«Ефект аналогій»

Кажуть, що історія – це політика, обернена в минуле. Твердження, либонь, слушне. З іншого боку, вона (історія) – це своєрідна матриця нашого буття, сконструйована з безлічі складових-пазлів. Аналіз/вивчення деяких з них, розташованих на різних витках діалектичної спіралі й пов’язаних, зокрема, з Україною, дозволяє знайти правильні відповіді на питання нинішньої доби.

Історія може багато чого підказати, а надто коли вдається знайти переконливі аналогії та провести бездоганні паралелі, звісна річ, зробивши необхідні поправки з урахуванням часу і місця. Це уможливлює якісний політичний чи соціально-економічний прогноз, дозволяє змоделювати/пояснити ту чи іншу ситуацію. Безумовно, буквально копіювати українські реалії столітньої давності не треба, але ретельний аналіз подій середини 20-х – початку 30-х років ХХ століття дозволяє краще зрозуміти нинішню ситуацію та небезпеки з нею пов’язані.

Аналогія, як універсальна формула Кліо, немовби створена для розуміння драстичних проблем сучасності. Спробуймо це проілюст­рувати.

Знаний історик Валентин Мороз у нещодавно виданій монографії «Україна у двадцятому столітті» констатує, що в атмосфері 20-х років минулого століття «росіяни дуже швидким темпом перетворювались в Україні з домінуючого елементу на етнічну групу…».

А ось як 1995 року характеризували ситуацію в Україні Дмитро Видрін і Дмитро Табачник (перший – відомий політолог, другий – нинішній міністр освіти): «Сьогодні російськомовні верстви в основному мовчать на політчній арені України – мовчать не загрожуюче, а скоріше ніби пригнічено. У багатьох із них чітке відчуття, що вони – чужі на чийомусь святі… Нові символи національного відродження в Україні – жовто-блакитний прапор і тризуб – для більшості росіян в Україні є чужими, оскільки офіційна пропаганда упродовж десятиліть витлумачувала їх як націоналістичні й антиросійські атрибути».

Валентин Мороз: «І в Москві зрозуміли: якщо ці процеси («коренізація», «українізація», «економічний лібералізм», «націона­льний плюралізм» . – О. Р.) потривають ще з десять років – імперія розвалиться! О так, Україна буде комуністичною, і Грузія буде комуністичною, і Вірменія буде комуністичною, – але всі вони будуть самостійними державами!.. Імперія мусила зупинити ці процеси – то була справа імперського самозбереження». Відтак, «в кінці 20-х років поступово формується група російсько-шовіністичного реваншу. Могла вона виявитись лише у формі тоталітаризму».

Майже два десятиліття тому Дми­т­ро Видрін і Дмитро Табачник більш ніж прозоро натякули: «Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід». Передбачити такий розвиток подій не було надто складно. Проте Українська держава, що постала на політичній мапі світу 1991 року, почала прискореними темпами перетворюватись на Малоросію не тільки через те, що «певна критична маса росіян потрапила до вищих ешелонів влади».

Ретельно аналізуючи давні події, Валентин Мороз приходить до висновку, що наприкінці 20-х років ХХ століття «російська еліта брала реванш за 1917 рік (коли так необережно «проморгала» свої позиції в Кремлі) <…>. І тут підтвердилася (у сотий раз, у тисячний раз!) стара істина: в умовах імперії (тобто багатонаціональної держави) у центрі процесів завжди буде національний чинник <…> Тобто: коли в Кремлі запанували «нє-русскіє» – вони мусили дати певні шанси «нє-русскім» і в Києві, і в Тбілісі, і в Ташкенті. <…> От­же: вигнання «нє-русского» елементу з Кремля майже автоматично означало зменшення шансів для «нє-русскіх» у всіх кінцях імперії (в тому числі й на Україні)».

Через сім десятиліть ситуація повторилася. Навіть у деталях. Ма­триця історії, матриця богині Кліо в основі своїй непорушна. Лише форми й кольори її складових-пазлів дещо змінюються – закономірний наслідок науково-технічного прогресу.

Як і наприкінці 20-х років минулого століття, так і на початку тре­тього тисячоліття, в Росії було покінчено з «національним плюралізмом» (Гусинський, Березовський, Ходорковський і К ^о)^, ціною величезних людських і матеріальних жертв вдалося заморозити війну в Чечні тощо. Відтак у Кремлі знову постало питання «собіранія зємєль» вже в осучасненій культурно-економічній (не мілітарній) формі. Як-от: СНГ, «Русскій мір», «Євразійскій союз», «Таможенний союз»... Проте ці недолугі неоколоніальні евфемізми не можуть приховати своєї антиукраїнської суті. Не можуть замаскувати рафінованого лицемірства глави МЗС РФ Сєргєя Лаврова його недолугі політичні реверанси, продемонстровані в Чернівцях 13 січня 2013 року: «Керівництво Росії та України не бачить суперечностей між прагненням обох країн до зміцнення зв’язків з Європою і посиленням взаємодій на просторі СНД» .

Чи повернемось до «точки неповернення»?

Розв’язавши собі руки, Москва взялися за Україну – почала поступово перетворювати її в новітню «Малороссийскую коллегию». І це їй наразі вдається. Бо не може організувати ефективного спротиву «пєрвопрєстольной» український провід. Бо немає його. «Історично Україна є частиною євразійського економічного та культурного простору. На сьогодні саме на цій території колишнього Радянського Союзу зосереджені життєво важливі національні інтереси України» (Леонід Кучма). Помовчимо? Брак по-державницьки налаштованої української еліти більш ніж відчутний.

Демократично налаштованій частині українського суспільства не вдалося висунути зі своїх лав загально­національного лідера. Тих же, хто так чи інакше міг претендувати на роль провідника або ж просто заважав, Система різними способами і в різний час усувала – Вадима Гетьмана, Михайла Бойчишина, В’ячеслава Чорновола, Вадима Бойка, генерала Василя Саніна, Анатолія Єрмака, Олександра Ємця, Романа Рапія, Олександра Веселовського (голову українського державного «Ощадного банку» – людину «команди Гетьмана»), Юрія Оробця, Михайла Сироту, Василя Червонія…

Досі непроясненою є автокатастрофа на обухівському шосе, в яку потрапив Євген Марчук. Трагічно закінчилися автоаварії для Романа Ліщинського – професійного дипломата, канадійського громадянина, директора Центру інформації та документації НАТО в Україні, для народного депутата Сергія Драгомирецького… Один за одним несподівано йдуть з життя сповнені небуденних задумів уже загальновизнані лідери, громадські діячі, відомі не лише у Львові, а й в Україні – міський голова Богдан Котик, поет Ростислав Братунь, професори Георгій Бачинський і Володимир Лебединець...

У квітні 2008 року Владімір Путін на закритому засіданні ради Росія-НАТО пригрозив, що в разі вступу до Північноатлантичного альянсу Україна може припинити своє існування як єдина держава. Владімір Путін не втомлюється повторювати: «Ми розвалили велику державу», «Ми були слабкими, а слабкості не прощають», «Ми закрутимо гайки так, що полетять голови». Чомусь («ефект аналогій»?) пригадалася дотепна сентенція Валентина Мороза: «В міру того як бандитизувалася кремлівська атмосфера 20-х років, колишній бандит Джугашвілі (теперішній Сталін) усе більше «обростав пір’ям» …

У цьому контексті доречно зацитувати відповіді Андрія Окари на запитання новорічної анкети газети «День» від 10 січня 2013 року. Cучасний російський філософ і політолог прийшов до висновку (з боку іноді краще видно, ніж зсередини), що «в Україні лише жорсткі та невідворотні дії озброєних та організованих людей можуть призвести до зміни суспільно-політичного ладу та усієї навколишньої реальності. А без зміни суспільно-політичного ладу Україна приречена на смерть у короткостроковій перспективі. <…> Ось-ось Україна дійде до «точки неповернення», тобто такого стану, після якого деградаційні процеси абсолютно незворотні і призводять до загибелі нації та держави».

Чи випадково два дні перегодом опозиційний російський політик Борис Немцов у коментарі Радіо Свобода висловив думку, що президент Віктор Янукович не є президентом суверенної країни? Перепочиньмо. Зробімо паузу, відтак пригадаймо інші міркування Д. Видріна і Д. Табачника: «За певних обс­тавин розвитку двох країн (коли економічне становище в Україні погіршуватиметься, а в Росії поліпшуватиметься) проросійські рухи чи партії України швидко активізуються. Вони шукатимуть контактів з тими силами Росії, які під приводом допомоги росіянам в Ук­раїні чи всьому «братньому народу» прагнутимуть ліквідувати українську державну незалежність ». Є запитання? Отож бо…

Попереду щораз виразніше бовваніє Митний союз. Читай: новітня російська імперія. Одна з головних причин нинішніх політико-економічних здобутків північно-східної сусідки стосовно України полягає в тому, що не вдалося уповні здійснити «духовну втечу українства з московської тюрми» (Валентин Мо­роз). Визнаймо: за два десятиліття незалежності українці так і не спромоглися вирватися з культурного простору імперії. Тим часом саме мова, культура, самоідентифікація – підвалини споруди, яка називається державою.