I

Є в цьому жанрі те, що називається обов’язковою програмою. Тобто хроніка подій, обставин та імена людей, про які треба сказати, не претендуючи на цілковиту біографічну повноту слова про автора, але дбаючи бодай про його біографічний мінімум – цього завжди шукає в книжці читач, якому прагнеться знати, хто і що за один автор. Щоправда, в цьому разі потреба в такій формальності значно менша – важко уявити, щоб той, хто читатиме цю книжку, нічого не знав про Юрія Щербака.

Одні, (переважно з медичних кіл) його пам’ятають як епідеміолога, доктора медичних наук зі столичного Інституту епідеміології, мікробіології та паразитології, автора численних наукових монографій і спеціальних статей; можливо комусь не забулося, що він очолював усякі високі комісії для боротьби з епідеміями холери й чуми, навіть має саме за цю діяльність урядові нагороди.

Другі – і їх чи не найбільше – не просто пам’ятають, а знають (хоч уже хто зна відколи не з’являлися його художні твори) оригінального прозаїка Юрія Щербака. Його повісті «Карантин», новели «Аве, Марія»,»Маленька футбольна команда», «Мімоза», романи «Бар’єр несумісності» та «Причини і наслідки», а особливо ж «Хроніка міста Ярополя» спричиняли літературні дискусії, неоднораз піддавалася голобельній компартійній критиці. Щербак був із тих, хто ніяк не хотів «іти в ногу». Його урбаністична проза, присвячена складній етичній проблематиці, почасти соціально гостра, переткана примхливими алюзіями й асоціаціями й позначена неконвенціональними прийомами ведення повістування, була справді популярною в інтелігентного читача. Належачи до генерації літературних «шістдесятників», він кілька десятиліть – від самісінького творчого дебюту й аж до «перестройки» – лишався в статусі неблагонадійного, оскільки вперто сповідував естетичне дисидентство. А це для владців було неймовірною єрессю – писати не «як усі». Скажімо, «Хроніка міста Ярополя» була піддана жорстокому критичному остракізмові – твір не тільки не друкували після немилосердно скаліченої журнальної публікації, а й навіть забороняли про нього згадувати. У цензорів були спеціальні реєстри для їхнього службового користування, там «Хроніка...» сусідувала з такими творами, як «Собор» Олеся Гончара, «Мальви» Романа Іваничука, «Полтва» Романа Андріяшика, «Катастрофа» Володимира Дрозда.

Здавалося б, при цій нагоді такі подробиці – не найголовніші, бо ж не про роман чи повість авторства Юрія Щербака нині йдеться, та все ж, вважаю, не зайве читачеві нагадати: «Україну в зоні турбулентності» написав той самий Юрій Щербак, що й «Хроніку...» чи сценарії художніх і документальних фільмів. Нагадати й таку – ясна річ, другорядну, але все ж характерну для нього – подробицю: що він був автором «мальованих рецензій» на сторінках «Літературної України» в далекі шістдесяті роки. А взагалі його біографічну сильветку можна було почати з того, як на сторінках популярного всесоюзного часопису «Юность» почали з’являтися твори молодого київського медика Юрія Щербака. Як і чимало початківців в Україні, він писав російською. Це дуже важлива подробиця; її неодноразово згадує і сам Щербак, аналізуючи свій шлях до українства. В принципі для цього не треба було якихось надзвичайних зусиль, те вирішив духовний поштовх – і все в нього, як мовиться, стало на свої місця. В одному зі своїх інтерв’ю Щербак розповів: його дядько був в армії УНР, а його старшого брата Миколу 1948 року заарештували за звинуваченням участі в ОУН і засудили на сім років таборів. Зросійщений Київ, зросійщений медінститут і зросійщене науково медичне середовище не поглинули його – він урешті став українським письменником.

Це не був формальний перехід із російської мови на українську. Це був перехід зі зросійщеної, проросійської, а подеколи просто космополітичної інтелігенції у середовище саме української. Юрій Щербак став не просто автором українських текстів – він опинився в гурті тодішніх найяскравіших представників національної інтелігенції.

Він був органічно своїм серед українських літераторів, художників, композиторів, перекладачів. Був у ті часи такий своєрідний острів українських інтелектуалів, представлений тими, до кого з великою підозрою приглядалися владці, вважаючи їх невиправними фрондерами, які завтра можуть стати дисидентами.

В одному зі своїх інтерв’ю Щербак говорить: він «зрозумів, що в державі, яка існувала тоді, ніхто не може почувати себе в безпеці, ніхто не може казати про свою незалежність. І в принципі, якщо підбивати якісь принципи життєві, я мушу з гіркотою сказати, що все наше покоління, я маю на увазі шістдесятників, своїх ровесників, прожило нещасливе життя, оскільки ми не могли реалізуватися в тій мірі, в якій нам, може, Бог заклав.»

Як відразу ж зауважила критика, Щербак писав переважно про лікарів і про медичне середовище. Це напродив демократична проза – його герої без будь-яких ознак номенклатурності.

Тоді через фаворизацію «згори» у великій моді були твори про «його величність робітничий клас» та про «председательский корпус». Ясна річ, у сюжетах про них вимагалося беззастережної апології і неодмінної риторики про «керівну і спрямовуючу роль КПРС». Щербакові ті літературні «аномалії» були чужі. Його лікарі – як Кіплінгові солдати: вони, ніколи не нарікаючи на труднощі чи особисті проблеми, несуть свій хрест. Безпафосні, здебільшого архіскромні, вони справді завжди готові прийти на допомогу в біді. Найголовніша подія в житті всіх персонажів Щербака, як це справедливо зауважив критик Мирон Петровський, – це зустріч із совістю. Такі зустрічі нагадують їм , що з погляду вічності вся житейська метушня не має жоднісінького сенсу. Є лише кілька вкрай важливих речей, про які необхідно пам’ятати. У «Маленькій футбольній команді» Ю.Щербак пише: «У цьому світі швидко змінюються тільки типи й конструкції гармат та літальних апаратів, жіночі моди й зачіски, зірки естради та ще деякі неістотні дрібниці, а такі речі, як добро, любов до рідної землі, сонце, рідна пісня, любов до людей – усе це існує вічно, не старіє, не вмирає...»

Ось така благородна старомодна філософія з виразними гуманістичними акцентами. Тут і починається діалогізм Щербакової прози. Його, як правило, інтровертні герої, йдучи через сумніви, вагання, душевні сум’яття, монотонну рутину чи й брудні інсинуації, полемізують передовсім із самими собою, шукають своєї істини. І в цьому нескінченному діалозі Щербакових героїв завперш із самими собою – визначальний лейтмотив його творів, їхній інтелектуально-етичний, сказати б, безпафосний пафос. Тобто той варіант, коли багато що не говориться вголос, а стає зрозумілим із самих діянь та відчувань персонажів.

Отже, було дві іпостасі Юрія Щербака: лікар і письменник. Лікар часто підказував письменникові сюжети. Письменник найчастіше писав про лікарів і медицину. Лікар і письменник особливо органічно поєдналися воєдино в документальній повісті «Чорнобиль», яку було перекладено в багатьох країнах – світ жадав правди про Чорнобиль. Щербак писав правду. Мусив писати російською, бо знав, що цензура в Україні каструватиме повість. І справді. Навіть після публікації в Москві, український текст у Києві все одно зазнав безжальних вівісекцій.

При цій нагоді про Щербаків «Чорнобиль» можна було б тільки згадати – для повноти інформаційної довідки про автора. Однак ця документально-публіцистична книжка настільки тісно пов’язана з усім тим, що згодом упродовж чи не двох десятиліть довелося писати Юрієві Щербакові, що на ній треба зупинитися трохи докладніше. В «Чорнобилі» виразно відчутно не тільки особливості його публіцистичної нарації, сказати б, почерк ученого. Скрупульозна увага до фактів, розмаїття всяких подробиць – це, здається, зовсім не типово для наших публіцистів, які передовсім культивують дзвінку ефектну фразу й поспішність висновків. Щербаків «Чорнобиль» – це не тільки пронизлива точність у змалюванні подій та обставин, а й глибина узагальнень, лейтмотивом яких звучать узяті за епіграф до «Чорнобиля» слова Ауреліо Печчеї з його «Ста сторінок для майбутнього»: Група вчених може поставити погано підготовлене суспільство перед лицем таких відкриттів, застосування яких приведе до незворотних нищівних наслідків; жменька людей має змогу кинути весь світ в полум’я останнього жертовного багаття. Лише свідомі й пильні громадяни можуть відвернути ці відхилення й написати історію майбутнього, гідну бути прожитою».

Чорнобиль – це не тільки безпрецедентна техногенна катастрофа. Це тест для суспільства і для окремої людини. Це виклик тверезому глуздові і совісті вчених. Це хор тисяч і тисяч голосів. Як в античній трагедії. Це – сигнал про те, що в історії людства розпочалася зовсім інша сторінка. Бо життя розчахнулося на до і після Чорнобиля. І, як пише автор, надалі життя матиме ту особливість, що попіл Чорнобиля стукатиме в наші серця.

З-поміж усього написаного в Україні про Чорнобиль (романи, повісті, поеми, збірки поезій, книжки публіцистики) твір Щербака стоїть осібно. По-перше, він написаний «не так», як звикли у нас писати – тут маємо естетику літературного мінімалізму. Тут, по суті, «немає літератури» в тому розумінні, в якому ми звикли бачити її в нас. Так зване зображене слово відступило під шквалом інформації, гіпотез про вплив катастрофи на людину й природу, монологів людей, які опинилися в епіцентрі подій. Естетика тут поступилася місцем етиці. Дорогоцінне почуття міри й розуміння того, що відбулося, порятували автора від намагань пориватися на патетичні котурни чи писати так красиво, як написано переважну більшість книжок про Чорнобиль. А про кон’юнктурні екзерсиси здебільшого на сторінках газет «Правда», «Известия», «Радянська Україна» то вже й не говоритимемо – то все було на замовлення; для того, щоб заспокоювати й дурити народ.

II

Початок дев’яностих – Щербак у політиці.

Тоді в московській «Литературной газете» з’явилася його стаття «Чому я перестав бути письменником?». Посилаючись на домежну заангажованість у громадській та політичній діяльності останніх літ, що не лишає йому вільного часу для усамітнення, без якого літературної діяльності просто не уявити, автор уводночас зізнається: «... є причина ще глибша, потаємніша, що примусила мене відкласти перо вбік і з головою зануритися в темний вир політики... Причина ця – глибоке розчарування в літературі взагалі, а в романно-белетристичній формі прози – зокрема. Розчарування в здатності літератури хоч якось вплинути на хід життя, на долі людей, на моральне обличчя людини, особливо сьогодні, в епоху всевладдя телебачення. Всі раціональні схеми просвітників, які вірили в месіанське призначення літератури, і педагогічні розрахунки «інженерів людських душ» – все впало водночас у пекло XX століття: велике безсилля літератури гостріше за все відчувається в країні, що явила світові Гоголя, Достоєвського, Толстого, Чехова – і стала пристановищем червоних бісів, які дуже швидко, ефективно і надовго знищили християнську мораль, добро і милосердя...»

В Україні – будьмо відвертими! – ефект позитивного впливу літератури на суспільство також знижено майже до нуля. Вона в найсміливіших мріяннях не може претендувати на роль володарки дум і почуттів. Література, на превеликий жаль, уже не є активною дійовою особою на кону життя. Її слово десакралізоване й змаргіналізоване. Прийшли нові пророки, принесли нові – часто фальшиві! – цінності, на інше взоруються ті, хто мав би – за нормальної логіки розвитку подій – бути читачами літератури. Хам і Шустер сформували канон дурноголовства, цинізму й безмежного лукавства. А поряд із цим – порногламур для естетично недорозвинених.

Журналістка говорить з депутатом Верховної Ради СРСР Юрієм Щербаком: мовляв, його натурі властивий потяг до ризику. «Тривалий час ви як медик працювали в лабораторії по боротьбі з особливо небезпечною інфекцією. Бували не раз там, де спалахували вогнища чуми і холери... Теперішня ваша депутатська і взагалі політична діяльність – досить ризиковане заняття.»

Щербак відповідає, що політична діяльність майже у всі часи, в усіх країнах була ризикованим заняттям, тому що завжди в політичній діяльності присутня драматургія зіткнення різних сил, різних політичних думок, а особливо ж – і це не на останньому місці! – зіткнення характерів, амбіцій та приватних інтересів. «Так чи інакше, йдеться про владу, а боротьба за владу – заняття завжди небезпечне, бо завжди є опозиція будь-якій владі. Це заняття вдесятеро небезпечніше у нашій країні, яка вихована на традиціях тоталітаризму, в країні, де фактично впродовж століть не знали демократії, демократичних інститутів і традицій».

Кореспондентка говорить про те, що вчорашнє суспільство постійно відтворювало людей, які не знають свого місця, не мають уявлення про «сродну працю» (Сковорода) й запитує: чи ви впевнені, що, пішовши в політику, «знайшли саме своє місце»? Абсолютно резонне питання, в нашій українській ситуації, де, мов колись у перші роки після жовтневого перевороту, в різних галузях діяльності, наче сарана, опосіли чільні місця люди часто з абсолютним ступенем невігластва в тій чи тій галузі або й узагалі без жодного натяку на якусь спеціальну освіту. Таких ми бачимо на державних посадах, у парламенті, в бізнесі. Саме кадри – керівні – найслабша ланка в нашій державі, сказати б, невиліковна ахіллесова п’ята ось уже протягом двох десятиліть. Мені довелося бачити деяких представників нашого дипло-матичного корпусу – і мені було соромно за Україну, що вона послала за кордон представляти себе таких карикатурних і багато в чому анахронічних індивідів. Щоденно з екрана телевізора, який невтомно проводить дебілізацію і зомбування нашого суспільства, бачимо, ці інтелектуально не перетруджені парсуни, чуємо дикий волапюк, яким афішують свою дрімучу й агресивну темноту ці господарі життя, яких кримінальні й бізнесові клани замасковані під політичні партії послали представляти себе у владі.

Тому, хто не знає Юрія Щербака, може бути дивно, що він опинився на своєму місці, ставши депутатом ВР СРСР, а потім «екологічним» міністром, послом України в Ізраїлі, після того в США, далі – в Канаді. Хоча він і говорить не в одному інтерв’ю, що його переслідували запитання до себе, чи він своєю справою займається в цих ролях, однак наявність саме таких сумнівів у беззаперечно багатогранних натур свідчить передовсім про виняткову відповідальність, самовимогливість та чесність перед собою. Щербак був справді повноцінним послом.

Про це свідчать результати його діяльності в таких (сказати дуже складних -майже нічого не сказати!) державах, як Ізраїль та США. Мені здається, що саме медична служба підготувала Щербака до цієї ролі. Передовсім службова дисципліна й здатність колосальної самомобілізації, винесені з тих років, стали тут у пригоді. Далі – звичка працювати системно й визначаючи пріоритетні проблеми та ще плюс готовність до щоденної рутинної роботи (Щербак писав про те, що встановив у посольствах, де він був, залізний порядок усе реєструвати, надавати докладні звіти, а не відписки, як це часто практикують у консулятах та амбасадах; він вимагав од усіх тієї ж педантичності, якою відначається сам).

Не можу тут утриматися від такого відступу. Буваючи неоднораз у Канаді, спілкувався «по службі» з нашими послами, генконсулами й консулами. І часто в мене виникало відчуття сприкрення чи ніяковості від їхньої незграбності в роботі, елементарного невігластва в усіх гуманітарних питаннях – інколи здавалося, що вони не мають жоднісінького уявлення про те, яку країну представляють.

Там же, в Канаді, я мав змогу спостерігати діяльність і посла Щербака. Я бачив його на різних культурних заходах. Бачив, що він почувається в тій атмосфері, перепрошую за журналістське «кліше», як риба в воді. Це було справді серйозно. Я запитував виконавчого директора Освітньої фундації Петра Яцика Марка Стеха, яка англійська в Щербака. І Стех сказав: він приємно подивований багатим лексичним запасом, а також складними конструкціями речень посла. Будьмо відверті, посол – інтелектуал це для України – справді рідкість.

Розумію, що амбасадор Щербак був амбасадором загалом до Канади, а не до тамтешньої української діаспори. Та все ж багато про що свідчить така подробиця. Він здобув у тамтешніх українців найвищий авторитет з усіх наших послів. Потверджую це з усією відповідальністю. Таку оцінку його довелося чути від керівництва Світового конгресу українців, Конгресу українців Канади, Світової федерації українських жіночих організацій, а також від найвідоміших українців Канади, як, скажімо, Петро Яцик, Ераст Гуцуляк, Євгенія Пастернак, Костянтин Темертей…

Його книга «Україна: виклик і вибір» завершується розділом із такою промовистою назвою: «Україна – початок історії», в якому автор, покликаючись на досвід країн Центральної Європи, що виникли в результаті Першої світової війни (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Чехословаччина), пише, що для формування всіх складних інститутів державності як мінімум потрібно два десятиліття. І це за умови реальної національної консолідації та ще такого важливого фактору, як сприятливий економічний розвиток.

Оглядаючи український шлях, зіставляючи його з пройденим названими попереду країнами, Щербак висловив припущення: для повноцінного формування нашої державності треба ще півтора десятиліття. Тобто «зріла українська держава може з’явитися на європейському континенті в післямайбутній час». Автор наголошує: разом із процесом розбудови держави, формуваннянням усіх її структур відбуватиметься – неодмінно повинен відбуватися! – складний процес пристосування держави до того, що узагальнено називається глобалізацією.

Як це завжди спостерігаємо в Щербака, він системний і у викладі «домашніх завдань» для української влади й українських громадян на шляху у майбутнє. Чи не найголовніше з них – знищення верховної влади пострадянської бюрократії над бізнесом, що нарешті уможливить реальне існування економічної свободи й покладе край тотальному державному рекетові та стимулюватиме економічне зростання. Завдяки цьому в Україні складеться середній клас, що є оплотом і реальною державоцентричною силою в багатьох країнах. Додам до того, що саме середній клас у всьому світі дає зі своїх рядів національного інвестора національного виробника, культури, книговидання і т. ін. Середній клас – вартовий економічної свободи і всіх інших свобод, один із гарантів існування демократичного суспільства, яке регламентує владу, ставить її в рамки закону. Побіжно звернувшися до цієї теми, Щербак також ґрунтовно «прописує» її, хоча й пише, що не ставив собі за мету говорити про внутрішню українську політичну реальність – про конфлікти амбіцій владоможців, зради, кримінально-політичні групи, мафіозні методи боротьби, тотальна корупція тощо. Книга – про інше.

Про те, які екзамени ставить глобалізований світ перед молодою Українською державою. Але в епілозі книги – пролог (можливо, навіть на той час не усвідомлюваний самим автором як пролог) до майбутньої книги, яка мала народжуватися разом із цими гарячими подіями і готроперипетійними колізіями, котрі розпочалися за якийсь рік після появи цього видання, що побачило світ у видавництві «Дух і літера».

В епілозі Щербак наводить таку формулу видатного російського літературознавця Михайла Бахтіна: «Явище, що належить малому часові, може бути суто негативним, лише ненависним, але у великому часі воно амбівалентне і завжди любе, як причетне до Буття».

«Малий час» України, діагностує Щербак, – це неймовірна концентрація таких негативних і ненависних явищ, народжених безмежним брудом нашої політичної кухні, активною присутністю на сцені сучасності монструазних реліктів нашої історії. Все це – окрема тема, яку треба «прописати» з тією ж Щербаковою фундаментальністю і скрупульозністю. Оглядаючись же на щойно закінчену книгу, він пояснює: «Я ж думав про «великий час України» – коли другорядне відокремиться від головного, піна – від чистої течії, інформаційне сюхвилинне сміття – від подій по-справжньому визначальних. Ця книга сповнена сподівань на те, що настане великий час України. Правителі та кліки, що їх оточують, приходять і відходять, а Україна залишається».

Він апелює до історії та економічного досвіду постсоціалістичних країн Східної Європи, а також до латиноамериканських держав, азійських Таїланду й Філіппін, наголошуючи на тому, як затято борються вони за своє місце під сонцем, виборюють інвестиції, модернізацію своїх економік, участь у всяких інтеграційних об’єднаннях. Нам до такої динамічності, на жаль, дуже далеко.

Замість боротися, змобілізувавши волю, ми нарікаємо на злих воріженьків, ми намагаємося виблагати пільгові тарифи в світових перегонах, де владарює лиш імператив безжальної боротьби щохвилинної конкуренції всіх з усіма. Ми ніяк не хочемо збагнути, що безкоштовно нічого нікому в цьому світі не дається. «Здіймімо голови вище власних патріотичних пупів», – закликає Щербак, – і затямім собі ці жорстокі істини. У світі є так, як є, а не так, як нам хочеться. І нарікати з цього приводу просто непродуктивно. За словами Щербака, українці – народ не кращий і не гірший за інші європейські народи. Твердження про меншовартість українців такі ж безглузді, як і мегаломанські амбіції, породжені дрімучою провінційністю і темнотою.

Як відомо, говорячи про щось, ми – передовсім і значною мірою – говоримо про себе. Тому всякі висловлювання про український народ (дехто договорився до того, що ми – якісь «креоли», «аморфне уересерівське населення» і т.д.) характеризують самих мовців, з-поміж яких чимало звичайних українофобів або доморощених – часто грантоїдних «общечеловєков», які ладні зі штанів вистрибнути, якби лиш одхреститися від своєї приналежності до цього неєвропейського «піпла».

«Український народ існує – але не як вигадана, міфологічна спільнота (ідеальна чи, навпаки, всуціль прогнила), а як складне, неоднорідне (гетерогенне), суперечливе національно-соціальне явище – не біле і не чорне, не позитивне і не негативне», – пише Щербак. Як і кожен народ, він має свій канон святих та великомучеників, убивць та бандитів, героїв та зрадників – перефразовує Щербак слова Зеєва (Володимира) Жаботинського. І закликає нас не драматизувати ситуації, враховуючи те, що історія України – як політичної нації, як національної держави – по суті, лише розпочинається. Й ефектно-парадоксальні вердикти на взір Френсіса Фукуями про «кінець історії» не мають до нас стосунку. То лиш теоретизування. Щось на взір шахових головоломок.

Схоже, що тоді Щербак був значно оптимістичніший, аніж сьогодні: «У тому нескінченному, безупинному потоці подій, який зупиниться лише разом з загибеллю планети, світ, Європу й Україну чекають ще конфлікти, зіткнення, кризи і мутації; але віримо в те, що XXI століття стане віком утвердження України, часом її матеріального і духовного відродження. Адже ми – молода держава, у нас усе попереду...»

Відома така історія про те, хто такий песиміст і оптиміст. Перший, дивлячися на склянку з водою, оцінює бачене так: склянка – напівпорожня. Другий – вона напівповна. Ні той, ні той не переінакшив факт. Різниця в рецепції, продиктованій особливостями індивідуальної візії і психіки. Щербак апелює до таких фактів. Хто 1981 року – в час торжества тоталітарного маразму – міг подумати, що вже тільки через десять років розвалиться Радянський Союз – і з’явиться незалежна Україна?! Цього не передбачила ніяка прогностика і ніяка футурологія. Навіть глибокоедуковані й поінформовані американські аналітики-совєтологи не подали жодного натяку на саму можливість ось такого фіналу десятиріччя.

1934 року комуністи знищили Михайлівський Золотоверхий Собор, вважаючи, що назавжди викреслюють його навіть із пам’яті Києва і народу. А поминуло трохи більше ніж півстоліття й постав на своєму місці дивотвір золотобанного Михайлівського. А хто повірив би, що на цій землі, ґвалтованій атеїзмом, тут, у столиці посттоталітарної, постатеїстичної держави, промовлятиме до народу Папа Римський, який виголосить (українською мовою) благословення Україні. До речі, понтифік сказав про те, що видіння, яке мав тут апостол Андрій Первозванний, стосується не тільки минулого, а й майбутнього народу.

Книгою «Україна: виклик і вибір» Щербак підсумовував той період своєї біографії, який розпочався з його рушення в політику й завершився поверненням до Києва.

III

У передмові до цієї книги він пише про відчуття гострої самотності, яке охопила його після повернення з Канади. За роки перебування Щербака послом у різних країнах (додому тоді щастило вириватися зовсім ненадовго) чимало тутешніх деталей побаченого не фіксувалося й не узагальнювалося. Вся увага поглинялася суто службовими справами. Тепер же все різко увиразнилося.

«Ми повернулися в нову країну, в інше місто. До Києва, в якому вже не було Г. Кочура і М. Амосова, Є. Гуцала і В. Дрозда, І. Молостової та Г. Якутовича, Я. Стельмаха й О. Данченка, Г. Кіпніса та Г. Логвина. Міста, в якому вже не жив мій старший брат Микола – унікальна особистість, великий вчений-зоолог, еталон порядності й відданості Україні...» І це – не тільки зміна поколінь, природна вичерпаність життів людей, що їх не стало. Це й дочасні втрати, інакше не назвеш смерті «сусідів» Щербака по літературній генерації або ж загибель в автокатастрофі Ярослава Стельмаха. Виникало враженая, що конвеєр смерті в такі руїнні часи особливо прискорюється.

Дивне, мабуть, геть незвичне для нього, неприродне відчуття після життя в шаленому темпі. Час ніби зупинився.

Куди себе подіти?

Щербак із його великим політичним і дипломатичним досвідом виявився для керівництва держави не потрібним. А оскільки він не входив і до жодної партійної кліки, то й вони теж не поспішали ангажувати його до своєї діяльності.

За логікою тодішніх обставин Щербакові була вготована роль такого собі дипломата-емерита, який може поселитися десь на дачі, якнайдалі від мирської суєти, щоб відпочивати від трудів праведних і лише вряди-годи над’їздити до котрогось із університетів, який упряже його (на пів ставки) читати лекції на теми, пов’язані з дипломатичною діяльністю. До речі, його таки запросили читати лекції в «Могилянку». Це сталося тоді, коди з’явилася друком його книга «Україна: виклик і вибір», присвячена перспективам України в глобалізованому світі XXI століття.

Хтось на місці Щербака почувався б здеморалізованим од своєї незатребуваності. А він одразу знайшов собі «нішу». Газета «День» одержала в його особі свого чи не найцікавішого автора. Редакція, мов той риболов із відомої казки, впіймала золоту рибку. Матеріали, що їх почав писати для «Дня» Щербак, – це політичні коментарі, у яких неодмінно є діагноз, аналіз, прогноз. Є інтелектуальна рефлексія. А воднораз – це і політичний щоденник із елементами особистого щоденника. Є там мемуарна розкутість. Є й яскраві репортажні епізоди. Є миттєва фотографія. А ще є те, що дуже рідко можна прочитати в такого характеру публікаціях: передісторія питання, що стало темою для його виступу, ретельно зібрана й неупереджено проаналізована емпірична база, що стоїть за тим чи тим явищем. І, звичайно ж, проблемна інтерпретація фактів. Його політичні гіпотези – справді цікаві, за ними – логічно послідовні, обгрунтовані мотивації. Вже не говоритиму тут про те, наскільки обізнаний Щербак із виступами політиків і політологів такого характеру в англомовній, польській чи російськомовній пресі – його матеріали рясніють посиланнями на найсвіжіші там публікації, полемікою з ними. Добре знаючи політичну кухню й багатьох дійових осіб політичного театру, він легко діагностує блеф (без нього політики просто не буває), акцентує на підтекстах різнохарактерних, почасти, здавалося б, навіть суто ритуальних спічів, і щоразу своєрідним рефреном у Щербака проходить мотив геополітичних інтересів та апетитів держав. Про останнє в нашій пресі або взагалі не говориться, або ж говориться без належної аргументації, а тільки риторичними загальниками. Отже, діагноз, аналіз, узагальнення, прогноз, рекомендація...

«Україна в зоні турбулентності: демони минулого і тривоги XXI століття» має таке жанрове визначення: «Роздуми. Порівняння. Передбачання. Статті. Виступи: 2003-2009 рр.». Хронологічно все це з’являлося вже після опублікування книжки «Україна: виклик і вибір». Автор згрупував матеріали в сім тематичних розділів, логічно структурувавши все те розмаїття геополітичних концепцій, історичних екскурсів, коментарів із різних приводів, різномасштабних контекстів.

Отже, влада минулого над сучасним. Міфи та реалії національної історії. Демони зла в українському суспільстві. Страх голодомору в генетичній пам’яті народу. Деміфологізація радянської історії. Глобальні загрози XXI століття в українській проекції. Коментар до геополітичних мотивацій інших держав. Україна та Європа. Україна і США. Україна і її влада. Україна і її людина. Імперський експансіонізм та клептократія північного сусіда й загрози нашій державності та національній ідентичності.

Майже щоразу Щербакові доводиться звертатися до передісторії тієї чи тієї теми, актуалізувати історію, піднімати різноманітний – політичний, економічний, культурний – матеріал, який виструнчує та збагачує мотиваційні побудови, надає конкретики безнадійно абстрактним моментам.

Українські реалії різного строку давності, прописані зі страхітливою статистичною докладністю, вражають. Не випадково ж світова преса називає те, що відбувається в Україні з Україною африканізацією. Кримінал окупував нашу реальну економіку й не збирається випускати її на волю. У нас неможливо провадити легальну підприємницьку діяльність так, як це робиться в цивілізованому світі.

Влада й кримінал (часто важко розрізнити, де закінчується одне й починається друге) перманентно переслідують підприємців, шантажуючи «не своїх» і фаворизуючи, нагороджуючи щедрими преференціями «своїх». Знову й знову авторові доводиться говорити про нецільове використання зовнішніх кредитів та бюджетних коштів, про їхнє системне розкрадання. Рядовий громадянин України навіть не підозрює того, що понад половина грошей у державі ходить «у тіні». Що посади й нагороди в державі продаються. Що всякі рейтинги найвидатніших підприємця, аграрія, мера, мецената і т. ін. – майже аукціони: усі ці звання надаються тим, хто більше за них заплатить.

Щербак не претендує на лаври памфлетиста чи фейлетоніста й не зупиняється докладно на таких потворних явищах «роздубови держави» (попередній «пасаж» – конкретизація автора); Щербак узагальнено мовить про гнітючий клімат у суспільстві, про метастази в ньому агресивної аморальності, що лякає весь цивілізований світ і здеморалізовує нормальну людину. Це також свідчення деградації нашої державності, також загроза національній безпеці України.

Кожен, кому доводиться часто літати на далекі відстані, стикався з цим неприємним явищем: турбулентність. Спокійний комфортний політ понад хмарами раптово уривається тривожним, натужним вібруванням усього літака, коли здається, що він може не витримати й розсипатися в повітрі на найдрібніші частини. В декого з тих, хто це пережив, з’являється така фобія, пов’язана в саме з авіапольотами.

Україна – велетенський лайнер, що потрапив у зону турбулентності, яка стрясає літаком, перекреслює безпеку польоту. Як писав Микола Вінграновський «І кожна мить загрожує падінням». Такою місткою метафорою узагальнено зміст цієї книги. Щербак подає голосний сигнал тривоги. І стосується він усіх без винятку на борту цього літака. А хто як зреагує на той сигнал – то вже інше питання.