Тридцять літ тому це був справжній літературний вибух, що по-новаторськи зазвучав в українській літературі у жанрі фантастики. Читачі порівнювали автора з Гербертом Веллсом та Алєксандром Меєровим і називали його продовжувачем їхньої тематики й традиції.

У творчому доробку автора збірки фантастичних оповідань «Таємниця жовтої валізи» (1981) та «Право на істину» (1990). Наприкінці 80-х років минулого століття Олег К. Романчук віддає перевагу публіцистиці. Побачили світ збірка нарисів «Оглянутися в майбутнє» (1989), історичне дослідження «Ультиматум» (1990), дві фундаментальні збірки публіцистичних статей «У пошуках універсуму» (2011) і «Перезаснування України» (2013). Олег К. Романчук є співавтором футурологічного дослідження «На порозі надцивілізації» (1991, 1998), автором навчальних посібників «Системний аналіз у журналістиці» (2008), «Соціальна інформатика (2016). А ще майже чверть століття редагує популярний часопис «Універсум».

Наукова фантастика для автора – це те захоплення в художній літературі, до якого Олег К. Романчук має неабиякий пієтет. Подорожувати сторінками роману з таким замилуванням починаєш мимоволі й сам, навіть якщо досі не захоплювався цим жанром.

Сюжет і гострота пригод оволодівають уже з перших сторінок роману. Почавши мандрівку на аукціоні «Сотбіс», читач згодом опиняється у Древній Греції, Стародавньому Єгипті та Індії. Мандрівка у часі й просторі між століттями, епохами та науково-філософським осягненням світу матеріального і духовного додає романові ще однієї характеристики – пригодницької.

Автору вдається настільки проникливо описувати місця, події, героїв, що в читача мимоволі виникає враження, наче й він є творцем сюжету. Образність і проникливість тексту роблять із уявою читача щось неймовірне на усіх майже 250 сторінках роману. Це не те чтиво, яке можна переглянути під телевізійну рекламу, сидячи на дивані й назавтра забути. Фабула твору заворожує й притягує, що мимоволі абстрагуєшся від навколишнього світу.

Тема Святого Грааля не нова для літератури, однак у цьому науково-фантастичному творі автор зумів віднайти свій оригінальний шлях, який і нині, через тридцять років, що минули від першодруку роману, сприймається з неабиякою цікавістю й захопленням. Бо ретельно виписаний сюжет, пов’язаний з драматичними пошуками розгадки таємниці дивовижного кристалу, який містить у собі закодовану інформацію, винятково цінну для людства, розуміння його призначення у Всесвіті, не залишає байдужим навіть не прихильника жанру наукової фантастики.

Коли читаєш роман, подекуди виникає сумнів, що це текст саме українського автора, оскільки мова дивовижно передає дух того часу (йдеться, зокрема, про Древню Грецію). Створюється враження, наче читаєш роман не Олега К. Романчука, а переклад давньогрецького писання тогочасного автора. Дуже влучно використані деталі, образи, поняття, тому сумнівів у авторстві якогось елліна того часу не виникає. На українськість тексту вказує загострена автором увага на дослідженнях сучасних українських науковців. Вони тут постають як інтелектуали світового рівня, що можуть розгадати чи не найбільш таємничий феномен історіофізики та історіософії. Іван Дзюба колись про цей роман сказав так: «Твір вдало поєднує мотив власне науково-фантастичний з авантюрним, пригодницьким… Роман наснажений гуманістичними думками про людство, як сім’ю народів, про спільність їхньої долі, про майбутнє, про потребу взаєморозуміння у вселюдській солідарності… «Зоряний кристал» читається з цікавістю і користю. До того ж він один із небагатьох науково-фантастичних творів, у яких відчувається виразна українська національна специфіка: і на рівні матеріалу, і на рівні поетики. Якоюсь мірою він зорієнтований на наше самопізнання як народу».

Історична канва твору має надзвичайно розгалужену систему образів і алюзій. Це своєрідна машина часу, завдяки якій читач опиняється то серед запорізьких козаків і французьких мушкетерів, то в якийсь момент уже спостерігає за розвитком подій за участю індійських брамінів, опиняється у товаристві єгипетських жерців і спритних та підступних агентів кайзерівської Німеччини… І як не погодитися з твердженням Олега Покальчука про те, що «розглядаючи «Зоряний кристал» з літературознавчої точки зору, слід віддати належне блискучій композиції твору, вмілому переплетінню фабули та зграбній побудові карколомного сюжету, який би склав честь будь-якій пригодницькій книжці».

Перевидання роману автор доповнив післямовою «Homo informaticus. Чи зможе штучний інтелект розвивати сам себе?». Це вмотивоване логічне розуміння вкрай актуальної сьогодні проблеми інформаційної перенасиченості. Цитує роздуми про сучасний світ всесвітньо відомого соціолога та філософа Зиґмунда Баумана: «Один із найцікавіших та найбільш дивних парадоксів нашого часу полягає у тому, що жодне покоління до нашого не мало доступу до такої маси вже зібраної інформації. <…> Її більше, ніж можемо опрацювати, проаналізувати. І сьогодні це найбільша перешкода для нас. <…> Один недільний випуск New York Times вміщає у себе більше інформації, ніж філософ епохи Просвітництва чи будь-яка інша людина XVIII ст. отримувала за все життя».

Ці алюзії до теми інформаційної перенасиченості сучасної цивілізації вкрай важливі для дослідників в осмисленні історіософських законів існування людства, віднайдення відповідей на численні загадки історії – деякі з них були покладені в основу сюжету «Зоряного кристалу». Автор оригінальним чином осмислює наукові та філософські основи буття та розмірковує над можливими небезпеками для людства, які можуть постати перед ним у разі створення «штучного інтелекту».

«Львівська газета», 17 листопада 2016 року