У Харкові 1930 року побачила світ книжка спогадів Мирослава Ірчана «Трагедія Першого травня», в якій письмениик, зокрема, відзначив: «В народі великої України захована верва, розмах. Це – народ колосальної енергії, народ індивідуальностей і контрастів. Він здоровий, як дуб, і гнилий, як порохно. Твердий, як мур, і гнучкий, як дамасценське залізо. Народ мрійників і романтиків. Уміє на кожному кроці ризикувати життям і майном. Він має забагато людей ініціативи, і це закопує його. Кожний має свою думку й після неї все робить, бо переконаний, що вона найкраща. В цьому випадку треба нового генія – колективу, що зберіг би в тому народі непропащу силу енергії і звернув її на належний шлях, дав йому всебічну освіту, а тоді стане він зразковим народом, другою Німеччиною на Сході».

Не став. 1930 року коротка доба українізації під проводом КП(б)У – М.Скрипника, О.Шумського та інших націонал-комуністів завершилась інспірованим органами НКВД процесом так званої «Спілки визволення України» – вигаданої за вказівкою Кремля організації. Через три роки спровокований Сталіним і К° український голокост-голодомор остаточно перекреслить утопічний прогноз колишнього усусуса, вояка УГА і ЧУГА, за яким Україна мала стати «другою Німеччиною на Сході»..

Незабаром тотальні репресії до решти викосили тонкий прошарок української інтелігенції, колишніх укапістів і боротьбистів, які наївно сподівалися у злуці з Москвою збудувати в Україні національний комунізм. Фізичне знищення наукової, культурної і політичної еліти нації призвело до її культурного і політичного занепаду. Справдилась пересторога Миколи Міхновського:

«Великий інтерес московської нації лежить іменно в самій некультурности українського народу. Розуміючи добре свої інтереси на Україні, московська нація пильно стежить за усіма проявами в житті української суспільности, вишукуючи й гальмуючи прояви, ворожі її інтересам».

Одне слово, зроблений ще в двадцяті роки Степаном Рудницьким, майбутнім академіком УАН – життя йому, як відомо, вкоротили лихої пам’яті Соловки, – висновок про те, що модерна світова політика повинна підпирати творення виключно національних держав», не справдився. Інакше й бути не могло.

Комунофашистську систему аж ніяк не влаштовував ретельний аналіз політико-географічного розвитку Європи та світу, здійснений українським географом. Червоний і брунатний диктатори не могли бути в захваті од такого «єретичного» резюме вченого: «Утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи».

Лише наприкінці 80-х західні політики й футурологи, економісти й правники, схоже, згадали роботи С. Рудницького й почали щедро роздавати Україні всілякі аванси, пророкуючи новій незалежній (принаймні декларативно незалежній) державі, котра поступово стала звільнятись від тоталітарних пут, привабливі перспективи. Щоправда, навіть після невдалого заколоту ГКЧП Сполучені Штати не поспішили визнати незалежної України. Тільки в листопаді 1991-го Джордж Буш пообіцяв українсько-американській громаді, що визнає суверенітет України в тому разі, коли на референдумі за незалежність висловиться більшість громадян республіки. Лише в січні 1992 року були встановлені дипломатичні стосунки між США і Україною...

Що ж маємо нині? Футурологічні пасажі Мирослава Ірчана та знаменитих західних експертів сприймаються не без скепсису. Навіть раніше оптимістично настроєний Дойчебанк тепер розцінює ситуацію в Україні як кризогенну.

Ніде правди діти, сьогодні Україна – не колишня житниця Європи, а її неприваблива окраїна, розтерзана атомом, сплюндрована навіженими комуністичними експериментами. Як не прикро, мусимо визнати, що Україна нині – це практично завершений варіант країни третього світу, якій загрожує новітнє рабство (економічне й політичне), в якій смертність уже перевищила природний приріст населення і де в середньому на кожного працюючого припадає щомісяця якихось десять зелених «баксів» заробітку – десять доларів!..

США витратили мільярди доларів на «холодну війну», борючись з комунізмом, нещодавно припинено асигнування програми «зоряних воєн». Здавалось би, відтепер американцям вигідно було б частину вивільнених гігантських сум вкладати у зміцнення новонароджених демократичних режимів у Східній Європі, на території колишнього СРСР. Але ж ні. До нас усе ще приглядаються. Лех Валенса, президент Польщі, з цього приводу висловився більш ніж відверто: «Я не вірю в західну допомогу. Звичайно, реклама в них добра, але ми не повинні бути наївними. Якщо вони дадуть нам гроші, то під проценти. Якщо вони щось інвестують в нашій країні, то для того, щоб багато на нас заробити. А ми на них – менше. Якщо ми самі собі не допоможемо, то нам ніхто не допоможе, і давайте не вірити в ці дурниці. В бізнесі не буває сентиментів...».

Так, світ рахується тільки з сильними і поважає тільки сильних. Жодних ілюзій тут бути не може. А за час, що минув від референдуму 1 грудня 1991 року, зроблено чимало такого, аби похитнувся міжнародний імідж України як цивілізованої держави.

Бувають народи гноблені, народи раби, народи мученики і народи лицарі, – писав у 1929 році Сава Крилач у «Книзі гордих мрій»,– нашому народові його завойовники віками впоювали і вмовляли, що він є рабом, а в самім народі перемагала пасивна ідея мучеництва над активною ідеєю лицарства».

Справді, «мучеництва за ідею» в Україні ніколи не бракувало. Сьогодні, правда, маємо і численну з’яву таких собі «українців за професією». При цьому новітні патріоти чомусь забувають, що незалежна держава – це не щоденне вимахування національним прапором і виспівування національного Гімну, а вельми прозаїчна річ, немислима без наполегливої продуктивної праці, величезних видатків, які мусять покриватися реальними прибутками.

Отже, для ефективного функціонування державного механізму вкрай необхідні беручкий бізнесмен, меткий підприємець, кваліфікований банкір і фінансист. Національно свідомі, ясна річ. Наприкінці минулого століття молодий український економіст з Галичини Євген Бачинський видав книжечку «Ukraina irredenta», в якій висловив сміливу й оригінальну, як на ті часи, думку, що самостійність України будуть обстоювати саме великі промисловці. Але якщо нині «червоні директори» поведуть українське робітництво назад, у чуже ярмо – «Економічний союз», тим самим вони поведуть і себе, втратять свою незалежність, знову опиняться під диктатом московської метрополії. Ця істина, як мовиться, лежить на поверхні. Україна може бути політично або цілком самостійною, або цілком поневоленою. Tertium non datur.

Як засвідчує історичний поступ, українцеві виконати сентенцію-побажання одного з чеховських героїв «голубчик, измените ваш характер», доволі складно: дуже важко сприймаємо людей удатних і щасливих, натомість щиро співчуваємо знедоленим (згадаймо, врешті-решт, класичні зразки української літератури, в якій засуджувався роботящий селянин-господар, і розчулений читач сльози проливав над долею бідного селянина; дуже часто героєм виступав той, хто програвав у двобої з дійсністю).

Віддавна у нас побутує така собі баєчка: опинившись в іншому ментальному оточенні (в США, Канаді, Німеччині і т.д.) українці демонстрували і демонструють дивовижні зразки працьовитості, досягнувши при цьому дивовижного економічного добробуту. Відомий український бізнесмен і меценат з Канади Петро Яцик дотримується іншої точки зору: «Дружини моїх приятелів нарікають: от, мовляв, українці – такі роботящі, а все не щастить їм ніде. А я й кажу: це легенда про роботящість, самими ж українцями вигадана. Якщо ми такі великі працелюби, то чому так мало досягли на міжнародному рівні? Де, наприклад, наші лауреати Нобелівської премії?.. Бажання розбудовувати й розбудовувати підприємство допомогло мені відірватися від українського способу мислення, переступити через нього Можу навіть сказати, що я – нетиповий українець»).

Так, має слушність Збігнєв Бжезінський, коли говорить, що для побудови України українцям бракує терпіння і жертовності, що не так зовнішні сили загрожують існуванню української державності, як внутрішні негаразди, відсутність національної консолідації може призвести до її втрати.

Шукати причин власних негараздів десь на боці – справа невдячна. Так, звичайно, найпростіше. Тим часом ворог нашої державності, нашого економічного процвітання захований насамперед у нас самих. Згадаймо історію: ні поляки, ні фіни не піддалися большевикам. Натомість Україна програла. І саме через традиційну отаманщину, несконсолідованість народу, брак у нього державного мислення.

І це мусимо визнати. Замість того, щоб ідентифікувати зовнішніх недругів, ми насамперед повинні знищити того ворога, що всередині нас, воістину по краплині «вичавити з себе раба». Запитаймо самі себе: чи цікаві ми для Заходу? Ні. Нас, приміром, у західній культурі просто не існує, в східній – також. (Імідж Україні як носію культурних традицій ми створили, насамперед, для власного, внутрішнього користування). Яких би прецікавих книг, монографій, наукових праць ми не видавали у себе на батьківщині, для Заходу Україна й далі – терра інкогніта. До всього цього маємо катастрофічну ситуацію з книговиданням.

«Нежданий перелом у Русі застав українців дуже непристосованими. (...) Приходиться гірко жалувати тих змарнілих часів, тих пропащих для України поколінь. З потроєною енергією доведеться нашим нащадкам працювати, щоб дістатися до величі і задач моменту.

Українці мусять стати нацією, коли не хочуть зостатися паріями серед народностей. Прийшов той час життя або смерті. Деякі підстави національного розвою, створені працею останніх літ у Галичині, – їх можна присвоїти. Але позатим зостається багато такого, що мусить бути зроблено самими українцями, і не буде, і не може бути зроблено ніким іншим за них». Це Михайло Грушевський. Думки його датовані 1905 роком.

Вийшовши на політичну арену планети в останнє десятиріччя XX століття, ми, по суті, не маємо за плечима культурного авторитету. Для Заходу культура наша неконкурентоздатна.

Тільки зараз відкриваємо для себе здобутки синів і дочок України в царині науки і техніки, мистецтва, літератури, про які навіть не підозрювали.

Можуть виникнути заперечення: а як же успіхи України в деяких галузях науки і техніки? Є такі успіхи, але не вони визначальні. Варто замислитись над таким промовистим фактом: в Україні практично відсутні футурологічні роботи вітчизняних авторів, годі знайти українську фантастику. Насмілимося завважити, що це напрочуд точний і тривожний симптом негаразду в інтелектуальному житті нації. Це свідчення того, що ми не вміємо прогнозувати, передбачати, аналізувати власну перспективу. А саме ці якості в XXI столітті будуть найвизначальнішими і найнеобхіднішими для розвою держави.

Отже, діагноз невтішний. Немає фундаментальної концепції розбудови України як держави європейського стандарту, досі не сформована чітка система державних пріоритетів, ідеологічних цінностей, основних принципів національної ідеології. Практично на всіх щаблях державної ієрархічної драбини дуже невиразно окреслюються контури власне української державної будівлі. На перешкоді ідеї державотворення знову стає світоглядна невизначеність, відсутність цілісної системи національних орієнтирів, провінційність інтелігенції, комплекс меншовартості, гіпертрофований егоцентризм.

«Ми не засвоїли усвідомлення свого місця в світі. Ми стверджуємо: Україна. Ми забуваємо додати: і світ» (Ю. Шевельов). Справді, ми повинні йти в світ, розповідати про себе, про свої досягнення, а не тужити й ридати при техногенній дорозі, що простяглася в інформаційне XXI століття. Проте гарячкові пошуки абсолютно нової культурної сили, яка б консолідувала надломлене комуністично-імперськими експериментами суспільство, поки що перебувають у стадії теоретичних розробок.

Колядки, фестини, бучні релігійно-просвітницько-політичні шоу не повинні заполонити нашого буття, перетворивши його на своєрідний ерзац культури. Саме життя має коригувати політичні цілі тих чи інших організацій, а не навпаки. «Можна комплекс історичної меншовартості побороти не надкомпенсатами ура-патріотичних свят, але поглибленою речевою аналізою відношення сил і спроможностей поміж людиною-підметом і дійсністю соціяльного, політичного чи історичного характеру» (Олександр Кульчицький – філософ і етнопсихолог, професор Українського вільного університету, член і співробітник Управи НТШ Франції.).

Західні фахівці давно помітили, що ми не сприймаємо абеткових істин сучасного світу як владу можливостей, не володіємо баченням перспективи, живемо впереваж у полоні вигаданих нами ж картин дійсності. І вони (політологи, економісти, науковці) багато в чому мають рацію. Ми часто забуваємо, що суспільство – це складна самоорганізуюча система з великою множиною внутрішніх зв’язків. Ідеологічні догмати ці зв’язки руйнують, і система врешті-решт робиться некерованою, а згодом гине. Приклад: доля СРСР.

Хай читач вибачить розлогу цитату, але думки видатного українського економіста М.І.Тугана-Барановського нині, у контексті мовленого вище видаються надзвичайно актуальними:

«Кожна складна організація неминуче передбачає підлеглість вчинків окремих осіб директивам, які виходять із суспільної цілости. Без такої підлеглости неможливе є погоджування окремих частин всього суспільного механізму й навіть неможлива праця механізму.

Щоб суспільство існувало й працювало, треба щоби в ньому була якась центральна інстанція, яка давала б вказівки для вчинків усіх окремих частин. Значить, повинен бути якийсь заряд, який би керував діяльністю суспільства, і, розуміється, вчинки окремих осіб повинні підлягати вказівкам такого заряду. Чим же відріжняється, все ж таки, принципово такий заряд від уряду, який стоїть на чолі держави? Тим, що авторитет заряду випливає з доброї охоти членів організації брати в ній участь, підлягати вказівкам заряду, тоді як авторитет уряду полягає в примусовій власти держави над кожним її громадянином. (...) Не треба забувати, що більшість, иародня маса по самій суті справи складається з людей середнього рівня, звичайних; історією ж посувають нечисленні проводирі людськости, люди з виключним хистом, герої думки й волі. Яка ж буде доля людськости, коли люди, що стоять вище середнього рівня, будуть під владою звичайних? І чи не загине творча думка людськости, якщо натовп керуватиме працею генія, якщо творча іиіціятива окремої особи завмре через неможливість свого виявлення?».

Безумовно, М.Туган-Барановський мав рацію, коли говорив про загибель творчої думки під диктатом натовпу. Вже зараз можна говорити про своєрідний синдром народного ідіотизму.

На хвилі національного піднесення в нашому житті з’явилось немало «каліфів на годину». Шкода від їхньої діяльності облікові не піддається. Тож мимоволі виникає питання: чи розумний народ? Зрештою, що таке МИ? Набір мільйонів Я. І тепер МИ «колективно прозріваємо»?! Абсурд. «Прозріло» дуже багато професійних українців». А уроки історії засвоюють лише окремі індивіди. Бо всі ми різні.

Брак державного мислення у народу, в його лідерів – це трагедія. Сьогодні говорити про народні симпатії до демократів доволі проблематично (навіть у істинно народних обранців рейтинг популярності помітно підупав). Втім, якщо бути абсолютно точним, то насправді при владі ніякі не демократи, не прагматики, а новітні ідеологи.

У «Нарисах з історії філософії на Україні» Дмитро Чижевський виділяє такі особливості українського народного характеру і світогляду, як емоційність, чуттєвість, сентиментальність, ліричність, індивідуалізм, прагнення до свободи, «декоративність» та «плюралістична етика». Так, ментальність нації, на особливості якої вказував ще М. Костомаров (індивідуалізм українців), дається взнаки й сьогодні. Мрійливість українців погано уживається з раціоналізмом західноєвропейського чи американського зразка. Ми знову зациклюємося на етнографічності й культурологічності (досить згадати нав’язливі «шароварні» програми УТ), хоча сучасна доба вимагає новітніх технологій, тотальної інформатизації суспільного буття, якості й точності у вирішенні проблем побутових.

Всі наші нинішні економічні й політичні проблеми значною мірою випливають з давніх імперських настанов (комуністичних і ще давніших – царських). Але не тільки. «На відміну від держав Балтії, де народ був об’єднаний ідеєю національного відродження, від інших країн, що проголосили глобальні, консолідуючі суспільство ідеї, Україна поки що живе вірою – все перемелеться, заспокоїться, налагодиться», – нарешті був змушений визнати колишній глава українського уряду Леонід Кучма.

Але ж саме про це писав ще 1905 року основоположник і перший ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський: «Усі лиха, що їх до сього часу терпить український нарід, від того, що він до останніх часів не поглядав на свою справу національно, а тільки соціально; він не мав ідеалу самостійної України. І так уся довголітня боротьба українського народу проти Польщі, в кінці його самовизначення, уся ця маса втраченої енергії, маса пролитої крови пішла внівець, і головно через недостачу національного ідеалу».

Продукування ефективної, добре продуманої національної ідеї – проблема всіх без винятку держав, що утворилися внаслідок розпаду СССР. Ця проблема хвилює і нинішню Росію. Проте колишня «старша сестра» і сьогодні не може позбутися синдрому месіанства. Вона й сьогодні поривається рятувати світ, замість того, щоб навести елементарний порядок у власному домі, де панують економічний хаос і соціальна анархія. «Русская идея на рубеже тысячелетий – это не только национальная и национально-государственная, но вместе с тем и вселенская идея спасения человечества, спасения всей жизни на Земле. (...). Великая миссия новой России – создание и развитие новых условий человеческого существования, которые будут плодотворны не только для народов России и сопредельных стран, но для всей Европы и других континентов» (Лев Копелєв).

Як бачимо, Україна знову може стати полігоном реалізації глобальних планів Росії, які «будут плодотворны ... для ... сопредельных стран».

Таким чином, проблема вироблення глибоко продуманої власної (не накинутої нам політиками сусідніх і заокеанських держав) національно-державотворчої ідеї, відтак її ефективна реалізація – нині більш ніж на часі. Є й інші підстави для тривоги.

«Значну частину України захопили під свою владу російські шовіністи та їх колаборанти, які глузують з прав теоретично державної української нації, ведуть ніким не приборкувану антиукраїнську кампанію... Парадокс? Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюється намагання, незважаючи на формально проголошену незалежність, продовжувати панування чужоземної російської меншини (що підібрала собі для допомоги денаціоналізованих, зрусифікованих функціонерів) над українською нацією. (...) Немає в світі жодної національної держави, жодного національного уряду і адміністрації, які не те що нехтували б правами власної нації, але своєю бездіяльністю та корумпованістю сприяли б переслідуванню власної нації».

Так вважає відомий український історик Ярослав Дашкевич. І значною мірою має рацію. Отож сама дійсність виносить на порядок денний проблему чіткого формулювання національної ідеї на державному рівні, відтак ефективне поширення її серед мас.

«Національна ідея, – писав 1918 року Томаш Масарик, – це для свідомої людини ціла культурна програма. Коли я кажу: я Чех, мушу мати культурну програму».

Зрозуміло, що плекати в собі національну ідею можна лише на грунті національної свідомості. Бо, як говорив Олександр Потебня, «наші батьки і діди були сильні у своїй народности мимоволі» і, «самі собі того не усвідомлюючи, вони могли ще залишатися українцями»; але «ми вже можемо бути сильні лише свідомістю своєї окремішности».

Парадоксальна ситуація: необхідно розбудовувати суверенну державу, не маючи при цьому об’єднуючої національної ідеї, за відсутності у значної частини громадян яскраво вираженої національної свідомості.

«Є дві передумови витворення національної свідомости, – вважає Олександр Кульчицький, – а саме: 1. існування своєрідної окремішної національної культури, відповідно, високий її рівень та існування прив’язання до рідної культури, 2. існування в розвитку провідних осіб, що стають предметом подиву і пошани і як такі є стрижнем національного об’єднання. Але і тут не зможемо оставатися без деяких застережень. Потенціяльно й релятивно високий рівень української культури не міняє факту, що не розвинулася вона так, як культури великих державних народів, і що розвинулася вона однобоко, з перевагою естетичних, соціaльних і релігійних мотивів, із поминенням політичних, економічних, технічних ціннощів. Особливо від’ємно на формуванні української психіки відбивалася недостача гуманістичних впливів, в яких ідея батьківщини і патріотизму відограла чималу ролю для формування національної свідомости Західньої Європи; а дальший брак духової дисципліни і логічного порядку, властивих католицькій доктрині Заходу, та, з другого боку, брак критично-раціонального первня, видвигненого західньоевропейською реформацією. Безмірно багата галерея наших провідних постатей не містить успішних політичних героїв».

Задаймося питанням: що відповість наша дитина, коли ми її запитаємо: «Хто ти є?» Дуже незначний відсоток скаже: «Я малий українець». Маленький хлопчак чи дівчинка у Польщі на запитання «Кто ти єстесь?» бадьоро і гордо відкаже: «Поляк мали». Як бачимо, самоусвідомлення людини відбувається змалечку. І не останню роль відіграє тут мова, саме мова є своєрідним зародком кристалу духовної єдності нації!

Авторитету видатного мовознавця Олександра Потебні ще ніхто не піддавав сумніву. Ось що стверджував учений: «Мова – це не лише дана система засобів пізнання, так само як і пізнання не відокремлене від інших сторін людського життя Те, що пізнаємо, впливає на нас естетично і морально. Мова – це рівночасно шлях витворювання естетичних і моральних ідеалів».

І ще. В жодному разі не слід забувати одного із застережень Миколи Міхновського: «Коли московська демократія завоює собі державну вдасть в Росії – тоді вона скине машкару «братерства і любови до всіх народів», машкару, якою вона купує досі симпатії поневолених націй Росії...»

Симптоматичним є такий факт: за повідомленням УНІАН, на комп’ютерних ринках Росії з’явилась гра «Війна з Україною». Під час гри російські солдати легко здобувають українські міста, зокрема Севастополь, без особливих зусиль розганяють українські війська... Очевидно, не випадково англійський письменник Джон Гендс працює над новим футурологічним романом про III світову війну, яка почнеться з конфлікту між Україною та Росією...

Все це, звичайно, значною мірою відбувається саме через брак «української ідеї» в нашому посттоталітарному суспільстві.

«Влада, територія, громадянство – це три основи державного думання. А державне думання – це основа державного ділання: політичної творчости, а не політичної руїни» (В. Липинський).

Отож, думаймо по-державному й творімо Україну модерну, інформаційну, на ґрунті національної ідеї, аби встигнути зарезервувати належне їй місце у XXI столітті.

«Універсум», ч. 1, грудень 1993