Медицині відомі два ступені шоку. При першому, порівняно легкому, людина, прийшовши до тями, запитує: «Де я?» При важкій формі шоку вона втрачає не тільки уявлення про час і простір, але й про власну особистість і, повертаючись до притомності, задає питання: «Хто я?».

Становище, в якому перебуває українське суспільство, відповідає саме другому ступеневі. Cеред людей дедалі частіше звучать запитання: «Хто ми? Хто ми насправді?»

Ми — це народ, зведений історією на території, що простягнулася від Карпатських гір до Слобожанського «фронтиру», від дрімучого Полісся до Чорного моря, народ, який природа наділила незліченними скарбами. Воістину могли б бути найбагатшими і найщасливішими на планеті. Бо, здавалось, не обділені ні розумом, ні талантами — індивідуально або ж перебуваючи в іншій соціально-економічній системі (американській, канадській тощо), українці й справді успішні (втім у політичному житті будь-якої країни українська діаспора, на жаль, не є лідером), але разом, на власній землі… Чому?

Дивовижний парадокс: «…Складаючись з надзвичайно продуктивних, розумних і самодостатніх індивідів, слов’янська психокультура не спроможна інтегрувати їх у раціональний соціум. Іншими словами, вона продукує з розумних людей суспільство дурнів, і слово «дурень» не слід сприймати як психоінтелектуальну чи етичну характеристику. Це лише риса, що виявляє глибинний ентропійний дисбаланс суспільства» (Олена Донченко, Юрій Романенко).

«А над Гуляй-Полем світяться вишні… Нестор Іванович, Нестор Іванович: чому так вийшло?» — запитує Нестора Махна у своїй пісні композитор і співак Анатолій Сердюк. І мимоволі хочеться перефразувати ці рядки з вірша Л. Верьовки на сучасний лад: «А над Хоружівкою світяться вишні… Віктор Андрійович, Віктор Андрійович: чому так вийшло?» Але запитання це скоріш риторичне…

Україна зараз перебуває в надзвичайно критичній ситуації, коли не лише доля суверенної держави, але й середовище її існування (насамперед йдеться про біосферу, яка щодня відчуває наслідки Чорнобильської катастрофи та ентропійної діяльності пост гомо совєтікуса) опинилися під загрозою. Довго тривати цей стан невизначеності не може. Державу лихоманить. Перед Україною невеликий вибір: або стати якісно новою соціально-політичною системою, або ж піти в небуття. Образно кажучи, мойра Атропос вже приготувала ножиці, щоб перерізати нитку української незалежності, нитку життя української нації: кількість населення в Україні неухильно зменшується, мільйони громадян продовжують шукати кращої долі в інших світах. Лихоманить Верховну Раду, куди масово подалася чернь, маргінали.

Зміцніла (не без допомоги, звісна річ, усіляких заморських й вітчизниних «радників», численних «любих друзів», добре вишколених представників «п’ятої колони») соціально-економічна система (своєрідна Ретросистема) продовжує рухатись шляхом соціальної, економічної та моральної деградації.

Після 2004 року частина громадян України все ще продовжує жити революційними мріями, інша частина населення прагне реваншу. Перед нещасною країною маячать нові соціально-політичні кризи, небезпека дедалі глибшого занурення в євразійський простір, несумісний з офіційними проєвропейськими деклараціями високих українських посадовців. Тож не випадково Святослав Вакарчук тужливо заспіває: «Часи веселі настали, нас лишилось так мало, ну їх, брате, такі часи!» Не дає спокою класичне: хто і чому винен? Чому Болгарія і Румунія спромоглися через 17 років після розвалу «соціалістичного табору» визначитися з євпропейським курсом і таки встигли ускочити в останній вагон європейського потягу, а ми й далі перебуваємо в стані невизначеності: вступати до НАТО чи не вступати, рухатися до ЄС чи до ЄЕП, бути президентською державою чи парламентською, двоязичною чи україномовною, «чому нами керує зграя ідіотів, ні до чого не придатних, які не спроможні навіть організувати звичайну випивку у дешевому шинку? як же ці ідіоти спромоглися сісти нам на шию?» (Л. Пітер і Р. Халл «Принцип Пітера»)…

Час аналітично й неупереджено замислитись над об’єктивними і суб’єктивними причинами небувалої кризи в країні, відтак спробувати відповісти на фундаментальне: чому так сталося?

Вже на початку 2005 року можна було зробити прикрий політологічний висновок. А саме: «систему політичної влади в центрі і на місцях радикально змінити не вдалося; як не було у нас, так і не виявилося в надбудові правової держави та всеукраїнської політичної нації, а в соціальному фундаменті зрілого громадянського суспільства та аутентичної системи місцевого-регіонального самоврядування. У кінцевому підсумку, країна залишилася системно кризуючою та полісемічно розколотою в етноісторичному, соціально-економічному, політико-культурному та геополітичному вимірах» (Іван Варзар).

Як влучно зауважив Володимир Скачко, в березні 2006 року в країні «фактично відбулися класичні вибори без вибору: перемогли тільки ті, кого народ України уже знає за попередньою діяльністю. Причому знає, чого вони можуть і, що найголовніше, чого не можуть».

Постсовєтське суспільство, яке припало Україні у спадок від СССР, — майже всуціль суспільство маргінальне, це суспільство, в якому впереваж верховодить чернь. Соціальні й національні зв’язки значною мірою розірвані, консолідації на рівні національної ідеї практично немає. Рівень побутової, соціальної культури, як мовиться, «нижче плінтуса».СССР займав перше місце в світі у підготовці спеціалістів, недостатньо освічених і малокультурних. Цей феномен совєтського суспільства наприкінці 80-х років минулого століття завважив російський академік Л. Абалкін: «Погляньте на аудиторію плехановського інституту, де я читав лекції. Всі столи списані… Але ж там люди майже що з вищою освітою, які виросли в совєтському середовищі, за конкурсом (!) відібрані в інститут. Ні, це не свідоме шкідництво, це радше повна байдужість і, так би мовити, природне безкультур’я. А приїжджайте в Прибалтику! Я ходив у сільський клуб: білі фанеровані меблі, п’ять років стоїть клуб і жодного вирізаного «Коля + Маша» і т. д. Значить, є якісь дуже складні соціокультурні явища в суспільстві, які потрібно враховувати, включаючи навіть національні особливості».

Такі поняття, як культура і цивілізація, чомусь завжди плутають, в той час як смисл їхній суттєво різниться. До культури можна віднести розвиток писемності, літератури, мистецтва, навіть техніки і виробництва. Цивілізація, як випливає з буквального перекладу на українську мову, — громадянськість, це громадянське суспільство, суспільство, в якому не заперечуються права людини. Ми можемо говорити про високу культуру держав Стародавнього Єгипту, Китаю, імперії інків, але цивілізація цих держав по суті була нульовою, оскільки навіть понять про права особи в цих суспільствах не існувало. Так само можна говорити і про Росію. Вона була достатньо культурною, щоб сприйняти ідеї соціалізму, але не цивілізованою, щоби вчасно розгледіти небезпеку, уособлювала ідею планового господарства і силоміць влаштованої справедливості. Провідником цієї ідеї тому й стала та частина суспільства, яка була достатньо культурною, щоб її сприйняти, але недостатньо цивілізованою, щоб відкинути.

На думку англійського соціолога Альберта Хаурані, бути маргіналом «значить жити у двох або більше світах одночасно і не належати до жодного з них, бути спроможним прибирати зовнішні форми, які визначають належність до певної національності, релігії чи культури без справжнього оволодіння ними, тобто не мати власної системи цінностей, а лише імітувати чужу, і навіть не імітувати правильно, бо така імітація передбачає певну оригінальність. Це означає не належати до будь-якого суспільства і не мати нічого спільного з суспільством. Це виявляється в почутті втраченості, в претензійності, в цинізмі, відчаї».

Але це характеристика англійського маргінала. В Україні усе значно складніше. Крім автохтонного маргінала, існує маргінал чужинецький (дарма, що народжений в Україні), це той, котрий ще донедавна почувався «старшим братом (сестрою)», який ніс «вищу» культуру молодшим родичам, і якого після 1991 року враз охопило почуття втраченості й відчаю, претензійності й цинізму. Цей маргінал марить про дешеву ковбасу, про «союз нєрушімий», «авангардную роль КПСС—КПУ» тощо.

«Український елітний маргінал, крім загальних рис цієї породи, наділений ще й рисами специфічними. Він не розглядає український народ як державотворчу націю, а як таке собі «насєлєніє». Будучи сам часткою цього «насєлєнія», він формує пакет гасел і обіцянок на догоду своєму електоратові. Він може сяк-так володіти українською мовою, але ніколи не стане заглиблюватись в історію України, у пошуки моральних цінностей СВОГО народу. Він позбавлений жертовності, позбавлений прагнення служити національній ідеї. Для нього цієї ідеї взагалі не існує» (Леонід Сотник).

Відомий американський економіст, лауреат Нобелівської премії Васілій Лєонтьєв якось слушно зауважив: «Щоб прогнозувати розвиток економіки, потрібен системний підхід. Економіка кожної країни — це велика система, в якій багато різних видів діяльності, різних галузей промисловості, і кожна з них щось виготовляє — промислову продукцію, сільськогосподарську продукцію, послуги тощо. Кожна ланка, компонент системи може існувати тільки тому, що вона одержує щось від інших».

Справді, нехтування хоча б одним об’єктивним законом може викликати в цій складній динамічній системі (економічній) лавину негативних, некерованих процесів, яким надзвичайно важко дати раду.

Економічні механізми не менш складні, ніж механізми звичайного біологічного організму. Уявімо собі, що в організмі саморегуляція замінюється регуляцією. Людині доведеться щоразу приймати вольове рішення з будь-якого приводу: регулювати частоту диханння, ритм серцевих скорочень, роботу нирок, печінки, кишківника, ендокринних органів, — і все це осмислювати, планувати і т. п. Такий гіпотетичний гомо сапієнс повинен би мати гігантський мозок вагою декілька тонн, і цей мозок тільки те й робив би, що аналізував внутрішній стан і приймав рішення за кожну клітину, за кожну тканину свого організму. Ця теоретична ситуація вельми нагадує нашу хвору економіку — не нормально функціонуючу самоорганізовану систему, а систему, що спроможна працювати лише за командами. Врешті-решт це може призвести до клінічної смерті «пацієнта», повернути якого до життя виявиться непростою справою.

Свого часу політики й громадяни не раз кепкували з прем’єр-міністра Леоніда Кучми, котрий усе запитував Верховну Раду, що має будувати. Вже тоді парламент міг сформувати стратегічні цілі й визначити пріоритети. Але...

Прем’єр-міністрові потрібен був план. Як людина, що потрапила у велику політику з найбільшого у Совєтському Союзі підприємства ВПК — «Південмаш», Леонід Данилович не міг не знати азів менеджменту (хай і совєтського штибу). Треба було чітко визначитися: чого прагне народ, куди хоче дістатися, яким способом гадає досягати мети. Верховна Рада, яку раз на п’ять років обирає народ, досі не дала відповіді на ці запитання. Своєю чергою український народ, до колективного розуму якого полюбляють апелювати політики (надто під час виборів), також не зумів чітко сформулювати для владної еліти власного бачення майбуття.

Має рацію доктор політичних наук Іван Варзар, що «за усі так звані «незалежні роки» керівники усіх рівнів від столиці до району так зрозуміло народу й не пояснили: хто є хто у нашому «новому суспільстві». Куди йдемо і за чим? Хто та що на нас чекає у так званому «ринковому майбутньому»? «В усьому цивілізованому світі, скрізь і завше народ є джерелом політичної влади. Але народ, який і обирає, і поважає свою владу з остраху, це народ-боягуз і популіст, який ніколи не стає об’єктивною соціальною базою тої влади» (Іван Варзар). Далі автор зазначає: «Як історико-політичний соціум ми ще у першій половині 90-х років опинилися у глибокій «вовчій ямі», та з вини, головним чином, правлячих політикумних кіл, будь вони спочатку називалися романтичними лібералами, затим прагматичними демократами і зрештою помаранчевими революціонерами. <…> Народ ще ніколи не міг збагнути, хто, на що та куди його кличуть, а поводирі, куди його слід вести та задля чого».

Тим часом уже тоді народові слід було чітко пояснити зрозумілою мовою, що сучасна українська нація повинна мати науку світового рівня, інакше плентатиметься в хвості науково-технічного прогресу. На жаль, гуманітарно-поетична еліта, з якої наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття впереваж складався демократичний рух, не розуміла значення науки й сучасних технологій (наука досі виконує роль падчерки, додатка до освіти — тому й втрачаємо через відплив інтелекту в інші країни сотні мільйонів доларів щорічно), погано уявляла новітню систему державного управління, не усвідомлювала належним чином, що економіки без науки й знань не буває…

Існують засадничі речі, які слід було давно чітко і точно усвідомити, — ДЕ ХОЧЕМО БУТИ і ЯК ХОЧЕМО ТУДИ ДІСТАТИСЯ. Необхідно встановити пріоритети, якими визначається майбутнє і які зумовлюють конкретні дії сьогодні. Слід виробити оптимальний план осягнення цілі. Не будь-якою ціною, не скільки буде змоги, а лише стільки, скільки потрібно. Головні ресурси доброго планування — інтелектуальні й психологічні, а не матеріальні. На цьому постійно наголошує відомий американський економіст доктор Осип Мороз.

Добре планування полягає у стимулюванні до дії — розумно і свідомо вибрані, реалістично й точно окреслені цілі, які можна здійснити. Цілі мають збігатися з можливостями, інакше — втрата ресурсів на авантюрні прожекти.

Характеризуючи добу УНР, канадський дослідник Роман Млиновецький підкреслював: «Жодної будівлі (в тому числі держави) не може збудувати той, хто їх не хоче будувати; план будови, і то докладний, виробляють перед початком будування і щоб вести — треба добре знати і шлях і мету, а відповідає за всіх той, хто веде…».

На жаль, український істеблішмент виявився нездатним до стратегічного планування розвитку країни. Лише напередодні так званого Круглого столу, за яким влітку 2006 року був підписаний декларативний Універсал, Віктор Ющенко сповістив присутніх, що вже, мовляв, підготовлена концепція (навіть не план!) стратегічного розвитку України. Таке враження, що український політичний бомонд не відчуває часу й простору і на шістнадцятому році незалежності все ще перебуває в етнографічному полоні серед бджіл і хрущів, що гудуть над вишнями, соняшниками і чепурненькими білими хатинками, вкритими соломою…

Сумісність складових системи (держави) не може бути досягнена підписанням універсалів національної єдності. Високоморальні тексти, озвучені за круглим столом, у жодному разі не можуть об’єднати представників різноманітних антагоністичних політичних структур і громадських організацій (НЕСУМІСНИХ за суттю) в єдине стабільне ціле. Всі ці політико-громадські підсистеми як складові суспільної організації, що йменується Українською державою, в основі своїй є НЕСУМІСНІ, що створює загрозу для сумісності самої держави як системи. Згадані підсистеми є виразниками надто різних соціальних прошарків. Тому патетичні заклики та високі гасла на кшталт «Схід—Захід разом!» не спроможні ліквідувати біполярність держави. Це різні ідеологічні полюси — Схід і Захід. Це не тільки різні території, але й інакше світосприйняття-думання людьми, що ці території населяють. Має місце відмінність (інакшість) культурна, ідеологічна, світоглядна, ментальна, психічна. «Національна самосвідомість українців розвивалась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що зв’язують Україну із Західною Європою, й історично сформованого укладу народного життя, пройнятого духом демократизму», — так у 1915 році писав про українців Володимир Вернадський. Однак сьогодні мусимо враховувати, що частині українців, на жаль, притаманні постколоніальні комплекси, а частина українських громадян уражена постколонізаторським синдромом. Спільним, але не визначальним, захворюванням є так званий «синдром гомо совєтікуса», позбутися якого вкрай складно. Десять років тому доктор економічних наук Юрій Саєнко поставив діагноз важкій суспільній недузі: «хвороба бідних і рабів — комунізм». Досвід цивілізації засвідчує, що бідні люди — це впереваж небезпечні люди. Але саме вони значною мірою репрезентують сучасне українське суспільство, сучасну Українську державу.

Тим часом з історії відомо, що сумістити дві вкрай відмінні підсистеми (наприклад, бідних і багатих), надзвичайно складно, радше неможливо — суспільний конфлікт (криза) неминучий.

Чи є, приміром, сумісними нинішній Кабмін і Секретаріат Президента? Чи є сумісними світоглядні принципи членів КПУ і УНП? А як державницькі устремління ВО «Свобода» можуть узгоджуватись/співіснувати з виразно антиукраїнськими принципами так званих «прогресивних соціалістів»?

Не є сумісними комбатанти УПА і колишні красноармєйци, частина яких (антиукраїнська група генерала Ґєрасімова), своєю чергою, не може порозумітися (не можуть утворити сумісну систему ветеранів Другої світової війни) з колишніми совєтськими вояками під проводом академіка Юхновського. Прикладів НЕСУМІСНОСТІ соціально-економічних складових Української держави — безліч.

Разом з тим у Росії колишні вояки власовської РОА не надто конфронтують з ветеранами СА, нащадки вбивць останнього російського царя підносять убієнного комісарами Миколу II до рангу святого мученика, а його муміфікований «замовник» продовжує спочивати на Красній площі. У державі керованої демократії в кабінетах високих достойників (надто в силових структурах) мирно сусідять портрети Дзержинського і царських генералів, нащадкам «доблєстних чєкістов» російський триколор і двоголовий орел ніскілечки не заважають боротися з «враґамі внєшнімі і внутреннімі», знаходять консенсус нащадки бєлогвардєйцев і красноармєйцев, кадєтов і большевіков. І все ж назвати нинішню Російську Федерацію сумісною системою буде помилкою — надто пістрява мозаїчна картина національних пазлів-підсистем утруднює кремлівським виконробам скласти стабільну державну картину-систему. Це й зрозуміло: візантійське суспільство і суспільство громадянське поняття несумісні. Однак попри все, під жорстким керівництвом Путіна формується новітня неоімперська система. Злютовує її ідея «вєлікой і нєдєлімой». Тому й національне примирення в Росії відбулося. Бодай на цвинтарі. Але на державному рівні. У Москві. На Поклонній Горі. Серед тисяч назв військових підрозділів, що захищали СССР, на стеллах Меморіалу Великої Вітчизняної викарбувані й назви російських дивізій, що воювали на боці німців за Росію без большевиків. Як відомо, таких солдатів було близько мільйона.

В Україні ситуація цілком інакша. Не хочуть визнавати УПА воюючою стороною насамперед прихильники «єдіной і нєдєлімой» та колишні функціонери колоніальної адміністрації. Про якесь національне замирення не може бути й мови, бо навіть серед совєтських ветеранів немає порозуміння — частина з них, захищаючи СССР, боронила насамперед Україну-УССР, натомість друга частина ветеранів (упереваж росіяни) під захистом завоювань СССР завжди розуміла захист «єдіной і нєдєлімой». Тому лише частина колишніх совєтських вояків може порозумітися з комбатантами УПА.

Трохи теорії. Наша реальність (йдеться насамперед про Українську державу та її громадян) — це складний світ взаємодіючих систем. Як і будь-яка система, держава може функціонувати лише за наявності двох видів сумісності: внутрішньої (сумісності народів, регіонів, економіки, політики, культури) і зовнішньої (сумісності з навколишнім середовищем — біосферою, державами, яким притаманні власні економіки, політика і культура, та народами, які проживають в цих державах).

У динамічних системах, що самоорганізуються (а Україна є саме такою системою), раз у раз виникають (і це закономірно) так звані критичні стани, які супроводжуються ПОРУШЕННЯМИ СУМІСНОСТІ. Такі кризові явища можуть мати лише два наслідки: або зміниться та частина системи, що є причиною НЕСУМІСНОСТІ, або система загине якщо процеси НЕСУМІСНОСТІ зайшли надто далеко і стали необоротними...

Підписаний українськими політиками Універсал національної єдності — совкова спроба «рєшіть вапрос». Тим часом у громадянському, справді демократичному суспільстві сповідується принцип верховенства права, у такому суспільстві «нє вапроси рєшают», а дотримуються букви Закону. Однакового для всіх. Отож цей документ у жодному разі не міг ліквідувати існуючу в суспільстві політичну біполярність (НЕСУМІСНІСТЬ), у жодному разі не унеможливлював протистояння українського Заходу й Сходу, де наприкінці 2004-го лунали погрозливі заклики до розколу країни: «От Харькова до Кієва 480 км, а до ґраніци с Рассієй — 40»…

Віктор Ющенко був змушений визнати факт існуючого розколу держави. У заяві Президента України для ЗМІ напередодні підписання Універсалу-2006 про це було сказано однозначно: мовляв, з’явився «ще один шанс на політичне об’єднання країни».

Але політична нація не твориться указами й універсалами. Отто фон Бісмарк, приміром, згуртовував німецьку націю «кров’ю і залізом». Звісна річ, метод «залізного канцлера» нині навряд чи придатний. Разом з тим слід визнати, що декларативні заклики на кшталт анімаційного «давайте жити дружно» малоефективні. Необхідно шукати й знаходити інші розв’язки проблеми самоідентифікації українського народу, творення згуртованої політичної нації.

«Чому раніше ми не чули про ворожий Схід, поки того Сходу не став представляти Віктор Янукович? — з таким запитанням звернувся до присутніх Євген Сверстюк на засіданні Загальнонаціонального круглого столу під час зустрічі Президента України з лідерами політичних сил та громадськими діячами 27 липня 2006 р. і сам відповів: — Стало ясніше, коли я натрапив на документ. Фотографія 2004 року. Медведчук, Янукович і Кучма в доземному поклоні: перед ними в кріслі сидить маленький Путін. Ось це фото — вирізка з «Дзеркала тижня» за 30 жовтня. Тут зрозуміла і політична, і моральна, і економічна платформа. І чому «Схід» проти» Заходу». І чому непримиренно. Добре схопив суть Путінський фотограф М. Климентьєв <...> Але посткомуністи виявилися ще гіршими за комуністів. «Чорних книг» про себе не читають, вождів своїх не цитують, від спадщини їх не відмовляються, а від злочинів комунізму відмовляються. В Україні ті злочини найчорніші. Вина їх перед українським народом найтяжча. Але й запеклість найтяжча. Вони й досі Україну та українську мову трясуть, як чорт суху грушу...».

«Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, допоки землю і небеса на суд не покличе Бог», — написав свого часу Редьярд Кіплінг. І мав рацію. Ця думка із знаменитої балади англійського письменника не втратила актуальності донині. Мусимо визнати, що проблема взаємин (сумісність/ несумісність) між Сходом і Заходом України таки існує. Але це не географічна проблема. Розділ між Сходом і Заходом України проходить не по лінії Дніпра, а в свідомості людей. Проблема на ментальному, культурному, світоглядному рівнях. Є стереотипи поведінки, свідомості. Ми різні — росіяни та українці. І на те нема ради. «Наука «колисок» не визнає, — влучно зауважив доктор медицини Володимир Войтенко. Упродовж більш ніж трьохсот років Україна була колонією. Мільйони московитів у різний час прибували в Україну. І почували себе колоністи серед «малоросів» і «хохлів» повновладними господарями, завойовниками, культуртрегерами. Навіть зараз, через п’ятнадцять років після проголошеня незалежності України, їхні нащадки виклично виспівують: «Вставай, страна аґромная, на смєртний бой с хахляцкай сілай тьомнаю…»

«Розуміючи добре свої інтереси в Україні, московська нація пильно стежить за усіма проявами в житті української суспільности, вишукуючи й гальмуючи прояви, ворожі її інтересам. Московська нація, надто її провідні шари, звикли дивитися на Україну як на певне джерело їх добробуту і уступлять тільки силі, а не чому іншому» (Микола Міхновський).

Російськоімперська та большевицькоімперська пропаганда всіляко сприяли цим новітнім конкістадорам. І навіть зараз з уст ровесника/ровесниці української незалежності можна почути викличне, на «общєпонятном»: «Ета мая Родіна. Я здєсь раділась(ся)». Ці парубки й дівчата навіть паспорт мають з тризубом. Багатьом з них навіть притаманне почуття територіального патріотизму. Але при цьому підкреслено хизуються, що НЕ є українцями. Вони дають зрозуміти, що є нащадками колонізаторів, які прибували в Україну ще за часів російської імперії, є онуками й правнуками тих, кого посилали «бароцца с украінскімі буржуазнимі націоналістамі», що є дітьми партійної совєтської номенклатури, або ж дітьми офіцерів, котрі після виходу на пенсію шукали кращого життя у благословенній Україні, особливо в південних її районах, у Криму. Тоді прибульці не прагнули стати українцями. Потреби не було — «создавался савєцкій чєлавєк».

За колоніальною інерцією/традицією нащадки московитів та інших обрусителів продовжують демонструвати презирство, зневагу й зверхність до автохтонного населення. Особливо це помітно на сході й півдні країни. Саме в «русском городє Харьковє» 1951 року за вироком закритого судового засідання було розстріляно 33 студенів тамтешнього університету за відмову складати іспити російською мовою, а 800 юнаків і дівчат було репресовано...

Вже в умовах нинішньої «демократії» позов Володимира Богайчука проти обраного у березні 2006 року міського голови Києва (відомо ж бо, що столиця є обличчям держави) Леоніда Черновецького, який так і не перейшов на українську мову у публічній діяльності Апеляційний суд Києва залишив без задоволення. «На аргументи В. Богайчука про те, що Л. Черновецький зобов’язаний вживати в публічному спілкуванні державну мову, за винятком «приватного життя та публічної сфери в середовищі його національної меншини», представниця відповідача заявила, що використання міським головою російської мови кореспондується зі ст. 10 Конституції України, яка гарантує вільний розвиток російській мові» (Мирослав Левицький).

Навіщо «культуртрегерам» вивчати мову аборигенів? Тим паче, що путінський Кремль всіляко протегує «рускоязичному насєлєнію», посланцям «вєлікава і маґучєва», які постійно верещать про нібито існуючі утиски російської мови в Україні. Вони ніяк не бажають усвідомити себе національною меншиною. Бо це веде за собою кризу ідентичності.

Вони мислять іншими категоріями. Вони зорієнтовані на Москву. І їм у цьому допомагають малороси і хохли, котрі все життя прагнули жити «по-панськи», вчили-вчили російську мову — і раптом вона вже не державна… Дискомфорт. Як повернути собі усвідомлення своєї вищості, кращості, винятковості? Найпростіший і найпримітивніший метод — демонструвати мовну агресивність як форму самозахисту.

Володимир Коваленко у статті «Сусід з каменем за пазухою. В яких випадках національна меншина стає п’ятою колоною?» («Універсум», №1—2, 1996) звернув увагу на деструктивну роль значної частини російськомовного населення у розбудові Української держави. Оперуючи фактами, прискіпливо проаналізувавши масив документальних матеріалів, автор викриває підступні методи російського керівництва, спрямовані на дискредитацію Української держави, її влади, називає справжні причини антиукраїнської поведінки Кремля.

«…Крик про «защіту русскіх» має метою лише виправдання територіальних загарбань і нічого більше — аналогія з гітлерівцями повна, — робить аргументований висновок В. Коваленко. — Очевидно, що росіяни Криму потрібні Москві так само, як росіяни Кемеровської області або Сахаліну (тобто, як кажуть, і задарма не потрібні) — просто Москва вбачає у Кримі дуже жирний і ласий шматочок».

Все стає на місця, якщо взяти до уваги «Федеральную программу по поддержке соотечественников за рубежом», прийняту російською владою в травні 1996 року. У ній, зокрема, йдеться про те, що Росія, «несущая как правопреемница СССР моральную ответственность перед соотечественниками», у разі утискування прав співвітчизників має намір використовувати всі міжнародно визнані заходи для їх захисту. Саме на цю обставину звертають увагу працівники Державного комітету України у справах національностей та міграції Андрій Попок і Юрій Лагутов: «якщо врахувати повну невизначеність самого терміна «співвітчизники», а часто розуміння його як «російськомовне населення», то це відкриває широкі можливості для втручання у внутрішні справи інших країн».

Ще одне цікаве спостереження В. Коваленка також має під собою реальне підґрунтя: «…найголосніші крики з «бліжнєго зарубєж’я» про «ущємлєніє» долинають не стільки від росіян, скільки саме від російськомовних: литовських вірмен, українських євреїв або від якогось плода романтичного кохання уйгура та молдаванки». І далі: «А російськомовні — ці, як висловився б Сталін, «безрідні космополіти» — відмовились від своїх коренів, затратили величезні зусилля на те, щоб вивчитись без акценту розмовляти по-російськи і майже вже стали «савсєм-савсєм русскімі» — першосортним, так би мовити, народом, — як раптом появляються нахаби, які кажуть їм, що віднині в Ризі буде латиська мова, в Києві — українська і так далі. Уявляєте собі обурення цих бідолах: виходить, вони даремно старалися?».

Думки московського автора донині, на жаль, не втратили актуальності. Якщо в Російській Федерації українські товариства — неполітичні об’єднання з яскраво вираженими культурологічними та економічними устремліннями, то діяльність російських об’єднань в Україні характеризується значним рівнем політизації (А. Попок, Ю. Лагутов). Цьому сприяла поява прецікавого документа («Федеральная программа по поддержке соотечественников за рубежом»), яка «фіксує певне протиставлення інтересів «соотечественніков» політичній практиці незалежних держав, визначаючи їх як такі, що «формируются как национальные государства самоопределившихся титульных наций». Саме цією обставиною, як слушно констатують А. Попок і Ю Лагутов, автори російського документа по суті провокують зростання соціально-політичної і міжетнічної напруженості в країнах проживання співвітчизників. Як наслідок — за роки незалежності в Україні так і не знята напруга довкола мовного питання.

«Ні, не тому гальмується українське відродження, що активно діють україножери. Навпаки: тому україножери такі активні, такі нахабні й цинічні, що українське відродження загальмоване, і ніякі «справедливі» мотиви агресії не збуджують агресора такою мірою, як очевидна слабкість його жертви. А слабкість українських національних змагань є більш ніж очевидною. Вона — в неспроможності державного українства навести господарський і соціальний лад у своїй суверенній хаті, в амбівалентності його національної свідомості, у відчуженні (й це найстрашніше!) основної маси населення від націєтворчих процесів та впровадженні їх виключно «згори», адміністративними методами. Видима активність українофобів — лакмусовий папірець, який ми часто готові шматувати, замість спинити перебіг небажаної реакції.

Основні сили нищення українства діють нині зсередини, й то не єдиним потужним фронтом, а тисячами дрібних наскоків, ударів, укусів. Як бур’яни на гноєвищі, паростки русифікації самотужки проростають з усіх шпарин хворого й напіврозкладеного етнічного тіла. Російський мат у Львові, російськомовна прес-новинка в Києві, антиукраїнська «ініціатива» комуністичної міськради в Донбасі, криміналььне російщення полтавського чи житомирського юнацтва — за всім цим жодний Пінкертон чи Мегре не відшукає конспіративних квартир, таємних агентів, секретних інструкцій, зловісного генерального плану нищення українства… Справжня трагедія полягає в тому, що їй, «неплановій», на 95 відсотків стихійній русифікації українські патріоти не годні протиставити нічого, крім химерних надій на «націєтворчу» діяльність державного керівництва» (Володимир Вітковський).

Будьмо відверті: не є ідеальними стосунки між росіянами й українцями. І в Україні, і в Росії. Що б не говорили політики — ми різні: ментально, культурно, навіть антропологічно й генетично (про це відкриття російських науковців восени минулого року повідомив тижневик «Коммерсантъ власть»). У самій Росії існує проблема самоідентифікації росіян як слов’ян. Ставлення Росії до України далеко не «братерське» — один із тестів на сумісність вона як правонаступниця СССР не витримала — не визнала факт Геноциду українського народу. Навіть про формальне покаяння не йдеться. Віце-спікер російської Думи Любов Сліска щиро переконана, що «нікаму нічєво плахова нє сдєлала, і майо пакалєніє тоже». Були з цього приводу проблеми і у Верховної Ради. Втім надто дивуватись не слід: український парламент — яскраво виражена НЕСУМІСНА система, в якій дуже затишно почувають себе не автохтони, а малороси і нащадки російських колоністів (совєтських насамперед). Для них українська земля лише на словах стала рідною. Для них гетьман Іван Мазепа й досі зрадник. «Головне й огидне — вони нічого не забули і нічого не навчилися. Україноненависть — на генетичному російському рівні, у їхніх червоних кров’яних тільцях. Вони завжди бачили в українцях злочинний елемент і діяли відповідно, а тепер дійшли до абсолютного цинізму. У «тихе і лагідне» шевченківське село з його «садком вишневим коло хати» прийшов кримінальний принцип радянських північних таборів — «здохні ти севодня, а я — завтра!» (Євген Зарудний).

І не треба лукавити. «Коли всеможливі доброзичливці пхають мені під ніс різноманітні соціологічні опитування, з яких випливає, що багато українців люблять Росію і росіян, я відповідаю: звичайно ж, люблять. Як селянинові, що єдиний вижив з цілого села під час Голодомору, не любити червоноармійця із «заградотряда», котрий його не добив чи не закопав живцем, керуючись гуманним правилом «сам здохне». Як дитині репресованих батьків не любити владу, що забезпечила їй «світле майбутнє» у дитбудинку під зміненим прізвищем. <…> Тому тим, мабуть, нечисленним росіянам, яким цікава думка українця, я кажу: не поспішайте вірити в любов українців, бо вона є наслідком страху.

Страху часом патологічного, підсвідомого. Небезпечна це любов. Росія так довго і жорстоко вибивала з українців неприязнь, що згодом єдиним виходом для виживання залишилось полюбити її. Полюбити цілком, беззастережно, щоб ні словом, ні поглядом, ні інтонацією, ні гримасою не зрадити глибоко прихованої ненависті. Як казали армійські старшини: «Вот разбудят тєбя ночью, а ти сразу, нє задумиваясь — люблю Россію». Так, я переконаний, що українці в глибині душі ненавидять і бояться росіян. Але ще більше вони бояться у цьому признатись.

Втім, росіяни нас теж тихо ненавидять, як і свідомих білорусів. За те, що ми досі не стали повністю «русскімі», за «ізмєну» і т. д., і т. п. А ще за те, що завдяки саме нашим шляхтичам, мислителям та духовним особам вони увійшли колись до грона європейських цивілізованих народів. <…> На мою думку, українцям взагалі немає сенсу читати книжки про Росію чи росіян. Наше, здобуте власним потом знання, є і без того достатнім, щоб з усіх сил прагнути триматися від Росії якнайдалі. Росія для українців є втіленням анти-Європи. Тієї Європи, про яку один німецький президент сказав, що вона «має знати не лише ціну, але й цінності». Росія знає собі ціну, але не знає цінностей. В Україні теж із цим є проблеми, але все ж ми не хочемо бути разом із росіянами співвідповідальними за Кавказькі війни, за вбивство Політковської у Москві чи «ліквідацію» Литвиненка в Лондоні, за газовий шантаж Європи чи загравання з Іраном і Китаєм (не кажучи вже про злочини ленінізму-сталінізму). Бо ми віримо в Бога. Знаючи собі ціну, Росія хизується своїми злочинами. <…> Не претендуючи на звання «панської нації», українці добре бачать, чим відрізняється «панськість» західна від східної. У Європі панське — це шляхетне, в Росії панське — це хамське.

Та все ж наша нелюбов до Росії та росіян здебільшого не має агресивного характеру. Ми можемо тихо тішитись, коли чеченці збивають черговий гелікоптер з російським спецназом, але не думаю, що ми б вітали облогу Москви чи блокаду Петербурга об’єднаними арміями ісламу. Можливо, декому із нас дає сатисфакцію те, що китайці масово підкорюють собі російський Далекий Схід, але тільки ненормальний вітав би, щоб черговим президентом РФ став який-небудь Сунь Хунь Вчай. Росія потрібна нам не менше, ніж ми їй. Це прагматичний підхід. Адже, як влучно зазначив Президент Ющенко, Росія — наш вічний сусід. І оскільки позбутися такого сусіда неможливо, то треба навчитися з ним безболісно співіснувати. Можливо, навіть дружити. Але любити — це вже вибачте.

Хіба би якийсь російський президент став навколішки перед пам’ятником жертвам Голодомору та політичних репресій у Києві і гірко заплакав, а російський народ щиро привітав би цей жест... Але до того над нами завжди тяжітиме пророцтво Шевченка» (Володимир Павлів).

Ця розлога цитата зайвий раз підтверджує факт триваючого упродовж століть протистояння між Україною (спадкоємницею Київської Русі) та Росією (спадкоємницею ординської Страни Моксель—Московії). Якщо большевицька Росія наважилась в брутальний спосіб організувати збройну інтервенцію проти УНР в грудні 1917-го, то впродовж останніх шістнадцяти років триває неприхована інформаційна інтервенція, інтервенція культурна. Відомо ж бо, що ворога можна перемогти не лише силою зброї, а й в боротьбі культур — знову ж таки йдеться про сумісність/несумісність систем. У даному разі культурних. Досягнути суспільного консенсусу, злагоди, сумісності можна насамперед на основі діалогу культур.

Але такого діалогу немає. На жаль. Протистояння між Росією та Україною на ідеологічно-культурному фронті не припиняється ні на мить. З розвитком комп’ютерних технологій інформаційна агресія з боку Росії набула витонченіших форм й обрисів. Ненависть поступово окуповує віртуальний простір. Проблема не лише в тому, що інтернет-агресія є масовою, глобальною за суттю, а й в тому, що анонімність дозволяє підступно й безперешкодно рясно сіяти ніким не переслідувану брутальність, жорстокість, брехливість, поширювати усілякі фобії. Виразно антиукраїнська тематика займає значну частину російського сегменту інформаційного кіберпростору. Функціонують навіть спеціалізовані сайти, котрі породжують ненависть до українців, до України, як суверенної держави. Можна припустити, що йдеться як про добре сплановану акцію, так і про спонтанну демонстрацію українофобії численними анонімними відвідувачами російських веб-сайтів. Українофобські інтернет-острівці не поодинокі, вони поступово перетворюються в своєрідні інформаційні архіпелаги, де безбоязно залишають сліди власники закодованих ІР-адрес. Можна лише уявити в що можуть вилитись вербальні емоції цих російських ура-патріотів, коли вони якогось дня перекочують з віртуального простору в простір реальний. Словесні дуелі, взаємні образи й звинувачення за певних обставин легко можуть перерости у двобій чи побоїще із застосуванням фізичної сили, як переконливішого аргументу — благо ідеологічне підгрунтя вже закладене. Як фахівцями з інформаційних воєн, так і теоретиками «єдіной і нєдєлімой», які щиро переконані, що «бєз Імпєріі нє будєт русского народа». Хто і що спонукає росіян до плекання лютої ненависті до українців тема окремої розмови. Наведемо лише кілька фрагментів злоби й ненавивсті з інтернету. Лише кілька найневинніших цитат з антиукраїнських послань і закликів: «Недоумение, обида, гнев — вот что испытывает большинство из нас, россиян, при каждом новом известии об очередном российско-украинском конфликте. <…> Почему мы терпим такое от «родных братьев-украинцев»? Почему они такие злые и не благодарные? А многие из нас выразятся более жестко и определенно — «хохлы-предатели», и церемониться с ними незачем, незачем за бесценок продавать им нашу нефть и газ, и уж без их сала мы как-нибудь проживем!»; «Предатели хохлы все!!! Страну за бабло и кусок сала готовы продать!!! Этим от вас русский солдат и отличается, что никогда жопу Америке лизать не будет»; «А насчет хохлов вообще молчу… Вы…у себя в дэржаве ср…ной разберитесь»; «У России есть только два союзника: это ее армия и флот»; «Автор, я перезжаю на Украину на ПМЖ. Свободы у вас больше. Но заметь, не слугой к вам, придуркам, идти, а слугами нанимать. Будете пахать на меня столько, сколько скажу». Є запитання?

З початком 90-х років минулого століття на комп’ютерних ринках Росії появилася гра «Війна з Україною». Під час гри російські солдати легко здобували українські міста, зокрема Севастополь, без особливих зусиль розганяли українські війська. У цей же час англійський письменник Джон Генде натхненно працював над новим футурологічним романом про III світову війну, яка починалася з конфлікту між Україною і Росією…

Тож можна зрозуміти, чому Герой Совєтського Союзу підполковник Ярослав Горошко (один із майбутніх фундаторів ГРУ МО України, який трагічно загинув під час тренування 8 червня 1994 року за не зовсім прояснених обставин) як заступник командира Із’яславської бригади спецназу ГРУ під час її українізації на початку 90-х в лоб запитував офіцерів, що прибували в частину: «З москалями воювати будеш?».

Чи завершив свій твір Джон Генде не відомо. Зате російські кінематографісти відзняли настільки відверто антиукраїнський телесеріал про підводників «Автономка», що за повідомленням Бі-Бі-Сі навіть декілька ветеранських організацій, як, наприклад, Союз радянських офіцерів, в лютому 2007 року виступили із гнівним зверненням до телеканалу НТВ, а також командування ВМФ Росії з вимогою припинити показ українофобського фільму. В цій шпигунсько-патріотичну історії, як повідомляє Бі-Бі-Сі, діють «негативні персонажі українсько-американських агентів розвідки, представники ВМС України, пікетувальники з помаранчевою символікою, <…> серед українського оточення взагалі нема нікого-більш менш позитивного: даішники, митники, військові моряки, працівники прокуратури, журналісти, члени партії «Україна молода». І скрізь діють американські шпигуни» (http://www.oglyadach.com.ua/ news/2007/2/10/133529.htm).

Цілком можна погодитись з висновком Лариси Масенко, що «майбутнє України вирішать наслідки протистояння двох активних угруповань — проукраїнського і проросійського». Вадим Васютинський вважає, що нинішні українці дещо несподівано отримали велику психологічну перевагу перед росіянами з Росії. Нам-бо треба не відмовлятися від тих чи тих складників своєї ідентичності, а навпаки, позитивно утверджуватися саме в українській ідентичності, шукати і знаходити себе в процесі утвердження позитивних змістів самосвідомості. «Росіянам набагато гірше. Вони також змушені міняти свою ідентичність, але перед ними шлях набагато болісніший, адже їм треба резигнувати з багатьох складників попередньої ідентичності, які вони цінували, які правили їм за показник власної повноцінності. Таке утвердження, звичайно ж, відбувалося за рахунок більш чи менш свідомого вивищення над представниками інших етносів, зокрема та особливо над українцями. <…> У сучасній Україні склалася ситуація досить глибокого й серйозного протистояння, конкуренції української і російської ідентичностей, коли російська ідентичність може відчувати досить істотну загрозу своїй сутності, змістові, загрозу, по суті, марну, бо вже сформовану ідентичність змінити практично неможливо, але страх її втрати нікуди не дівається, він діє, заявляючи про себе на ментальному рівні. Можна сказати, що цей страх утрати ідентичности росіянами виконує основну енергетично-мотиваційну функцію в протидії українізаційним впливам».

Важливо розбити ці негативні стереотипи. Як нам видається, єдиний ефективний шлях у творенні привабливого образу сучасної української культури, науки, сфери побуту — всебічна інтелектуалізація життя в Україні.

Навесні 1996 року головний редактор знаменитого журналу «Культура» Єжи Ґєдройц із своєї паризької штаб-квартири уважно спостерігав за соціально-економічними процесами на своїй далекій батьківщині: «У Польщі сьогодні бракує державного чуття, розуміння того, що саме служить справі держави. Визначальної концепції, якою повинна бути Польща, не відчувається у жодній галузі. Не розроблена зовнішня політика, бракує військової ідеї. Натомість важливого значення набуває призначення того чи іншого генерала і те, у яких він стосунках з міністром. Особиста боротьба заступає все — економічні, громадські справи. Вона бере гору навіть тоді, коли йдеться про фундаментальні проблеми, головною з яких є захист інтересів держави». Автор продовжує: «З усією критичністю ставлячись до міжвоєнного періоду, треба визнати, що в Речі Посполитій суспільство мало почуття державності та обов’язку щодо вітчизни. Фінансові службовці, які становили найчисленнішу частину державних працівників, оплачувались дуже низько. Незважаючи на це, хабарництва майже не існувало. Кількість скандалів, економічних афер, пов’язаних з політичними колами, також була мінімальною, принаймні не мала, як у нинішній польській реальності масового характеру. До речі, мораль поляків після здобуття незалежності не була бездоганною, зокрема, партійні чвари стали звичайним явищем. Але все це подолав Юзеф Пілсудський. Це означає, що польську суспільність можна виховати».

Чи можна виховати суспільність українську? На гадку чомусь спадає кримінальний афоризм: не вір, не бійся, не проси. Тільки кому його адресувати? Державі? Її високим достойникам, які турбуються насамперед про власні статки, а не про народ, чи самому собі?..