– Олександре Федоровичу, почнемо з федералізації. Як на вашу думку: чи прийнятна вона для державного уст­рою України?

О. Б.: Багато людей, яких приводять на мітинги з вимогами федералізації, частіш за все просто не знають, що це таке, або ототожнюють це поняття з розширенням повноважень місцевого самоврядування. Адресую таких хоча б до інтернету, наприклад, сайту вільної енциклопедії – Вікіпедії. У ній зазначено: «Федеративна країна – це складна союзна держава (на відміну від простої унітарної держави. – О. Б.), що містить державні утворення (республіки, штати, землі, кантони тощо), які мають деякі риси державного суверенітету, певну юридично визначену політичну самостійність». Вікіпедія називає сім характерних ознак федеративної держави, серед яких: перша – територія федерації складається із територій її суб’єктів, які можуть встановлювати власний адміністративно-територіальний поділ; друга – є два рівні органів державної влади і управління – федерації та її суб’єктів; третя – для федерації характерним є двопалатний парламент, у якому одна з палат представляє інтереси суб’єктів федерації, а друга – інтереси самої федерації; четверта – законодавство країни складається із законодавства суб’єктів федерації, яке не може суперечити законодавству федерації; п’ята – суб’єкти федерації не є суб’єктами міжнародного права (у порядку винятку вони можуть ставати такими суб’єктами лише за умови надання їм такого права федерацією); шоста – можливість двохрівневої системи судових та правоохоронних органів; сьома – наявність зовнішніх атрибутів (столиця, прапор, герб, гімн) і у федерації, і в її суб’єктів.

Уявіть собі на хвилинку, що за умов правового нігілізму, наявності в Україні так званої п’ятої колони, небажання керівництва Кремля будувати політичні й економічні відносини з Україною як незалежною державою, наша країна раптом стане федеративною, а її суб’єкти одержать перераховані вище повноваження. Що буде далі? Відповідь спрогнозувати не важко: досвід сепаратистів Кримської АР декому на сході й півдні України спокою не дасть, такі «федералісти» створять передумови спершу для нестабільності й колотнечі, а далі – через цю створену ними ж колотнечу заявлять потребу приєднатися до Росії, на що й розраховує керівництво сусідньої держави.

На противагу федеративним, більшість держав, які існували в минулому й існують сьогодні, є унітарними. Лише декілька країн Європи є федеративними, серед яких Австрійська Республіка, Боснія і Герцеговина, Німеччина, Королівство Бельгія, а от Швейцарія є конфедерацією. У кожної з цих країн на шляху до федеративного чи конфедеративного устрою – своя історія, яка полягала в утворенні з окремих частин – цілого. Унітарна держава при збалансованому використанні її можливостей дає змогу надійно забезпечувати її єдність і цілісність. Для України, на нинішньому етапі її розвитку, це – найголовніше.

Проте тут виникають деякі запитання. Наприклад, Росія, між іншим, одна з семи федеративних країн Азії, за офіційною назвою є федеративною державою. Але при її авторитарності, чи є вона насправді такою (те, що написано в її офіційних документах, до уваги не беремо)? Ні, ні і ще раз ні! Насправді Росія є суперунітарною державою, в якій грубо порушуються всі основні права національних меншин, хоча на паперах декларується протилежне. І про це потрібно говорити нарешті відверто, як воно є насправді, причому і ЄС, і США, як і всім іншим державам.

– Олександре Федоровичу, але ж питання про федералізацію виникало в Україні і раніше.

О. Б.: Створена більшовиками ще у 1917 р. Донецько-Криворізька Радянська Республіка (ДКРР) зі столицею в Харкові не дає спокою багатьом прихильникам партії регіонів та Компартії України – прибічникам приєднання нашої держави до Митного та Євразійського Союзів.

Приклад з недалекого минулого: 26 листопада 2004 р. чергова сесія Луганської обласної ради більшістю голосів прийняла рішення про створення Південно-Східної Української Автономної Республіки (ПСУАР). Цього ж дня луганські депутати звернулися до президента РФ В. Путіна за підтримкою. Наступного дня, 27 листопада, позачергова сесія Харківської обласної ради постановила створити виконавчі комітети обласної і районних рад Харківської області і наділити їх повноваженнями органів державної влади. Головою обласного виконавчого комітету сесія обрала голову державної обласної держадміністрації Є. Кушнарьова. Йому було доручено вести координацію дій зі стабілізації суспільно-політичної ситуації з Верховною Радою Криму, Донецькою, Дніпропетровською, Запорізькою, Луганською, Одеською, Херсонською, Миколаївською облрадами, Севастопольською міською радою.

У цей же час представники Одеського обласного центру оголосили про намір обрати Асамблею народних депутатів усіх рівнів від областей півдня і сходу України, щоб прийняти рішення про проголошення Новоросійського краю як вільної самокерованої території. На з’їзді в Сєвєродонецьку за дорученням Президента РФ В. Путіна виступив навіть мер Москви Ю. Лужков.

Головна заява з’їзду зводилася до ультиматуму, відповідно до якого у випадку приходу до влади нелегітимного, на думку його учасників, Президента В. Ющенка, з’їзд залишав за собою право на дії, спрямовані на захист прав громадян своїх регіонів, причому аж до створення ПСУАР.

Проте треба розуміти: у 2004 р. ці сепаратисти в Сєвєродонецьку, як, до речі, і в 1917-1918 р., реально нікого не представляли: ні жителів відповідних регіонів, ні депутатів обласних і міських рад, а виконували установки конкретних політичних сил і однієї країни – РФ.

В останні роки, за президентства В. Януковича, ідея федералізації постійно підігрівалася представниками партії регіонів і комуністів, які були «призначені» до Верховної Ради за списками, але, на щастя, ця ідея не знаходила подальшого активного розвитку і відвертої підтримки в адміністрації Президента (робилося це усвідомлено, аж до моменту втечі В. Януковича з України, адже він не хотів рубати сук, на якому сидів).

– Якщо так, Олександре Федоровичу, то чи не виникає у вас враження, що питання про федералізацію привнесене до нас штучно, з єдиною метою: розвалити українську державу?

О. Б.: Однозначно так! Знайомлячись з останніми подіями в південних і східних областях і рішеннями, які ухвалювали обласні ради, задаюсь питанням: невже в Донецькій, Запорізькій, Луганській, Харківській та деяких інших обласних радах рішення приймають справді патріоти України, у тому числі етнічні українці, яких за результатами останнього перепису в Україні в 2001 р. проживало 37,5 млн., або майже 78% від загальної кількості населення України? Невже мають бажання залишити Україну 2 млн. 744 тис. етнічних українців Донецької, 1 млн. 472 тис. – Луганської та 2 млн. 48 тис. – Харківської областей (у складі цих областей українців, відповідно, було 56,9, 58,0 та 70,7%), звертаючись до президента сусідньої держави з проханнями про якийсь захист чи навіть більше того – приєднання до РФ?

Переконаний, що ні, це – повний блеф (про це свідчать дані численних соціологічних опитувань). Близько 70% громадян України, які мешкають на півдні й сході країни, не підтримують ідею приєднання своїх областей до Російської Федерації. Про це свідчать дані опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС). Більше всього супротивників ідеї відокремлення та приєднання її до Росії – в Миколаївській (85,4%), Херсонській (84,6%) і Дніпропетровській (84,1%) областях. У Харківській області таких супротивників – 65,6%, Донецькій – 52,2%, Луганській – 51,9%. Стосовно підтримки ідеї приєднання своєї області до Росії більше всього «за» серед опитаних у Луганській (30,3%), Донецькій (27,5%) і Харківській (16,1%) областях, а найменше – в Херсонській (3,5%).

Соціологи не завжди дають пояснення значним коливанням у позиції населення цих регіонів. На мою думку, контрасти в позиції опитаних, які проживають у Донецькій, Луганській та Харківській областях, у порівнянні з іншими територіями півдня та сходу України можна пояснити чисельністю етнічних росіян у загальній структурі населення (близько 40% у Донецькій та Луганській, 26% у Харківській областях), їхнім спільним із РФ кордоном, тісними економічними та родинними зв’язками, системною та цілеспрямованою роботою спецслужб і засобів масової інформації РФ, націлених на зазначені регіони.

Звичайно, ситуація на Донбасі могла б бути іншою, якби українська влада як у центрі, так і на місцях була в постійному контакті з мешканцями міст, сіл і селищ прикордонних із Росією областей, знала про їхні проблеми й запити, допомагала б у їх вирішенні, реагуючи на пропаганду російських телеканалів та роз’яснюючи їхню брехливість.

Мене зацікавив національний склад організаторів більшовицького перевороту в Росії, склад керівництва ДКРР, так званого з’їзду рад у Сєвєродонецьку (листопад 2004 р.), Харкові (лютий 2014 р.), Верховній Раді України (VІ і VІІ скликань), обласних радах, які приймали і продовжують приймати нормативні акти далеко не завжди в інтересах України та її регіонів. Невже це здійснювали українці? Як з’ясувалося, й у 1917-1918 р. серед ініціаторів створення ДКРР і ПСУАР та й на недопроведеному з’їзді депутатів у Харкові (22 лютого 2014 р.), були переважно росіяни та представники ще однієї з нацменшин. Українці, якщо і з’являлися на перерахованих вище заходах, то були там у явній меншості. Та і сьогодні серед так званих народних губернаторів і мерів міст Донецької, Луганської та Харківської областей українців практично немає. Яку це має причину? Залишаю можливість читачеві пошукати відповідь на це запитання самостійно.

На завершення хочу сказати таке: за останнє століття Росія вже тричі (!!!) здійснювала військову агресію проти України: у 1918 і 1920 р. (під час громадянської війни) та зараз. Чи можемо ми вірити сусідній державі, яка у 1994 і 1997 р. двома міжнародними документами гарантувала нам територіальну цілісність і тепер цю обіцянку віроломно порушила? Це – порушення не тільки будь-якої моралі, але й порушення будь-яких правових норм. Якщо очільник держави йде до церкви, ставить свічку й хрестить лоб, а далі починає війну, порушуючи Божу заповідь «не убий», то це означає, що він очолює лицемірну, цинічну, злодійсько-бандитську владу. Відповідно, не здивуюся, якщо через деякий час сучасна російська влада буде віднесена до якогось нового різновиду неофашизму.

Відповідальність за те, що відбулося зараз в Криму, несе Партія регіонів (нагадаю: до складу Верховної Ради Криму входило 80% представників цієї партії, рішеннями і активними діями яких здійснена анексія Криму РФ).

Тому відповідь на ваше запитання одна – метою дій сусідньої держави є розвал України, перетворення її, як і в XVII ст., на руїну, а далі – за розробленим сценарієм – на територію, яку можна поглинути.

– Олександре Федоровичу, а чи має питання федералізації підґрунтя в мовному питанні, яке досить активно підтримують так звані сепаратисти?

О. Б.: На території Автономної Республіки Крим, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Луганської, Одеської, Харківської, Херсонської областей, на які зазіхає керівництво РФ, за останнім всеукраїнським переписом населення 2001 р. проживало 22 мільйон 664 тисячі осіб, у тому числі 14 млн. 135 тис. українців (близько 67% від загальної кількості мешканців), 6 мільйонів 194 тисячі росіян (29,9%), решта – інші національності.

Щоб не бути голослівним, подаю ось таку таблицю 1 (факти, як кажуть, річ уперта). Хай відшукують у ній аргументи мешканці східних і південних областей України.

Як бачимо, з 14 млн. 185 тис. жителів цього регіону 9,6 млн. українців, тобто більшість, рідною назвали українську, інші – 4 млн. 532 тис. – російську мову. Лише в Автономній Республіці Крим із майже півмільйонного населення українців лише 40,4% (меншість) рідною мовою вважали українську.

Із даних цієї таблиці стає зрозуміло, що росіян ні в радянські часи, ні в незалежній Україні ніхто не обмежував у можливостях навчатися і розмовляти рідною мовою.

До занепаду і практичного знищення української мови в південно-східних регіонах України привела політика Комуністичної партії Радянського Союзу, спрямована на русифікацію. Як результат, у більшості міст Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Одеської, Харківської, Херсонської областей та Автономної Республіки Крим були одиниці шкіл з українською мовою навчання. Так, у 1990 р. у майже мільйонному Запоріжжі, в якому проживало понад 70% етнічних українців, була єдина українська школа та ще дві на територіях сіл, які були приєднані до обласного центру. У місті Бердянську – з населенням у 130 тис. – шкіл з українською мовою навчання взагалі не було.

Відсутність виваженої і чіткої політики з боку державних структур, їхня безпомічність, розв’язали руки різного роду україноненависникам, які за активної підтримки з боку сусідньої «братньої» держави вели лінію на демонтаж навіть тих нерішучих кроків, які намагалися здійснити українські урядові структури щодо розвитку української мови.

Гляньмо на ще одну таблицю 2. Виникає запитання: чому українці, маючи конституційне право на свою рідну мову як державну, з великою повагою ставляться до російської, а росіяни, навпаки, – ставляться до мови держави, у якій живуть, – зневажливо?

Річ у тім, що мовні закони повинні бути більш конкретними, збалансованими і справедливими для всіх, хто проживає в Україні: і для українців, і для болгар, і для татар, і для молдаван, і для білорусів, – а не тільки для росіян.

Україна, на відміну від Росії, є повноправним членом Рамкової конвенції із захисту національних меншин від 01 лютого 1995 р. та Європейської Хартії регіональних мов від 05 січня 1992 р., які є основою для регулярного моніторингу ситуації в нашій країні. До речі, Росія мовну Хартію не підписала. Запитання: чому МЗС України на переговорах у Женеві 17 квітня ц. р. не поставило це питання перед Росією? Ми взяли на себе зобов’язання забезпечувати і захищати права нацменшин, а Росія – ні? Нашим дипломатам, як і всім українцям, потрібно нарешті зняти зі себе стереотип молодшого «брата» при вирішенні та захисті наших державних інтересів і поступати симетрично, наступово.

Те, що в Україні російська мова має занадто високий статус, відзначено в доповіді, підготованій Консультативним комітетом Рамкової конвенції за підсумками третього моніторингового циклу і узгодженого на засіданні Комітету Міністрів Ради Європи 18 грудня 2013 р. У цій доповіді Україну критикували, зокрема, за те, що російськомовній меншині надано набагато вищий рівень захисту, ніж іншим національним спільнотам. У доповіді, зокрема, наголошувалося, що «встановлені квоти на теле- і радіопередачі неправильно використовуються щодо російськомовних засобів масової інформації, що приводить їх до домінування в українському інформаційному просторі». Висловлюючи свою стурбованість «асиметричною» ситуацією, коли російській мові надається привілейований статус, Консультативний комітет закликав Україну «розробити збалансоване законодавство, яке б не тільки забезпечувало чіткі гарантії захисту мов національних меншин, а й сприяло просуванню державної мови як головного вектора комунікації».

Аналогічні висновки містяться і в доповіді комітету експертів Хартії, підготовленій за підсумками другого моніторингового циклу і прийнятого на засіданні комітету Міністрів Ради Європи 15 січня 2014 р.

Як повідомило 5 квітня 2014 р. радіо «Свобода», посилаючись на висновки International Republic Institute (Міжнародного республіканського інституту американських організацій), за даними опитування 85% етнічних українців і 66% етнічних росіян вважають, що після зміщення з посади проросійського президента Януковича вони не відчувають на собі жодного тиску.

То де ж тут логіка: чому всі ці аргументи не прозвучали на нараді чотирьох країн, у тому числі й України, в Женеві 17 квітня ц. р.? Складається враження, що ми й далі крок за кроком здаємо наші державні позиції. Це – неприпустимо!

Отже, як бачимо, питання про статус мов у нашій державі жодним чином не може бути підґрунтям для федерелізації. Насправді ж, Росія вигадала це питання навмисно для невігласів задля того, щоб розпочати інтервенцію проти України.

– Олександре Федоровичу, чи погоджуєтеся Ви з основними тезами спільної заяви виконуючого обов’язки Президента України О. В. Турчинова та Прем’єр-Міністра України А. П. Яценюка про необхідність розпочати процедуру внесення в Конституцію України відповідних змін (по питаннях можливості федералізації та мови)?

О. Б.: Гніт, запалений за межами України, що роздмухується політиками РФ і місцевими українофобами та сепаратистами, необхідно погасити, причому терміново, але не за рахунок місцевого самоврядування і не на шкоду державній мові та мовам меншин.

В Україні повинна бути для всіх одна держана мова – українська. Дискусії з цього питання потрібно припинити раз і назавжди!

Зараз, на мій погляд, потрібне інше: за рішенням Кабінету Міністрів створити державну комісію з професіоналів-мовників, а також представників південних і східних областей України, яка б поставила питання вивчення, використання і розвитку української мови для двох третин українців, які там проживають (майже 14,2 мільйона осіб). Адже це – більшість! А прислухаючись до тих, хто волає «Ловіть злодія!», будучи при цьому сам «злодієм», держава втрачає перспективу і потрапляє в залежність від авантюристів, що обіймають державні посади, як в центрі, так і в регіонах.

Влада в центрі й у регіонах зобов’язана повернути етнічним українцям конституційне право навчати дітей і користуватися самим державною мовою так само, як і всім іншим мешканцям України. А, якщо комусь державний статус української мови не подобається, то рецепт давно відомий: «Бери шинель, иди домой!».

Єдине, що б я зробив зараз, якби на це була моя воля, то наклав би мораторій на використання мовних питань і питань устрою країни в передвиборчих виступах кандидатів у президенти України.

Спільна заява наших державних очільників, на мою думку, – це сигнал для суспільства, політичних сил і навіть – сепаратистів. Це запрошення їх до напруженої праці на шляху вирішення проблем державотворення, зняття напруги. Звичайно, результати цієї праці, багато кого, як і багатьох українців, у повній мірі не задовольняють, але… Потрібно працювати!

І, нарешті, скажу, мабуть, недипломатично, але відверто: зі згаданою вами заявою наших очільників можу погодитись лише частково.

– Олександре Федоровичу, що, на Вашу думку, нам потрібно робити далі?

О. Б.: За всі роки незалежності Україна була предметом особливої уваги відповідних служб РФ, створених в Україні політичних партій і різного роду організацій, які постійно, використовували засоби масової інформації, передвиборну риторику під час виборів президентів, народних депутатів, мерів, місцевих рад і наполегливо переконували суспільство в тому, що українцям жилося б краще не в унітарній, а федеративній країні, не з однією державною мовою, а з двома, причому другою, звичайно ж, повинна бути російська. Це була системна і цілеспрямована робота, на яку, на жаль, відповідні державні установи або не звертали увагу, або, в останні роки, навіть зумисне її підтримували.

Знаючи, наприклад, настрої моїх земляків-запоріжан, можу однозначно сказати, що їм не федеративний устрій потрібен, а давно назріле розширення місцевого самоврядування, яким законодавчо повинні бути наділені місцеві ради, обрані не за партійними списками, а громадою по мажоритарних округах. Крім того, центральна влада, поділившись повноваженнями з місцевим самоврядуванням (село, селище, місто), зобов’язана законодавчо закріпити джерела формування бюджетів населених пунктів районів і областей, тобто надати їм право розпоряджатися власними коштами. Все інше – від лукавого.

Може, хтось повірить, що керівництво РФ і його сателітів в Україні федералізація державного устрою і введення двомовності задовольнить? Ніколи!

Як зазначає на сторінках щотижневої газети «День» відомий дипломат і публіцист Юрій Щербак, «сьогодні треба всім зрозуміти, що жодні поступки щодо Конституції та мови нічого не дадуть. Вони тільки принизять Україну і принесуть війну!»

Потрібно зрозуміти, що федералізація та двомовність – це дестабілізація України і наступна втрата нею державності. Саме цього хочуть вороги України – російські провладні «брати».

Розмову вів Зіновій ПАРТИКО
м. Запоріжжя