Руслан Гуменюк

Німі сльози…

Все забрали… Залишився тільки запах хліба… У тій самій кухні, де мати готувала для мене… Де вона усміхалась мені і дорікала, щоб я не вибирав цибулину з салату, що вона корисна і її слід обов’язково з’їсти, а найголовніше – щоб я доїдав хліб й не залишав кусні, адже, не доївши, ми залишаємо з недоїдками свої сили. Найбільше любив окраєць хліба… Ще тоді, коли бабуся була живою, казала мені, аби я завше їв окраєць, а за це мене пізніше дівчата цілуватимуть. Звичайно, я так і робив, я завжди слухав бабусю, але не маму. Треба було слухати і її… Я шкодую, що, коли вона цілувала мене, я втікав від її поцілунків, шкодую за те, що коли вона усміхалась мені, я показував їй язика, шкодую за тими моментами, коли їй хотілось моїх обіймів, просто мого тепла, щоб я її обійняв й і так по-дитячому наївно збрехав… збрехав, що все буде добре. Одна із тих жахливих картин у моєму житті, коли до хати увірвалося шестеро чоловіків із рушницями, забирали все, перевертали все догори дном, шукали запасів продовольства. Бабуся хотіла захистити горщик із кукурудзою. Її розстріляли в мене на очах, але все одно переступили через її ще тепле тіло й забрали усе, що було в нашій хаті. Ми з мамою встигли заховатися під ліжко. Через кілька хвилин я чув крики і постріли в сусідніх домівках… Допоки все не притихло, ми з мамою залишалися у нашій схованці. Допоки бабусине тіло не захололо.

Через кілька днів наше село оточили ті самі солдати, але їх було набагато більше, ніж раніше. Вони були всюди й не випускали нікого з села, а хто намагався втекти, того розстрілювали. Минали дні, а незабаром настала зима. Нас мучив голод, ніхто не думав свідомо, хтось почав божеволіти і їсти свої пальці, а хтось їв котів, собак і дохлих коней…

Наші сусіди шукали мене, але мати завжди ховала й казала, що мене забрали від неї, а її матір вбили. Їй вірили, але все одно нишпорили по хаті й шукали, шукали мене… В нашій печі була дуча на дрова якраз під мій зріст, це і була моя схованка. Я ховався у тій дучі, мама закривала мене чавунним засовом і просила, щоб сидів мовчки. Мама повторювала, що якщо сусіди мене заберуть то з’їдять, як і всіх дітей у селі. Я не вірив їй, думав це вона мене так лякає, як Бабаєм.

Ми їли ті запаси, які були заховані в городі разом із перегноєм… Поживою для нас були гнилі кавуни і буряки, кукурудзяні качани і стебла, просіяне лушпиння, сушена солома, картопляне лушпиння. Мама хотіла, щоб після смерті я її з’їв, але я не хотів цього слухати. Я затуляв вуха і співав пісеньки, які мені баб­ця любила співати, співав їх дуже голосно… Я кричав, щоб не чути маминого шепоту і ці гнітючі настанови.

Одного дня мати пішла по припаси їжі і не повернулась… Я чекав її дуже довго, протягом тижня я нічого не їв, окрім стручок гороху і фасолиння. Згодом я не витримав і вийшов на вулицю, де вже лютувала зима. Снігу було багато, а вулиці, які завжди були заповнені людьми, що весело щебетали поміж собою, були порожні, як і хати.

Вдалині виднілись тіні, вже не люди, а лише їхні тіні. Поміж тих тіней траплялися люди з автоматами – ситі і повні сил та енергії. Я заховався в одній із окрайніх хат. Там було тихо, але коли туди увійшов, хтось вдарив мене по голові, в очах стала темінь …

Коли опритомнів, переді мною постала моя вчителька. На її вихудлому тілі можна було вивчати анатомію людини і будову кісток, а великі, перелякані і голодні, повні розпачу, очі поїдали мене, роздирали на шматки.

Вона хапалася за живіт і кричала, а потім знову дивилася на мене, потім благала, щоб я тікав від неї, бо вона з’їсть мене, просила аби я не підходив до неї близько! Вона наганяла мене геть, але куди тікати, якщо по вулиці ходять солдати?

Я дістав з кишені трішки сушеної соломи, яку знайшов ще в одній із покинутій життям оселі і дав їй! Вона накинулась на солому й почала її їсти, так, що гострі кінчики соломи роздирали їй піднебіння й ясна. По її руках текла кров, а вона все жувала солому й дякувала мені. Вчителька розказала, як бачила на власні очі, що її сусіди їли мертвих людей. Вона бачила, як ціла сім’я накинулася, немов стерв’ятники, на тіло дівчинки з дідусем й роздерла їх за кілька хвилин… Вони їли все, а хто помирав, того з’їдали, а декому допомагали померти, аби потім його з’їсти…

Учителька сказала, що треба тікати зі села, треба тікати на захід, там такого нема, як тут… Ми йшли пшеничними полями, на яких вже починав танути сніг. Ми бачили на полях сотні тіл, яких розкривало простирадло зими… Люди були скорчені і жадібно тримали в замерзлих руках колоски пшениці… Чим далі ми йшли, тим більше було людей, які ніколи вже не встануть й не підуть збирати урожай, людей які вже ніколи більше не усміхнуться, людей, в очах яких застигли німі сльози…

Вчителька не боялась, я теж… Ми йшли аби йти, так було легше… Краще іти назустріч смерті, аніж чекати її у переляку. Нам вже було все одно чи зустрінуть нас дорогою військові із червоними зірками на чолі… Ми просто йшли… Я вже не пам’ятав скільки часу я не їв, може тиждень… Я не пам’ятаю, пам’ятаю тільки мамину усмішку, яку я більше ніколи не побачу в своєму житті. Я б так хотів усміхнутись їй, а не так як колись показувати язика… Цього разу я б не зробив такого… Я б обійняв її і сказав, що все буде добре. І ці обійми голодної смерті нас оминуть…

Дорогою вчителька починає свою одурманену голодом сповідь. Вона каже, що голод знищує сільське господарство і підносить соціалізм, а це перш за все! Їй стає погано і вона тихенько сміється, але продовжує говорити.

«Хто не працює на соціалізм, той і не їсть! Хлібна картка діє краще за гільйотину, потужніше за розстріл! Селяни чинили опір кооперативам, майбутнім колгоспам. Селянство – це основна армія, потужний націона­льний рух і він повинен бути знешкоджений. Державі потрібно не моє життя, а смерть, смерть мене як класу, як частини системи відродження українського народу. Хлібна смерть…»

Кілька кроків від мене чується постріл і її голос змовкає… До мене підходять люди з червоними зірками на чолі… Заплющую очі і затримую дихання. Помирати у темряві чомусь легше.

Тиша. Я помер? Ось така і є ця смерть? Я ж нічого взагалі не відчув. Та скільки страждань довелося витерпіти, допоки дочекався Їі. Можливо, смерть це найкраще, що могло відбутися в моєму житті. Вона позбавляє болю, ти стаєш вільним й незалежним від своїх бажань, інстинктів, прагнень і головне – голоду…

Але ж ні! Я все ще дихаю і я живий… Солдати червоної армії подумали, що я мертвий і повантажили мене на машину, до інших, таких як і я, напівживих і вже тлінних. Завантажили, щоб скинути згодом до того кургану поховань мільйонів таких, як я.

Ви запитуєте хто я?

Я друг, якого ви могли мати, але який був похований живцем, я український дух, який ви могли мати, але який був заморений голодом, я біль, який ви маєте зараз! У ваших серцях! Я капітал Радянського Союзу! Я кістяк!

А зараз мене скинуть у яму до 10-ти мільйонів таких, як я! Про яких ви забудете! Я мучитимусь глибоко під землею, їстиму глину, стану частиною чорнозему, на якому ви будете ростити своє життя. Я стану тільки добривом для майбутніх поколінь і не більше…

Як мені шкода, що коли мати мені усміхалась, я їй показував язика…

Дзюбенко Ірина

Непочута правда, неусвідомлена трагедія

Маленький нащадок великого народу. Хіба він розуміє, що таке геноцид, голодомор, що таке війна країн, радянська влада? Пам’ятаю, в дитинстві мені до рук потрапила книга про Голодомор. Не пригадаю, чи вміла я тоді ще читати, але фотографії до тієї книги мене вразили. Малі діти з опухлими животами, скелети, обтягнені шкірою – лише подоба до людини. На узбіччі дороги в ряд лежать тіла. Все чорне, похмуре і страшне. На запитання: «Що це таке?» моя бабуся відповіла: «Це, дитинко, винищення України, це – Голодомор!». Що це таке той Голодомор? Чому Україну винищують? Я не наважилась таке запитати, адже моя бабуся, очевидно, заново переживала ті страшні роки, бо так тяжко зітхнула, що аж мурахи пішли по шкірі.

Ось так вперше я почула слово «голодомор». Але дізналась значення того слова, певно, лише в школі, і не в першому класі, а десь в 5-6, коли почали вивчати історію Україну. Ті роки навчання я провела у місті Києві. А справжню історію нашої країни я дізналася тільки в старших класах, коли моя сім’я переїхала до Львова. Тут кожна дитина знає, хто такий Степан Бандера, що таке геноцид українців та що таке насправді Велика Вітчизняна війна. Підручники ті ж самі, але світогляд вчителів – різний.

І це одна з ключових проблем в освіті – відсутність фундаментального підходу зі шкільної парти. Тому, хотілось би, щоб акція «Свічка у вікні» була не просто символічним актом, а щоб кожен розумів навіщо ми це робимо, що це символізує і яку відіграє роль у житті українського народу.

Щодо суспільного сприйняття і усвідомлення значення щорічного вшанування пам’яті жертв Голодомору, то варто звернути увагу і на українські ЗМІ. Чи бачили ви, щоб хтось із журналістів висвітлив інформацію про байдужість до цієї трагедії? Чи провів хтось опитування? Як людина, яка жила у різних куточках нашої країни, не можу стверджувати, що людям не байдуже. Так, вони знають, пам’ятають, але чи усвідомлюють, – це вже інше питання. Знання історії – це те фундаментальне начало, що потрібно закладати як основоположне у шкільній і університетській освіті, тоді і усвідомлення національних трагедій матиме зовсім інше семантичне значення, ніж досі. До прикладу, при вступі на факультет журналістики досі потрібно було здавати як обов’язковий предмет історію України, а тепер – англійську мову. Що ще можна забрати? Можливо, й українську мову? Хоча й ці спроби влада вже реалізовує, приймаючи антиукраїнські закони.

Проблема наших можновладців у тому, що вони досі не можуть звільнитися від російських кайданів, від важкої залізної руки. А що Росія? Її позиція відома: «Голодомор – це злочин комуністичного режиму, але не етнічний геноцид». Російська влада не визнавала і ніколи не визнає цю трагедію як етноцид.

Згадати страшний біль, муку та страждання наших мертвих і ненароджених предків… Вшанувати їх хвилиною мовчання та запаленою свічкою, яка горітиме за кожну померлу душу українського народу… Поки ми будемо пам’ятати, доти будемо жити!

Уляна Іванишин

Життя, що тліло щохвилини

Вперше про Голодомор я почула ще в молодшій школі. Оскільки щороку останній тиждень листопада наводив тугу. Вчителі розповідали про 1932-1933 роки, опісля усі бралися за руки й прямували до карти. Кожен із нас залишав свій відбиток – маленьку білу квітку. Ці квіти – символ пам’яті і забуття, символ надії і зневіри, це символ минулого, яке почасти не стало майбутнім. Ми, школярі, не могли всіціло осягнути масштабів цієї трагедії не тільки для українського народу, а й для людства загалом. Я вирішила поцікавитись, як сучасні школярі сприймають Голодомор, чи знають вони щось про цю трагедію, чи запалюють у них вдома свічку в останню суботу листопада? «Голодомор – це, коли люди довгий час не мали їжі й помирали від нестерпного голоду»; «Коли хтось приховував хлібинку чи зернятко, то цих людей могли вбити»; «Коли дитина довго плакала, батько за це втопив її в озері»… Такі страшні слова вимовляли діти…

Пригадується, у класі шостому нас завели у переддень вшанування пам’яті жертв Голодомору до Музею хліба, що у Львові на вул. Пасічній. Правду кажучи, з того часу після думки про 1932-1933 роки мені якийсь час бракує повітря. Оці скибочки, кульки, зовсім не схожі на сучасну круглу хлібину. І люди з’їдали від тих скибочок лише частинку, адже ніхто не знав, чи знайдеться інша пожива на завтра. Довкола, на стінах музею світлини дітей, зовсім не схожих на янголят – змордовані, голодні, а сльози застигли в очах. В ті часи щодня тліло життя, ніхто не знав чи прокинеться завтра… І це була найбільш спокійна і тиха смерть, що вчащала до сотень тисяч хат. Довкола панує голод, злидні, душа покидає тіло щохвилини, а люди вірять. Вони не втрачали надії на Бога. Ховали образи, церковні атрибути й мовчали. А від безвиході харчувались кіньми, котами, бродячими собаками… людьми. Беззахисними, які не змогли втекти чи просто не встигли. Найменших дітей вбивали задля того, щоб прогодувати старших.

У старшій школі мої уявлення доповнювались новими фактами, картинами. Ми переглядали фільми, читали роман Василя Барки «Жов­тий князь», роман-хроніку Ула­са Самчука «Марія». Сьогодні ці твори вже не читатимуть у рамках шкільної програми. Колись забирали хліб – тепер можливість отримувати якісну освіту ще зі шкільної парти, дізнаватися про історію своєї нації не тільки зі сторінок підручників з історії України, а й з художніх творів.

Я й досі не можу зрозуміти, невже факт Голодомору, який є настільки очевидним можна заперечувати? Якщо не було цього Голодомору, то чому ж на станціях гнило зерно, чому на прилавках продавали за надвисокими цінами лише шматок хліба, чому обшукували всі закутки осель, ба навіть розкопували ще м’які насипи землі?

Ще одним джерелом знання про Голодомор була газета «День». На сторінках цього видання, справді, можна віднайти відповіді на багато хвилюючих запитань, відкривати для себе історію по-новому, мислити свідомо та дізнаватися нові подробиці з історії нашого народу. Невимовну повагу викликає історик і постійний автор газети Станіслав Кульчицький, який доклав чимало зусиль, щоб відкрити правду про страшні 1932-1933 роки, наголошуючи, і відстоюючи твердження, що трагедія цих років – геноцид проти українського народу. З цим же виданням співпрацював Джеймс Мейс – історик, дослідник Голодомору в Україні, що відкрив усьому світові правду про 1932-1933 роки ще у 1982 році на Міжнародній конференції присвяченій Голокосту і геноциду, заявивши:

«Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті – нема проблем».

Засмучує соціологічне опитування, проведене соціологічною групою «Рейтинг» у жовтні 2012 році, згідно з яким: 59 % громадян України вважають Голодомор геноцидом; 19% – не визначилися, а 22% – заперечують. Щиро кажучи, ці дані шокують. Адже як такий великий відсоток громадяни України, знаючи історію, заперечують акт геноциду проти українців? Я не бажаю, щоб на долю якогось народу випало таке випробування, а цифри, наведені у соціологічних дослідженнях визнання-заперечення акту геноциду, зростали не суто математично, а у свідомості і обізнаності нації у своїй історії, у своєму праві на знання минулого і гідного пошанування його у сьогоденні.

Уляна Лаврик

Сумна бувальщина минувших буднів

Вирішальним чинником в історії є не знання, а характер, не програма, а особистість, не так «що», як «хто» і «як».

Дмитро Донцов

Історія – це доля кожного народу. Історію українського народу, як писав Володимир Винниченко, без брому не можливо читати. Молода генерація по-іншому сприймає минувшину, бо, до прикладу, про радянську тоталітарну систему дізнається не лише із підручників та навчальних посібників, а й від очевидців.

Євген Сверстюк свого часу сказав, що зло дуже довго будує свою імперію, воно спочатку виглядає непорушно, тим не менше – падає дуже швидко. Так трапилося і з Радянським Союзом. І цій імперії прийшов крах. Та наслідки залишились, зокрема свідоме винищення голодом мільйонів українців. Роберт Конквест – відомий британський історик, який писав про Голодомор в Україні 1932-1933 років, вдався до особливого унаочнення. Він сказав, що на кожен знак його книжки – припадає 8 мертвих людей. Потрібно лишень перегорнути сторінки праці, аби зрозуміти скількох невинних людей позбавили майбутнього. Властиво, про масштабність злочинів якраз і свідчить така метафора.

Львів завше славився належним пошануванням героїки, особливим ставленням до політики національної пам’яті, а відтак, збереження національної ідентичності. Пригадую, як у тиждень вшанування жертв Голодомору 1932-1933 років, проходила цен­тральною частиною Львова. Перед пам’ятником Тарасові Шевченку ГО «Відсіч» проводила акцію «Голодний стіл». Громадські активісти вирішили у такий спосіб достукатись до перехожих, по-новому закцентувати увагу до цієї сторінки нашої історії. Активісти пропонували львів’я­нам і гостям міста скуштувати страв, якими у голодні 30-ті рятувались українці. На «голодному столі» були коржики із кори дуба, пряники із кропиви, ромашки та інших польових рослин. Побачене вразило не лише мене. Помітила, як літні люди зі сльозами на очах сприймали це. Опісля ділились спогадами. Осторонь стояла бабуся, як виявилося, вона із Центральної України. Ця літня жінка, назвемо її Орисею, скуштувавши ці страви, зізналась, що вони значно різняться від того, що споживала у дитинстві. Тоді рятувались тим, що, за її словами, хоч трішки «було схоже на їжу». Їжу шукали на долівках, на подвір’ї тощо.

Ще один факт, який мене прикро вразив, стосується іншого. У соціальних мережах натрапила на інформацію, що на суботу 24 листопада цього року організація молодих «регіонів» у Володимиру-Волинському організувала захід «веселощів» – засідання «Клубу веселих та кмітливих». Торік молоді комуністи на Сході Україні влаштовували бенкети, на яких раділи та веселились. Як бачимо, такі факти не поодинокі і не випадкові, а цільові, зумисно влаштовані. Вражає, що молоді регіонали та комуністи солідаризуються у невизнанні цієї трагедії із послідовниками людей, які загубили життя мільйонів людей.

Ми, мабуть, учні своєї минувшини. Попри історично обумовлені обставини, будьмо гідними називатися українцями! Погоджуюся із Дмитром Донцовим, що вирішальним чинником в історії таки є о с о б и с т і с т ь!

Тетяна Мацкевіч

Хлібна гільйотина: війна між державою і народом

У школі нам багато розповідали про Голодомор 1932-1933 років. Думаю, кожна свідома людина, здатна співчувати, зробила висновок, що це одна з найстрашніших трагедій українського народу. Події протягом 1921-1923 та 1946-1947 рр. не настільки відомі пересічному громадянину: вони були менш масштабні та криваві за своєю суттю. За оцінками істориків і демографів, під час фізичного винищення українського етносу впродовж 1932-1933 рр. загинуло понад 10 млн осіб. Коли лихо сягнуло апогею, щохвилини помирало 17 людей.

«Голод – чинник прогресивний. Він руйнує віру не тільки у царя, але і в Бога», – так говорив Ленін наприкінці ХІХ ст. Тоді він ще не був Великим Вождем революції, проте навіть у молодості мав вироджену, позбавлену людяності душу. Пройнявшись хворобливою ненавистю до усього доброго і святого, Володимир Ілліч і гадки не мав, що його запекла боротьба проти Бога є послугою нечистому, який, без сумніву, добряче попрацював над свідомістю майбутнього «червоного вождя».

Ленін зумів виховати «достойних» нащадків. У тиранії та жорстокості Сталін у стократ перевершив вчителя. Його ж поплічниками і помічниками були Косіор, Молотов та Каганович, які теж стояли на чолі розправи над непокірними та організували штучний голод на теренах України і Кубані. Мор голодом – універсальна зброя, здатна зламати опір не тільки у вчинках, але й у думках. Лише терором більшовики могли «пустити коріння» у тіло нації, «струсити віковий пил царизму», «збудувати новий світ», насильно повівши за собою «темні неосвічені маси». Радянська влада бачила в Україні величезну ресурсну базу. Недарма Ленін писав у січні 1918 р.: «Вживайте найенергійніших революційних заходів для надсилання хліба, хліба й хліба!!! Інакше Пітер може околіти…».

Відбувалася масштабна і фатальна у своїй жорстокості війна «між тими, хто їсть, проти тих, хто голодує». Під головний удар компартії потрапило селянство. Чому? Бо влада найбільше боялася опору, на який воно було здатне і який затято чинило стосовно впровадження колгоспної системи та формування чужої для нього комуністичної дійсності. Споконвіку селянство було ядром українського етносу, його ментальним центром, серцем народу. На нього влада і спрямувала свій гнів, бо тільки так могла утвердитися, зламати спротив, асимілювати та зруйнувати духовно. Простіше маніпулювати людьми, які зневірилися, втративши частку себе у роках, сповнених страждань. «Всього за декілька років хлібна гільйотина перемолола цілий народ і перетворила його на щось нове – без власності, національності, гідності, без здатності самостійно мислити».

Сталін ненавидів селян, називаючи їх покидьками, так само, як і свідому інтелігенцію, якої боявся. Видатних діячів культури та науки звинувачували у шовінізмі, вихованні села в дусі ненависті до Москви. Репресивно-каральна радянська система поглинула не лише серце, але й розум української нації. Наприкінці 20-х рр. розпочалися арешти інтелігенції, які штучно фабрикували на основі безглуздої аргументації – звинувачення в участі у підпільних організаціях. Вершиною цієї кампанії стали справи «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Української військової організації». Тоді було репресовано понад 30 тис. діячів. Так влада усувала можливих очільників національного руху.

Селянам не дозволяли виходити за межі визначеної території. Голодних дітей, яких у містах залишали батьки з надією, що хтось із людей зглянеться над ними, відвозили на товарні вокзали, щоб міщани не бачили їхніх смертей. А радянська дійсність продовжувала брехати та завуальовувати істину, заґлянцовуючи атмосферу часу. Правда ж залишалася поза кадром…

*Фактологічний матеріал, зокрема, більшість цитат взяті з фільму «Хлібна гільйотина» (3 частини)

Віра Качмар

Свічка у вікні

Вечір охопив своїми руками всю землю. Все навколо моторошно оплакувало загиблих під час Голоду 1932 – 1933 років. На вікні тихо горіла свічка, а віск сльозинками спадав з її фігурки. На це полум’я зачаровано дивилась Катруся, якій виповнилось в цей день 7 років. Вона була трішки розгублена, адже не розуміла чому в цей день замість того, щоб радісно і весело святкувати її день народження, батьки не влаштували гучних розваг, мама не співала пісень, а тільки подарувала подарунок і міцно поцілувала в щічку, а бабуся гірко плакала і намагалась заховати свої стомлені червоні, повні сліз, очі. Для дівчинки ця мокра тиша здавалась дивною і навіть докучливою. Іменинниця зі всіх сил намагалась розвеселити бабцю, але її спроби були марними. Старенька не могла стримувати гарячих сліз, що потоком розпеченої лавини ковзали по зморщеному обличчю.

Життя вирувало і цвіло на обличчі Катерини. Її великі блакитні очі допитливо спостерігали за усім навколо. Мати з бабусею в ній бачили свою розраду. З перших днів життя бабуся пестила її, виховуючи в християнському дусі, але найбільше вчила любити Україну і святий хліб понад усе в житті. Коли бабуся подавала онучці окраєць запашного, духмяного хліба, то її спрацьована худощава рука тремтіла, губи шепотіли молитву, а на очах бриніла сльоза, хоча уста лагідно усміхались. Катерина дуже любила свою бабусю і, дивлячись в її очі, якось по-дорослому схиляла перед нею й хлібом голівку. Душа маленької красуні була наповнена великою пошаною.

Ользі Петрівній було 92 роки. На її пам’яті важкий тернистий життєвий шлях. Обличчя жінки було виснажене і дуже спокійне, а очі випромінювали безмовний жаль, а подекуди навіть страх. Старенька, пригадуючи своє життя, вже навіть не мала сил плакати, кричати, лише запалювала свічку і голосно молилась, просила в Бога царства небесного людям, які примусово померли, але й проклинала нелюдів, що вбили ці мільйони душ, серед яких могла б бути і вона, але з Божої ласки вижила. Але чи краще тепер жити з цією мукою, що не давала жити, що завжди нагадувала про себе, боліла, снилась вночі, чи було б ліпше померти тоді?!.

Страшний штучний голод 1932-1933 років пережила Ольга Петрівна. Це знущання над людьми назавжди залишило глибоку рану у її душі. Не було такого дня, коли б вона не згадала про своє важке життя, а святий хліб нагадував їй це повсякчас.

Катря розплакалась, не знаючи, чого плаче її бабця. Жінка відчула, що настав час розповісти дівчинці всю правду її життя, адже не за горами той час, коли її не стане, а внучка так і не дізнається про страшний голод, що пережила її бабуся. Ольга Петрівна відрізала скибочку хліба, вмостилась біля вікна, де горіла свічка, і, посадивши на коліна маленьку семирічну Катрусю, почала свою страшну історію.

«1932-1933 роки, коли вимерло понад 10 мільйонів осіб. Урожай на полях був високий, але їсти не було що. Нелюди, поріддя диявола приходили в кожну хату, забираючи все до крихти. Їхні довгі руки тягнулись до всього, що було в оселі поживного. Виносили один за одним мішки з зерном, із зимовими запасами продуктів, хліб, а те, що стояло в горщиках на печі виливали на землю, топчучи ногами. Не люди, а звірі, що заживо вбивали людей, які хотіли жити, хотіли працювати на своїй землі в своїй Україні».

Остання сльоза скотилась з очей Ольги Петрівни, а свіча згасла навіки, щоб засвітилась нова.

Минуло з того дня багато років. Виросла Катерина, а образ бабусі живе у її серці, бо у такому ж віці, як тепер вона, Ольга Петрівна переживала ту найстрашнішу пору свого довгого життя. Щороку в останню суботу листопада дівчина запалює свічку і мовчки плаче, сидячи біля вікна.

Підготувала Тетяна БУРДЕГА,
асистент кафедри української преси
факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка