У Вроцлаві наприкінці лютого 2007 року відбувся дводенний Форум Європа— Україна. В організованих Варшавським економічним форумом (http://www.forum-ekonomiczne.pl/) дискусіях взяли участь політики кількох країн континенту, євродепутати та представники української політичної еліти. Представники України наголошували на тому, що українці намагаються виконувати всі зобов’язання, взяті в рамках двосторонньої угоди з Брюсселем, але з боку Євросоюзу все ще не прозвучало позитивного сигналу: «Готуйтеся, ми чекаємо на вас».

Присутні на форумі європарламентарії згоджувалися із цим зауваженням, але також звертали увагу, що ЄС необхідно спершу подолати структурну кризу, опрацювати спільну візію, і щойно тоді зайнятися справами України. Представники української опозиції підкреслювали, що сама Україна перебуває в стані якогось саботажу євроінтеграції. Великий бізнес остерігається прозорості, українська еліта звикла до політичних маніпуляцій, а більшість населення звикла отримувати частину зарплати в конвертах «під столом». Проте депутат Партії регіонів Леонід Кожара переконував, що іншого шляху, ніж до Європи, немає.

Депутат з Румунії Адріан Северина також переконував, що Україна потребує проукраїнського уряду. Проукраїнського — значить «проєвропейського». Він заявив, що стабільна і безпечна Україна — це ключова справа для глобальної ролі Євросоюзу.

Серед учасників вроцлавського Форуму був і радник Президента Віктора Ющенка Дітмар Штюдеманн. Увечорі першого дня, після дебатів, вдалося порозмовляти з Дітмаром Штюдеманном.

— Ви продовжуєте бути радником Президента Ющенка з питань Європейської інтеграції ?

— Радше я радник Президента з різних питань — починаючи від зовнішньої політики і політики безпеки, включаючи і економічні та інвестиційні питання на більш глобальному, не на двосторонньому рівнях, бо цим займається мій наступник. І я відповідаю за питання демократизації.

— В одній з польських газет Вас приревнували, написали: чому це не поляки є радниками при Президентові Ющенку, а німці ?

— А чому б і ні. Я Вам скажу, тут причина дуже проста. Це тому, що я вже давно знаю Президента, з тих часів, коли він ще був керівником Національного Банку України. Крім цього, тоді він був також головою Українсько-Німецького Форуму. А я тоді служив у нашому МЗСі і відповідав за весь цей пострадянський регіон, включаючи й Україну. Тоді ми й познайомилися. Це одне.

І друга справа. Коли у лютому минулого року у Києві був наш на той час новий міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр, то вони домовилися з Президентом, що коли я залишатиму посаду Посла, то залишуся у Києві радником Віктора Ющенка.

Президенту імпонувало те, що я людина досвідчена, з іншим поглядом і, найголовніше, без будь-яких амбіцій.

За таких обставин радником міг би стати і польський дипломат. Це просто так вийшло.

— Ви залишилися у Києві ?

— Так, так, інакше ти просто не можеш працювати у Президента і взагалі у Києві, оскільки там щодня змінюються події. І якщо ти все це, скажімо, робиш з Берліна — як могло б бути у моєму випадку, — тоді завжди запізнюватимешся на десять хвилин. Тому я у Києві.

— Як Ви оцінюєте ситуацію, коли Верховна Рада не підтримує кандидатур Ющенка, зокрема на посаду міністра закордонних справ?

— Це звичайно не на користь іміджу України. Тут людям (з усієї любові до України) треба сказати, що ця суперечка впливає на зовнішній імідж країни. І мені здається, що було б дуже добре, коли б все ж таки сторони були готові до компромісу і конценсусу.

Президент цього хоче, адже класичним прикладом був відомий Універсал. Мені здається, що це інша сторона постійно шукає приводу для того, щоб воювати з Президентом. Я вважаю, що це нерозумно, треба шукати компромісів, іншого виходу немає. Конституція все ж таки передбачає подвійну виконавчу владу, і тут і президент і парламент повинні узгоджувати свої дії.

Але постійно намагатися витіснити президента в якусь нішу — це просто нерозумно. Справа навіть не в тому, що йдеться про Ющенка. Президентська посада — надзвичай важлива інституція та ще й у перехідний період. Тут важлива роль стримання і противаг. І взагалі в будь-якій демократичній системі іншого шляху немає. Адже демократія — не якась ідеологія чи віровизнання, демократія — це просто структура, і нічого більше. Це щось дуже просте, це техніка.

Але техніка, яка передбачає, що влада передана народом лише на визначений строк і лише підконтрольно. І якщо контроль не спрацьовує, тоді кінець усім отим прагненням створювати передумови для демократії. Мабуть, саме в цьому і полягає проблема, і її необхідно усвідомити.

— Але, можливо, це не лише боротьба прем’єр-міністра і його парламенту з Президентом, а боротьба за напрям розвитку України. Адже парламент і прем’єр ніби тяжіють до Росії, а Президент прагне на Захід?

— Ні, мені думається, що цей аргумент — мовляв, одна сторона проросійська, а друга прозахідна, — все ж таки не є вагомим аргументом. Річ у тому, як ми створюємо працездатну політичну систему противаг і стримувань. Обидві сторони просто повинні про це домовитися.

Необхідно шукати якийсь компроміс, оскільки Конституція передбачає саме таку систему, і чому вони досі все ще не дійшли до цього, — ніхто не знає. Я не виключаю, що це просто брак правильного розуміння того, що передбачає Конститція, а також брак досвіду. Діє і застарілий погляд — у кого влада, той і володіє усіма можливостями. Будьмо відвертими — у сучасному світі він виключений. І Янукович, при усіх його здібностях, повинен все-таки це усвідомити. Адже і глава кабінету відповідає за імідж країни. І те, що тривалий час не було можливості об’єднатися у призначенні нового міністра закордонних справ, на мою думку, поганий знак.

— Пане раднику, а як Німеччина ставиться до України?

— Бачите, для Німеччини Україна завжди була дуже важливим партнером. Та річ у тому, що парнерство втілюється лише тоді, коли справді існує можливість для прямих і рівноправних стосунків — хто з ким говорить, хто з ким пітримує контакти. Не на теоретичному рівні. Президент дуже добре знає пані Меркель, і, звичайно, завжди важливо, що політики знають одне одного, але все-таки потрібно працювати на інституціональному рівні.

Важливо, що представники українського парламенту підтримують зв’язки з нашими парламентаріями і треба, щоб вони розповідали одне одному про свої партії. А тут існує проблема, бо в українському парламенті ще багато представників партикулярних інтересів.

Це, звичайно ж, перехідний момент, але необхідно дійти до створення справжніх, народних, програмних партій. Тільки коли існує програма, можна шукати компроміси, і вони повинні бути програмним, а не домовленостями за принципом — ти маєш те-то й те-то, а я отримую щось інше. Це ж смішно.

У нас коаліції завжди шукали і знаходили вихід, існують програмні положення, які задовольняють сторони. Це дуже важливо, щоб партії виконували те, що обіцяли своєму електоратові. І якщо ти не втілюєш у життя те, що наобіцяв, то це, звичайно ж, кінець — у наступну каденцію тебе просто не оберуть.

В Україні це ще не до кінця допрацьовано, а отже, неможливо серйозно говорити про стратегічне партнерство.

— Євросоюз, підписуючи з Україною нову Угоду, не передбачає жодної перспективи членства в ЄС.

— Треба думати про те, що можливо робити сьогодні. Євросоюз має велику проблему — внутрішньополітична ситуація і працездатність цього великого європейського організму переживає не найкращі часи. Прем’єр-міністр Янукович, Президент Ющенко про це знають. Проте, захищаючи інтереси країни, вони вимагають визначення перспективи членства. А справа, на мою думку, досить проста.

Існує 49-а стаття, де чітко, чорним по білому, написано: «Кожна європейська країна має право виступити з проханням про членство». Отже, не треба цього повторювати, у Римських договорах відображене таке право.

Так що, коли б Україна спокійніше дивилася на ситуацію, вона б сказала: «Ось, бачите, у нас є це право». Справа лише в тому, коли його здійснити. Будьмо відвертими — Україна поки що до цього не готова. Тому, я думаю, розумніше було б усі зусилля зосередити на тому, щоб досягати прогресу у наближенні до порога вступу до Європейського Союзу. Я б не зчиняв з цього приводутакий великий галас.

— Таким чином, що Ви у цій ситуації порадили б Ющенкові?

— Я йому завжди казав і кожному українському політикові сказав би: робіть те, що можете втілити у життя сьогодні і завтра, і обіцяйте тільки те, що можливо виконати. Інакше з часом виникає недовіра і відчуття: «вони нас обдурюють, щось там діється, але ми не знаємо що».

Найкраще працювати прозоро і з реальними цілями. Це, здається, найкращі ліки. І тоді одного прекрасного дня Україна стане на порозі відчинених дверей Європейського Союзу. Чи готовий у той момент буде сам Євросоюз — це вже зовсім інше питання.

Але якщо і сам ЄС розвивається розумно, цілеспрямовано та позитивно, і якщо Європейський Союз справді стане глобальним гравцем, як і повинно бути, то тоді це для України цікаво. І я не бачу жодних перешкод, якщо такі передумови будуть створені, щоб Україну хтось не впускав до цієї спільноти.

Розмову вів Володимир ПРЯДКО,
представник «Універсуму» у Варшаві