«КРАЙ ЧЕРЕШНЕВОГО ЦВІТУ»

«…Так уже повелося: тільки-но в київських садах забрунькуються черешні, мою душу пронизує дивовижна феєрія дитинства... Там, на Рівненщині. У краї, що називається ще Погорина… На землі, що явила світові неопалиму купину духовного самоутвердження української нації, вкарбувавши її високою вірою у Святе Письмо на сторінках Пересопницького Євангелія. Року Божого 1953-го місяця квітня 26 числа (це пізніше день цей стане символом нашої скорботи і, можливо, днем пробудження нації на руїнах атомного безумства XXI століття), в селі Нова Мошаниця Здолбунівського району Рівненської області. Моя родина і, зрозуміло, найперше — Мама, Віра Тимофіївна та батько Євген Павлович почули мій перший «журналістський репортаж». Бабця-повитуха від здивування розгубилася: у відчинене вікно кімнати сільських учителів весняний вітер сипнув шаленство пелюсток черешневого цвіту. «Щасливий буде!» — сказала повитуха і десь під тією черешнею закопала мою пуповину. Відтоді, де б я не був, черешневий цвіт моєї рідної Мошаниці вирує, нуртує в моїй душі, а ще — змушує з високості років осмислювати уже в своїй незалежній Державі історичну правду цього поліського краю. Тут, у рідній Мошаниці тоді було три основи духовності: церква—школа—бібліотека. І хоча батькам совіцька влада не дозволяла вчити дітей молитви (а мої — сільські вчителі), і все ж своє дошкілля я провів при церкві (бабуся Уляна була тут старшою сестрицею). І ніяка сила войовничого атеїзму не випекла б вогнями моєї віри у красу духовного буття моїх краян, відтвореного у Храмі Господньому місцевими живописцями та окриленою церковними кантами. Бо що може бути вище могутнього хоралу «Христос воскрес, смертію смерть здолавши» і отого правічного великоднього: «Христос воскрес — воістину воскрес!» Саме в цих людях Полісся, загнаних силою в колгоспи, при цих словах завше бриніла сльоза… Це пізніше, набагато пізніше прийде до мене глибинне усвідомлення трагедії народу, на землі якого творилася Армія без держави, кращі сини і дочки якого мали високу місію боротися в лавах Української Повстанської Армії і проти більшовиків, і проти фашистів. І хоча радянська імперська пропаганда щодня вдовблювала нам, юним піонерам-ленінцям, що тут були «сильні духом» лише партизани-медведєвці, людська пам’ять карб за карбом ставила свої мітки в дитячій душі. Скрізь: біля чистоджерельних і таких глибоких саме у Мошаниці криниць, де збиралися часто жінки, на якихось дивних пагорбах у лісі, коли грибники сідали на перепочинок і залишали тут рештки їжі (новітня історія на цих братських могилах героїв УПА поставила каплиці, хрести, пам’ятники), за поминальною чаркою, коли захмелілі чоловіки стиха починали співати «Ще не вмерла Україна». Хтось із мудрих навчав: дослухайся голосу землі. Я це усвідомив сповна тут, на пагорбах Нової Мошаниці, де кожна людина й досі залишається для мене втіленням краси і вічної любові до України. І справді, вже вкотре повторю за поетом «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки батьківщину». Рік 1998-й. На сільському майдані відкриваємо обеліск тим синам, дочкам, матерям цього маленького у всесвіті і такого великого колись у моїй дитячій душі села, які загинули в битві за незалежну Україну з вірою, що вона таки буде. Бо ніхто і ніколи не зможе забути того, що пережите цими людьми в ім’я волі, пережите настільки трагічно, що не земля, а зорі тут вмивалися сльозами… Ніхто і ніколи. На тому стоїть і стояти буде цей і досі багатостраждальний край. Моя Рівненщина. Моя Погорина. Моя земля, на скрижалях історії якої трепетно-мужньо бринітиме завше святе слово: Свобода!

Б. Гривачевський».

Це писалося для якоїсь Рівненської газети. І якщо продовжити, хай і не так поетично, Борисів життєпис, то варто згадати що по закінченні Дрогобицького нафтового технікуму він рік працював дизелістом нафтогазових промислів Полтавщини. (У знамениті Великі Сорочинці переїхали батьки). Але Слово, що посіялось у душі бабусиними казками, маминою піснею та ще добрими вчителями, вже нуртувало тим нев’янучим черешневим цвітом, що напророчив: «Буде щасливий!» Пішов студіювати його таїну на українську філологію Шевченкового університету. Тут зустрів своє справжнє кохання — вірну дружину Людмилу (до речі, мою колишню ученицю з Єнакієвого на Донеччині, де я колись викладала українську мову і літературу…) Вона і познайомила мене зі своїм нареченим. А коли вони одружилися і народили донечку Олесю, я покликала Бориса на радіо писати сценарії для музичної редакції, аби хоч якось полегшити студентське безгрошів’я. (Тоді ще поняття «гонорар» не було таким «девальвованим»). Так ми стали колегами. Далі було радіомовлення на Київ (1980), проба сил у гострій злободенній публіцистиці, що намагалася прорвати цензурні бар’єри. Саме тут уперше прозвучав цикл радіофільмів Бориса «Соловецький реквієм», створений за архівними матеріалами Соловецького табору особливого призначення. «Біль, що вихлюпнув з мого серця у цих радіофільмах, не згасав, — напише пізніше Борис. — Навпаки, якась незвідана сила знову й знову запалювала в мені свічку Пам’яті, і я ставав паломником не до Святої обителі, а до Соловецької Голгофи XX ст. До кам’яниць, від яких морями і ріками, лісами і болотами північними розповзався на схід велетенської імперії хижий спрут ГУЛАГу. На моє переконання, сьогодні надто важливо заповнити білі плями історії Української нації публікацією документів, фактів, спогадів, вписати біль і страждання… і силу людського духу, і могуть патріотичного руху опору супроти більшовицької орди. А отже, створити Вічний Літопис Правди — пам’ять про мертвих, заповіт «живим і ненарожденним…» Одним із перших Борис написав ту сторінку Літопису Правди своєю книгою «Листи із Соловків». «Я журналіст, і тому прагну вести розслідування ленінсько-сталінських злочинів по-своєму. Як? Судіть самі. Віддаю вам, шановні читачі й слухачі, усі магнітофонні записи, зроблені на Соловках, і в урочищі Сандормох упродовж паломництва до цих місць. Інтерв’ю, роздуми, а ще — світлини — документальні ознаки часу, записані, відзняті у дивовижно красивих і безмежно тяжких від болю, від смертельних мук українців, місцях…» Так писав Борис у книжці, що народилася з болю і побачила світ 1992 року. Він мріяв перевидати її під назвою «Соловецький реквієм», доповнивши сотнею фотографій, списками загиблих і новими аналітичними матеріалами. На жаль, не встиг… Але все це було відображено у його відеофільмах, які побачила не тільки Україна. Борис Гривачевський був одним із тих, хто на повні груди вдихнув п’янке відчуття свободи слова на зорі новітньої доби — доби Незалежності. Всі ми тяжко виплутувались з ідеологічних пелюшок радянської журналістики, привчені до недремного ока цензури, долали отого «цензора в собі», що сковував думку і вчив бути обережним у висловлюваннях. Легше вдавалось це тим, хто був вільний духом. Борис, як, може, мало хто з його колег, повірив, що втрачену або пригнічену самосвідомість українців можна пробудити високим літературним словом, поверненням імен «розстріляного відродження» на сцену театру, на телеекран. Тож коли йому запропонували очолити літературно-драматичну редакцію на Українському телебаченні (1994—95 рр.) не вагався. Тоді не думав, що невдовзі сіра епоха кучмізму вважатиме його благородні наміри чимось другорядним і непотрібним, що на зйомки фільмів про видатних діячів української культури чи інсценізацію творів не виділятимуться навіть мінімальні кошти. Та попри все вдалося Борисові і його колегам «пробити» відеофільми «Собор» (за О. Гончарем), «Дума про братів Неазовських» і «Маруся Чурай» (за Л. Костенко), «Жовтий князь» (за В. Баркою), створити есеї про письменників. У співпраці з театрами на екран почали виходити адаптовані до телевізії вистави українських авторів. Але працювати ставало дедалі важче. Паростки нового задихалися під навалою чужого, неукраїнського телепродукту, що заполонив наш інформаційний простір. Час потребував оцінки всього, що відбувалося в Україні. Суспільство прагнуло пізнати себе, осмислити свої дороги, зрозуміти причини своїх невдач і прорахунків. Українська журналістика шукала (хоч і не завше знаходила) своє вагоме публіцистично-аналітичне слово. І в перших рядах його творців, звичайно ж, був Борис Гривачевський. Йому доручають очолити студію «Політика», Творчо-виробниче об’єднання «Громада» має в ньому блискучого політичного оглядача. Гостра і бойовита програма «Дискусії лідерів», яку так майстерно вів Борис, конкурувала за популярністю з аналогічними програмами «акул пера» з російського телебачення. Незабаром ця авторська програма, одна з найрейтинговіших на українському телебаченні «була закрита без усяких мотивацій в результаті впровадження жорсткої цензури і ліквідації передач прямого ефіру» (з інтерв’ю Б. Гривачевського). Чесній, безкомпромісній журналістиці почали обламувати крила — і про це трохи згодом.

* * *

Беру до рук течку, яку сама підписала «Боротьба за український телеефір». Тут, сказати б, усі етапи справжньої «війни» Бориса Гривачевського за професійну честь, людську гідність і свободу слова. Боротьба — з чим? Із задухою кучмівської доби, з «темниками», з русифікацією, що набула нових потужних обертів, із сірятиною, яка заполонила український телеефір продуктом чужинецької субкультури. Процитую одного листа: «Віце-прем’єр міністру п. Миколі Жулинському Голові Державного комітету інформаційної політики радіо і телебачення п. Івану Драчу

Шановний Миколо Григоровичу! Шановний Іване Федоровичу! Новітня історія становлення незалежної України ще раз засвідчила: гуманітарна (духовна) сфера є первинною в національній ідеології суверенної Держави. Її глибинного історичного дослідження та утвердження заради майбутнього саме Нації і Держави, як свідчать факти — боялися в усі часи не лише завойовники, а й представники внутрішньої номенклатури. Досить виразно останнім часом все це позначилося на ЗМІ, надто в телебаченні. Комплекс «одвічного хохлацтва», починаючи із штучного насаджування «афоризмів Вєрки Сердючки» і до рабського благоговіння перед заїжджими фіглярами з Росії (трансляція концертів, інтерв’ю, діалогів у прямому ефірі по всіх, так званих українських каналах) як спрут, охопили телерадіоефір. Аналіз ситуації підтверджує: це робилося і робиться свідомо, з метою повного знищення інтелектуальної журналістики. Майже повна русифікація Національного (?) телеканалу — заслуга людей, яким історія, культура, мистецтво України байдужі. Для історичної теми українства — табу. Навіть після того, як п’ять фільмів циклу «Україна нескорена» були змонтовані («Дем’янів лаз», «Визволення по-совіцьки», «Биківня: злочин без кари», «Місце злочину — Сандормох», «І зорі вмивались сльозами») їх показували так, щоб мало хто побачив — безсистемно, без назви «Україна нескорена» (вочевидь це поняття й досі лякає). Історично склалося так, що нині маємо шанс, аби покласти хоча б рештки інтелектуальної журналістики (відтік кадрів продовжується), і патріотичних телепрограм (більшість — розмагнічено!). Надія на Вас! Надія на створення осередків високого інтелекту й українського духу насамперед у національному (державному) телерадіоефірі. Надія на те, що Гуманітарна сфера, як основа розвитку новітньої держави на мапі Європи зрештою займе своє місце у формуванні патріотизму, у творенні новітньої ідеології суверенної держави». Політичний оглядач Національної телекомпанії Заслужений журналіст України Б. Гривачевський. Таких звернень, листів писав у владні інстанції багато, шукаючи розуміння і підтримки. Ось ще один вагомий аргумент: «Одним із визначальних у поширенні, в популяризації духовних цінностей України може стати і має стати Загальнодержавний телевізійний канал «Культура» (до речі, це підтверджено Польщею, Росією). Базуючись на фінансовій підтримці Держави (державне замовлення), а також залучаючи до співпраці з одного боку — людей одержимих інтелектуально і морально високих, а з іншого — новітніх меценатів, телеканал формуватиме мислителів нової епохи, свідомих гордості за свою Державу, за тих, хто впродовж тисячоліть формував її могутню культуру». Так відстоював Борис Гривачевський свої переконання, створивши ініціативну групу телевізійних працівників, яка розробила і подала на розгляд власний проект телевізійного каналу «Культура». Який-бо він тоді окрилений ходив, як трепетно виношував саму ідею! До того ж, уже блукав владними коридорами наказ про призначення його керівником цього каналу, значення якого для держави важко переоцінити. Блукає, як бачимо, й донині. Українській культурі на Національному УТ виділено нині пару годин у пору «після третіх півнів». (Щоб нікого більше не розбудити?!). Нелегко працювалося Борисові (та й хіба лиш йому?) в пору темників. Готові передачі знімалися з ефіру, дедалі рідше виходили його такі колоритні, поетичні, емоційно наснажені репортажі в «Новинах», урізувався час показу сюжетів. Волею керівництва, яке змінювалось на НТКУ чи не щороку, був знятий з ефіру і цикл програм «Дзвони народної пам’яті», (саме за нього Борис був удостоєний Міжнародної премії ім. Нитченка). Це був досить вагомий доробок журналіста в царині досліджень найбільшої трагедії українців — голодомору 1932—1933 рр. «Постсовіцька Україна сьогодні демонструє своєрідну амнезію щодо історичної пам’яті. І не так багато істориків, а ще менше журналістів намагаються жорстоку правду таки вписати до новітньої історії Держави. Борис Гривачевський — публіцист, який, долаючи чиновницькі бар’єри і пункти темників, принципово відстоює позиції нації, позиції Правди». — Так відгукувалась про цю роботу журналіста австралійська преса, повідомляючи: «У грудні 2003 р. Гривачевський став учасником Міжнародної наукової конференції «Геноцид української нації. 1932—1933 рр.», що продовж кількох днів проходила в Музеї терору Угорщини. Саме ця країна на рівні парламенту однією з перших визнала голодомор в Україні — геноцидом. Фільм-есей Б. Гривачевського «Пізнати істину» став підсумком цієї події, давши мільйонам українців можливість доторкнутися до трагічного меморіалу, створеного угорцями в центрі Будапешта — Музеї терору заради пам’яті про тих, хто кров’ю простелив шлях Нації до волі». Але й міжнародне визнання не розвіяло хмар, що згустилися над головою журналіста. Аби «упокорити» його творчий неспокій, припинити потік «буйної фантазії», Бориса переводять у відділ тематичного планування програм. Робота, скажемо так, не для його натури. Тож коли Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка 2003 року уклало угоду з НТКУ про започаткування телемарафону «Тарасова церква», Борис рвійно взявся за цю роботу. Ось він, урочистий, усміхнений і натхненний, на екрані. Звучить його голос… «Всі ми, шановні телеглядачі, стаємо віднині творцями великої Шевченкіани XXI століття. Долучившись до святої справи будівництва храму Тарасового, стаємо будівничими новітнього духовного фундаменту вже Незалежної своєї держави. Ми, журналісти, будемо цю справу продовжувати. І хочемо, аби ви разом з нами серцем, душею торкнулися благодатних куточків України, освячених іменем Тараса. Далеко не всі зможуть побувати в таких місцях. І саме Перший Національний входить до ваших осель із Шевченком XXI століття. Без Тарновських ми не мали б сьогодні Шевченкіани, без меценатства насамперед кожного з нас — не буде Тарасового храму. Збудуємо миром — будемо з миром!» Я перечитую рядки Борисових сценаріїв, вчитуючись у перелік імен учасників передач, добре знаних у світі й маловідомих, але відданих справі духовного відродження України і упевнююсь (вкотре!) «Як много важить слово», мовлене серцем. Він скликaв Україну на велику толоку, умів вселити в людські душі віру, надію і любов. Недарма програма була висунута на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка. Але тим більш гірко й прикро було мені читати численні «заяви-протести», «службові записки», доповідні на адресу Олександра Савенка, або Тараса Стецьківа (екс-президенти НТКУ) про те, що передача не вийшла в ефір, або зазнала невиправданих скорочень, або на її зйомки не знайшлося коштів та про інші недобросовісні «теледиверсії» навколо неї. Процитую рядки звернення до Т. Стецьківа — (тоді президента НТКУ): якому було не до цієї програми, бо готував трансляцію «Євробачення». «Національний телемарафон «Тарасова церква» має створити телевізійну Шевченкіану, за що нам вдячні мільйони глядачів — від учнів і вчителів до пенсіонерів. Завдяки телепрограмі вони побачили Батурин і Качанівку, Умань і Суботів, Седнів і Кам’янець, Меджибіж і Миргород. Програма стала місцем дискусії української інтелігенції. Є. Сверстюк, М. Сядристий, Б. Олійник, П. Мовчан, М. Жулинський, Н. Матвієнко, Н. Крюкова — і не тільки вони були учасниками передач. Певен, вони необхідні нині. Держзамовлення планує вихід програми до 200-ліття нашого Кобзаря. Але ви, шановний пане президенте, своїм усним розпорядженням зняли її з ефіру, і з 12.09.2005 р. вона не виходить. Як автор і ведучий, як просто глядач національно свідомий, як журналіст, який має свій доробок на теренах боротьби за незалежність, я протестую проти такої наруги над програмами національного телемарафону «Тарасова церква» і вимагаю від Вашої команди належного виконання Державного замовлення». Відстоюючи право на ефір, Борис звертався по підтримку до багатьох відомих державних мужів і авторитетів від культури. Але ніхто з них не зарадив справі. І він вдається до ще одного рішучого протесту. Із доповідної записки: «22.08.2005 р. о 14.10 у програмі НТКУ кілька разів пробіг рядок: «На знак протесту проти наруги над програмами Шевченкіани «Тарасова церква» — викрадення 10 хв. ефірного часу та перенесення програми в «глухий» ефірний час — ми будемо виходити на архівних матеріалах. Заявляємо: в НТКУ розпочалися репресії проти Шевченкіани і програм державного замовлення. І це в країні, де Президентом є В. Ющенко!» То був останній вихід «Тарасової церкви» в ефір. Пізніше в листі до редактора «Телекритики» Наталі Лігачової Борис напише: «Я намагався і продовжую творити нашу духовну ауру, серцевиною якої є поетичні або ж просто житейськи мудрі згустки слова геніїв України. Маю на цей творчий доробок повне право, як український філолог насамперед і як журналіст, до чийого слова дослухалися і в 90-х, і нині, та й, зрештою, як людина, яка вже переступила піввікову межу і має таки чималий досвід відстоювання позицій національної журналістики і свободи слова у цій державі… Аж воно тут, виявляється, нікому не потрібне…» Ця боротьба була виснажливою, забрала багато сил. До останнього він вірив, що справедливість переможе, що він зможе реалізувати задумане: створити телевізійну «Енциклопедію міст і сіл України», відзняти цикл документальних есеїв про історію великих українців, які з різних причин залишили Вітчизну і спричинилися до розвитку інших держав і народів — «Повернення з Ирію». Розробленим авторським проектам не судилося здійснитися. Підтятий тяжкою недугою, Борис сам відлетів у вирій… Залишив по собі довічний зойк печалі своїй мамі Вірі Тимофіївні, журавлину тугу дружині Людмилі, батьківський заповіт синові Максиму і доньці Олесі з її родиною. Залишив право на поминальну чарку своїм добрим друзям і однодумцям. Творчу естафету — новому поколінню українських журналістів. А двом його онучатам — Іванці, яку ніжно й безмірно любив, і Богданочці, якої так і не встиг дочекатися, хай мудрою дідовою пам’яткою залишаться слова, якими він завершив одну з останніх своїх передач: «Найкраще бути самим собою. Я був, є і помру українцем. Я завжди пильнував, щоб не принизити своєї гідності і пишаюсь тим, що не принизив моїми діями гідності мого народу. Я вірю в зорю України!» Із цією вірою залишаймося і ми, сучасники Бориса Гривачевського. Пам’ятай, Україно, свого вірного сина…