Чому автор звертається до теми «русифікація Брайтона»? Лише для того, аби зауважити, що цей процес не спирається на жодну законодавчу базу. Жоден закон США не запроваджував, не заохочував, навіть не припускав можливості лінгвокультурних змін упродовж останніх десятиліть. Жоден уряд, установа, політична партія чи громадський комітет не ставили собі за мету зробити Брайтон російським. На цьому прикладі ми бачимо стрімку й вочевидь «результативну» русифікацію, яка є наслідком спонтанного самовираження тисяч людей, виявом синергії їх природних мовно-національних устремлінь.

Мимоволі замислюєшся, чи може українець де-небудь у світі відчути себе господарем, приміром, як «росіянин» на Брайтоні? Де можна побачити таке ж спонтанне, природне, законом не передбачене й жодним чинникам не підзвітне творення органічного українського середовища? Наразі ніде – ні в шахтарській Дружківці, ні в стольному Києві, ні у княжому Львові. Чи мають сенс правові акти на захист мови, яка втратила здатність до самовідтворення й самопоширення?

Русифікаційний смерч шаліє над Україною. Повсюдно наша «калинова» нагадує кущ із перерубаним корінням; спроби штучного насадження української мови не мають жодного сенсу без відживлення її кореневої системи. Лише самодостатня мова володіє здатністю до виживання та експансії. Відновити самодостатність мови бодай на частині українських теренів – ось реальне to be or not to be нашого сьогодення.

На тлі цієї нагальної потреби зміцнення державнеості не може не дивувати та обставина, що прапором оборонців українського слова стало щось цілком протилежне. Вони обстоюють посилення державної опіки над мовою, сподіваючись компенсувати в такий спосіб наслідки тих знущань, яких вона зазнала за чотири століття брутальної неволі українства. Заклик до державного відродження мови червоною ниткою проходить через «проукраїнську» літературу та публіцистику від початків горбачовської «гласності» й дотепер.

Авторові вже доводилося писати про те, що ідея відродження мови зусиллями держави суперечить світовому досвідові успішних мовних змагань. Якщо насадити чужу мову держава інколи здатна, то відродити зганьблену й понижену, але свою питому може тільки громадянське суспільство. Ми ж воліємо більшої опіки над мовою, яка втратила життєздатність. Чи нема протиріччя між першим і другим? Чи є багато прикладів, коли посилення сторонньої опіки над будь-яким об’єктом (дитиною, установою, соціальною групою) перетворювало цей об’єкт на більш самостійний та життєздатний? Наше «калинове диво» потребує не державної опіки, а цілком іншого.

***

Чверть століття малоуспішних змагань за повернення українського слова в його рідну домівку засвідчують конечну потребу переосмислення мети цих змагань. Що саме не задовольняє адептів «української України» в поточному стані речей; які стратегія й тактика можуть бути успішними за реальних можливостей та ресурсів? Злива виступів та публікацій з мовної тематики дає, на диво, вбогу поживу шукачеві відповідей на поставлені питання.

Українське слово тривалий час зазнавало адміністративно-правових утисків, тож ми «за інерцією» схильні вважати, що така практика триває дотепер і що саме в ній слід шукати «коріння зла». Чи справді це так? Звернімося до національного законодавства. Гортаючи стоси законів та підзаконних актів у пошуках тих, якими встановлено режим дискримінації українського слова, натрапимо хіба що на сумнозвісний «закон Ківалова-Колесніченка» та низку суголосних із ним постанов місцевих рад окремих регіонів, згодом здебільшого скасованих Києвом.

Вчитаймося у ці тексти. У них не йдеться про заборону вживати українську мову! Так, нам болить, що законодавець допускає на «канонічній території» українського слова не лише його використання. Інакше кажучи, запроваджено квотний принцип там, де, на нашу думку, має діяти безумовна монополія українського слова. При цьому чомусь не звертаємо уваги на те, що українство істотно НЕ ДОБИРАЄ наданої йому квоти! Що воно неспроможне використати/застосувати навіть ті права та можливості, які успішно використовують інші національні громади в ситуаціях узаконеної двомовності.

Свідомого українця болить неприсутність живого українського слова в Донецьку й Сімферополі, Харкові й Одесі, Дніпропетровську й Запоріжжі тощо. Однак мусимо визнати, що на війні за виживання/відродження мови південно-східні регіони не є і не можуть бути нині критичною ділянкою бодай через те, що за фактом вони українській мові не належать. Їхні мешканці впереваж є послідовними й органічними у своїй російськомовності, відтак «підчепити» їх практично нема за що.

Натомість на історично україномовних теренах від Ужа до Ворскли панує потворний суржик; «місцеві» масово скуповують «Факты» й «Бульвар Гордона», мов мухи в павутинні зависають у «рунеті», озвучують весілля російською попсою тощо. Бізнес і криміналітет на цих теренах всуціль російськомовний, на поталу «велікаму і маґучєму» мовчки віддано місцевий медійний простір… Хіба не зрозуміло, що саме тут проходить нині фронт російщення, тут вирішується доля мови і перші перемоги можна і треба здобувати тільки тут?

Справді критичною для долі української мови обставиною нині є не законодавчі перешкоди, не обмеженість терену її реального поширення, а втрата нею повнофункціональності навіть у межах цього терену. Цей факт, можливо, не помічають україномовні з дитинства, або ж здобули гарну філологічну освіту, однак його болісно відчуває кожний, хто намагається перейти на українську, зробити її повноцінною мовою свого повсякдення. Тож як би не тішили нас окремі факти такого переходу (див., наприклад, https://www.facebook.com/perehodnamovu/), вони наразі приречені залишатися поодинокими. Натомість відступникам від українства стелиться широка й рівна дорога, вимощена неукраїнськими або антиукраїнськими телепередачами, комп’ютерними іграми, інтернетом тощо.

***

Кожній мові треба мати надійне запілля у вигляді території, де мова ця зберігає монополію на озвучення довколишнього світу. В базисному ареалі мову використовують усі верстви людності в усіх царинах свого буття, а відтак повсякчас народжуються нові терміни, звороти, інтонації… Розвиток мови стає полем самовиявлення найширшого національного загалу. Водночас пересічний громадянин, звіряючи своє мовлення з мовленням інших представників тієї ж лінгвокультурної спільноти, стихійно запозичає її усталені норми й правила.

Для мов із потужними базисними ареалами виникнення периферійних багатомовних «майданчиків» є природним викликом, з яким можна й треба давати собі раду. Природно, що на таких майданчиках національна мовотворчість зазнає сторонніх впливів, однак для виправлення деформацій існує базисний ареал… Всередині його накинуті запозичення проходять крізь фільтри автентичної мовосвідомості, відбувається постійне відтворення/вдосконалення норм правильної мови та еталонного мовлення. «Поразки» мови на периферійних майданчиках не становлять значної небезпеки, допоки вона залишається неушкодженою на своєму базисному терені. Навіть «безумовна капітуляція» мови на такому майданчику може виявитися тимчасовим явищем, як то бачимо, приміром, у південно-західних штатах США, свого часу анексованих в Мексики, де нині відбувається потужний «контрнаступ» іспанської.

Цілком інакше стоїть справа з тими мовами, ціла територія поширення яких перетворена на багатомовний «майданчик». Їм у повному сенсі «нема де перевести подих», сформувати та озвучити власну цілісну картину світу. Становище таких мов можна порівняти зі становищем сімей, вимушених свої проблеми з’ясовувати при сторонніх.

Мова без базисного ареалу майже завжди виявляється маловживаною в деяких царинах – адже на тому самому терені між етнічними спільнотами існує більш чи менш виражений «поділ праці». Її носіям часто й нераз «на ходу» доводиться перекладати іншомовні тексти; в їхній свідомості volens nolens присутня велика кількість «позичених» мовних конструкцій, які не зазнають «фільтрування». Відтак еталон правильного мовлення зникає або стає недоступним для загалу; формується фонд потрібних у повсякденній практиці чужих термінів, виразів, зворотів тощо, які не мають точних відповідників у рідній мові. Дедалі ширші групи мовців починають відчувати потребу спілкуватися нерідною мовою – спочатку ситуативно (скажімо по роботі), а потім і на постійній основі. Зрештою, нове покоління прагматично зауважує, що вживання рідної мови перетворилося на обтяжливий обов’язок, і то не знати перед ким... При цьому про політичне насильство не йдеться – позбавлені базисного ареалу мови «успішно» вимирають без жодного насильства.

Чи можна зберегти такі мови при житті? Аби відповісти на це питання, спробуймо докладніше розглянути структуру базисного ареалу. За давніших часів це поняття могло означати географічну територію, яка внаслідок обставин залишалася одномовною. Доба Просвітництва внесла свої корективи, зробивши пресу, літературу, університетську кафедру, театральну сцену та інші штучні середовища стратегічно важливими «територіями» функціонування мови. Приміром, сучасна «правильна німецька» сформувалася спочатку як суто письмова мова (її розробив Лютер для свого славнозвісного перекладу Святого Письма), потім дістала фонетичне оформлення на театральній сцені (т. зв. Bühnendeutsch, себто сценічна німецька), і лише в ХХ ст. зазвучала на вулицях та в людських оселях. Сьогодні, в добу масової електронної комунікації, коли живе спілкування суттєво поступається комп’ютерному, скелет базисного мовного ареалу формують електронні ЗМІ на чолі з телебаченням – наймасовішим комунікативним знаряддям. Голубий екран спроможний без участі чиновників, силовиків чи мігрантів перетворити на двомовний майданчик навіть споконвічно одномовну територію, але він же здатний великою мірою компенсувати брак такої території на мапі…

Зауважмо, що мовна політика багатьох ЗМІ «порушує» принцип адекватного відображення довколишнього світу. Так, у США іспаномовні телеканали «чомусь» подають суто одномовну картину строкатого американського життя. В «Грінголандії» майже всі значні продюсери та митці-«латінос» у житті більше говорять англійською, однак, приміром, в популярній передачі «Tengo talento, mucho talento!» (аналог нашої «Україна має талант!») годі почути англомовні коментарі ведучих, репліки членів журі тощо… Успішне національне відродження поспіль двомовних Каталонії та Країни Басків великою мірою спирається на систему рідномовних ЗМІ, включно з телеканалами. Двомовні тут теж існують, але національний рух надійно підпертий розлогою мережею тих мовців, які піклуються про чистоту рідного слова. Жорстких норм одномовності дотримуються телевізійники Узбекистану, Вірменії, Азербайджану… Зрештою, навіть за совєтських часів на українських телеканалах, хай змаргіналізованих на тлі «всесоюзного телевидения», безумовно домінувала українська мова й були чинними певні стандарти мовлення.

Сьогодні геть усі вітчизняні канали перетворилися на двомовні майданчики, де ніхто не дбає про жодні стандарти, а українське слово звучить або в супроводі російського, з коментуванням російською тощо, або просто не звучить. Попри формальну рівноправність мов та мовців, ідея домінантності, нормативності, «нормальності» на таких майданчиках саме російської мови та обтяжливої факультативності української «прочитується» з обстановки екранного дійства, дається взнаки в нюансах на кшталт перекладу «надто українських» слів та зворотів «на чєлавєчєскій язик» у серіалі «Одного разу під Полтавою»… Тут годі розрізнити, де саме закінчується «гібридна» війна Луб’янки проти українства й починає даватися взнаки «природна» мовна орієнтація власників, топ-менеджерів, продюсерів та інших осіб, які роблять погоду на вітчизняному голубому екрані.

Українську культуру успішно творили і неукраїнці; в її середовищі знаходили себе люди, далекі від неї за походженням, вірою. Натомість майже всі провідні діячі «сучукрТВ», незалежно від їх «паспортної» національної приналежності, однозначно перебувають поза полем цієї культури й дивляться на українство «збоку». Іноді їхній відсторонений погляд бачить перед собою кумедно-симпатичних тубільців (як-от у серіалі «Останній москаль»), інколи – ненависних опонентів «русского мира» (що яскраво продемонструвала шеф-редактор «Інтера» Марія Столярова), в більшості ж випадків ці «дами і гаспада» просто не помічають, або не бажають помічати нічого українського. ».

Цей українофобський Карфаген мусить впасти – інакше годі мріяти про жодне відродження українського слова. Ми конче мусимо обзавестися власним телебаченням, українським не лише за місцем отримання ліцензії на ефірні частоти. Це настільки важливо, що якби авторові цих рядків довелося голосувати на референдумі про «двомовність», причому адепти останньої гарантували би, що українці матимуть таке ж телебачення, яке мають, приміром, баски та каталонці у своїх двомовних автономіях, він, імовірно, проголосував би «за»...

Реорганізація на національних засадах будь-якого з чинних телевізійних каналів є справою такою ж безнадійною, як і перетворення потебеньківсько-пшонківсько-шокінської Генпрокуратури на орган дотримання верховенства права… Новий канал мусить починатися з чистого аркуша, а власне – з авторитетної й дієспроможної Громадської ради. Попереднє обговорення нею концепції майбутнього каналу може тривати кілька місяців – термін не задовгий, якщо пригадати, які сцілли та харибди треба оминути новостворюваній структурі, аби справа не завершилася черговим фіаско. Перелік можливих небезпек не претендує на вичерпність – це цілком реальні загрози, які вже скомпрометували не один багатообіцяючий проект з сучасної історії нашого національного відродження:

1. Небезпека завчасної комерціалізації каналу та появи ще одного рупору олігархічного мовлення. На достатній, не менший від кількох років термін, нову структуру треба убезпечити від будь-якої можливості такого розвитку подій.

2. Небезпека постання інституції принципово дотаційної, приреченої залишатися «річчю в собі», неспроможною конкурувати та вигравати в конкуренції. (Пригадаймо, що русифікація здійснюється переважно коштом самих українців, приносячи русифікаторам неабиякі дивіденди).

3. Небезпека одержавлення та державного втручання. Категорична вимога «не допомагати» має бути адресована не лише державі, яку маємо (її багато хто вважає «неукраїнською», «антиукраїнською»), а будь-якій державі, незалежно від того, очолюють цю державу Ківалов з Табачником чи Лариса Масенко з Іриною Фаріон…

4. Небезпека, можливо найгрізніша, перетворення шляхетної справи на такий собі проектик-годівничку під чийогось кума-брата-свата, чи під себе, коханого… На превеликий жаль, такі хуторянські амбіції притаманні найширшим верствам українства, включно з найбільшими патріотами. Питання про те, як прищепити новій структурі надійний імунітет від цієї без перебільшення національної хвороби є ключовим.

5. Небезпека створення чергового «закритого акціонерного товариства» – замкненої структури, можливостями якої користається лише вузьке коло «своїх людей». Частина сучасних «проукраїнських» партій, громадських організацій, видавництв, творчих спілок тощо нині значною мірою є саме такими структурами…

6. Небезпека формування арени змагань між окремими течіями та орієнтаціями всередині українства замість творення потужного чинника обстоювання загальнонаціональних інтересів.

У кожному процесі відродження пониженої та напівзабутої мови неминуче постають десятки складних питань. На яку діалектну базу спиратися? Яким правописом користуватися? Як ставитися до іншомовних запозичень? Більшість таких питань не мають єдиної «правильної» відповіді – різні нації розв’язували їх по-різному, в багатьох випадках так і не дійшовши до остаточного варіанту.

7. Небезпека перетворення Громадської ради на ще одне неплідне дерево українського саду. Слабким місцем багатьох починань українських інтелектуалів (як-от «Унівська група», ініціатива «Першого грудня» тощо) було те, що всі їхні учасники розглядали ці починання як «громадське навантаження», якому мали жертвувати власний дорогоцінний час. Тому в складі Громадської ради мають бути особи, для яких головною справою є/стане саме цей проект.

8. Небезпека опинитися на фінансовій мілині на початку підготовки проекту чи в його вирішальній фазі.

9. Небезпека надмірної «історизації» контенту. Годі заперечити надзвичайну важливість порушення українськими медіями історичних, історико-культурних, фольклорних тем і т. ін. Проте зосередженість на фольклорній тематиці може сприйматися як архаїка, демонстрування безперспективності та неконкурентоспроможності українства.

Небезпека створення «просто ще одного каналу», хай україномовного, але не кращого і не привабливішого за вже існуючі. Українству потрібен інший, новий старт, модерна модель майбутнього; осередок змін, які поринуть нестримним потоком, перекреслюючи попередню добу пониження й самозречення…

Небезпек, як бачимо, чимало, вони вельми серйозні й оминути всі буде вкрай непросто. Тому бажано, аби процес розпочали одночасно 5-6 незалежних одна від одної Громадських рад. Хай би кожна плекала свій проект національного каналу – тоді з великою ймовірністю бодай 1-2 з них можуть виявитися успішними.

…Узіель Галь, творець славнозвісного ізраїльського автомата «Узі» пригадував той піднесений настрій, з яким він працював над своїм дітищем: «Нарешті єврейський народ матиме свою власну зброю!» Перший «справді український» мусить стати саме такою нарешті своєю власною зброєю відроджуваного українства, набагато грізнішою за «стволи», й духом створення цієї зброї мають бути просякнуті в новій структурі геть усі: від топ-менеджерів до техперсоналу. Це – готовність працювати поза графіком; нехтування статусними відмінностями; розкриті обійми для кожного, хто здатний «зайти в проект» і зробити його ще кращим.

До працівників нової структури доведеться попервах висувати жорсткі й часом нестандартні критерії профпридатності. Передовсім це відсутність досвіду роботи в «украінском тєлєвідєнії», або ж сувора переатестація тих, хто таким досвідом диспонує. Низка спеціальних тестів повинна виявити органічність українського світогляду осіб, які проходять відбір. (Автор читав десь, що ректор одного вишу перевіряв, якою мовою розмовляють діти претендентів на посади. Не впевнений, чи це правда, проте певна рація в такому підході таки є). Треба докласти зусиль, аби забезпечити бодай топ-менеджерам можливість стажування на каталанських, басконських, валлійських або інших телеканалах, які успішно дають собі раду в умовах фактичної двомовності. Додаткового обговорення потребує питання, на яких посадах у структурі «Першого справді національного» могли б працювати іноземні фахівці.

Національне телебачення є потрібним, але недостатнім чинником для ревіталізації українського слова й самого українства. Читач, імовірно, вже здогадався, що йдеться про створення не одинокого «каналу, де всі розмовляють українською», а центру, своєрідного ядра широкої й різнопрофільної медійної мережі, яка має нестримно розростатися й яка на певній стадії викличе масові громадянські ініціативи за відмову від російськомовних медій. Щойно їхні власники відчують наслідки таких ініціатив на своїй кишені, як почнеться ланцюгова реакція їхнього «прозрівання» та мовно-культурної переорієнтації… Так, у демократичному суспільстві масове телебачення є телебаченням комерційним. Але в нашому випадку воно гостро потребує – і ще довго потребуватиме – певного взірця, «еталону українськості», авторитет якого застерігатиме медіа-ділків від безтямного улягання інерції російщення.

Щойно всі соціальні ніші державного організму заповнить українське слово, тоді можна буде почати вести мову про його територіальну експансію. Вирішальним моментом у цьому процесі має стати відродження самостійної мовотворчості української спільноти, або, дещо спрощуючи проблему – ревіталізація власне українського сленгоутворення. У вузькому колі відданих справі мовознавців та інтелектуалів цю проблему годі вирішити – до її розв’язання мають бути залучені найширші верстви українства.

Закінчення буде