Минуло тринадцять років з часу появи (1900) «Самостійної України» М. Міхновського. На нашу думку, з цього почалася українська історія ХХ століття, з цього почався український сюжет світової історії. Вперше після Т. Шевченка український діяч задекларував ідею самостійності України (і до нинішніх часів «Самостийна Украина» – це найбільш глузлива й іронічна, дошкульна й зневажлива ідіома в публіцистично-пропагандистському лексиконі російських авторів). Крім ідеї державності, була в брошурі М. Міхновського й ідея боротьби. М. Міхновський знову ж таки перший (після Т. Шевченка) почав пропагувати культ боротьби. Багато хто його визнає як суперечливий, дискусійний, як такий, що не узгоджується з традиційними загальнолюдськими вартостями) – М. Міхновський вперше в історії української політичної думки пише про закономірну, історично виправдану ненависть до росіян (як ворогів, як окупантів) і про моральне право вбити насильника: «Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля». Хто боїться заперечити існування міфічного «древнерусского народа» чи однієї колиски, з якої нібито вийшли українці, білоруси й росіяни, хто вірить у міф про «дружбу народів» (і боїться з нею боротися), може обуритися. На нашу думку, це, радше, риторичний прийом, це, радше наслідок публіцистичного запалу – але ця думка стала фактом, вона на той час відображала емоційний стан частини української молоді, готової, радше, до боротьби в широкому розумінні, а не до вбивства (зрештою, через кілька років М. Січинський вбив галицького намісника гр. А. Потоцького…). Заклик М. Міхновського забути часи вишиваних сорочок, свиток і горілки і ставати до кривавої і нещадної боротьби усіма засобами за «одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну» від Карпат аж по Кавказ, за Україну для українців, не можна ототожнювати із пропагандою насильства, людиноненависництва. Це був нормальний стан душі молодого діяча, патріота, сина поневоленого народу – зневаженого, уярмленого, що не хотів відмовлятися від споконвічних сподівань здобути омріяну свободу.

Не випадково нагадую читачам про цю брошуру М. Міхновського. На початку ХХ століття ми мали видатних публіцистів і діячів – І. Франка, М Грушевського, С. Петлюру. Але І. Франко того ж 1900 року у «Літературно-науковому віснику» (за вересень) видрукував відому статтю «Поза межами можливого», в якій переконував і доводив, що ідея української державності – поки що поза межами можливого, а ідею боротьби – кривавої, нещадної, всіма засобами – геніальний мислитель взагалі відкидав, бо вірив в еволюцію, в поступ. Найбільший здобуток М. Грушевського (і не просто академічний, а фундаментально історичний) – це те, що він обґрунтував тяглість української державності і право України вважатися і бути спадкоємицею Київської Русі. Він написав у ті роки десятки статей про українське питання, він критикував галицьких москвофілів і неославізм (тоді новітній варіант панславізму, а власне панрусизму) як слов’янофільський гашиш. Сказав своє слово і С. Петлюра («Ідейна боротьба з українством», «Негативні риси навколо українського питання», «Державний ясновидець пан Савенко») – це теж було важливо, бо потрібно було протистояти запеклим російським націоналістам (шовіністам – малоросам із «Киевского клуба русских националистов»). У трьох моментах їх публікації відрізнялися від промови-брошури М. Міхновського: 1) не було в них тієї безкомпромісності, беззастережності, пасіонарності, навіть якоїсь відчайдушної віри в успіх боротьби; 2) не було розуміння того, що ідея державності – це актуальна практична проблема; 3) усі троє були, радше, діячами-гуманістами, які не хотіли сприймати Росію як історичного ворога державності України, як держави, проти якої треба боротися, з якою треба воювати, якщо хочеш бути вільним і незалежним. (Варто зауважити, що О. Мончаловський, один із провідних москвофільських діячів і публіцистів, відповів М. Міхновському брошурою «Живые вопросы», в якій ідею української державності називав злочинною…).

Саме Д. Донцову випало на долю розвинути ідеї М. Міхновського: 1913 року він своїм коштом видає в Києві «Модерне москвофільство», а влітку (2-4 липня) того ж року Д. Донцов виступає на Всеукраїнському студент­сь­кому з’їзді з великою доповіддю. «Мо­дерне москвофільство» Д. Донцов ад­ре­сував наддніпрянським українцям. Галицькі москвофіли домінували в українському політичному житті Сх. Галичини в 60-70-х роках ХІХ ст., але наприкінці століття, коли галицькі українці створили за європейським взірцем політичні партії, коли вони переконалися в продуктивності кооперативної організації, коли на початку ХХ ст. можна вже було констатувати і структуру українських громадських організацій, і структуру української преси, коли галицькі русини почали відвикати від пацифізму і традиційного лоялізму (сецесія українських студентів Львівського університету 1901 року, селянський страйк 1902 року, криваві вибори 1907 року, вбивство галицького намісника графа А. Потоцького 1908 року), коли щораз більше викристалізовувалася ідея державності, – москвофільський рух занепав, він не міг протистояти українському рухові. Москвофіли розмовляли з народом чужою йому мовою («общерусским литературным языком», «язичієм» або, в кращому випадку, галицько-російським суржиком), вони нав’язували йому чужі національні вартості й ідентичність (радикальне і молодіжне крило – «новокурсники» – почали ототожнювати «галицко-русских», як вони називали галицьких русинів, з «русскими»), вони висміювали все українське: традиції, культуру, літературу, мову. Трималися і животіли галицькі москвофіли на політичній сцені лише завдяки російським рублям. Результати виборів до парламенту 1913 року (30 мандатів – в тих, хто йшов від українських партій і лише один москвофільський) промовисто свідчили: москвофільство в Галичині – це політичний труп.

Інша річ в Україні Наддніпрянській. Д. Донцов не сприймав галицьких москвофілів за серйозних політичних противників, хоча і в нього є кілька публікацій, що стосуються цієї проблеми. Д. Донцов бачив головного противника – Росію, експансіоністські плани якої на південно-західному напрямі (Галичина, Балкани, Константинополь) ні для кого не були таємницею. Галичина була на першому місці, бо це – небезпечне для Росії вогнище «мазепинства» і сепаратизму. М. Сосновський, дослідник творчості Д. Донцова, слушно зауважив: «ніхто з українських політичних письменників і діячів того часу не вмів так глибоко і основно оцінити важливости правильної постави питання українсько-російських взаємин, як це бачимо у Д. Донцова перед Першою світовою війною» ¹. У Галичині Д. Донцов був свідком занепаду москвофільського руху, але активізація наддніпрянських «малоросів» у російському націоналістичному русі (Киевский клуб русских националистов), некритичне ставлення до москвофільства з боку української інтелігенції (в підросійській Україні), вихованій на російській культурі (на відміну від української інтелігенції в Галичині), змусили Д. Донцова звернути увагу на це дражливе питання.

Ось який зміст вкладав Д. Донцов у поняття «модерне москвофільство»: «Під модерним москвофільством я розумію поширену в певних колах нашої інтелігенції безграничну пошану перед російською культурою і дивну якусь духовну залежність від поглядів, пануючих в поступових російських кругах. Ся залежність і досі тяжіє як над нашою літературою, так і над громадською думкою і публічним життям» ².

Д. Донцов вбачав причину політично-культурної розірваності України в її географічному розташуванні на межі між Заходом і Сходом, між двома різними культурами – західноєвропейською (спадкоємицею Риму) і московською (спадкоємницею Візантії). Д. Донцов констатує вплив обох культур на розвиток української культури, мови, релігії, мистецтва. На його думку, цей чинник (перебування на межі двох культур) вплинув на формування психіки, яка відзначається двоїстістю, «яка робить з нього (сучасного українця. – Т.Б.) раба чужих ідеологій» ³.

Якщо І. Франко, полемізуючи з москвофілами, критикуючи їх за незнання російської літератури і мови, російської дійсності, заявляв: «ми всі русофіли» (і це важливо для нас і сьогодні), якщо він в чомусь вбачав (і закономірно) і позитивний вплив російської культури, то Д. Донцов такий вплив заперечує. Чи не найбільш небезпечною, як це зазначав Д. Донцов, була і хвороба тогочасної української преси, зараженої москвофільством. На думку Д. Донцова, є незначна кількість нової української преси, яка відрізняється духом і наповненням, але все ж нема преси, повністю національно спрямованої, яка могла б переважити і змінити погляд українців на національне питання (він мав на увазі пресу підросійської України). Причиною такого стану Д. Донцов вважав те, що «національна свідомість може бути зрозуміла лише з національного буття, а не навідворот. Се значить, в даному разі, що російський українець занадто ще живе російською культурою, щоби навіть у своїй свідомості не бути трохи росіянином» ⁴. Актуальним для нас є висновок Д. Донцова: «… модерне москвофільство є поважною небезпекою передовсім для нас (він має на увазі українців. – Т. Б.). Цілу ж націю ся течія хоче законсервувати на почеснім амплуа нації-гермафродита. Тому боротися з модерним москвофільством є нашою задачею» ⁵. На засіданні 19 лютого (ст. ст.) 1914 року П. Мілюков (виступав, до речі, проти заборони святкування ювілею Т. Шевченка, бо це, на його думку, провокувало український сепаратизм), критикуючи Д. Донцова за брошуру «Модерне москвофільство» висловився пророчо, застерігаючи російських політиків: «Я скажу вам: бойтесь его! Если вы будете продолжать вашу политику, Донцовы будут считаться не единицами и не десятками, а сотнями, тысячами, миллионами» ⁶.

П. Мілюков зрозумів історичну вагомість думок Д. Донцова. Лідер російських лібералів менш за все роздумував над слушністю і переконливістю аргументів у статті Д. Донцова – він передовсім відчув і побачив небезпеку для Росії. Українські діячі, на жаль, Д. Донцова не зрозуміли.

На «Модерне москвофільство» відгукнулися і О. Саліковський, і М. Залізняк, і С. Петлюра. Вони не зрозуміли актуальності донцовських ідей, бо не бачили небезпеки москвофільства, його своєрідної мімікрії. О. Саліковський відзначив цікаву спробу молодого публіциста висвітлити слабкі сторінки українського національного відродження, бачив у цій брошурі чимало справедливих зауважень, допитливість думки – але не більше. М. Залізняк не погоджувався з твердженням Д. Донцова про рівень зросійщення українського народу, із запереченням російської культури як позитивного чинника ⁷.

Визнав тему статті цікавою і С. Петлюра, про що писав у листі до Д. Донцова, але й він не погоджувався з категоричним твердженням Д. Донцова про негативний вплив російської культури: «думаю, що для даного моменту в розвитку українства вплив російської культури є єдино можливий засіб розвинути національну нашу культуру, бо безпосередніх доріг до Європи в нас мало, що дороги ці скидаються більше на вузькі доріжки, а тих, хто повів би маси народні сими доріжками, так замало… що Ваші desiderata (бажання. – Т. Б.) щодо здійснення сього та переведення в життя залишається на довгий час pium desiderium (благочестивими бажаннями. – Т. Б.)»⁸. І С. Петлюра не зрозумів, що йдеться не лише й не просто про культуру чи літературу, а про москвофільство як політичне явище, про його небезпеку для історичного майбутнього українського народу. Для Д. Донцова ж ставлення до багатогранного російського впливу на українське життя, його погляд на москвофільство як на явище політичне і своєрідну (привнесену) хворобу українського суспільства мали принципове і стратегічне значення.

Принциповість і безкомпромісність Д. Донцова як публіциста ще більшою мірою проявилася у виступі на Всеукраїнському студентському з’їзді на початку липня 1913 року у Львові. Цей виступ було видано окремою брошурою під назвою «Сучасне політичне положення нації і наші завдання».

«Діло» друкувало звіти про перебіг з’їзду в трьох листах (чч. 147, 148, 149 за 1913 р.). Кореспондент «Діла» зазначає, що доповідь Д. Донцова мала таку назву – «Українська молодіж і теперішнє положення нації». Зміна в назві (маємо на увазі брошуру, що вийшла згодом) мала значення – ідеї Д. Донцова стосувалися не лише молоді, але й усього українського суспільства. (До речі, в останній день з’їзду виступав І. Франко – він захищав греко-католицьке духовенство від звинувачень у залежності від Риму. На думку І. Франка, воно самостійне і почасти знаціоналізоване. Студентська молодь завершила з’їзд академією з нагод 40-річного ювілею творчої діяльності І. Франка – цю академію підготував Гурток україністів Львівського університету).

Д. Донцов висловлював свої думки і передбачення у передчутті, що збройний конфлікт на сході Європи неминучий, він не хотів, щоб по хребтах українців переїхало важке колесо історії. У тодішній ситуації Д. Донцов закликав кожного свідомого українця відповісти на стратегічне запитання – куди йти? Він виходив з факту універсального значення, колосальної історичної ваги – пробудження т. зв. неісторичних народів Східної Європи і на це запитання відповів. Найголовніше: якщо М. Міхновський обґрунтував ідею державності України, ідею самостійної України, то Д. Донцов актуальним вважав навіть не самостійність України (адже були українські діячі, які мріяли про самостійну Україну в злуці з Росією!). На його думку, актуальним, більш реальним, більш конкретним і здійсненним є гасло «відірвання» від Росії – політичний сепаратизм. До слова, М. Драгоманов свого часу стверджував, що політичний сепаратизм – це річ для інтересів українського народу не лише важка, але й непотрібна. Передумови для цього були створені: банкрутство російського лібералізму, загарбницькі плани російського царату – усе це й виводило українську політичну думку за межі вузького провінціалізму, створювало ґрунт для спільної програми політичного сепаратизму української нації по обидва боки кордону. Ставлення російського царату до українського питання коментарів не потребує. Щодо лібералізму – Д. Донцов, безперечно, читав статтю П. Струве, одного із лідерів російських лібералів, «Общерусская культура и украинский партикуляризм» (ч. 5 журналу «Освобождение» за 1912 р.). П. Струве замінив гострий за політичним змістом термін «сепаратизм» на нібито менш небезпечний «партикуляризм», але це суттєво не вплинуло на основні тези статті: він заперечував ідею української самостійності і доводив, що української культури як такої нема; він заперечував окремішність українського народу; він був проти відкриття середніх і вищих шкіл з українською мовою викладання і необхідності розвивати українську культуру. Головне – П. Струве закликав російську прогресивну (!) думку розпочати відкриту ідейну боротьбу з українством (член «Киевского клуба русских нациналистов» А. Савенко пропонував те саме, але ще раніше, «прогресивний» російський ліберал П. Струве дещо запізнився, але авторитетність його думки була значно вагомішою).

Щоправда, йшлося не лише про лібералів, бо Д. Донцов зазначає: «… українство в Росії має, і довго ще буде мати в цілій майже російській суспільності політично активній – своїх здецидованих і невблаганних противників» ⁹.

Щодо москвофільства поляків, то Д. Донцов мав на увазі «вшехполяків» (національно-демократична партія на чолі із Р. Дмовським), які вважали, що в польських інтересах – орієнтуватися на Росію. Р. Дмовський був прихильником розв’язання польсько-російського конфлікту коштом України, як це вже було в минулому.

Д. Донцов підкреслив експансіоністську політику Росії, зажерливість російського орла, який «живится лише трупом», наголосив на російській небезпеці для Австрії. На його думку, «Австрія мусить стати, і на ділі стає, другим по Росії слов’янським центром, що має вже свою ідеологію ( австрославізм), що виявляє вже досить потужну атракційну силу навіть поза своїми кордонами і що стоїть в непримиримім противенстві до ідеології панмосковітизму, або, як його неслушно називають, панславізму». Наслідки неминучого конфлікту між Австрією і Росією Д. Донцов бачив так: або Австрія буде знищена, і Росія дійде до Андріятики, або Росія буде відкинута за Дніпро. Цей прогноз не справдився, але суть в іншому: у разі цього неминучого конфлікту (а це і конфлікт з Німеччиною) Д. Донцов вважав за потрібну таку політичну гравітацію: « Чинна участь в австро-російськім конфлікті по боці Австрії в цілях реалізації програми сепаратизму – ось має бути гасло нинішнього дня ».

Зрештою, Д. Донцов підтвердив слушність позицій українського політикуму Галичини. 7 грудня 1912 року на зборах провідних діячів українських партій було ухвалено, що галицькі українці в разі війни будуть боротися на боці центральних держав (Німеччина, Австро-Угорщина). Проте, як зазначав С. Ріпецький, «… зовсім нова визвольно-мілітарна ідея самостійної боротьби в війні із власною збройною силою під прапором української незалежности – застала ширші кола українського суспільства досить неприготованими до одностайної відповіді. Тут думка українського громадянства була нерішучою і неодностайною» ¹⁰. Ось чому потрібне було тверде, рішуче, безкомпромісне, відважне слово таких діячів як Д. Донцов.

Цікавою є ще одна думка Д. Донцова, пов’язана з можливою поразкою в майбутньому конфлікті. Він вважав, що незалежно від результату австро-російського конфлікту, ворожа позиція, яку українці займуть супроти Росії, негативно на український рух не вплине. Його висновок: «Гірше б не було!» – і це було констатацією важкого становища українства в Росії, яка нищить український культурний доробок, вносить гангрену в український національний організм, а також загрожує українству в Австрії. Не боявся Д. Донцов і повного фіаско, бо (він посилається на слушну думку Ф. Енгельса) навіть поразка революції гасить у пам’яті народів цілі віки ганьби й боягузтва і реабілітує націю.

Д. Донцов відкидав звинувачення в тому, що його пропаганда активної боротьби провадить молодь на манівці: Д. Донцов вважав, що українська молодь мусить брати активну участь у політичному житті нації. І саме молодь була найбільш активною і динамічною рушійною силою українського визвольного руху. Саме тому Д. Донцов підкреслює конечність військового виховання й організації молоді. Наступний засіб підготовки при австро-російському конфлікті – систематичне політичне виховання народу в дусі програми сепаратизму: «Брошурами, газетами, промовами мусить розвинутися в краю широка антиросійська агітація. Тим самим способом мається вести боротьба з москвофільством, аби в слушний час ми не мали своєї Вандеї. Коли досі жодна з політичних партій не потрафила у нас зорганізувати поважну і сталу антимосквофільську і антимосковську пропаганду, може, се вдасться нашій молоді!» ¹¹.

Ці слова, адресовані на з’їзді до молоді, падали на сприятливий ґрунт, бо в Галичині вже існував стрілецький рух, у січні 1912 року починають виходити «Січові вісти» (1912-1913), які пропагували культ збройної боротьби. В одній статті на сторінках цього журналу К. Трильовський (один із діячів Української радикальної партії, засновник товариства «Січ») зазначав, що створення навіть одного українського військового корпусу було б для самодержавної Росії більш болючою раною, ніж десять програних битв. Восени 1913 року (тобто після Всеукраїнського з’їзду) у Львові було організовано «Мазепинський курс мілітарний», слухачі якого вже через рік стали старшинами (офіцерами) в легіоні Січових Стрільців.

І остання теза Д. Донцова: «Росія загалом не лишила нам свободи вибору. Вона поставила нас перед дилемою: або цілковита національна смерть, або – безгранична боротьба. Час цієї боротьби наближається. Треба, щоб він кожного застав на своїм постерунку. Щоб кожний виконав свій обов’язок перед собою і перед потомством» ¹².

Згодом полк. Є. Коновалець, згадуючи свою студентську молодість, серед її найважливіших моментів назве не лише вплив свого вчителя І. Боберського, акт М. Січинського, але й зустріч із наддніпрянськими емігрантами – з М. Моленевським, М. Залізняком, Д. Донцовим, а особливе враження на нього справила доповідь Д. Донцова «Сучасне політичне становище нації і наші завдання». (Є. Коновалець був делегатом з’їзду і доповідав про університетську проблему).

Російський політикум з реакцією на виступ Д. Донцова не забарився. М. Меншиков, провідний публіцист і співробітник журналу «Новое время», органу націоналістичного руху, відгукнувся статтею під промовистою назвою «Злочинна романтика» (на початку 1918 року більшовики його розстріляли, а журнал закрили). «Речь», офіційний орган російських кадетів, видрукував статтю М. Могилянського, в якій автор просто цькував українців (власне, Д. Донцова) за «сепаратизм».

Потрапив Д. Донцов і в поле зору російських більшовиків, зокрема В. Леніна, який вперше згадав його в статті «Кадеты об украинском вопросе» («Рабочая правда» від 16 липня, тобто майже відразу після з’їзду у Львові). В. Ленін критикував російських і лібералів, і кадетів (партія народної свободи), і російських націоналістів за заперечення права націй на самовизначення (аж до відокремлення). Про статтю М. Могилянського він писав, що це «настоящая травля украинцев за «сепаратизм» ¹³, зазначав, що «конституционно-«демократическая» партия бесстыдно прикрывает эту статью, печатает ее сочувственно и одобряет подобный оголенный шовинизм» ¹⁴. Не треба думати, що лідер російських більшовиків захищав український сепаратизм – В. Ленін як політик прекрасно розумів, якою могутньою силою є національно-визвольний рух народів, поневолених Російською імперією. Використати цей рух в інтересах соціалістичної революції – ось що було визначальним у ставленні більшовиків до національного питання. Саме тому він критикував і українського соціал-демократа Л. Юркевича, який вважав, що українські маси треба виховувати в національному дусі і з’ясовувати їм національну справу. То в цій статті («Критические заметки по национальному вопросу») В. Ленін зазначав: «При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единства о ней не может быть и речи», що стало для прихильників більшовизму святою і непорушною догмою, що, зрештою, й визначило майбутню долю України.

Уже через кілька днів після появи статті «Кадеты об украинском вопросе» в одному з листів В. Ленін пише про Д. Донцова як про українського націоналіста, згодом, як і Л. Юркевича, він називає його націонал-соціалістом… В. Ленін глибоко обурювався, за його словами, ідеєю Л. Юркевича щодо відокремлення українських робітників в окрему соціал-демократичну організацію. Про те, якого значення В. Ленін надав всеукраїнському з’їздові студентів свідчить той факт, що в одному із листів він пише, що чекає на резолюції наради українських соціал-демократів у Львові і, очевидно, студентського з’їзду.

Д. Донцов мав рацію, остерігаючись перед «модерним москвофільством» і перед Росією, яка не залишає українцям вибору. І через сто років після появи обох праць Д. Донцова Росія не визнає української державності (це могла би зробити лише європейська демократична Росія) і веде проти України неоголошену війну – інформаційну, економічну, політичну, дипломатичну (може, є і план воєнного втручання – скажімо, для допомоги пригнобленим «русскоязычным» чи запровадження «общерусского литературного языка» як державної мови). Високопоставлені державні мужі, засоби інформації мусують думку про псевдодержавність України, про те, що державність України взагалі неможлива в силу її геополітичної ситуації, що українську державність придумав Захід, щоб нейтралізувати й ослабити Росію, що Україна як незалежна держава дестабілізує ситуацію в регіоні та Європі. У нас украли не лише ім’я, історію – нашу мову й літературу висміюють, нас переконують у тому, що «українців» придумали (німці, австрійці, поляки – залежно від потрібного контексту), а тому й пропонують залишатися й надалі хохлами, малоросами як частиною «единого русского народа». Нас зомбують і позбавляють історичної пам’яті, нав’язуючи комплекси меншовартості й совкову меншовартість.

Ми є свідками того, як Росія цілеспрямовано дискредитує Україну як державу на міжнародній арені, нехтуючи і правилами добросусідських взаємин, і нормами міжнародного права, як перешкоджає нам на шляху до Європи, як безцеремонно втручається у наші внутрішні справи.

Як і сто років тому Росія не залишає нам вибору: або приєднання до Росії (через Митний союз, Євразійський союз) і асиміляція, зникнення, розчинення в «русском море» (за О. Пушкіним), або шлях до Європи, самовіддана, державна, нещадна, як останній бій, боротьба за існування України як держави і українців як народу (за Д. Донцовим).

Примітки

1. Сосновський М. Між оптимізмом і песимізмом: Вибрані статті і есеї 1968-1975. – Нью-Йорк; Торонто, 1979. – С. 608.

2. Донцов Д. Модерне москвофіль­ство / Дм. Донцов. – К. : Накладом автора, 1913. – С. 4.

3. Там само. – С. 28.

4. Там само. – С. 28.

5. Там само. – С. 29.

6. Государственная Дума: Стенографический отчеть: Четвертый созыв: Сессия ІІ. – Б. м. в.,1914. – С. 915.

7. Сосновський М. Дмитро Донцов: Політичний портрет / М. Сосновський. – Нью-Йорк; Торонто. – 1974. – С. 97.

8. Петлюра С. Листи до Дмитра Донцова // Симон Петлюра: Статті, листи, документи. – Нью-Йорк, 1979. – Т. ІІ. – С.191.

9. Донцов Д. Сучасне політичне положення нації і наші завдання / Дм. Донцов. – К., 1913.

10. Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. – Львів, 1995. – С. 20.

11. Донцов Д. Сучасне політичне становище нації. – К., 1913. – С.

12. Сучасне політичне положення нації . – С. 31

13. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. – Т. 23. – С. 338.

14. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. – Т. 23. – С. 338.

Тетяна БУРДЕГА,
асистент кафедри української преси
факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка