Коли стало відомо про участь президента Владіміра Путіна в роботі конференції «Православно-слов’янські цінності – основа цивілізаційного вибору України», організованого Віктором Медведчуком, лідером такого собі «Українського вибору», знову ж таки пригадався класичний експеримент Івана Павлова. Це коли у собаки виробляється травний умовний рефлекс на показане зображення кола. В той же час показ овалу супроводжується ударом струму по лапі піддослідної тварини. Поєднання умовного (овалу) і безумовного (удар струмом) подразників виробляє умовний рефлекс, і собака забирає лапу тільки-но на екрані з’являється зображення овалу і таким чином уникає удару струмом.

У подальшому експериментатор деформує форму овалу, поступово наближаючи його до кола. Кіркова уява зорового аналізу у собаки значно менша, ніж у людини. Саме тому собака починає помилятися, приймаючи овал за коло: виділяє слину як під час зображення кола і замість їжі отримує удар струмом.

У результаті в тварини розвивається типовий невроз: собака втрачає сон, апетит, відчуває страх, у неї вилазить шерсть і навіть може розвиватися патологія внутрішніх органів. Інакше кажучи, невроз виникає тоді, коли прийняття рішення неможливе чи утруднене внаслідок невідповідності потужності інтелектуальної системи до складності поставлених завдань.

Це типовий стан крайньої невизначеності, викликаний браком інформації. Виникнення невизначеності у прийнятті рішення супроводжується появою страху. Страх – це насамперед відсутність можливості прийняття рішення в ситуаціях тієї чи іншої важливості, у доленосних ситуаціях.

Інтелектуальна система відрізняється від простих обчислювальних засобів тим, що здатна розв’язувати завдання саме через брак інформації. Процес розв’язку відбувається шляхом побудови гіпотез, які ліквідовують дефіцит інформації. Однак виникає ситуація, коли гіпотезу інтелектуальна система не може побудувати – вона знає, що в будь-якому разі неминуча помилка. Такий стан зумовлює порушення роботи всієї системи. Навіть може призвести до неврозу вищої нервової системи.

Страждання Отелло, Арбеніна, Гамлета, страждання людства, яке метушиться в пошуках істини, підозрілість Івана IV, Сталіна і страждання собаки, який не в змозі відрізнити овал від кола, мають одну і ту саму природу – стан невизначеності (біфокація), що виникає через брак інформації. Це один із найскладніших психологічних станів інтелектуальної системи.

Не знаю, чи так званий український істеблішмент й досі перебуває в стані невизначеності щодо цивілізаційного вибору України, чи липневий візит громадян Росії Путіна і Гундяєва остаточно закріпив за представниками постколоніальної адміністрації євроазійський вибір для України. Чи їхню свідомість цілком опанував страх? За кілька місяців побачимо, відчуємо, зрозуміємо, второпаємо, оцінимо, зважимо…

Чи легко перебороти синдром совка й на двадцять другому році незалежності України раз і назавжди відмовитись від того, у що «савєтскій чєлавєк» щиро й свято вірив упродовж десятиліть? Так отож. На цьому й спекулюють «братья і сьостри», які, ставши на шлях напівреформації, реанімують старі гіпотези й міфи, дещо модернізуючи їх, ураховуючи нові реалії, сучасні умови глобалізації.

З одного боку, реальність чітко промовляє, що далі рухатись російсько-совєтським ретрошляхом не можна, а з іншого боку, зробити крок уперед (зробити європейський вибір) совкові-малолросу якось боязно і страшно – таки дається взнаки біфокація.

Яку мету ставили перед собою учасники далекої від церковних урочистостей конференції? Треба думати, що намагалися всіляко прикрасити дорогу в русскій мір і мутно-тайожний союз. А для цього зусиллями прокремлівської команди «експериментаторів»-політтехнологів, очевидно, було вирішено поставити такий собі павлівський дослід – остаточно виробити (закріпити?) антиєвропейський рефлекс у так званої української еліти, відповідальної за цивілізаційний вибір України. Це ж треба: запросити до участі в конференції керівників провідних наукових установ України та Росії, фахівців, еспертів в галузі права, економіки, а ще політологів, журналістів, громадських та політичних діячів... Таке враження, що не вступ України до так званого Митного союзу – це останній день Помпеї. Чи то пак Москви. Звідки така несамовита турбота про Україну? Мовляв, конкурентні переваги українська економіка може отримати тільки об’єднавшись з російською. Ну, все. Приїхали. Невже не зрозуміло: Кремлем керує несамовитий страх втратити свій вплив над багатющою територією в центрі Європи.

Українська держава – це складний світ різноманітних взаємодіючих систем. Як і будь-яка система, держава може функціонувати лише за наявності сумісності внутрішньої (сумісності народів, регіонів, економіки, політики, культури тощо) і зовнішньої (сумісності з навколишнім середовищем – біосферою, державами, яким притаманні власні економіки, політика і культура, та народами, які проживають в цих державах).

Чи є сумісними такі соціально-політичні системи як Україна й Росія в принципі? Коли українська нація в середині ХVII століття переживала фазу самоорганізовування, саморегуляції (стадія формування козацької держави), на територію України вдерлась етнічна антисистема – Московія. «Безмірно трагічнішою є ситуація, при якій в країну, що переживає зміну стереотипу поведінки (фази етногенезу), потрапляє не просто чужий етнос, але вже сформована антисистемна община» [Лев Гумільов].

Натомість Владімір Путін чомусь переконаний, що «у нас спільні корені, культура та релігія. Така спільність особливо відчувається в ці дні, коли наші країни відзначають свято – 1025-річчя Хрещення Святої Русі. Наші кровні і духовні узи нерозривні».

Помовчимо. Подумаймо. Осо­б­ливості психології московитів у різні часи помічали різні народи, що відображено в численних книгах, щоденниках, дорожніх нотатках. Не залишився осторонь й український народ, який дав власні характеристики північно-східному сусідові. Ось лише кілька зразків прислів’їв і приказок, зібраних і впорядкованих Матвієм Номисом:

«– Тату, лізе чорт у хату!» – «Дарма, аби не москаль»; «Мабуть, москаль тоді красти перестане, як чорт молиться Богу стане»; «Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали»; «На вовка помовка, а москаль кобилу вкрав»; «З москалем дружи, а камінь за пазухою держи»; «Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане»; «Казав москаль право, та й збрехав браво»; «Собака брехне – москаль віри пойме»; «За москалем панство: коло ноги ременями – і все господарство»; «Не великий москаль, та страшний»; «Чортзна-що в лаптях, та й то москаль»; «Москва на злиднях збудована та й злиднями годована»; «Звичне, московська напасть»; «Бов, бов по московській брехні!»…

Ці афористичні висловлювання – аж ніяк не вияви ксенофобії з боку українців щодо північно-східного сусіда, а лише систематизація величезного масиву прикладів/фактів співжиття упродовж століть і багатолітніх контактів із антисистемою, із далеко не найкращими виявами «загадкової російської душі й характеру».

Це якраз і є вичерпна відповідь на провокативне питання, винесене в анонс конференції: «Близькі чи українському суспільству нав’язуються єврочиновниками «європейські цінності» або ж українці виступають за збереження і утверджння споконвічних православно-слов’янських духовних орієнтирів, засад і традицій».

Судячи з реакції читачів «Української правди» щодо згаданої конференції (один із характерних відгуків: «Как мог президент Украины позволить такое дьявольское сборище на территории Украины, когда собралась вся киллеровская знать во главе с Путиным для диктата Украине, с кем ей идти и с кем строить будущее? Народ Украины сделал выбор и ЭТО ЕВРОПЕЙСКИЙ СОЮЗ! Если Путин не умеет себя цивилизованно вести, не может вести политику с Украиной и признать выбор Украины, ее народа, пусть Путин покинет территорию Украины и примет уроки политической культуры. Путин и Москва, – вон руки от Украины и интересов украинского народа!»), час невизначеності для українців минає. Чи визначаться у своєму цивілізаційному виборі державні мужі з Банкової? Переможуть нав’язані рефлекси чи спрацює здоровий глузд? Часу для прийняття доленосного для держави рішення лишилось обмаль.