Перший чинник, який визначає геополітичне положення України, полягає в тому, що її територія є полем межування двох цивілізацій: східної євразійської (російської) та західної – європейської. Це говорить про те, що сучасна Україна опинилась у ролі розділеної периферії. Східна і південно-східна частини України зорієнтовані на Росію, а західна й центральна – на Європу.

Перебуваючи в ролі розділеної периферії, Україна має досить обмежені можливості для реалізації своїх зовнішньополітичних інтересів, які залежать насамперед від характеру зв’язків між Заходом і Сходом. В умовах зіткнення інтересів і цивілізаційної конфронтації Україна опиняється в «буферній зоні». Будучи затисненою між європейською та євразійською цивілізаціями, вона перетворюється з окраїнної на серединну державу. Такі держави, за визначенням відомого класика геополітики Р. Коллінгса, рано чи пізно втрачають свій суверенітет і територіальну цілісність у результаті наміру як Сходу, так і Заходу захопити чи розділити геополітичний простір серединної держави¹. Саме в такому геополітичному положенні «серединної» держави та «буферної зони» й перебуває Україна.

І в цьому положенні вона може відігравати різну роль: не тільки роль сполучної ланки, а й роль буфера, роль форпосту чи, навпаки, – плацдарму. Ролі, які грає серединна держава, переважно не обираються нею самою, а надаються сильними державами. В умовах багатополярного світу така роль визначається потужнішим полюсом. Очевидно, що кожний з полюсів при цьому прагне встановити власний контроль над серединною державою. При такому геополітичному положенні можливі чотири моделі зовнішньополітичного курсу України: інтеграційна, дезінтеграційна, ізоляціоністська й модель балансування між Сходом і Заходом.

«Інтеграційна модель». Ця модель реалізації зовнішньополітичного курсу по осі Схід – Захід визначається двома чинниками: інтересами та загрозами. Позиціювання України в координатах «інтереси – загрози» визначає її рух у бік Сходу чи Заходу. Якщо загроза виходить з боку Заходу, то це посилює східний вектор інтеграції України й перетворює її територію на потенційний плацдарм Росії в суперництві із Заходом. Зникнення такої загрози з боку Заходу позбавляє Україну цієї ролі в безпековому вимірі. Посилення ж загрози державному суверенітетові України з боку Росії неминуче посилюватиме прагнення України інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури безпеки.

Інтеграційна модель у зовнішній політиці України втілювалася в період з 2004 р. по 2010 р. Вона була пов’язана насамперед з намірами країни набути членства в ЄС і НАТО. Євроатлантична та європейська інтеграція були задекларовані як головний зовнішньополітичний курс України. «Помаранчева революція» уперше за часів незалежності відкрила Україні вікно можливостей для реалізації таких євроінтеграційних прагнень. Тоді на прикладі своїх сусідів свідома частина української еліти побачила шанс одномоментно вирішити головне стратегічне завдання – інтегруватися в Європу, уникнувши при цьому тривалого й важкого шляху.

Вступ до НАТО залишався чи не єдиним шляхом інтеграції України до Європи після того, як Євросоюз вирішив, принаймні на невизначений час, припинити процес свого розширення. З іншого боку, Україна в цей період зіткнулася з досить широким спектром загроз регіонального характеру, які без НАТО усунути було практично неможливо. Передусім це загрози, які виходили з боку самої Росії. Адже перебування України у статусі незалежної суверенної держави суперечить життєво важливим геополітичним інтересам Росії, пов’язаним з відтворенням її як континентальної геополітичної потуги. Приєднання до НАТО гарантувало б Україні зміцнення її державного суверенітету, збереження незалежності й територіальної цілісності.

Проте «помаранчева» влада, яка зав’язла в перманентних чварах і втратила кредит довіри в суспільстві, не відзначалася особливим ентузіазмом щодо реалізації євроатлантичного курсу, тоді як опоненти демократичних сил за підтримки Росії здійснювали в країні потужну антинатовську інформаційну кампанію. Так був утрачений шанс реалізувати інтеграційну модель зовнішньої політики України, спрямовану на її входження в європейську та євроатлантичну спільноту.

Іншим чинником, який визначає інтеграційну модель зовнішньополітичного курсу України по осі Схід – Захід, є національний інтерес, пов’язаний з потребами економічного й політичного розвитку країни. Вплив цього чинника на формування інтеграційної моделі досить складний, проте він є визначальним за відсутності реальних чи потенційних загроз з боку як Сходу, так і Заходу. Відсутність таких загроз та гомогенізація європейського і євразійського геополітичних просторів ставить Україну в становище «мосту», комунікатора відносин між Сходом та Заходом. Такий характер зв’язків між Сходом і Заходом зміщує акцент у моделі адаптації України з геополітичних на геоекономічні аспекти. За такого характеру відносин Заходу й Росії, Україна перетворюється не лише на впливового геополітичного гравця, а й на стратегічно важливу геоекономічну ланку цієї системи зв’язків.

Подібну комунікаційну роль Україна могла б виконувати в разі реалізації проекту «Великої Європи». Проте видається, що в найближчі десять-двадцять років ситуація розвиватиметься в іншому напрямі. Події останніх років свідчать про поглиблення міжцивілізаційного розлому між Європою та Євразією. Це поглиблення супроводжується посиленням конкурентної боротьби й суперництва Росії із Заходом за сфери впливу на Європейському континенті. Така боротьба переноситься й на європейські безпекові структури. Найбільш наочними прикладами подібної конкуренції є відносини ЄС – НАТО, ОБСЄ – ЄС – НАТО, НАТО – Росія, ЄС – Росія, ОБСЄ – Росія. У результаті формування системи колективної безпеки та оборони на базі НАТО і ЄС західна й центрально-східна частини Європейського континенту забезпечені досить надійними й дієвими механізмами та гарантіями безпеки. Інша ж частина «Великої Європи» опинилася за межами зони процвітання та безпеки, чим закріплюється вибухонебезпечний розкол євроатлантичного простору².

«Модель балансування між Сходом і Заходом», або політики рівновіддаленості

Така модель має сенс в умовах, коли ані Схід, ані Захід не прагнуть до експансії чи захоплення «буферної зони», коли між ними немає конфронтації чи суперництва, але водночас відсутня й кооперація. Ця модель приносить продуктивні результати в ситуації, коли між Сходом і Заходом існують відносини партнерства чи співробітництва. В умовах конфронтації чи, навпаки, інтеграції двох полюсів політика балансування стає малопродуктивною.

Класичним прикладом реалізації такої моделі була зовнішня політика Президента Л. Кучми в перший період його президентства (1994–1999). Вона увійшла в історію як політика «багатовекторності». У той постбіполярний період тенденції конвергенції домінували над тенденціями конфронтації в Європі. Росія була занадто слабкою, щоб відновити свій геополітичний вплив у Європі, але достатньо сильною, щоб повернути під свій контроль утрачений нею в результаті розпаду СРСР пострадянський простір.

Захід же не прагнув інтегрувати Україну в європейську спільноту, проте й не був згоден на відновлення російської геополітичної потуги, яка могла б йому нагадувати про ще не забуті часи «холодної війни». Саме тому Європа, НАТО і США були вкрай зацікавленими у збереженні незалежності України. Зі свого боку, Україна також не прагнула до реальної інтеграції в Європу чи до членства в НАТО і ЄС. Окрім скептицизму щодо членства та гарантій безпеки, занадто різні цінності сповідували владна номенклатура в Україні та єврочиновники в ЄС і НАТО. Тому, перебуваючи між цими геополітичними потугами, Київ використовував своє геополітичне положення як засіб торгу, з одного боку, з Європою та США, а з другого – з Росією, виступаючи в ролі контрбалансира у відносинах Захід – Росія. Власне, таким контрбалансиром була не сама інтеграція як процес, а намір інтегруватися чи, навпаки, відмовитися від інтеграції в ту чи іншу систему по осі Захід – Росія. Така політика була продуктивною й через внутрішні причини, пов’язані зі становленням України як незалежної держави та перехідним характером політичного режиму в державі, коли кожна зі сторін радше спостерігала за цим процесом, ніж утручалася в нього.

Проте вже в часи другої президентської каденції Л. Кучми з 2001 р. по 2004 p., у період формування авторитарних тенденцій в Україні та встановлення авторитарного режиму В. Путіна в Росії, така політика балансування почала втрачати свою ефективність. Цьому сприяла й кардинальна зміна міжнародної ситуації в першому десятилітті XXI ст. Загострення міжцивілізаційного конфлікту призвело до збільшення тиску на Україну з боку двох цивілізаційних утворень, що генерує як внутрішні, так і зовнішні загрози її національній безпеці.

З одного боку, Росія намагається зберегти своє панівне становище в культурному просторі України і зробити з неї частину російського культурно-цивілізаційного простору, знищуючи українську культурну ідентичність. З другого боку, намагання українців зберегти свою національну ідентичність та інтегруватися в західну цивілізацію наштовхуються на значні перешкоди й не знаходять підтримки з боку Заходу. Відсутність такої підтримки виправдовується Заходом периферійним міжцивілізаційним положенням України.

Зусилля ж Заходу з поширення демократичних і ліберальних цінностей, а також просування своїх економічних інтересів в Україні наштовхуються на зустрічну реакцію з боку Росії. Вона не тільки покінчила із цими ліберальними й демократичними цінностями в себе, а й веде жорстку боротьбу за витіснення цих цінностей та європейського бізнесу з України.

Росія рішуче виступила проти розширення НАТО на Схід, зокрема проти надання Україні та Грузії перспективи членства в Альянсі. І хоча НАТО не відмовила цим країнам у такій перспективі, однак процес розширення Альянсу на пострадянський простір зупинено на невизначений термін.

Євросоюз як уособлення західної цивілізації взагалі відмовив Україні в будь-якій перспективі членства в ЄС, мотивуючи це її невідповідністю критеріям членства й неналежністю країни до європейської ідентичності³. Загалом же події останніх років висвітлили межу можливостей розширення ЄС, а отже, й поширення демократичних ліберальних цінностей і власних економічних інтересів на Схід. Вичерпаність внутрішнього потенціалу для розширення та острах перед Росією і є справжніми причинами відмови Україні в перспективі членства, а також готовності ЄС віддати Росії незахоплений західною цивілізацією пострадянський простір.

Очевидно, що, зупинивши свій цивілізаційний поступ на Схід, Захід перейде до глухої оборони, розглядаючи Україну в перспективі як безпечну прикордонну смугу для ЄС. Саме такою філософією наповнена політика «сусідства», а тепер – програма «Східного партнерства». Росія ж, навпаки, як показали рішення Бухарестського саміту НАТО 2008 p., російсько-грузинська війна та «газова війна» на початку 2009 p., від багаторічного відступу та оборони перейшла до цивілізаційного наступу на Захід.

Міжцивілізаційне положення України генерує її внутрішній розкол як усередині еліти, так і серед її соціумів за регіональною та цивілізаційною ознаками. Загострення глобального міжцивілізаційного конфлікту призводить до поглиблення розколу між Сходом і Заходом України, поділяючи український народ за українською та «малоросійською» ідентичностями. Розвиток внутрішньополітичної ситуації та дослідження суспільної думки населення Сходу й Заходу України тільки підтвердили цю загрозливу для України тенденцію.

Своїм прикладом Україна демонструє правильність тези С. Гантінґтона про те, що «еліти деяких країн, внутрішньо розколотих у цивілізаційному відношенні, намагатимуться перетворити їх на частину Заходу, але в більшості випадків зіткнуться з перешкодами, які буде дуже важко подолати»⁴. Прагнення української демократично налаштованої еліти реалізувати європейський та євроатлантичний курс, спрямований на входження України в європейський цивілізаційний простір через членство в ЄС і НАТО, наштовхнулося на жорсткий спротив з боку лівих та проросійських політичних сил, які спираються на електорат східних і південних регіонів України.

Ускладнення міжнародного становища України зумовлене також подальшою трансформацією міжнародних відносин у бік багатополярності. Головною ознакою такої трансформації є насамперед послаблення ролі США у світі, при цьому вони відчувають дедалі більший дефіцит свого зовнішньополітичного ресурсу для реалізації власних глобальних геополітичних інтересів.

Поставивши за мету закріпити за собою статус-кво одного з двох основних центрів сили в Європі, Росія відвоювала собі в Заходу Україну. Цю геополітичну перемогу Росії над Заходом визнають навіть провідні американські експерти в галузі міжнародної політики. Так, провідне американське аналітичне видання «Стратфор» опублікувало великий експертний матеріал про фактичну стратегічну перемогу Росії в Україні, коли Кремль повернув собі позиції «у стратегічно важливій для себе країні і не дав Заходу завоювати там плацдарм»⁵. У матеріалі зазначається, що Росія за кілька останніх років відновила свій вплив на більшій частині території колишнього СРСР. Це стало можливим унаслідок воєнної перемоги Росії над Грузією. Але остаточного закріплення сфери свого геополітичного домінування в Європі Росії вдалося досягти тільки після повернення в цю сферу у 2010 р. України. Як зазначає часопис, фактично «одразу ж після геополітичного розвороту України щодо Заходу за Януковича Росія справді розпочала своє геополітичне відродження»⁶).

Отже, Україна у 2010 р. стала ключовою ланкою в ланцюзі тих геополітичних перемог, які Росія отримала над Заходом в останні роки. За цей час Росія значною мірою досягла тих стратегічних цілей, які ставила перед собою в зовнішньополітичній сфері.

По-перше, вона закріпила за собою статус впливового центру сили в Європі – геополітичного полюса. По-друге, Росія задекларувала як сферу своєї геостратегічної відповідальності той регіон Східної Європи, який не належить ані НАТО, ані ЄС. І радикальних заперечень з боку цих провідних організацій на таку претензію вона не отримала. По-третє, Росії вдалося значною мірою знівелювати дисбаланс у силі із Заходом і перевести відносини з ним з асиметричних у симетрично-асиметричні, тобто досягти певного паритету в стосунках. Символічною подією в наближенні стосунків Заходу й Росії до симетричного типу стало підписання Празького договору про СНО між США і РФ у квітні 2010 р. Слід зазначити, що тенденція до зміни балансу сили на користь Росії стала можливою не стільки за рахунок посилення самої Росії, скільки внаслідок послаблення Заходу.

Посилення розбіжностей між США та Європою, суперечності й відсутність консенсусу всередині ЄС із приводу його відносин з Росією, наслідки глобальної фінансово-економічної кризи, зміна зовнішньополітичних пріоритетів в американській зовнішній політиці за президентства Б. Обами та послаблення провідної ролі США у світі врешті-решт призвели до «перезавантаження» відносин з Росією. Усе це значно послабило позиції Заходу у відносинах з Росією в боротьбі за східну частину геополітичного простору Європи.

З іншого боку, авторитарний режим, на відміну від консенсусної демократії Заходу, дав російському керівництву змогу швидко мобілізувати необхідні для зовнішньополітичних цілей ресурси, консолідувати суспільство й домогтися певного паритету інтересів із Заходом, принаймні щодо Східної Європи.

Намагання ж В. Януковича повторювати кучмівську політику балансування між Заходом і Росією за цих принципово інших геополітичних зовнішніх та політичних внутрішніх умов другого десятиліття XXI ст. не мало шансів на успіх. Тож постало питання про розробку зовнішньополітичного курсу, який відповідав би цим суперечливим внутрішнім і зовнішнім реаліям та забезпечував реалізацію комплексу економічних інтересів країни, репрезентованих переважно панівним політичним класом. В основу такого курсу була покладена концепція «подвійної асиметричної інтеграції», яку можна вважати квінтесенцією політики рівнонаближеності, або «дезінтеграційної моделі».

Продовження в журналі