Українському політичному класові вдалося майже неможливе: своїми деклараціями він ошелешив країну, не повідомивши їй, по суті, нічого раніше незнаного. Хіба пішли з димом останні надії на те, що «нагорі не всі такі», що рівень корумпованості політиків якось залежить від їхньої ідеологічної орієнтації і що ганебна епопея золотого унітазу, Революція Гідності та війна проти смертельного ворога хоч трохи відкоригували шкалу цінностей вітчизняної «еліти».

Великодушний до забудькуватості український народ пробачив би можновладцям неправедні мільйони, вкрадені раритети, незадекларовані вілли тощо, якби вони виконували свої службові обов’язки хоч трохи якісно та професійно. Але де там!.. З-поміж вітчизняних високопосадовців на пальцях можна полічити справді адекватних посадам діячів, позитивні результати чиєї праці були/є очевидними. Решта заслужили репутацію «зрадника», нездари, в «кращому» випадку – такої собі невиразної сірої конячки. Повна неспроможність «еліти» сягнула масштабів національної трагедії України, ставши причиною незліченних її провалів та поразок.

Через засадничу відмінність історичної генетики, традицій та культури влади порівняння українського істеблішменту з правлячими класами країн «класичної» демократії є некоректним. Натомість ми можемо й мусимо порівнювати українську «еліту» з російською, оскільки, по-перше, історико-культурні відмінності в цьому випадку принаймні «не ріжуть очі», а по-друге, в російсько-українському, як і у будь-якому міжнародному, протистоянні наявні елементи змагання еліт. Державні верхівки обох націй вийшли з тієї самої «сталінської шинелі», здобули схожу освіту, всотали в себе ту саму культуру; «не перед камерами» їхні представники розмовляють однією мовою, практикують однаковий спосіб життя, нераз навіть дружать сім’ями та бізнесами… Згуртований ж довкола кремлівського самодержця правлячий клас Росії «в дії» становить цілковиту протилежність українським «елітаріям»!

Справді, хіба Путін не може пишатися своїми пропагандистами, які не лише забезпечили йому безоглядну підтримку співвітчизників, а й майже змусили світ повірити, що очевидна агресія проти сусідньої держави є нібито її «внутрішнім» конфліктом?.. Хіба він не має за що похвалити генералів: західні експерти, які ще недавно називали Росію «Буркіна-Фасо з ядерною бомбою», сьогодні визнають, що в разі прямого зіткнення між НАТО й росіянами саме НАТО може виявитися слабкою стороною?.. На ласку ВВП заслуговують і російські фінансисти – після двох із половиною років військових авантюр та економічних санкцій держава залишається платоспроможною, а основна маса її населення ще не відчула якогось значного погіршення…

Мєдвєдєв і Матвієнко, Лавров і Шойгу, Гундяєв і Таджуддін, Соловйов і Кісєлйов, Дугін і Вассерман, Гіркін і Козіцин… Тисячі політиків і адміністраторів, дипломатів і військових, господарників і чекістів, ідеологів, пропагандистів і «реконструкторів» завзято працюють для розбудови «русского мира», забезпечуючи свого лідера дедалі новими знаряддями втілення його сатанинських задумів. Так, ці люди нераз цинічні й аморальні, схильні до протекції й кумівства, не менше від своїх українських колег полюбляють дорогих повій та коштовні брязкальця… Однак ні в кого не виникає відчуття, що вони перебувають не на своєму місці чи обстоюють інтереси якогось іншого суб’єкта, ніж путінська Росія! Очевидна відмінність у цьому мµіж російським та українським істеблішментом чомусь не стає предметом жвавого обговорення та ґрунтовних досліджень.

Намагаючись зрозуміти цю відмінність, мусимо подумати, по-перше, про те, чи був би злобний кремлівський карлик таким же успішним у своїх починаннях та оточений сонмом відданих справі виконавців, якби його цілі виявилися суголосними світовим трендам поступального розвитку, наприклад, забезпечити неухильне верховенство права на Русі, вкрити велетенську країну мережею модерних автобанів, підтягнути впосліджену «глибинку» до рівня столиць, зробити Росію осідком поступу та високих технологій тощо?.. Інакше кажучи, чи не самий вибір мети визначив приголомшливий «тріумф» кадрової політики російського самодержця?

Так, Путін геніально перепрограмував державу. Він запропонував їй ідею, тисячами «нитей» пов’язану з традиціями, звичаями, історією Росії, однаково близьку елітам і плебсові, сталіністам і «лібералам», етнічним росіянам і тим, хто лише після відчайдушного спротиву став частиною «русского мира»... Допоки кремлівські владоможці намагалися бодай імітувати ліберальні реформи в дусі ідей Сахарова–Гайдара, вони мали величезні проблеми з добором виконавців і наражалися на шалений спротив людського матеріалу, який руйнував всі їхні задуми. Варто було їм заговорити про «деды воевали» і «мочить в сортире», поставити на порядок денний «вставание с колен» и «возрождение могущества Отечества», як опір майже зник, а здібні кадри, здатні із півслова розуміти та з ентузіазмом підхоплювати ідеї свого лідера, почали з’являтися ніби самі собою.

Однак ідея «вставания с колен» не може не суперечити з іншою ідеєю, жодною мірою не менш популярною, історично й звичаєво закоріненою в «русском мире», ніж «гордость за Отечество»... Корупція в Росії пронизує згори донизу всі клітини соціального організму, її поширеність і практичну нездоланність змушені визнавати навіть найвідданіші путінські клеврети. Цей потужний чинник задає зовсім інші імперативи кадрової політики, ніж ті, яких вимагає «вставання з колін». Хіба ми не бачимо, як українська корупція нівелює всі поділи на патріотів і запроданців, «правих» і «лівих», реформаторів і консерваторів тощо? Хіба не постає вона безжальним Термінатором, який системно руйнує демократію й державу, «обнулює» плани поступального розвитку та мінімалізує здатність до опору ворогові?..

Водночас у Росії цей самий чинник, створюючи певне «тертя» в коліщатах імперської колісниці, не позбавляє її здатності рухатися вперед! Так, багато крадуть… Але російські вояки висаджуються в Криму чудово споряджені й з повним боєкомплектом. Так, на посади призначають «по блату»… Однак усі «спецоперації» Кремля сплановані добре вмотивованими професіоналами. Так, судочинство тримається на хабарах… Проте жодний російський суддя за жодний хабар не випустить з-за ґрат ув’язненого українця!

Несхожість впадає у вічі, за нею не можуть не ховатися важливі відмінності між двома близькими за походженням і культурою соціумами. Що це за відмінності?

Навіть воюючи між собою, українці й росіяни продовжують залишатися «братніми народами», несхожими на успішні нації сучасного світу. Їм майже однаковою мірою притаманні правовий нігілізм, ірраціональність, патерналізм, високий рівень залежності від «зеленого змія» тощо. Їхні національні «філософії влади» є також близькими. Обійнявши владну посаду, ті й інші схильні розглядати керовану ними структуру (бізнесову, державну, громадську абощо) як вотчину, котра має щедро годувати свого господаря. Всі «вдосконалення» структури, а особливо кадрова політика провадять лише до цієї мети. Усвідомлюючи свою неадекватність, тимчасовість обіймання посади та жорстокість конкуренції в середовищі допущених до корита, можновладець зазвичай робить висновок, що треба хапати все й одразу, використовуючи найменшу нагоду для збагачення, вивищення, налагодження «схем» та зв’язків!

Зворотним боком такої постави є вороже ставлення владних персон до осіб, які, навпаки, бачать свій інтерес у вдосконаленні статутних функцій очолюваних ними структур. Люди талановиті, творчі, небайдужі, закохані у справу, а не в посаду є для господарів владних кабінетів антиподами, «зачистки» яких вимагає не просто шкурний інтерес, а засади буття постсовєтських еліт… Щодо таких людей ніби спрацьовує команда «Фас!» – їх «вираховують» наперед, безжально цькують у випадку проникнення всередину структури; всіма способами «перевиховують», примушуючи зрештою замовкнути, забратися геть, щезнути.

Така філософія влади притаманна, на жаль, цілому суспільству: елітам та контрелітам, колишнім партократам і колишнім дисидентам, «ментальним європейцям» і прибічникам «русского мира» тощо. Навіть затяті опозиціонери й правдоборці, опинившись у коридорах влади, на диво стрімко опановують управлінські практики своїх попередників… А тепер – увага! У цьому пункті схожість між українцями й росіянами різко закінчується й починається та відмінність, яка для долі «проекту Україна» може виявитися фатальною.

Одним із парадоксів російської історії є періодична поява на чолі заскнілої та консервативної імперії самодержців-пасіонаріїв. Усі вони однією півкулею свого мозку цілковито належали абсолютистсько-бюрократичному режимові, засади якого не наважувалися похитнути навіть у думках, а другою… продукували амбітні ідеї, якими самі ж не на жарт переймалися: «вікно в Європу», «дайош Константинополь!», «світова пролетарська революція», «прорив у космос» тощо. Ці ідеї не були зумовлені природним розвитком суспільства; їхня реалізація, слабо забезпечена наявним потенціалом, щоразу вимагала граничного напруження всіх сил та ресурсів держави.

Опиняючись у такій ситуації, самодержці-пасіонарії поставали перед потребою робити певні кроки, які суперечили логіці Системи. По-перше, вони мусили заразити своїми ідеями бодай частину правлячого класу – загалом тупого, егоїстичного та бездіяльного. По-друге, проштовхнути на керівні посади, нераз в обхід «табелів о рангах» та незважаючи на шалений спротив консерваторів, достатню кількість «людей діла». По-третє, відкрити двері соціальних ліфтів перед тисячами здібних індивідів з усіх станів та верств суспільства: вояків і чиновників, науковців і «технарів», ідеологів і митців… При тому засади абсолютизму/тоталітаризму не підлягали жодній ревізії й усі кадрові революції мали відбуватися паралельно з посиленням самовладдя та безправ’я.

Така традиція зробила російську філософію влади засадничо дуалістичною. З одного боку, вона ґрунтується на вотчинному світогляді й принципах на зразок «тащить и не пущать», «я начальник – ты дурак»тощо. А з іншого, чутливо реагує на імперські потреби Російської держави. Це парадоксальна, суперечлива, але водночас тривка єдність на зразок корпускулярно-хвильового дуалізму… «Власть тьмы» на одному й «тьма власти» на другому полюсі соціальної піраміди залишаються непорушними. Однак, незважаючи на це, зберігаються певні «стежки нагору» для здібних людей з активною життєвою позицією. Зазвичай вузькі, ці стежки здатні стрімко розширюватися на хвилі чергової «великої ідеї», ставати доступними для багатьох пошукачів успіху – навіть тих, які не належать до панівного етносу чи конфесії, не відповідають поточним соціальним стандартам, мають «прогрішення» перед режимом абощо.

Натомість для української традиції досвід амбітних національних проектів є цілком чужим. Жодний український правитель не висував перед нацією якоїсь величної мети, жодний режим не потребував розпорядних адміністраторів (не плутати зі «смотрящими»!), мужніх вояків, геніальних учених, талановитих митців. Якщо українці й почерпнули щось із російського «дуалістичного» підходу, то цей досвід ніяк не співвіднесений в їхніх головах саме з українськими практиками та проектами.

На відміну від російської, українська філософія влади позбавлена дуалістичних суперечностей. Владна персона прагне повноти влади (не є важливо, з корупційною чи якоюсь іншою метою) винятково задля себе самої, вважаючи підлеглих нижчими істотами, які мають вповні визнавати свій статус та чинні правила гри. Усі кар’єрні драбини вона воліє тримати під жорстким особистим контролем, упокорюючи або позбуваючись ( і то по змозі показово) тих, хто в будь-який спосіб, надто ж непроханими ініціативами та нестандартними ідеями, виказує свою ненижчість. Хай підвладна структура не має досягнень, не виконує статутні обов’язки, втрачає найкращі кадри, наближається до фіаско тощо – всередині її має бути збережена повна керованість і непорушність ієрархії!

На цю «традиційну» філософію накладається обставина, породжена новітніми практиками «державотворення по-українськи» – анонімність реальної влади над людьми, структурами та процесами. Часто-густо особи, які позірно обіймають високі посади чи вважаються власниками великих маєтностей, насправді представляють інтереси більш потужних, але непублічних гравців. Ясна річ, марно чекати від таких «керівників» сміливих рішень та ініціативних учинків.

Для російської філософії влади модельним став приклад «архангельського мужика», який заснував перший університет країни. Рибалка з далекого села ніколи не сягнув би таких вершин без впливових покровителів, які, сприяючи «безрідному» юнакові, діяли всупереч панівній моралі свого класу, зате в інтересах нації та держави. Натомість для вітчизняних можновладців, схоже, взірцем для наслідування стала історія про те, як нечисленна, маловпливова українська професорська громада Львівського університету спромоглася об’єднатися, натиснути «де треба» і, долаючи опір поляків та німців, провалити призначення Івана Франка професором цього закладу!

Нація, яка систематично цькує та переслідує свої найбільш продуктивні та креативні елементи, приречена довіряти виконання більшості функцій людям байдужим, випадковим, некомпетентним. Чи не тому, гортаючи українські видання, переглядаючи вітчизняні телепрограми, сайти тощо, нераз ловиш себе на думці, що їх робили некомпетентні й глибоко байдужі люди? А хіба не такі самі особи керують сферою матеріального виробництва, приймають управлінські рішення тощо?.. Страшну ціну платить українство за небажання позбутися таких підходів. Вмирають підприємства, міліє потік інвестицій, розвалюється «оборонка»; найпотужніші в повоєнній Європі демократичні революції завершуються нічим. Громадяни, які перестають розрізняти добро і зло, готові продавати свободу за «кіло» гречки або й тікати світ за очі зі своєї Богом даної землі.

Свого часу, аналізуючи болісне й малоуспішне становлення країн так званого «третього світу» як незалежних держав, автор звернув увагу на особливості поведінки їхніх лідерів і, ширше, цілого прошарку причетних до влади осіб. Парадоксальним видалося те, що саме нації, які тривалий час не мали самоврядування і власних владних еліт, заховують особливо «глибоку» філософію осягнення, утримання й публічного демонстрування влади! Для їхніх очільників влада стає основним сенсом буття: її палко жадають, всіма способами виборюють, понад усе цінують і НІКОЛИ добровільно не віддають, використовуючи винятково для задоволення власних та групових інтересів, хай на згубу решті суспільства. На диво, еліта тих країн, які лише нещодавно й нераз дорогою ціною вибороли свою державність, менш за все здатна керуватися державними інтересами. Зміна перших осіб чи правлячих режимів не порушує засади цієї ідеології; часто навіть ті діячі, які з честю пройшли тернистий шлях змагань за незалежність і свободу, на владних посадах виявляли себе банальними корупціонерами.

Ще у студентські роки дізнався від камерунського знайомого про таку важливу реалію політичного буття його батьківщини, як «плем’я Президента», між представниками якого традиційно розігруються всі номенклатурні «призи». Ця цінна інформація «морально підготувала» мене до ситуації, коли українську політику почали визначати олігархічні клани – «дніпровський», «донецький», а згодом і «вінницький»…

Національна незалежність передбачає заміну чужої управлінської еліти на вітчизняну. Для багатьох молодих держав саме цей перехід виявився фатальним! Чужа влада, хоча дбала насамперед про інтереси метрополії та зневажала тубільців, все ж володіла певними традиціями, етикою та культурою управлінської діяльності, заховувала інстинкти самозбереження та ментальні гальма, яких критично бракувало доморощеним «елітаріям», схильним вбачати у владі лише засіб вивищення й збагачення… Україну спіткала та сама біда. Великою мірою вона стала жертвою того, за що змагалася так завзято й тривалий час безуспішно – свого суверенітету.

Саме українська еліта торує Україні шлях до національної катастрофи. Заплющувати очі на цю обставину вже неможливо, «не працюють» і традиційні націоналістичні концепти явища (мовляв, вона насправді зовсім не українська), адже йдеться не про етнічну природу вітчизняного істеблішменту, а про його походження з лона реального українського суспільства. У цьому сенсі «Азіров» є таким самим українцем, як і Каськів чи Лазаренко… Зрештою, еліти багатьох країн, зокрема й успішних, є амальгамою з «місцевих» елементів і прибульців.

Деякі «оптимісти» вважають, що верхівці просто треба дати можливість досхочу «нахапатися», а тоді вона почне дбати про більш високі матерії, ніж набивання пельок та кишень. Годі розділити цей оптимізм, коли історичні приклади свідчать, що формування повноцінного істеблішменту інколи може забрати не одне століття... Ніхто не годен прорахувати, скільки триватиме епоха «дикого збагачення» української протоеліти й які виклики спіткають за цей час фактично обезголовлену націю.

Вестернізоване крило української демократії намагається прискорити цей процес, прагнучи тісніше прив’язати Україну до західного світу, а відтак забезпечити зовнішній «євроінтеграційний» тиск на українську владу. Досвід сусідніх з Україною держав ніби підтверджує слушність цих планів, однак маймо на увазі, що нині відбувається стрімке звуження «вікна можливостей» для такого розвитку подій. Набувши величезний досвід розчарування в Україні, перебуваючи далеко не на піку своєї могутності й стикаючись зі щораз новими викликами, Захід дедалі відвертіше воліє дистанціюватися від українських проблем. Ба більше, вектор західного тиску змінює свій керунок із модернізаційного на промосковський…

Несталий і непевний західний тиск має бути доповнений тиском внутрішнім, створюваним українським громадянським суспільством. Його структурам час перестати вважати бажаним успіхом «проштовхування» у владні кабінети кількох своїх представників; позбутися ілюзій, що тим вдасться змінити владу «зсередини». Навпаки, треба плекати серед громадян культуру неучасті у владно-олігархічних оборудках – на зразок тієї, яку розвивають поневолені нації, не бажаючи мати нічого спільного з починаннями своїх зверхників. Згрубша кажучи, це культура «робімо все без них і не так, як вони».

Треба створювати в економіці, громадському житті, інформаційному просторі тощо майданчики й зони, незалежні від влади й олігархату з їх невмирущими традиціями корупції та брехні. Не перемога «наших» на олігархічних виборах, а розширення таких зон означатиме реальне перезавантаження та перепрограмування суспільства. Прокинувшись одного разу в цілком іншій країні, «еліта» або зрозуміє, що їй уже пора «з речами на вихід», або ж муситиме пристосовуватися до нових, не нею сформованих розкладів.