Японська легенда оповідає, що юнак Ходзе Дзінсуке, мріючи помститись видатному майстру фехтування, який вбив його батька, знайшов унікальний шлях до перемоги [1]. Він розумів, що звичайний поєдинок з першим фехтувальником Японії дорівнював би самогубству. Після довгих роздумів він дійшов висновку, що єдиною можливістю здійснити задумане, не вдаючись до вбивства з-за рогу, було б встигнути вихопити меча з піхов і завдати вирішального удару ще до того, як це зробить супротивник – випередити його на першому етапі, коли він буде діставати меча з піхов. Протягом трьох довгих років вдосконалював молодий самурай свою майстерність, єдиний рух – видобування меча, доводячи його до неймовірної швидкості. І його розрахунок виявився точним – пальці ворога лише торкнулись руків’я меча, а він вже впав, розрубаний швидким ударом. І сьогодні майстри яйджитсу можуть розрубати навпіл падаючу краплю води і вкласти меча у піхви ще до того, як обидві половинки краплі торкнуться землі...

Раптовий комбінований напад японської палубної авіації та підводних човнів на американські військово-морську та повітряні бази в околицях Перл-Харбора, здійснений в грудні 1941 року, був своєрідним застосуванням тактики яйджитсу в війні XX сторіччя: нейтралізація тихоокеанського флоту США на 6 місяців дозволила Японії захопити більшу частину Південно-Східної Азії. Але менш ніж за чотири роки американці застосували тепер вже ядерне «яйджитсу» та поставили крапку в Другій світовій війні. Вирішальним аргументом в діалозі про «справедливий» світовий устрій стає володіння ядерною зброєю.

Протягом понад 60 років з часу перших атомних бомбардувань ядерна зброя зазнала величезної модернізації: від перших ядерних пристроїв «гарматного» типу з низьким к.к.д. (близько 1,4 %) до «Царь-Бомби» («Кузькіной матєрі») потужністю 50 мегатонн та від громіздких перших бомб (або й просто непридатних до транспортування спеціальних пристроїв типу триступеневого «Zuni») до сучасних боєголовок, що встановлюються на ракетах різного класу. Незворотно зростає коло держав, які володіють технологією виготовлення ядерної зброї: свої можливості майже одночасно продемонстрували Індія та Пакистан; останні роки активно обговорюється мета та «небезпека» ядерної програми Ірану. За даними «Вікіпедії» ( http://en.wikipedia.org/wiki/ List_of_states_with_nuclear_weapons), сьогодні 7 держав відкрито декларують своє володіння ядерною зброєю, 4 – «підозрюються» у володінні, 12 (до яких належить Україна) – раніше володіли або мали на своїй території, ще 6 мають спроможність створити ядерну зброю.

Багато хто з нас пам’ятає миролюбну фразеологію керівництва СССР про бажання ядерного роззброєння, якому нібито лише підступні імперіалісти-»палії війни» не давали здійснитись. В чому тут річ, і як ці слова комуністичного керівництва про миролюбність узгоджувались з його діями та справжніми намірами? Досить детально позицію московського керівництва в ядерному питанні дослідив Міхаіл Вослєнскій [2]: «...[комуністична] номенклатура війни не бажає, точніше – боїться. Але боїться вона не багатомільйонних людських жертв (важко налякати цим спадкоємців Лєніна і Сталіна). Боїться вона за себе.

Номенклатура страхається ядерної війни. «Ну, що ж, – скаже читач. – Це благородний страх!» Так, але не подумайте, що страшна номенклатурі ядерна війна тим же, що й нам з вами: колосальними жертвами, загрозою існуванню цивілізації. Номенклатура готова заради своєї перемоги пожертвувати десятками мільйонів людей на фронті, як легко жертвувала вона ними в Другій світовій війні. Але готова номенклатура до цього за двох умов: 1) що сама не потрапить до числа жертв та 2) що не потерпить її влада. А с аме застосування ядерної зброї не дає гарантії ані того, ані другого.

Певна річ, но­менклатурне ке­рівництво вже об­ладнало надійні й комbookфортабельні атомосховища для себе та своєї челяді: це й робиться під маркою «цивільної оборони». Але, зберігаючи дорогоцінні життя номенклатурників, такий захід безсилий зберегти їхнє панування, бо буде зруйновано всю інф­ра­структуру вла­ди, та не буде й підлеглих, якими можна керувати. Номенклатурники знають: якщо піс­ля ядерного удару виповзуть вони зі своїх бе­тонованих по­коїв на дбай­ливо знезаражувані челяддю ділянки атомної пустелі, залишаться вони без влади. Тому що яка ж це влада, якщо Генеральний секретар ЦК, за виразом Салтикова-Щедріна, «досягне лише того, що передавить всіх обивателів і, як стародавній Марій, залишиться на руїнах один з завідувачем листування».

Ось чому з такою завзятістю номенклатура вимагає ядерного роззброєння. Зрозуміло, роззброєння супротивника, а не свого власного. Відповідно номенклатура точно з таким же завзяттям чинить опір дієвим формам міжнародного контролю за забороною ядерної зброї. Свій страх перед ядерною зброєю, від якої неможливо сховатись за спини радянських солдатів, номенклатура видає за турботу за долю людства.

Тож слід визнати: проти зазіхань Московської гебістсько-номенклатурної держави на світове панування ядерна зброя є найпереконливішим аргументом, бо зі страхом сприймається цим кодлом – істотами, що керуються не Божими заповідями, а кримінальною психологією («дают – бєрі, бьют – бєгі»). І це слід обов’язково враховувати в оцінці ситуації в її розвитку та у виборі оптимального напряму дій Проводу української нації на ближчу й далеку перспективу, залучаючи, за необхідності, кваліфікованих національних експертів до розгляду даного питання.

«Навіщо нам, українцям, обговорювати все це?» – може запитати читач. По-перше, для того, щоб оцінити всю складність ситуації. По-друге, щоб зрозуміти, що становище є спраді надзвичайно складним, але аж ніяк не безнадійним, та обрати оптимальний шлях на майбутнє. Для визначення лінії в ядерному питанні слід, по-перше, дати правильну оцінку ролі ядерної зброї в сучасному світі. Треба визнати, що сама собою наявність ядерної зброї ще не гарантує безпеку держави – наприклад, не убезпечує Францію, Індію від етнічних заворушень, не рятує приречену на розпад Московську імперію. Але очевидна ефективність ядерної зброї заслуговує на увагу. Тож, щоб не припустити повторення проектів «чотирикутників смерті» на своїй землі, нам, українцям, за таких обставин не уникнути пошуку чесної відповіді на запитання: 1) чи слушно вчинило керівництво України на чолі з Кравчуком, відмовившись від ядерної зброї на початку 90-х років? 2) що слід робити тепер?

Теза, з якої виходили місцеві (язик не повертається сказати «українські») політики, відмовляючись від ядерного потенціалу, було твердження, що Україна не має повного циклу виробництва ядерної зброї. Справді, ті ядерні боєприпаси, які залишились на українській землі після розпаду СССР, було виготовлено на підприємствах, розташованих на території Російської Федерації. Правда і те, що для повноцінної належності до «ядерного клубу» необхідно мати повний технологічний цикл розробки, виробництва та випробування ядерної зброї. В Росії для цього існує 13 ядерних міст-«майданчиків» (Арзамас-16, Челябінськ-70, Свердловськ-45 та ін.), Центральний полігон Нова Земля (інші полігони опинились за кордоном – в Казахстані). В Україні ж нічого подібного немає. Тож, на перший погляд, справді розумним був вчинок Кравчука: і зброю, з якою українці все одно не змогли б дати собі ради, віддав, й копійчину якусь за це для держави отримав, і «авторитет України на міжнародній арені» таким чином підняв – вище нікуди. «І оце б то наче й правда, а воно зовсім брехня», казав Кирило Тур.

Навіть якщо погодитись з тим, що необхідність відмови від зберігання на нашій території ядерних боєприпасів, наявних на момент проголошення незалежності, справді існувала, викликає щонайменше подив той спосіб, в який ядерні боєприпаси було передано до Росії. Керівництво України на чолі з Кравчуком почало з постійного повторення твердження про те, що Україна «прагне» стати без’ядерною країною, щоб показати приклад всьому світові. І показали – приклад того, як перетворити третю за розміром ядерного арсеналу армію на посміховисько для всього світу: навіть недорозвинуті сомалійські бомжі впевнені, що можуть заробляти гроші на цяцьки до носа та збільшення своїх гаремів, безкарно знущаючись над елітою українського торгового флоту.

Відомо, що ядерні боєприпаси становлять цінність в комплексі з засобами доставки – ракетами, артилерійськими комплексами, стратегічною авіацією. Для противаги потенційному агресорові – Московській державі – дійсно було б достатньо залишити невелику кількість засобів доставки малої й середньої дальності, перенаціливши їх з цілей в Європі на стратегічні об’єкти в тилу «вічного стратегічного партнера»: пункти управління, Кремль, електростанції, аеродроми, підприємства хімічної промисловості тощо. Реальної необхідності в збереженні засобів доставки великої дальності, призначених для завдання удару по території Сполучених Штатів справді не існувало: не тому, що Сполучені Штати більш прихильно ставляться до нашої незалежності (США переймаються нашою долею не більше, аніж українці – долею аборигенів Океанії чи африканських племен); але вони, принаймні, не висували територіальних претензій до України та не прагнуть чинити військовий тиск безпосередньо на нашій землі. Українське керівництво на чолі з Кравчуком (не втомлюсь повторювати!) тоді вчинило згідно з кравчуківським гаслом, тобто «не так»: ще до підписання будь-яких угод до Росії було вивезено всі засоби доставки малої й середньої дальності (чи не для того, щоб «старший брат» зміг перенацілити їх вже на Україну?!), а стратегічне озброєння, призначене для атаки території США, стало предметом переговорів. Реакція Вашингтона на цей ідіотизм була достатньо природною: фактично ультимативна вимога якнайшвидше позбутись ядерного озброєння, призначеного для удару по американській території. Відвідини Києва Клінтоном та задоволення американських вимог в угоді, підписаній в січні 1994 року в аеропорту «Бориспіль», були закономірним результатом такої бездарної політики. Злочинні дії Кравчука в той час мають бути розслідувані, походження коштів на його та контрольовані ним структури СДПУ(о) та дружні їм бізнес-структури – досліджені, механізм злочину проти нації – з’ясований, а організатори й виконавці – покарані.

Ядерний потенціал – це не лише вироблений цикл виготовлення зброї та готові до використання боєзаряди, а й кадри – наукові школи розробників ядерних пристроїв, дослідників ядерного й термоядерного вибуху, спеціалістів високого класу, здатних забезпечити розробку, виробництво та постійне вдосконалення ядерних технологій. Тож, щоб сподобатись Москві й Вашинг­тону, місцева влада не лише відмовилась від техніки, що ще можна пробачити, а й створила нестерпні умови життя для наукової й технічної еліти. Можна нескінченно довго порівнювати цифри, які покажуть, наприклад, що Кравчук витрачав більше коштів на улюбленого пса, аніж мав грошей на харчування український науковець навіть зі світовим ім’ям. Особисто я ніколи не забуду випадок з професором Анатолієм Васильовичем Кузниченком, завідувачем лабораторії ядерної спектроскопії Харківського національного університету. 1996 року влада припинила виплачувати велику частину зарплатні науковим підрозділам вищих навчальних закладів. Тож, щоб просто фізично вижити, науковцям доводилось шукати випадкові заробітки та займатись городами (особисто мене виручало збирання ягід малини, вирішення задач та виготовлення креслень студентам тощо). На відміну від більшості, закоханий у фізику професор Кузниченко не став займатись незвичними для себе справами і, залишившись без грошей, перейшов на хліб та воду, продовжуючи писати статті про нецікаве вже нікому, крім нього, явище «ядерної райдуги»; внаслідок такої відданості справі він потрапив до лікарні з дистрофією. Лише допомога закордонних вчених врятувала його тоді від голодної смерті; але здоров’я було підірвано, і кілька років тому він помер. Фактично ще з проголошенням «без’ядерної української мрії» він був викреслений з життя – ніби зайва деталь в любому серцю нинішнього можновладця проекту кастрованої «без’ядерної України». Держава таки визнала значення його роботи – за дослідження «ядерної райдуги» він навіть отримав Державну премію. З часом було запроваджено наукові пенсії, тож зараз становище вчених відносно пристойне. Але головний зміст того, що робилось в 90-ті – демонстрація непотрібності державі людини: коли, наприклад, в Києві відмиваються десятки мільйонів гривень на постійному розбиранні-укладанні центральних вулиць та залізничних вокзалів, подібне приниження наукової еліти видається невмотивованою жорстокістю до тих, хто насправді становить найбільшу цінність для держави.

Слід визнати, що згадані факти – вже історія, і «запізно грюкати кулаком по столу, коли ти вже лише страва». За відмову від ядерної зброї «українська» влада отримала компенсацію в розмірі 175 млн. доларів – вартість кількох гравців сильного футбольного клубу. Фактично «Схід і Захід (Москва і Вашингтон) разом» виступили проти високотехнологічного майбутнього України, вимагаючи перетворення на безборонну територію, зручну для колонізації й контролю.

Що ж відбувається сьогодні? Що робить «нова» («помаранчева») влада, які перспективи має Україна в ядерному питанні? Політична влада не робить НІЧОГО, лише фіксує та інколи коментує розвиток подій. Тому ситуація змінюється частково за інерцією, частково – під дією рівнодійної зовнішніх впливів. Єдине дає надію – вчені навчились за 18 років втрачених можливостей самі підтримувати себе та один одного, знаходити якісь мінімальні кошти, роботу за кордоном, хаотичні наукоємні замовлення, і в глибині душі у декого ще залишаються надія та мрія про СПРАВЖНЮ роботу на українській землі. Але це стане реальністю лише коли влада належатиме українським націоналістам, а не виразникам інтересів інших держав. А поки що – навіть фахівців для атомної енергетики України готують в Московському інженерно-фізичному інституті, сплачуючи за це Росії валютою; в той же час висококваліфіковані фахівці з ХФТІ змушені шукати повноцінну роботу за кордоном (нерідко – в тій же Росії), в кращому разі – закордоні замовлення. Невже не можна було за 18 років підготувати відповідні програми навчання необхідних фахівців в Україні? Можна (й треба!) було. Чому ж не підготували? Тому що так питання навіть не ставилось: завдання нинішньої «української» влади полягає не у подоланні тимчасової залежності від Росії, а у перетворенні її на перманентну. І поки при владі терпітимемо неукраїнський коктейль чиновників з «общєчєловєчєскімі» антиукраїнськими поглядами – іншого чекати не доводиться. Парадоксальність нинішньої ситуації ще й у тому, що в той час, коли фахівців для своїх АЕС Україна готує за валюту в російському виші, українські виші на українські кошти фактично готують кадри... для закордону. Неодноразово наводились цікаві цифри: наприклад, в Чикаго 50% висококваліфікованих програмістів становлять колишні випускники Харківського політехнічного інституту. Тим часом руйнуються власні наукові школи; окремі оази зберігаються лише завдяки самовідданій любові фахівців до свого унікального ремесла; але, дезорієнтовані місцевим політикумом, вони стають іграшками в шулерській грі помаранчевих бухгалтерів, синіх кримінальників, червоних пройдисвітів («сердешних» та «традиційних»).

Тож коли можновладці кажуть: «ми не можемо бути ядерною країною», – треба чітко розуміти: «ми» – це вони – вчорашня комсомольська й компартійна номенклатура, агентура, про яку влучно сказано: «добре, коли в чекіста холодна не лише голова, а й взагалі все тіло», молодші виплодки з антиукраїнських інкубаторів, а не ми – українська нація, не ми – українські фахівці.

Не так давно – в лютому-березні 2006 року на фізико-технічному факультеті Харківського національного університету ім. В. Каразіна було проведено корисний і цікавий відкритий семінар «Ядерна зброя: фізика і конструкції». Надзвичайна цікавість аудиторії, інтерес до даної проблеми, добре підготовлені й захопливі доповіді кандидата фізико-математичних наук В. Чорного, який володіє предметом, бо свого часу особисто брав участь у випробуваннях ядерної зброї – все свідчить про те, що кадровий потенціал є, а десятки молодих облич, розкутість думок – що матимемо й славне майбутнє, якщо вистачить волі до перемоги політичному проводові нації.

Певна річ, самого лише бажання й ентузіазму для повернення статусу ядерної держави недостатньо; необхідно мати відповідний рівень промисловості та наукового супроводження для виконання й втілення розробок. І така технічна база в Україні є – це й підприємства з видобування та переробки уранової руди, й кваліфіковані кадри дослідних інститутів (того ж ХФТІ та ін.), й електронні виробництва (в самому лише Харкові, наприклад – ХЗЕА, завод ім. Шевченка, Хартрон та ін.), підприємства з виготовлення засобів доставки (Півден­маш). Звичайно, не секрет, що вже упродовж 18 років подібні дослідницькі та виробничі одиниці зорієнтовані на розв’язання зовсім інших завдань та на інші виробництва, але за наявності політичної волі вони можуть бути залучені до участі в ядерному проекті. Для розробки й виготовлення найпростішого ядерного пристрою (наприклад, гарматного типу) Україна вже сьогодні має належний кадровий потенціал та спроможна оперативно створити необхідну виробничу інфраструктуру. Найскладнішим для результативної реалізації ядерного проекту є подолання шляху від примітивного пристрою до створення й налагодження надійного виробництва повноцінної сучасної зброї, що виготовлятиметься у визначеній номенклатурі у вигляді боєголовок, призначених для застосування з відповідними засобами доставки. Певну проблему становить випробування ядерної зброї, але на сьогодні нема необхідності створювати ядерний полігон з таким навантаженням, яке було в перші десятиріччя активних ядерних досліджень; а для епізодичних випробувань з цією метою можуть бути орендовані землі за межами України (на островах Тихого океану, в Афганістані та ін.). Основні ж дослідження характеристик ядерних пристроїв нині здійснюються за допомогою так званих «гідродинамічних випробувань» на установках «Dual-Axis Radiographic Hydrodynamic Test Facility» в Ліверморській лабораторії, «Mogul D» та «Mogul E» у Великій Британії. Характеристики наявних в ХФТІ прискорювачів не поступаються даним установкам, тож, за необхідності, подібні дослідження можуть бути організовані в Україні.

Загалом, словосполучення «без’ядерна Україна» для людини, більш-менш обізнаної з місцем України й українських вчених в ядерних дослідженнях, звучить так само абсурдно, як, наприклад, «безфлотова Британія», «безрибна Японія» чи «безнафтовий Кувейт». Зацікавлений читач може ознайомитись з історією ядерних досліджень в Україні, наприклад, в книзі харківського професора Юрія Ранюка «Лабораторія № 1. Ядерна фізика в Україні» [3]. Навіть авторське свідоцтво (№ 6358с від 7 грудня 1946 року) на винахід атомної бомби отримали співробітники Українського фізико-технічного інституту Віктор Маслов та Володимир Шпінель.

Заслуговують окремої згадки українські вчені зі світовим ім’ям Георгій Гамов та Георгій Кістяковський (George Bogdan Kistiakowsky), внесок яких у втілення Манхеттенського проекту важко переоцінити. Зокрема, Кістяковський керував програмою розробки вибухових лінз («explosive lenses») для бомби «Fat Man». Структура вибухових лінз забезпечила необхідну швидкість вибуху й ефективність пристрою, в десятки разів вищу, ніж в пристрої гарматного типу («Little Boy»).

На добре слово заслуговують і такі навчальні заклади, як Харківський університет, що протягом десятиріч ядерних досліджень підготував стільки професіоналів високого рівня, що достатньо кілька країн забезпечити ядерними технологіями. Якщо деякі країни (Польща, Туніс та ін.) надають громадянство футболістам іноземного походження, щоб поліпшити своє місце в футбольних рейтингах, то чи не варто замислитись: можливо, Україні слід взяти на озброєння такий підхід в змаганні за місце в ядерних перегонах та дати можливість спрощеного і прискореного отримання українського громадянства відповідним фахівцям з колишнього СССР. В такому разі, якщо провести необхідну пропагандивну роботу з етнічними українцями, які брали й беруть участь в роботах над ядерними проектами в інших країнах ( на вже згаданих »майданчиках» Арзамас-16 та Челябінськ-70 в Росії, у Лос-Аламосі в США, інших дослідних центрах), питання кадрового забезпечення нашої ядерної програми буде розв’язано раз і назавжди; Україні заздритимуть всі інші члени «ядерного клубу».

Взагалі, головне в політичній складовій ядерного питання – усвідомлення того, що ніхто не зацікавлений в сильній Україні, крім самої української нації. Безперечно, треба підтримувати добрі стосунки з сусідами, але не слід мати ілюзій щодо примарної можливості гарантувати власну безпеку, лише вигідно кудись «інтегрувавшись». І Сполучені Штати, і Росія, і європейські країни в міжнародних відносинах на перше місце ставлять власні інтереси, а не нашу безпеку. Тому розв’язувати проблеми власної безпеки Україна може не на шляху інтеграції до якогось наднаціонального утворення – ЄЕП чи Євросоюзу, а на зміцненні власної сили. Звичайно, доведеться враховувати дискримінаційний стан речей, коли всі країни «рівні», але члени ядерного клубу «рівніші за інших». Тому діяти треба виважено, головне – чітко формулюючи свою позицію, свої права та прагнення; але бездумно руйнувати ядерний потенціал, як це робило безхребетне керівництво України на початку 90-х і байдуже ставитись до його долі – якзараз не найкращий вибір. Нині ж українська нація схожа на Гуллівера, зв’язаного ліліпутами, які до хрипоти сперечаються між собою: «Так!» чи «Не так!» його треба в’язати, – один вільний рух, і вся ця наволоч полетить у безвість. Звісно, їх дуже багато – тих, хто прагне тримати націю зв’язаною й безпорадною, але тим більш необхідно прагнути збудити здорові інстинкти, що дозволить нації прокинутись від летаргійного сну, побороти зомбування, й тоді стане ясно, що в пригніченому стані нас утримує галаслива мізерія – слабка, миршава й нікчемна супроти сили нашої нації.

То що ж робити зараз? По-перше, усвідомити, що Україні не треба «створювати» ядерну зброю, бо вона вже створена за участю українців. По-друге, обрати напрям розвитку ядерної програми, який був би реалістичним для втілення та забезпечував розв’язання проблемних питань національної безпеки (загрози з боку недружніх ядерних держав, терористичних угруповань тощо).

Ця стаття написана не для того, щоб в черговий раз ритуально вилаяти «клятих воріженьків» з імперськими амбіціями чи місцеву «п’яту колону». Річ у тім, що нині лише «Тризуб» та ВО «Свобода» в своїх програмових документах чітко вказують на необхідність відновлення ядерного потенціалу. Але цього замало – треба налагодити постійний діалог націоналістичних структур з вітчизняними експертами в галузі ядерної фізики та озброєння, залучити їх до розробки національної стратегії з даного питання та тактичних заходів: організації впливу на політикум, інформаційної кампанії тощо.

Необхідно доносити до українців правду про те, що в них намагаються вкрасти, про те, що місце України в світі зовсім не на узбіччі, що ми не зобов’язані бути прохачами між сильних держав, а можемо й будемо одними з найсильніших, що на володіння ядерною зброєю ми маємо повне право, як і інші члени «ядерного клубу», вказати оптимальні шляхи реалізації цього права. І ще одне: коли політичні шахраї нам обіцятимуть підйом («український прорив», «вихід з кризи» тощо), слід уточнити, куди цей підйом буде спрямований – до неоколонії, де українці матимуть вплив на свою долю не більший, аніж американські аборигени на політику США? Якщо українську націю загонять до резервацій, для її долі вже не матиме значення, буде чи ні на території держави «Україна» ядерна зброя, якою керуватимуть інші нації, виконуючи свої завдання. Тому питання боротьби за національну державу є безперечним пріоритетом, але розглядати всі можливості для української нації, у тому числі потенційні вигоди від по-українськи прагматичного підходу до «ядерного питання», також необхідно.

Література

Гвоздев С. А. Холодное оружие Востока и Запада. – Минск, 2000, – 198 с.

Восленский М. С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. – Москва: Советская Россия, 1991. – 624 с.

Ранюк Ю. Лабораторія № 1. Ядерна фізика в Україні. – Харків: Акта, 2001. – 590 с.