Злобно пише Відповідь «братам» чужим і своїм

Мої московські «друзі» оцінили мою публіцистику двома словами – «злобно пише». Признаюся – це й справді так. Але хто до цього мене спонукав? Чиї необ’єктивні статті і чиї ворожі виступи, чия антиукраїнська політика і чия безпардонна поведінка на моїй землі і в чужому мені ефірі, що ллється, як бруд з помийного відра, на мою землю, на мій народ? Чи не тих самих московських «друзів», які постійно заявляють, що Україна – це тільки територія, а не держава. Що український народ – це історична фікція, а не древня нація. Що українська мова – це півторастолітня вигадка Франца-Йосипа. Що наша земля – це подарована нам ними, «нашими братами», земля. Що наша історія – це їхня історія. Що Київська Русь – це Московська Русь. Що хрещення на березі Дніпра Київської Русі понад тисячу років тому відбувалося насправді у Московії і свідченням тому – нинішній монумент на березі Москви-ріки. Що десятки разів переписані-перелицьовані «Слово» і «Повість» – це їхня московська Біблія і їхнє московське Євангеліє. І що навіть споконвічна наша назва «Русь» – це їхня назва, а не наша і ніколи нашою не була! Чи все це треба називати лагідним посланням і відповідати на це любов’ю до Московії?

Отак вони пишуть і так вони брешуть, і в тій брехні, як і в їхній правді, ані логіки, ані сорому. І це від голови і до підніжжя, і це від Москви до Криму.

Так пишуть вони. І так висловлюється їхній екс-президент Путін. На всяких закордонних самітах, не кажучи вже про кабінет у Кремлі. Так заявляє – не соромиться! – і нинішній московський царьок Медведєв. У стилі жандарма Валуєва: нє било, нєт і нікогда нє будєт!

Це про українську мову. Чим сьогоднішній полковник вчорашнього КеҐеБе Путін відрізняється від вчорашнього жандарма Валуєва?

Я злобно пишу, бо я ходжу приниженим по рідній землі, бо почуваюся тут тимчасовим гостем, а не господарем. Білою вороною поміж чорних круків, що позліталися невідомо коли на мою землю і чекають бенкету під час чуми.

Я злобно пишу, бо відчуваю, що ми стаємо нацією без пам’яті і без голови.

Я злобно пишу, бо ніхто з українців не читає своєї історії, а якщо й читає, то не робить з неї ніяких висновків. Ми чи не єдина нація в світі, якої навіть власна історія нічого не вчить.

Я злобно пишу, бо ми постійно втрачаємо голову, натомість народжуємо їх по кілька на одних політичних плечах, і на кожному відрізку історії нагадуємо самі собі гідру, яка поїдає себе сама.

Я злобно пишу, бо я ненавиджу отаманство. Я ненавиджу людей, які не вміють і не хочуть переступити через своє малесеньке «я» в ім’я великого, всемогутнього й безсмертного «Ми». А ми ж як були отаманами, так отаманами й залишимося, але не навіки, а лиш на короткий час. Бо отамани довго й не гуляють і не святкують на своїй землі. Вони народжують тільки чорно-червоні процесії, які завжди йдуть в один бік і назад ніколи не вертаються.

Я злобно пишу, бо не можу витримати несправедливості, коли я бачу біле, а мені кажуть, що це чорне.

Я злобно пишу, бо мої гості, що живуть в моїй хаті, стають моїми хазяями і командують мною. Вони ходять своїми лаптями по моїх плечах, по моїй голові і моїй душі.

Я злобно пишу, бо вони вимагають від мене своєї мови, забираючи привселюдно від мене мою.

Я злобно пишу, коли чую, як зайди ображають у моїй присутності мою маму, називають її покриткою, виганяють її з рідної землі у далекі світи і при цьому ще розводяться про якісь там свої права.

Я злобно пишу, бо бачу, як у моїй печі прийшлі розпалюють вогонь громадянської війни – і заявляють, що так і треба, що все це називається «свободою слова» і «демократією».

Я злобно пишу, бо мої вічні «брати» вимагають від мене у тисячу разів більше, ніж у своєму домі, на своїй території, дають моїм синам і дочкам. У мене вдома вони вимагають своєї церкви, а в себе вдома з автоматами в руках знищують мою – і вважають, що це справедливо.

Я злобно пишу, бо ці «брати» мене привселюдно зраджують, оббріхують, день і ніч обкрадають.

Я злобно пишу, бо за нашу любов до них вони платять постійною ненавистю до нас, ще й наводять відсотки тієї ненависті і, відповідно, любові. 91% нашої любові до них, 62% їхньої ненависті до нас. І це вони вважають вічною братньою дружбою.

Я злобно пишу, бо відчуваю, що в моїй державі найбільшим ворогом вважають того, хто не на словах, а на ділі любить рідну землю, свій народ. Саме такий у нас – найбільш огуджений, спаскуджений, обпльований і принижений.

Я злобно пишу, бо бачу, як у нас іще до третіх півнів народжуються манкурти, перевертні, яничари, без совісті, без честі, з великими шлунками і такими ж великими кишенями. З досвітку до темної ночі вони торгують – торгують тим, що ще вчора називалося соромом і мораллю, честю і принципами, національною гідністю і синівською любов’ю.

Я злобно пишу, бо бачу, як поспіхом щурі покидають наш корабель, який ось-ось має піти на дно і разом з ним капітан, який ще залишається на палубі і вірить, що ще врятує корабель, хай і без матросів, і без помічників.

Я злобно пишу, бо бачу, скільки моя земля в сьогоднішній політичній вседозволеності та безпринципності народила блощиць і бліх, які переповзають чи перестрибують з холодної постелі у теплу, а, може, й гарячу, щоб там, упившись кров’ю, все одно здохнути.

Я злобно пишу, коли мені подають географічну мапу, обскубану, обгризену політичними мишами, і запевняють, що нині оце вона повніша, ніж тоді, коли тільки-но з’явилася на світ.

Я злобно пишу, бо відчуваю, що ми – малороси, хохли! – досі ще не доросли до нашого рідного національного князя, гетьмана, Президента. Ми й досі судимо не по ділах його в ім’я нас і заради нас, а судимо по словах чужих нібито за нас, але насправді проти нас усіх. Як тисячу років тому, кличемо до себе варяга, аби він нами правив і вчив нас, нерозумних, ума і порядку, бо під своїм ходити ми не навчилися, а тільки вміємо його зневажати і ненавидіти, хай і за щиру його любов до нас, поверхових і недалекоглядних. Ми замість пряника хочемо, щоб варяг приніс нам нагайку або батіг. Відібрав у нас солодощі життя, хліб і землю, вишневий садок і ставок, а дав нам взамін кайло, щоб ми довбали скелю, поки вона остаточно не впаде нам на голови і не поховає дурних і довірливих у рідній землі. А землею нашою ходитимуть чужі чоботи, витоптуватимуть наші імена і нашу історичну пам'ять. Сьогодні ми здамо Віктора Ющенка, а завтра – здамо Україну!

Я злобно пишу, бо знаю, що завтра моє слово, моя ненависть, моя досада і мій докір не варті будуть нічого. Якщо все піде так і надалі – від спалаху ворожого сірника згорить уся моя злоба і моя любов, щоб більше ніколи не з’являтися на цьому світі, який я ще сьогодні називаю Своїм.

Ось чому я так злобно пишу.

Універсум 11–12 (193–194), 2009

Журнал Універсум 11–12 (193–194), 2009

«Я не знаю, хто кого морочить...»

СЛОВО РЕДАКЦІЙНЕ Олег К. Романчук Влада життя проти партії влади, або «Я не знаю, хто кого морочить»

ПОЗИЦІЯ Олег Чорногуз Чому я голосую за Ющенка?

СУСПІЛЬСТВО Віктор Галенко Поточна криза в Україні – черговий успіх російської національної ідеї

ІНТЕРВ’Ю Василь Кисельов: «Я не бачу президентом ні Віктора Януковича, ні Юлію Тимошенко»

АНАЛІТИКА Володимир Вітковський «Єврейська загадка» і концепція соціального капіталу

ПЕРОМ САТИРИКА Олег Чорногуз Злобно пише Відповідь «братам» чужим і своїм

ВІЙСЬКО Віталій Лазоркін Порятунок армії – військова реформа

БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ Сергій Грицаєнко Ядерне питання: 18 років безхребетності

ПОЗИЦІЯ Свободу не спинити! З виступу Президента Віктора Ющенка в Українському домі з нагоди Дня свободи 22 листопада 2009 року

КУЛЬТУРА І ПОЛІТИКА Оксана Пахльовська Міжнародний контекст української проблематики