Причинно-наслідковий зв’язок двох винесених в заголовок підтем не є очевидним, про що свідчить брак посилань на нього в поточних публікаціях щодо кризи, а також в передвиборних обіцянках претендентів на президентське крісло врятувати країну. Ця обставина обумовлює потребу провналізувати поточну ситуацію, спираючись на концепцію названого зв’язку і зосередившись попередньо саме на тих полемічних моментах, які і роблять цей зв’язок неочевидним.

Національна ідея як така

Визначально типова національна ідея є універсальним духовним чинником національно-визвольних змагань поневоленого народу чи прагнень народу, що вже здобув незалежність і став нацією, до свого ідеалу облаштування у світовому співтоваристві, не претендуючи на власну винятковість щодо інших і не маючи зазіхань на їхні інтереси, а тим більше на їхню незалежність.

На жаль, крім типової національної ідеї існують такі її збочені різновиди, як шовінізм, фашизм, расизм, сіонізм, інтернаціоналізм, фундаменталізм, антисемітизм тощо, в яких наявне посягання окремих народів, окремих соціальних груп чи навіть окремих індивідів на власне виняткове становище щодо інших чи на власну зверхність. Так, наприклад, фашистська доктрина сповідувала поділ народів на передових і на відсталих у своєму розвитку, через що роль останніх зводилась до підневільного служіння передовим. Якщо ж народ, визнаний фашистами відсталим, не хотів коритись, то за їхньою логікою він підлягав фізичному винищенню для очищення життєвого простору суперменам. На відміну від фашизму, інтернаціоналізм як один з головних принципів комуністичної ідеології виокремлював робочий клас як найпередовіший і наділяв його правом на гегемонне становище включно з правом на диктаторську владу. Спільна риса фашизму та інтернаціоналізму – посягання на виняткове становище обумовила і однаковість засобів для втілення цього становища (тоталітаризм), і однаковість методів для його утримання (жорстокість, яка обчислюється людськими жертвами в астрономічних цифрах), і однаковість історичної долі (на смітнику історії).

Національна ідея полягає в беззастережно відданому служінні своєму народові і своїй державі на всіх відтинках їх історичного шляху. Матеріальним відповідником поняття національної ідеї є її носії – патріоти, яких відповідно до особливостей національної ідеї, яку вони сповідують, називають націоналістами, шовіністами, антисемітами, інтернаціоналістами тощо. Із цього випливає, що поняття націоналіст, тобто людина, яка самовіддано служить своєму народові і своїй державі (особливо в загрозливі для їх безпеки моменти), поважаючи одночасно подібні почуття чужих народів, не несе в собі негативного змісту. Будь–яку національну ідею з негативним відтінком означають окремим поняттям.

Негативне значення поняттю націоналізм штучно накинули штатні ідеологи марксизму–ленінізму для того, щоб протиставити його поняттю інтернаціоналізм – засадничому засобу об’єднання пролетаріату всього світу для переможної всесвітньої революції. В радянські часи, коли більшовики задовільнились побудовою соціалізму в одній Росії, інтернаціоналізм прислужився як засіб русифікації народів радянської імперії. Що це саме так, підтверджують такі аргументи:

1. Націоналізм як вияв любові до своїх батьків, родичів, народу, нації (держави) є природним світовідчуттям будь-якої нормальної людини, подібним, наприклад, до страху.

2. В дореволюційних словниках (див., наприклад, «Энциклопедический словарь» Ф. Брокгауза і І. Ефрона) статті «Націонализм» нема – авторам вистачило понять патріотизм і нація.

3. Укладачі радянських словників, щоб приховати неприродність негативу у понятті націоналізм, при поясненні додавали до нього негативні епітети типу буржуазний, пєщєрний, контрреволюційний тощо.

4. В українських словниках, виданих після 1991 року, наведене і позитивне тлумачення, хоч за інерцією збережене і негативне, яке, інтегрально уособлюючи всі збочені форми, кидає тінь на патріотичні почуття людей.

Українська національна ідея є типовою, тобто позбавленою будь-яких зазіхань щодо інших народів чи зверхнього до них ставлення (це зовсім не означає, що серед українців нема окремих індивідів зі збоченою національною свідомістю). Навпаки, українцям характерна самоіронічна оцінка своїх не вельми позитивних якостей, таких як індивідуалізм, який був і залишається суттєвою перешкодою в державотворенні, або поблажливе ставлення до вад недругів при одночасному несприйнятті подібних вад у своїх одноплемінників тощо. Ці риси відбились і у мові – як фразеологізми «моя хата скраю», «де три українці, там два гетьмани» тощо.

Російській національній ідеї найбільше пасує – хоч серед росіян чимало і типових націоналістів, тобто звичайних патріотів – таке визначення, як великодержавний шовінізм (у радянські часи – в обгортці інтернаціоналізму), який впадає у вічі вже тим, що охрестив свого носія «старшим братом». Імперські ідеологи для вивищення російського народу над іншими виховали в нього месіанське ставлення до інших, яке проявлялось, а нині реанімується то у вигляді поборників істинного православія (ідея Третього Риму), то як оплот східнослов’янської цивілізації (ідея русофільства), то у вигляді захисників інтересів «пролетариєв всех стран» (ідея всесвітньої революції), то як культурний міст між Європою та Азією (ідея євразійства). Прищеплена ними месіанська свідомість не зникла і після 1991 року, що підтверджують такі свіжі факти як тузлівська «страда», Чеченські війни, поділ Молдови, війна в Грузії, московські університети в Криму тощо. Якщо пошукати художню метафору для російської національної їдеї, то адекватним буде її порівняння із зозулею, останнє дитя якої – інтернаціоналізм – не встигло виштовхнути із гнізда всіх менших і найменших братів (із більше ніж ста народів і народностей, які на момент утворення Радянського Союзу ідентифікували себе як окремі, на сьогодні залишилось тільки декілька десятків), тобто не встигло стати єдиним «дитятком» – єдиним радянським народом з єдиною російською мовою. Зозулячі замашки російської національної ідеї, яка продовжує підкидати свої яйця в українські гнізда, поки що в Україні не приборкані, хоч і являють собою пряму загрозу державності, свідченням чого і є поточна комплексна криза, яка створює перспективну можливість антиукраїнським силам (тим більше, що на неї наклалась світова фінансова) повторити політичний трюк німецьких націонал–соціалістів в 1933 році – захопити владу демократичним шляхом на хвилі масового невдоволення населення економічними негараздами і безладом в країні.

Закон Гаузе як чинник історії

Наприклад, винуватцем Голодомору 1932-1933 років дехто з українців вважає росіян як панівну націю Радянського Союзу, чимало людей думають, що це справа рук комуністів, а комуністи перекладають вину на Сталіна як диктатора. Всі названі чинники Голодомору мали місце, але не вони були визначальними. Головною причиною цього злочину було протистояння між українцями, переважно селянами, і комуністами-інтернаціоналістами. Перші прагнули бути господарями на своїй землі, а другі хотіли цю землю у них відібрати у спільну власність на користь державі, тобто виникла штатна ситуація, коли дві соціальні групи боролись за одну й ту саму землю (нішу). А така ситуація підпадає під дію закону (принципу) Гаузе [1, 2 ].

Суть закону Гаузе така. Якщо дві біологічнні спільноти претендують на ту ж саму екологічну нішу, то рівноважний стан між ними не може існувати нескінченно довго, бо між ними неодмінно виникають конкурентні взаємовідносини, які невідворотно призводять до витіснення одного із них в іншу нішу. Отже, при панорамному розгляді стає очевидним, що основним архітектором подій 1932–1933 років був об’єктивний закон Гаузе, а росіяни, комуністи-інтернаціоналісти і Сталін, підпорядковуючись патріотичному мотиву і хапальному рефлексу, були його виконавцями. Чи заслуговують вони на осуд та покарання? – окрема тема, але слід нагадати, що нацисти закінчили свої, подібні до сталінських злочини Нюрнберзьким процесом, а німецький народ покаявся перед іншими народами, зокрема українським, за те, що Гітлер опинився при владі за його допомогою.

Закон Гаузе був відкритий і практично доведений радянським біологом Г. Ф. Гаузе на основі дослідів над найпростійшими, але це не позбавляє його біологічної всезагальності. Тому сумніви можливих опонентів щодо підпадання під його дію людини розумної, яка здійснила безпрецедентний еволюційний прорив, є безпідставними, бо в екстремальних умовах, а саме такими є умови боротьби за життєвий простір, друга сигнальна система – головне надбання еволюції – блокується першою, тваринною сигнальною системою.

Об’єктивним наслідком дії закону Гаузе є і ця масштабна, затяжна криза, що підточує державність України, бо вона викликана антагоністичним протистоянням двох людських спільнот – прихильників української національної ідеї та їх противників – прихильників російської національної ідеї. Другі, використавши демократичні умови, консолідували свої сили і забезпечили можливість впливати на державотворчі процеси в потрібному для себе напрямі, тобто гальмувати становлення української державності.

Існує думка [3], що поштовхом до відновлення безперервного в імперські часи протистояння цих ідей в уже незалежній Україні послужила передвиборна технологія, застосована главою Секретаріату президента – Віктором Медведчуком на виборах 2004 року з метою активізації підтримки російськомовного претендента російськомовними виборцями.

Хід троянським конем

Закон Гаузе сприяє і розумінню причини наполегливих зусиль антиукраїнських сил не просто зберегти реальну поширеність, а саме закріпити конституційно державний статус російської мови. Причина полягає в тому, що мова як атрибут народу перебуває на передовій фронту між національними ідеями.

Зараз, поки Конституція гарантує одноосібність державності української мови, по–перше, підтримується рівноважний стан мовної ситуації, який дає змогу українській мові повільно, мляво, але неухильно утверджуватись господинею у власному домі, і, по- друге, поборники державного статусу російської мови через брак об’єктивних підстав для нього змушені приховувати свої наміри начебто обстоюванням права кожного на рідну мову, бо антиконституційна діяльність переслідується. Начебто нейтральне, начебто безневинне гасло «дві мови – один народ» не викликає настороженості ні у широкого загалу громадян, ні у частини проукраїнських політиків, бо російська мова сама собою, незважаючи на те, що була силою впроваджена комуністичним режимом як друга «рідна», є корисною для українців тим, що дає змогу безпосередньо долучатись до багатої культурної скарбниці російського народу. І тому чимало проукраїнських виборців не вважають офіційну двомовність загрозливою для безпеки держави і віддають свої голоси кандидатам від проросійських сил, чим сприяють їх проникненню у владу.

Якщо ж антиукраїнські сили досягнуть своєї мети змінити десяту статтю Конституції, тобто втілять у життя своє підступне гасло, то мовна і політична ситуація кардинально зміниться, а саме: українська мова, залишаючись номінально державною, буде поставлена в умови конкурентної боротьби з російською, результат якої згідно закону Гаузе однозначний – якась із них буде витіснена в іншу нішу (для російської – це не проблема, бо її ніша визначена Конституцією як мова національної меншини, тобто вона вже перебуває на тому природному місці, яке передбачається із законом Гаузе). Прихиль­ники російської національної ідеї небезпідставно сподіваються (ця тема потребує окремого розгляду), що в умовах офіційної двомовності переможе російська, а це означатиме поновлення національно-визвольної боротьби українців, тобто виникнення гарячої громадянської війни.

Питання щодо наміру антиукраїнських сил конституційно запровадити державність російської мови є непрозорим, поліаспектним і тому, для своєї характеристики, потребує не одного означення; зокрема, цей намір є: – антиконституційним;

– загрозливим для безпеки нації, бо провокує перманентне протистояння двох суспільних груп: прихильників української і російської національних ідей, наслідком якого є (теж перманентна ) загальна криза в державі, яка своєю чергою знижуючи матеріальний рівень життя, сприятиме суспільним збуренням;

– підступним, бо ховається за право громадянина будь-якого етнічного походження користуватися рідною мовою і маскується під право російськомовних громадян користуватися російською мовою, яке, до речі, є прямою нормою Конституції;

– аморальним, бо намагається відновити і продовжити панівне становище колишніх колонізаторів у своїй колишній колонії;

– дискримінаційним щодо інших національних меншин;

– хитрим, бо його можна уподібнити до наміру шахіста перетворити пішака в ключову фігуру. Державність мови автоматично надає державний статус своїм носіям, бо мова невід’ємна від них, тобто автоматично повертає апологетам колишньої імперії минуле панівне становище, яке перетворює їх на рівноправних конкурентів щодо державотворчих прав етнічним українцям – ядру української політичної нації;

– авантюрним тому, що об’єктивних підстав, таких як наявність в нації двох народів (кримськотатарське питання є проблемним і ще не розв’язане), компактне розселення певної корінної етнічної групи на конкретній споконвічній території тощо, немає. Крім того, мовні і політичні права російської меншини повною мірою забезпечені Конституцією України.

Сьогоденна політична диспозиція сторін

Реальні обставини і умови сучасного становища, використавши для популярності шахову термінологію, можна зобразити таким чином:

– шахівниця – національна свідомість громадян України;

– назви команд – українська національна ідея, російська національна ідея;

– кого представляють команди – громадян всіх етнічних спільнот, які 1 грудня 1991року проголосували за Незалежність, чи антиукраїнські сили як внутрішні, так і зовнішні;

– форма гравців (далі форма слугує символом команди) – помаранчева у сподвижників української національної ідеї, біло-голуба з рожево – червоними плямами (далі – біло–голуба) – російської;

– зміст політичного наповнення шахових фігур – король: влада українська – влада промосковська; ферзь: українізація – русифікація; тури: українська мова як єдина державна – державний статус російської мови, унітарність – федералізм; слони: Євросоюз – Єдиний економічний простір, НАТО – позаблоковий статус або Ташкентський оборонний пакт; коні: єдина Помісна Православна Церква – захист канонічного православ’я України у вигляді УПЦ МП, єдність нації – якомога більший розкол нації; пішаки: відновлення історичної правди і справедливості щодо ОУН-УПА – ні «фашистським посіпакам»; відновлення «справжньої» історії – реанімація імперських міфів і створення нових; дотримання угоди щодо безумовного виведення з України російського флоту в 2017 році – підтримка намірів залишитись після 2017 року; категоричне несприйняття зазіхань російських політиків на статус Криму як частини України – підтримка кримських сепаратистів; послаблення корупції шляхом впровадження анонімного тестування абітурієнтів – анонімне тестування передчасне; доопрацювання відповідних конституційних норм, що не сприяють державотворенню – збереження розбалансованих в 2004 році конституційних норм управлінського характеру; незалежність і паритетність у взаєминах з РФ – безумовне прямувапння у фарватері зовнішньої і внутрішньої політики РФ тощо;

– власники і спонсори – олігархічна буржуазія з відповідними національними симпатіями, яка, крім ідейних, має і меркантильні інтереси;

– вболівальники – громадяни України і Росії;

– тренери: помаранчевих – Президент Віктор Ющенко, біло-голубих – лідер опозиції, глава Партії регіонів Віктор Янукович;

– фанати: помаранчевих – патріоти України незалежно від етнічного походження (українські націоналісти), біло–голубих – ортодоксальна частина партійної і адміністративної номенклатури колишнього Радянського Союзу плюс патріоти Росії – представники всіх етнічних груп, серед яких і значна частина етнічних українців (російські шовіністи, інтернаціоналісти, націоналісти);

– провідні гравці: помаранчеві – Блок «Наша Україна – Народна самооборона», Блок Юлії Тимошенко, Блок Литвина, який інколи, як і Блок Юлії Тимошенко, через політичну недалекоглядність, а можливо з кон’юнктурних, передвиборних мотивів підігрує біло-голубим; біло-голубі – Партія регіонів, Комуністична партія та їхні технічні, підручні філії – численні проросійські та прорадянські партії, громадські організації, братства, союзи, общини тощо;

– консультанти: помаранчевих – демократичні сили Західної Європи та США, біло-голубих – проімперські сили Російської Федерації;

– духовні пастирі: помаранчевих – Українська Православна Церква в особі Київського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Греко–Католицька Церква, Українська Римо – Католицька Церква, біло–голубих – Російська Православна Церква в особі Московського Патріархату начебто Української Православної Церкви;

– сила команд приблизно однакова, і тому боротьба точиться з перемінним переважанням;

– суддя: номінально – народ (виборці), реально – Центральна, територіальні і дільничні виборчі комісії, де відбувається підрахунок голосів;

– стадія змагань – завершення дебютного етапу, мітельшпіль почнеться після наступних президентських і парламентських виборів;

– результат: нічийний, але ця нічия для біло–голубих еквівалентна збільшенню їх виграшного потенціалу, бо вони грають на чужій території і, крім того, завершують дебют захопленням центру і, відповідно, наступальної ініціативи на всіх напрямах: економічному, інформаційному, політичному, культурному;

– змагальний дух – вищий у помаранчевих тому, що вони здійснюють справедливу справу, завершують визвольну боротьбу українського народу проти своїх колишніх поневолювачів;

– зіграність гравців: помаранчевих – настільки низька, що вони нерідко плутають свої інтереси з чужими; біло-голубих – доволі висока, бо вони взяли на озброєння перевірений Сталіним ленінський принцип «демократичного централізму»;

– стиль ведення гри: у помаранчевих – оборонний, через недостатній досвід державотворення, у біло-голубих – наступальний, бо спирається на багатий досвід керування імперією;

– тактика ведення боротьби: у помаранчевих – неухильне дотримання західноєвропейських норм ліберальної демократії; у біло-голубих – підпільно-демократична, а саме: вони вміло приховують свої справжні наміри (і дії) загальмувати розбудову держави як української і в той же час вдало і зі знанням справи використовують з тією ж метою ліберальні демократичні норми, що утвердились в Україні після 1991 року.

Синтез всіх наведених обставин і умов в їх не завжди очевидних зв’язках і переплетіннях дозволяє зробити висновок, що прихильники російської націіональної ідеї ведуть в Україні неоголошену війну проти утвердження її як національної української держави, тобто, іншими словами, в Україні точиться холодна громадянська війна між прихильниками незалежної, соборної, демократичної, української України і її замаскованими противниками. Така оцінка сучасної політичної ситуації як небезпечної для державності України збігається з висновками таких полярних політологів, як президент Українського філософського фонду С. Пролеєв та один з лідерів КПУ Л. Грач, отриманих на основі відмінних, недостатньо обґрунтованих концептуальних засад. Збігається, щоправда, з одним застереженням, а саме: фронт боротьби, за С. Пролеєвим, проходить по лініях олігархічна буржуазія – знедолений народ [4], а за Л. Грачем – по лінії західноєвропейський – східноєвропейський вектор інтеграції [5], Помісна Українська Православна Церква – канонічна Православна Церква МП [6]. Тут є нагода покепкувати з засад обох опонентів, бо вони помінялись ідейними підходами, але це був би екскурс вбік від теми. І тому, повертаючись до теми, слід зазначити, що всі три названі опонентами лінії фронтів є, насправді, дільницями єдиної лінії фронту, на протилежних сторонах якої українська і російська національні ідеї.

На завершення можна стверджувати, що:

1. Наведені в епіграфі побоювання всесвітньо відомого академіка за подальшу етнічну долю українців – «якщо ці процеси не зупинити, то в майбутньому матимемо Україну без українців» – не є безпідставними, бо недооцінка помаранчевими вольових зусиль і реальних шансів біло-голубих (при активній співучасті материкових сподвижників) загрожує українській державності як такій, тобто загрожує мрії українців жити у власній незалежній, соборній, багатій державі;

2. Кардинальним засобом «зупинити ці процеси» є застосування запобіжних заходів щодо тих ідеологів російської національної ідеї в Україні, які провокують зазіхання на Конституцію і чинять дії, що загрожують безпеці української політичної нації, в межах, передбачених статтею 15 Європейської конвенції з прав людини, яка дозволяє відступи від зобов’язань цієї Конвенції у разі загрози життю нації.

Література

1. Галенко Віктор. Одноосібність державності – абсолютне право української мови // Віче. – 3–4/2006;

2. Галенко Віктор. Українська мова й принцип Гаузе // Сучасність. – 10/2008;

3. Ткачук Олександр. Відповідь українського фундаменталіста // Літературна Україна. – 5 липня 2007;

4. Пролеєв Сергій. Ілюзії олігархічної республіки // Сучасність. – 10/2008;

5. Грач Леонід. Не можна зраджувати майбутнє // Голос України. – 24 жовтня 2006;

6. Грач Леонід. Як нам врятувати Батьківщину // Голос України. – 2 жовтня 2007.