації, ідеологічні та освітні системи, мережі неформальних зв’язків,творчі зусилля видатних особистостей та інші чинники; це тривалий багатовимірний процес, що потребує особливих умов перебігу. Одні нації диспонують значними масивами таких соціальних ґрунтів, під ногами інших вони практично відсутні. Расистська «оптика» спотворює сутність проблеми – мова йти має не про розумові здібності різних етносів, а про якість мотиваційного середовища. Продуктивні середовища формуються століттями, мають складні структури й поширені далеко не всюди, тоді як непродуктивні, на жаль, обмежено надаються до поліпшення чиїмось свідомими зусиллями...

Здебільшогоу модерну добу колоніальними метрополіями ставали такі суспільства, якими упродовж тривалого часу керували ефективно. Адже імперія – це не тільки «кров та залізо», а й закон, порядок і здатність «верхів» системно мислитий діяти. Метрополії посилали у заморські володіння не найкращих своїх представників, але ті бодай частково поводилися там відповідно до традицій своєї високорозвиненої, успішної, ефективно керованої батьківщини…

Колоніальні адміністрації, хоч які корисливі, жорстокі та зверхньо налаштовані щодо тубільців, проростають як правило з родючих соціальних ґрунтів та багатих мотиваційних середовищ... Допоки колоніальний статус залишається чинним, адепти унезалежнення «не помічають», як одночасно з експлуатацією та гнобленням представники нації-сюзерена забезпечують мир та стабільність; здійснюють важливі господарські, будівельні, освітні, медико-санітарні проекти тощо. Усе це вважається природним, «самозрозумілим», таким що «ми самі можемо робити не гірше».

Насправді ж суверенізація несе в собі одну з найcтрашніших небезпек, які лише знає історія! Нову владу не цікавлять галузі господарки, що процвітали за колоніального режиму; при ній зазнають колапсу соціальні зв’язки, підтримувані силою та авторитетом метрополії. А що приходить навзамін? Здебільшого розрив колоніальної пуповини призводить до примітивізації мотивацій місцевих еліт. Деінде керівна верства заходиться будувати «соціалізм із місцевою специфікою» або більш модерний тренд – «ісламську державу». Доволі поширеним і потужним мотивом новопосталих режимів стає встановлення гегемонії певної конфесійної або етнічної групи, племені, клану тощо. Навіть коли на чолі молодих держав опиняютьсявидатні інтелектуали та моральні авторитети (як-от Б. Хуарес, Г. А. Насер, Сукарно, КвамеНкрума), брак опертя й розуміння не раз змушує їх ставати популістами, лавірувати між «групами впливу», або ж змагатися за необмежену особисту владу.

Однак за спинами моральних авторитетів, соціалістів, ісламістів і навіть трайбалістів постає привид лідерів найбільш примітивного типу. Ці люди без принципів та ідей, з убогими мотиваціями й вузьким розумінням «успіху» сприймають володіння владою виключно як свій особистий шанс, який слід використати «на всі сто», без огляду на національні інтереси, ідеологічні догмати,норми закону чинавіть власну репутацію. Допавшись до керма, такі діють стрімко й нахраписто, шаленіючи від власної «всемогутності», ігноруючи очевидні ознаки погіршення ситуації, насування кризи, соціального вибуху тощо. Приклад «верхів» стимулює аналогічні процеси на всіх рівнях, тож невдовзі метастази розкладу пронизують весь соціальний організм.

Навіть у порядних країнах корупціонери здатні час від часу опановувати високі посади, окремі структури чи території. Скажемо більше: саме корупція висувається нині на чільне місце в переліку загроз існуванню західної цивілізації. Однак якщо у західному світі діють потужні антикорупційні «запобіжники» та механізми несприйняття, то в постколоніальних суспільствах корупція є органічною й проростає з усіх клітин соціуму. Відставки, «посадки», політичні протистояння й навіть революції тут є лише формами змагань між угрупованнями корупціонерів. Звичний триб соціальних процесів неспроможні змінити ні прихід до влади нових партій та соціальних груп, ні навіть реформи законодавчих засад. Запеклі «борці проти Системи» не годні опиратися спокусі потрапляння в Систему, простолюд же продається за гарні обіцянки та мізерні подачки, не раз підтримуючи «сильних осіб», які в недемократичний та незаконний спосіб забезпечують сяку-таку стабільність та безпеку…

Принциповою ознакою постколоніальної ситуації є не підлеглий статус нації у минулому, а її неспроможність самотужки сформувати ефективне мотиваційне середовище. В цьому плані Україна являє собою «хрестоматійний» приклад постколоніальності. Адепти її унезалежнення бачили у московському пануванні над Україною суцільний негатив: геноцид, репресії, визиск, русифікацію тощо. Все так і було, однак суспільні явища слід розглядати не лише з одного боку, хай навіть найбільш потворного. Імперії, хоч які криваві й жорстокі, завжди діють стратегічно й на місці зруйнованої країни системно розбудовують іншу реальність.

Змагаючись за досягнення планетарної перемоги над капіталізмом, совєцька імперія воліла перетворити українців зі свого антагоніста на свій потужний ресурс. Так: карала, мордувала, денаціоналізувала – але попри те ще й зваблювала, стимулювала, створювала соціальні ліфти… Як уміла, розвивала промисловість і науку, розбудовувала міста та військові округи, плекала освіту й культуру, заохочувала заняття спортом і технічну творчість тощо.Тим, хто прийшов після імперії, майже все це виявилося «по барабану».«Скажіть, що саме треба будувати?» – запитуввав свого часу наш другий Президент. Йому роз’яснили: Лазаренко, Потебенько, Табачник, Медведчук, Суркіс, Ахметов, Пінчук, Тігіпко, Литвин…

Український досвід не є унікальним: по здобутті незалежності в Індонезії зійшла на пси багата плантаційна господарка, конголезці понищили металургійні підприємства, в Зімбабве пішли під ніж стада племінної худоби тощо. Проте в справі «розриву з колоніальною спадщиною» українці перевершили всіх – можливо, не так завдяки природним здібностям, як тому, що московська неволя залишила їм на диво багатий спадок для руйнування…

Демократія і ринкові відносини не внесли позитивних змін у мотиваційне поле українського соціуму, а навпаки, самі адаптувалися до його імперативів. На зорі епохи «реформ» їх прихильники пнулися зі шкіри, прагнучи довести, що приватна власність спонукає до ефективної праці, а демократія відкриває дорогу талановитим людям та продуктивним ідеям. Насправді ні капіталістичні, ні комуністичні, націоналістичні, ісламістські чи інші принципи не володіють жодною мотиваційною силою поза обставинами епохи, місця й соціального ґрунту. Доводити переваги ринкової демократії, посилаючись на досвід лише найуспішніших країн – те саме, що обстоювати «переваги соціалізму», не покидаючи територію ВДНГ.

Аналіз надзвичайно складної структури мотиваційного поля потребує не статті, а грубих томів… Однак для українського соціуму цю структуру можна приблизно окреслити, благо вона є тривкою в часі, однорідною в усіх суспільних верствах та ідеологічних таборах і типовою для бідних та залежних спільнот. Український ідеал успіху – зайняти «хлібну» посаду, убезпечити своє становище та взяти від неї ВСЕ, причому останнє передбачає лише збільшення своєї частки в суспільному багатстві, а не його сукупне примноження. Таким підходом перейняті не тільки державні структури, а й бізнес, «третій сектор», «творчі» згромадження й навіть церкви.

Обійнявши посаду, «людина успіху» починає «з чистого аркуша», ігноруючи досвід та напрацювання попередників. Вона формує довкола себе середовище, просякнуте корупційними зв’язками й заповнене «своїми» людьми, хоч якими нездібними до справи. Весь стратегічний талант керівника скерований на створення такого середовища, у професійній же царині він радше «латає дірки», похапцем намагаючись розв’язувати лише ті проблеми, які вже неможливо відкласти в довгу шухляду. Гучна патетика мирно уживається з повним ігноруванням рацій суспільної корисності або їх надто примітивним тлумаченням.

Така діяльність вкрай рідко викликає загальне схвалення. Тому для убезпечення посади керівник прагне посварити між собою підлеглих та потенційних конкурентів, ревно вистежуючи та послідовно виштовхуючи зі своєї орбіти справді талановитих людей. Йому вигідно, щоб такі люди шукали собі застосування поза Україною, а всередині її неподільно царювали схожі на нього діячі.Головним імперативом будь-якого посадовця є ухиляння від особистої відповідальності – з цього предмету українці сміливо можуть писати підручники для інших націй. Постулатами його «кодексу» є також уникання морального вибору, ідейної визначеності та логічної послідовності в діях; опірність до новацій, несприйняття стороннього досвіду й фахових рекомендацій… Іноземним друзям України, які прагнуть допомогти їй порадами, досвідом чи власною працею в місцевих структурах варто спочатку усвідомити, який шалений опір спроможне чинити те середовище, що його вони тут зустрінуть.

З окресленої нами схеми вочевидь виламуються Небесна Сотня, герої війни, волонтерський рух, наукові відкриття О. Боровець, пісенна перемога Джамали, поезія Л. Костенко та багато інших явищ, але…Як, приміром, феномен Данте й Петрарки не перекреслює феномену середньовічного варварства з вогнищами інквізиції та правом «першої ночі», так само реальність Савур-Могили й Донецького аеропорту не скасовує реальності корумпованих судів, митниць та вишів. Ба більше, в житті ці різні реальності можуть мати точки дотику… Хіба ми не бачили, як герой Майдану під куполом ВРУ раптом стає палким прихильником Системи, а мужній боєць добробуту толерує корупційні «схеми» на посаді керівника районної поліції?..

Країна котиться в прірву, спливає кров’ю найкращих своїх синів, над нею нависла загроза остаточної заглади й чекістської «зачистки», проте в мотиваціях її керівного прошарку не помітно відчутних змін. Не скорочується черга бажаючих покерувати Україною, яким вочевидь бракує ідей, знань, досвіду та готовності до мозольної праці; черга тих, для кого Міжгір’я стало не застереженням, а прикладом для наслідування. Голова цієї черги тягнеться до «верхів» управлінської «вертикалі», але не обманюймо себе! – починається вона глибоко в «низах». Так-так: «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких» та інших, до смутку нині численних «місцях недолі й сліз».

Закінчення в наступному числі