Але є речі про які не домовишся. Уповільнений в тисячі разів процес наростання клітин нової шкури під старою все ж відбувався. І близько чотирьохсот останніх років Змій відчував, як докучає по лінії хребта гарячий свербіж, як він перекидається на підчеревину, як горить шкіра на губах. Цей, чисто біологічного характеру, неспокій співпав із часами, коли в краї ішли карколомні, непередбачувані зміни у довкіллі, і важливо було чи не кожні півстоліття пристосовуватися до змін і навіть, всупереч своїй природі, плазувати по-іншому. Та все має свою межу.

Десь із чверть віку тому Змій відчув – час. Нова шкура наросла під старою, із химерним розфарбуванням під Червону добу, яке було найбезглуздішим від часу Райського саду. І Змій вибрався на пошук місця, де буде безпечно не тільки позбавитися від старої шкури, а й мати надійний прихисток на час, допоки нова набуде міцности броні. Генетична пам’ять вела його то у один, то у інший бік, де колись він змінював вид свій. Та за минуле тисячоліття країна так змінилася, що Змій не упізнавав старі гори, урочища і степи. Він направився зрештою в улюблений, затишний колись глухий яр, де перехрещувалися звірині чорнотропи. Але і там тепер гуло і гриміло, замість річечки текла тверда дорога із бридким запахом гудрону, а схили виявилися як не забудовані, то мощені каменем. Але часу на пошук іншого місця вже не було. Та й червоний граніт схилів придався. Змій чухрав об нього шкуру на губах, здираючи її до крови, терся об гострі краї головою, щоб здерти помутнілу на очах пліву, і нарешті мускулисте тіло, плазуючи по гостряках, вибиралося із старої, добре зношеної, що пережила безліч пристосувань і змін кольору, шкури. Скоро у колишньому яру лишився прозорий, із геометрією зміїного орнаменту, виповзок.

Старий Змій зник у кам’яних хащах, що стояли на берегах Хрещатого яру, іще не знаючи, що назавжди втратив здатність міняти колір і пристосовуватися до доби.

Втеча із вогню в полум’я

У дні вшанування другої річниці Революції гідности одеські активісти закладали пам’ятний знак, щоб потім (колись!) на цьому місці встановити монумент борцям за нову Україну. Як на мене, місце обрали вдало – на площі перед обласною адміністрацією. Вдало, бо Одеська адміністрація, як і Одеська міська рада, в часи Революції шкварчала на київський Майдан злістю і ненавистю. В столицю задля підтримки янукоїдів споряджали поїзди підтримки, переважно із бюджетників та студентів, а для ворогів Майдану влада у Одесі створила режим абсолютного комфорту. У раді на Думській звили кубло тітушки. Дім профспілок, із якого так і не вивітрився дух обкому КПРС, віддали під штаб контрреволюції, побіля над наметовим містечком і барикадами розвівалися російські триколори, гриміли заклики створювати Одеську народну республіку. Що трапилося у цьому кублі 2 травня 2014-го відомо, а ось чого трапилося – притомного аналізу досі немає.

Майбутній монумент, який би увічнював героїв Революції гідности, мав нагадувати чиновникам, що йтимуть на державну службу, про зрадництво і підлість їхніх попередників. На відкриття знаку до невеликої групи патріотично налаштованих одеситів прийшли голова обласної ради, висуванець від президентського Блоку, та представники інших політичних сил. Прогресивних. І тут трапився конфуз.

Заледве голова облради взявся виголошувати «речь», як із публіки вийшов чоловік і сказав приблизно так: ідеєю Революції гідности була розбудова суверенної України, остаточне позбавлення російського ярма. За це і кров лилася. Тож чи не був би пан голова настільки люб’язний, аби, як персона офіційна, перейшов із мови нашого ворога на державну. Голова ради, зауважу побіжно, державною мовою володіти зобов’язаний. Але на таку пропозицію щиро здивувався і відповів, що українською не вміє. Коли дійшла черга промовляти представникові «Молодої Батьківщини», той заявив, що українською володіє. Але говорити буде російською. Принципово. «Потому что это язык большинства одесситов.»

Довкола мовного питання в Україні стільки накручено, що приєднуватися до безглуздих і безплідних сперечань на цю тему сенсу немає. І в нашому випадку йдеться зовсім не про мову, а про кореневу систему, форму, зміст і межі імперсь­ких впливів на сьогоденну Україну. Вони не просто взаємопов’язані, це таке ж ціле, як вибудувана із блоків піраміда – висмикни один і конструкція валиться. Із суми впливів, традицій і стратегії розвитку нації і народжується політичне життя суверенних країн. Або не народжується. І тут доречно поставити питання – чи є ми насправді суверенною державою? Он усі російські засоби інформації, як і їхній президент та пре­м’єр, стверджують – «недогосударство».

Задля об’єктивної і чесної відповіді доведеться повернутися до подій давніх.

Як на мене, проголошуючи незалежність, Україна і українці, надто поспішно, без необхідного осмислення, перегорнули одну з найдраматичніших сторінок своєї історії – колоніального життя у складі Російської імперії. За мовчазною суспільною згодою Україна зробила вигляд, що колонією не була. Скоромовкою зазначили, що так, не все гаразд було від Переяслава до Біловезької пущі, але що було – минуло, ось тепер нове життя, історія з чистого аркуша і гопак у шароварах. «Кто старое помянет, тому глаз вон». Чому і задля чого ми це зробили – немає відповіді. Скоріш за все з бездумности. І відбулося приблизно те, що буває з лінькуватим і не надто старанним учнем, який пропустив важливу для розуміння предмету тему. У подальшому навчанні ця прогалина постійно стає каменем спотикання, нерозуміння. І немає ради – тільки повернутися до прогалини і вивчити матеріал.

Природа колоніалізму загадкова, як не містична. У його витоках лежить почасти вроджена агресивність людської спільноти, але більше таки набута за певних історичних обставин. Це потім імперії задля виправдання своєї агресивности придумали і принесення культури та науки відсталим тубільцям, і долучення їх до скарбниці світових надбань та ще казна що. Гола ж правда пролягає у тому, що колонізація насправді була і завжди буде синонімом загарбанням чужих земель, відбиранням їх у близьких сусідів чи заокеанських народів та їхнє уярмлення. Загарбання – гола ідея і будівельний матеріал імперій. Не ресурси, не поклади, не життєвий простір. Жодна з європейських країн не страждала на перенаселення, а Росія і поготів, але нестримна сила вела їх за моря-океани, щоб прирощувати свою територію і привласнювати чуже.

Усі імперії починалися у ранньому чи пізньому середньовіччі, а розвалювалися у нас на очах вже у ХХ столітті. Й усі сьогоденні політичні процеси у світі так чи інакше обумовлені тими вирами, які завжди супроводжують загибель імперій. Хай би як давно це не відбувалося. Однією з останніх конала імперія Російська, яка мала амбітну претензію на світове панування. Її геополітичні впливи і справді не мали кордонів й сягали від Індокитаю до Африки, країн Орієнту та Европи, схід якої безпосередньо перебував у васальній залежності від Москви. Дим і курява від розвалу CРСР досі нам застять очі і заважають виконати ту домашню роботу, яку давно зробили як поневолювачі, так і поневолені інших імперій – осмислити надбання і втрати епохи колоніалізму. Втрати – обов’язкове завдання.

Більш як чотирьохсотрічна епоха імперій стала темою багатьох світових художніх текстів, наукових досліджень і кінематографу. Головна тема цих творів – взаємини носіїв західної культури і західних знань та досвідів із «тубільцями». Перелік авторів довший, як список кораблів у Гомера. І майже перед кожним зніми капелюха – від Дефо, Діккенса, Кіплінга, Конрада чи Селіна до Пушкіна, Лермонтова і Толстого, Міцкевича, Шевченка і Рильського. Всю художню літературу та кінематограф усіх імперій об’єднує спів на славу імперіалістичної потуги своїх націй. Тубільці у цих творах завжди тупі, ледачі, примітивні. Варвари. Інша справа економічні, соціологічні, культурологічні та політичні студії. Вони досліджують не стільки процеси колонізації, як її наслідки для колонізаторів і поневолених. Спільною стала думка, що колоніалізм мав важкі наслідки для обох сторін. Підкреслюю – для обох. Попри те, що людські та природні ресурси колоній справді сприяли зростання економік метрополій. У чому шкодили, питання окреме.

У нашому політичному просторі це поле досі не оране. Україна вимірює як своє минуле, так і сьогодення не фактами, а легендами і міфами, витвореними імперською ідеологією. Один із них, найбільш поширений, про спільне коріння та спільну долю, про три пуди разом з’їденої солі, про рівність і братерство. А як брати, то яка ж нерівність?

Розвал СРСР дещо нагадував розірвання шлюбу по-азійськи. Через провину справжню чи надуману чоловік там виганяє жінку у чому та стоїть, що на ній – те і її. Звідси традиція, що азійська жінка завжди носить на собі усі прикраси, хай би вони і заважали порати худобу чи ткати килим. Так і союзні республіки одержали, що було на їхніх землях. Метрополія ж успадкувала все інше – зведений старанням усіх республік промисловий потенціал, транспортну інфраструктуру, оборонні комплекси, закордонну власність та золотовалютні запаси. Хрестоматійний приклад, як уже після проголошення незалежности, Україна все ще переказувала в Москву на рахунок «Сбербанка» мільярди рублів. Якщо міряти від Івана Лютого, який і закладав підвалини Російської імперії, жодній нації не вдалося вирватися із її лещат. Навіть Фінляндія, яка після 1917-го існувала позірно самостійно, була оплутана такими міжнародними зобов’язаннями та умовами, що фактично до останнього часу перебувала під управлінням Кремля. Тож наша «втеча на ривок» у 1991-му, допоки Москва не оговталась, була виправданою. Бідний – не мертвий.

Свобода давала усім новим незалежним державам можливість модернізувати своє життя, стати рівнею країнам европейського світу. Чому вийшло у Польщі, більш-менш склалося у країн Балтії, важко, але не буксує у Болгарії й Румунії, а у нас пішло через пень-колоду?

Якщо говорити про економіку, то СРСР був унікальним утворенням серед інших імперій тому, що його провідна сила – Росія, не страждала вибагливістю і прагненням до високої якости стандартів життя. Радянці навіть хизувалися, що їм байдуже якого рівня в країні повсякденні товари і послуги. «Зато ми дєлаєм ракєти і пєрєкрилі Єнісєй». Тож технологічна відсталість усіх галузей господарки була для пострадянських держав запрограмована. І умовою позбавлення цього колоніального спадку мав бути рішучий розрив із радянським економічним простором. Україна ж трималася за нього, як воша кожуха, з тупою впертістю. Ідеологеми братерства, спільної долі та інші марення успішно завели нашу економіку у глуху безвихідь.

Приклад із учорашнього 2013-го. Напередодні підписання Угоди про Асоціацію з ЄС, група промисловців із Лівобережжя й Донбасу била чолом до Януковича з проханням відкласти процедуру хоч би на рік-два. Чому? Уся наша харчова, металургійна та хімічна промисловість, казали вони, орієнтована на Росію, там ринки і прибутки. Ніщо наше у Европі не витримає конкуренції. Логічно? Тільки на перший погляд.

У нульові роки Україна вийшла на світовий ринок соняшникової олії. Не маючи досконалих технологій, наші аграрії постачали, переважно у Европу, олію першого та єдиного віджиму. Її вихід на одиницю ваги насіння був близько 40 відсотків. Майже вдвічі менше, як у західних виробників. Але технологічну відсталість супроводжувала висока якість! Попит був шалений, і щороку обсяги експорту збільшувалися. Незабаром громом із ясного неба стала експертна оцінка, що українські посівні площі соняшника не можуть давати стільки олії. А глибші лабораторні дослідження Заходу показали, що іще вчора запашна українська продукція мало що вже не пахне, а містить велику домішку відпрацьованого машинного масла, щоправда добре очищеного. Це було нечуване шахрайство. Кілька років наших аграріїв за це не пускали і на поріг західного ринку. Нікого не цікавило, бодяжили олію всі чи хтось один. Неписане правило навіть не колективної відповідальности, а національної репутації стало для виробників уроком і поштовхом до модернізації галузі. І сьогодні Україна у світовому рейтингу експортерів олії посідає провідне місце.

Звичайно, якби вся наша олія з машинним маслом постачалася в Росію, соняшникові «королі» досі нічого б не модернізували і не вдосконалили. Ринок бере? Піпл хаває? І на здоров’я. Тепер підставимо замість соняшникової олії назви продукції, яку гнали на російський ринок наші промисловці чи харчовики. І стане зрозуміло, чим приваблива для бізнесменів Росія. Не випадком же будував пан Порошенко кондитерську фабрику у Липецьку, а не в Польщі чи Угорщині, щоб конкурувати з німцям чи французами. Росія заманює невибагливістю, низькими вимогами до якості та бездонністю ринку споживання.

Захапавши у часи приватизації цілі галузі виробництва з уже тоді застарілими технологіями, наші промисловці й бровою не повели, щоб модернізувати їх. Вони витискали з цехів, фабрик і комбінатів максимум прибутку не вкладаючись у модернізацію. І ось тепер над Запоріжжям чи Горлівкою, Дніпродзержинськом чи Кривим Рогом не висять ядучі дими. Але не тому, що металургійні комплекси подбали про фільтри. Гіганти металургії чи хімії стоять. І не тому, що у світі немає попиту на феросплави, сталь, мінеральні добрива. Вартість і якість української продукції не пролазить у вузькі ворота конкуренції на світових ринках. Згадаймо для прикладу, як у радянські часи у щорічних «битвах за урожай» наша зернозбиральна техніка втрачала третину зерна. Це були втрати технологічні, конструктивні. Звичайно, що молода Україна мала вкладатися у інновації й модернізацію, розвивати машинобудування. І в часи президента Кучми такі спроби справді були, виробничі гіганти нахвалялися ось-ось випускати сучасні тролейбуси, зернозбиральні комбайни і трактори.

Так само як комбайни, жіноча білизна, чоловічі костюми, взуття чи побутова техніка, все кроїлося за принципом невибагливости. Чому? Бо держава тонула у злиднях, а колоніальна свідомість і ментальність першого покоління українських капіталістів хотіла тільки прибутку. Але цим вони і копали собі яму, у яку впадуть, як тільки замаячить вступ до ЄС. Бо «залізна завіса» давно впала, ми відкрили свій ринок для світу, й у ці ворота сунула маса товарів. Ми дуже виручили Штати і Европу, скуповуючи їхні старі зернозбиральні комбайни, старі трактори і бувалі у вжитку автомобілі, трамваї, технологічні лінії легкої промисловости. Це, безумовно, дало їм поштовх до подальшого розвитку і нових технологічних проривів. Але нас, незалежну Україну, відкинуло на курне узбіччя третього світу. Нові капіталісти – вухом і вусом не вели. Їх могла змусити до інноваційної політики українська влада. Та вона була зліпком з того ж таки дикого капіталізму, будувати суверенну державу не тільки не вміла, а й не підозрювала, що таке завдання перед нею стоїть.

В історичному просторі є такий мандрівний сюжет. Конкістадори захопили терени одного з племен Нового світу, аборигенів прогнали, а на їхніх землях у стратегічно вигідному місці збудували фортецю. У цьому форпості протікало звичне для оборонного укріплення життя – шикування, муштра, навчальні стрільби і т.д. Потім фортеця втратила своє значення, конкістадори відпливли, залишивши після себе тільки мури. А аборигени повернулися. Через товщу часу етнографічна експедиція набрела на їхнє поселення і ледь не вмерла із захвату й подиву. У поселенні стояли бамбукові гармати, плем’я вранці шикувалося з бамбуковими мушкетами і шаблями, віддавало вождеві почесті та виконувало усі його примхи. А вождь щиро скаржився на сусідні племена, які не підкоряються йому, хоч його народ живе за правилами білих прибульців.

Змавпована українським правлячим класом з імперської модель економічної політики і управління, стала шляхом до катастрофи. Якщо хочете – шляхом в нікуди. У безвість. Така Україна категорично чужа для економіки Заходу, не вписується у стандарти оборонних військових союзів. Тому наші наукові школи, досягнення у культурному житті сприймаються радше як екзотичне явище, а не грань європейської традиції.

У кожній національні невдачі не буває одного винуватця. Їх щонайменше двоє – влада і народ. Й іще невідомо, чия вина в українській катастрофі більша.

Постімперський синдром

Здавалося б, немає нічого простішого, як радикальні зміни у політичному житті. Усі ж добре знають різницю між білим і чорним, правдою і лжою. Але політичний клас – це завжди породження і продовження домінуючої у суспільстві сили. Не кількісно більшої, а саме домінуючої. Такою силою в Україні була і донині залишається кримінальна олігархія. Хай нас не засліплює, що наразі у Верховній Раді вже не засідають суркіси, пінчуки чи ахмєтови. Там усілися делеговані ними слуги. Вірні й дресировані, як бійцівські пси. Вони є провідною силою в парламенті й упродовж усього часу після Революції гідности слухняно виконують волю хазяїв. Дарма, що країна котиться в прірву і день за днем втрачає суверенність. Дарма, що від коаліції лишилися роги і копита, «фронтовики» і «бепепешники» у найганебніший спосіб змастирили нову, «на двох» силу, яка дає їм змогу далі триматися на плаву. І як завжди, у них є пояснення – це все заради порятунку країни, стабільности й завтрашнього щастя. Брешуть. Ця риторика є маскуванням спроби уникнути відповідальности за два роки нищення України і розуміння провалу своїх партій на дострокових парламентських перегонах. Народ – поганий учень, але потроху розуму таки набирається.

Жахлива криза, яка справді загрожує втратою державности, є наслідком діяльности теперішньої влади. І вперше в новій історії рівно відповідальною за це разом із президентською і виконавчою владою є український парламент. Ніщо і ніколи не завдавало Україні таких репутаційних втрат, як бездарний і клептократичний уряд Яценюка. Мало що упродовж двох років тягнув країну у прірву. Коли парламент показав йому червону картку, він іще два місяці, як німці за Берлін, воював за владні крісла, що спровокувало важезну політичну кризу. Її наслідки – Україна втрачає симпатиків і союзників в усьому світі.

Запам’ятаймо: сьогоденна українська влада, хто б її не очолив після Яценюка, має вичерпаний до дна кредит довіри і в країні, і в світі. Найкращим виходом з кризи були б дострокові парламентські вибори, але страх опинитися на політичному узбіччі виявився для НФ і БПП сильнішим за страх щонайбільше втратити державність. а щонайменше – завести країну в іще важчий кризовий стан, вдаючись до косметичного ремонту, аби відтермінувати свою агонію.

Влада живе в ірреальному світі. Вона доповідає про успіхи і реформи, які очевидні та успішні тільки для неї. Це нагадує колишні з’їзди КПРС, на яких ЦК доповідав народові, що все виконано і перевиконано, називав адреси вікопомних звершень, а на полицях магазинів – порожнеча, на серці – злість і безнадія. Сьогоденна олігархія всотала у свою плоть і кров усі принципи й правила імперії – вичавлюй з природи, з промисловости чи аграрного сектору, з людей все до останньої краплі. Старші, з радянського часу люди, пам’ятають про плачі за Байкалом, який труїв один-єдиний ЦБК, про тривожні виступи преси, коли чорні бурі замітали не лише далекий Казахстан, а й наші степи. Усі співчували Узбекистану, що стогнав під тягарем бавовняних плантацій. А тепер роззирніться – безжально вирубують ліси в Карпатах, безкраї степи засіяні соняшником чи соєю, що ніяк не краще за виснаження землі бавовником, від мережі автомобільних доріг лишився тільки слід, суціль – вимерлі села Лівобережжя і Центральної України. Найбільш показовою характеристикою сучасної влади стало безсилля перед бурштиновою мафією. Протягом двох років вона знищує Полісся. Знищує – не образ. Полісся перестає існувати, як самобутній, створений природою край. Жоден геній вже не побачить посеред його хащ купрінську Олесю, як диво і загадку. Навіть у глухих закутках Африки жодна країна, хай там і помирають з голоду, так жорстоко не нищила свою землю. Навіть перемита драгами Колима не зазнала таких тортур, як Полісся.

За точку відліку дворічної бурштинової лихоманки я беру Майдан. Той, який і довірив долю України сьогоднішній владі. І на очах якої тепер відбувається безпрецедентне варварство. Воно стало можливим тільки завдяки потуранню Адміністрації президента і Кабінету міністрів, під крилом яких губернатори, міліційні генерали, есбеушники з кров’ю ЧК, екологи і податківці безкарно нищать країну. Сьогодні, за вельми приблизними даними, земельні угіддя України зменшилися на територію середньої області. І завдяки вугільним розрізам, і бездумним затопленням урожайних полів «морями» від середньої течії Дніпра до пониззя. Тепер ось пейзаж доповнюють мертві зони за копачами бурштину. Не секрет, що сонячний камінь у тих краях добували віддавна. Але тільки в порценюківські часи, коли корупція стала стилем життя, поліщуки немов зірвалися з прив’язі. У старателі пішли безробітні сільські пролетарі і селяни, правоохоронці, сільська інтелігенція. Можна було б – що почасти справедливо! – звинувачувати копачів у правопорушеннях, у засліпленні високими заробітками, у жадібності та інших гріхах. Якби не одне але. Від доведених до крайньої межі зубожіння людей безсовісно вимагати патріотизму, коли влада – в усіх її вимірах – жере, що бачить і скільки влізе. Суспільною нормою в Україні стало порушення закону і правил. Якщо треба хоч плач, то все можна. Ось саме у ці дні вулканічно вибухнув офшорний скандал. Від часів плівок Мельниченка країна не знала такого потрясіння – Петро Порошенко уже в ранзі президента, в час боїв за Іловайськ, реєструє на ВБО свою офшорну компанію. Глава його Адміністрації мало що не сплатив державі податок з продажу свого медіа холдингу (самі рахуйте скільки це буде від 315 мільйонів евро), так іще й дивується – які претензії? Це звична для бізнесу справа. Норма. Така позиція огидна сама по собі. Але стократ огидніше, що тут таки знайшлися добровільні захисники, народні депутати з БПП, його підлеглі урядовці, які із запіненими ротами також верещать, що в офшорних практиках президента немає ані порушень права, ані гріха совісти. Інакше, мовляв, не міг наш гарант продати імперію «Рошен». Такі злецькі для бізнесу умови утворені в Україні. І тут – питання.

Чи це не Порошенко та його любі друзі створювали ці неможливі умови? Наш президент в активній політиці багато років. Займав найвищі посади і міг впливати на формування бізнес-клімату. Про це – мовчання. Так само мовчання і про обіцянки Порошенко під час президентської кампанії оголосити хрестовий похід на офшоризацію. Це навіть не подвійні стандарти. Це відсутність будь-яких стандартів, що ріднить нас із феодальними часами. Тож у влади немає морального права вимагати від поліських селяни затягувати паски чим тугіше, щоб не пухнути з голоду. Якщо президент дозволяє собі порушення Конституції і закону хоч на макове зерно, то кожен громадянин має таке ж моральне право порушити його у сто разів більше.

Звичною для імперської влади поведінкою була байдужість на ремствування і протести населення. Невдоволених у кращому випадку по-батьківськи «урозмляли», траплялося, як у Новочеркаську, розстрілювали, найбільш затятих «лікували» у психіатричних лікарнях чи саджали в табори. Чи не тхне відрижкою сталінізму від недавнього засудження одного, здається у Вінниці, протестанта, який пошматував портрет нашого гаранта. Три роки ув’язнення. Почалося?

У роки горбачовської перестройки новонароджений Рух, обстоюючи ідеї суверенного існування, поширював листівки. На них була порівняльна таблиця – виробництво валової продукції в металургії, хімічній галузі, атомної і гідроенергетики в Україні та Европі. Україна випереджала більшість країн Заходу. Отож, робили ми висновок, заживемо самостійно краще за німців чи французів. Через 25 років незалежности з держави середнього достатку Україна перетворилася на злидня. Чого нам бракувало?

Нам бракувало українців. Не середньостатистичних громадян, а саме українців – з Україною в серці. З яких міг прорости клас чесних і принципових політиків і управлінців. Їх бракувало і бракує, бо ми зазнали страшної згуби. За 25 років незалежности Україна втратили два покоління. Перше загублене покоління – це ті, хто в час проголошення незалежности лише вступав у свідоме життя. Політичний клас, уряд, нові господарі життя змусили молодь жити за законами кримінально-олігархічного світу. Підсвідомим протестом була еміграція, наслідоком якої утворилися численні українські громади в Польщі, Чехії, Італії та Португалії. За два десятиліття більшість наших співвітчизників поповнили у цих країнах середній клас – основу й опертя національних економік. Немало їх ладні були після першого Майдану не просто повернутися на Батьківщину, а й стати найбільш потужним джерелом інвестицій у малий та середній бізнес. Але ці українці із заробленими потом і мозолями грішми, з досвідом чесного ведення бізнесу виявилися Україні не потрібні. Чому? Бо тут вже увійшли в силу і домінували їхні ровесники, що прийняли принципи кримінально-олігархічного світу. Для яценюків, порошенків, коваленків, пашинських et cetera вони були не просто чужими, а небезпечними, бо ведення бізнесу по-европейськи вимагало й від них дотримання чесних правил.

Друга втрачена генерація – народжені в дев’яності. На щастя, втрачена частково, бо вони зростали під впливом ідей двох Майданів, головною з яких був супротив кримінальній владі. Це покоління тепер лише виступає на авансцену політичного та економічного життя. Воно вражене вірусом пристосуванства, але водночас і бунтує проти нього, воно захищає Вітчизну на Східному фронті й Перекопі, не мовчить і повстає. Це покоління стоїть перед важким вибором. Дії влади і політичного класу переконують його, що вірність ідеалам Революції гідности, національній ідеї – химера і примара. Що піти стежкою порценюків набагато вигідніше. Оновлена, европейська Україна – журавель в небі, а можливість зараз і негайно нажитися – реальна синиця. Це як під збільшувальним склом видно з діяльности парламенту. Він завжди і всюди є точним зліпком суспільства, його поведінка свідчить, що значна частина новобраних народних депутатів на гачок наживи таки не клюнули. Хтось налічує їх не більше півста, хтось удвічі більше. Але вони вже є, вони протистоять імперській інерції більшости, і вони не лише закопають її в могилу. Вони увіб’ють у неї осиновий пакіл.

Набагато складніша ситуація з суспільством. Із «простими людьми», під яких уже й партію злампічили. Як і в кожному суспільстві, у нашому також є ті, котрі владарюють, ті, котрі продають країну, і котрі, зціпивши зуби, стоять за правду і справедливість. Хочеться аби було навпаки, але наше громадянське, тобто відповідальне за свої дії, суспільство ще в колисці. Більшість стновлять ті, хто міняє совість на гречку. Особлива розмова у чому причина й коріння їхнього споживацтва. Це важливо знати і розуміти, бо без знання причин важкої хвороби скорого одужання суспільства не буде. Свого часу Франклін Д. Рузвельт визначив чотири стовпи, на яких твердо стоїть громадянське суспільство. Це свобода слова, свобода совісти, свобода від бідности, свобода від страху. А тепер визначте самі, чого нам бракує, щоб бути вільними у своїх діях і помислах.

Пересічний українець не просто податливий на обман, на подачки, на ілюзорні обіцянки. Він тяжко хворіє на брак національної свідомости й ідентичности. На викривлене розуміння вигод і чеснот. Саме з цих викривлень і проросли 12 466 281 голос за царювання Януковича. Ніби все демократично, за кого хочу – за того і голосую. Повірили і обрали. Але через бездумність і безвідповідальність цих 12 466 281 голосувальників українці стояли три морозних місяці на Майдані, з перемоги Януковича почався відлік наших лих, крові Небесної сотні, втрати Криму і війни на Донбасі. Близько 10 тисяч убитих, десятків тисяч поранених і зниклих безвісти, два мільйони переселенців в Україну і невідь скільки в Росію – ціна вибору маси, серед якої були не суціль бомжі чи декласований пролетаріат. Ці прихильники Януковича – не тимчасове затьмарення розуму. Це особлива свідомість і особлива категорія громадян. Частина з них ненавидить країну у якій живе, іншим вона просто байдужа, треті хочуть йти вперед із головою повернутою назад, у совковий соціалізм, у щастя й достаток, якого насправді ніколи не було.

Який головний аргумент провладних діячів проти дострокових виборів? Це те, що на них переможе Опозиційний блок! Якщо слухати «фронтовиків» і «бепепешників», то жодні вибори нам більше ніколи не потрібні. Бо поки й вони, риторика Опозиційного блоку буде популярна. Причина? Вони кажуть правду.

Інертна маса, яка голосувала за Януковича, а тепер підтримує осколки Партії регіонів, не викликає симпатій чи поваги. Вона є найважчим завданням для патріотичних сил країни. Не влади. Влада наразі примружується на цю масу та думає, як її в черговий раз надурить на найближчих виборах. Але правда також у тому, що й усі попередники Януковича, і політичні сили, що його підтримували були хай не так відверто прокремлівськими та проросійськими, але до ідеї національного відродження і суверенності чужими. Найбільш прогресивні з них хотіли панувати і багатіти самі, не ділячись із «старшим братом».

Колись, полишаючи Банкову, президент Кучма сильно потішив Україну. «Ви ще за мною пожалкуєте!». Стояв регіт. За його владарювання населення країни зменшилося на 6 мільйонів, зовнішній борг сягав більше 10 мільярдів. Усупереч здоровому глузду й совісті на всі ключові посади пхали своїх і вірних, а не розумних і вмілих. На руїнах ладу радянського постав кримінально-олігархічний лад. У двері грюкав Майдан. Нація чухала потилицю – Ющенко чи Янукович?

Тепер за смертністю Україна у світі поступається тільки Південно-Африканській республіці. Зовнішній борг збільшився у десять з хвостиком разів. За зубожінням українці скотилися навіть не до лиховісних дев’яностих, а набагато далі. Якщо Сирія, притча во язицех через тривалу війну і втрату контролю над країною, має інфляцію на рівні 33-35 відсотків, то Україна – 49. Але печаль ще й у тому, що виродження не буває одновимірним. Якщо рубають лісосмуги, висаджені в українських степах одразу по війні з німцем, коли, здавалося б, було зовсім не до озеленення і краси, то це має безпосередній стосунок і до теоретичної фізики. Бо над усім панує дух і духовність. Тваринна жадоба панівного класу до збагачення і безжальне нищення народу – як наслідку цього збагачення – невідворотно веде не лише до зубожіння мас, але і до втрати державности. Панівний клас мало турбує, що його також затягне вир катастрофи. Згадайте, до чого привело відверте жлобство донецьких. Де вони тепер? Нині на ці ж граблі наступають вінницько-чернівецькі. Англомовні. З дипломатичним шармом і досвідом. Але так само безжальні до України.

Продовження в журналі