Не так давно академік, Герой України Іван Михайлович Дзюба у відкритому листі звернувся до Дмитра Табачника з проханням публічно роз’яснити його програмове кредо, яке виплило з публічних висловлювань віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань у газеті «Сегодня» від 12 жовтня 2006 року. Шанований і знаний в усьому світі вчений хотів зрозуміти сам, а відтак прояснити суспільству позицію доктора історичних наук: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем».

З цього ж таки приводу звернулися з відкритим листом до віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань шановані й знані у світі Мирослав Маринович та Євген Сверстюк. Вони поставили питання значно гостріше: «Нинішній стан українства, без сумніву, тривожний, і то саме через брак доброї волі людей, що мали б ту волю втілювати. Саме Вам — віце-прем’єру з гуманітарних питань — було довірено не допускати гуманітарної катастрофи. Втім, найважливішою проблемою України є не поділ за мовами — шкода, що Ви не помічаєте, як у російськомовному середовищі визріває незнане Вам, але щораз відчутніше українське національне почуття! Справжнім цивілізаційним викликом для України є невміння розрізняти добро і зло, яке набуває воїстину апокаліптичних розмірів. Ілюстрацією цього служить все, з чим асоціюється Ваша особа: тексти промов, які Ви писали і пишете; дарунки, які даруєте власть імущим; накази, які віддаєте ОМОНові щодо учасників похоронної процесії; нехтування Інститутом національної пам’яті; врешті-решт обставини, за яких Ви повернулись на урядові орбіти. Але Вам як історику має бути добре відомо: відставка, в яку відправляє людей історія, є найстрашнішою. Чи пам’ятаєте Ви, хто відповідав за гуманітарні питання в команді Кагановича? Ми також не пам’ятаємо...».

Не залишився байдужим до політичної, громадянської та наукової позиції доктора історичних наук, професора і Сергій Грабовський, заступник редактора журналу «Сучасність», кандидат філософських наук, науковець і журналіст, аргументовано прокоментувавши інтерв’ю Дмитра Табачника тижневику «Российские вести» (25.10-1.11.2006): «А от що потребує коментарів — це ті нісенітниці, які верзе доктор історичних наук, професор Дмитро Табачник. Саме нісенітниці (і це ще м’яко сказано). Якби мені щось подібне спробував виголосити на іспиті чи заліку студент другого курсу, та ще із таким апломбом, я б вигнав його геть і залишив без стипендії» (http://maidan.org.ua). Поставивши «одиницю з мінусом проФФесорові Табачнику», Сергій Грабовський звернувся до нього з риторичним запитанням: «Професоре Табачнику, вам відомо з історії ХХ століття, хто такі «квіслінги» і що з ними робили вдячні співвітчизники?».

У Зверненні Національної ради Конгресу української інтелігенції, яке відбулося в грудні 2006 року під головуванним Героя України Івана Драча, знову ж таки згадується прізвище віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань: «Одіозного Д. Табачника знову поставлено визначати гуманітарну політику уряду, яка, зокрема, характеризувалася за попередньої каденції цього віце-прем’єра єзуїтським протиставленням національних меншин і титульної нації, реанімацією боротьби з «українським націоналізмом», спробами розколоти Україну на Правобережну і Лівобережну. <…> Інтелігенція України рішуче наполягає на відставці віце-прем’єра з гуманітарних питань Д. Табачника. Доки ця наша вимога не буде виконана, закликаємо всіх представників інтелектуальної праці бойкотувати зібрання і заходи, на яких передбачається присутність цього політичного діяча».

Свого часу дослідники вже звертали увагу на євразійські устремління тодішнього Глави Адміністрації Президента України. 1995 року Дмитро Табачник у співавторстві з Дмитром Видріним намагався витлумачити суть тодішньої державної стратегії команди Леоніда Кучми у книжці «Україна на порозі XXI століття». Суть концепції, яку Дмитро Володимирович всіляко пропагував і конче намагався втиснути в тодішню державну доктрину, зводилась до тез: «Колишні ідеологеми («національна держава», «відродження нації», «розбудова держави» і т. ін.), які претендували на роль загальнонаціональних, повністю вичерпали і дискредитували себе. Ці ідеологеми базувалися на ґрунті локалізованого західноукраїнського політичного й соціального середовища і лише силою владної націонал-номенклатури утримувались як «загальнонаціональні». <…> Варто підкреслити, що програмна думка про євразійський простір як основний напрямок нового курсу України стала найакцентованішим моментом, на який звернули увагу західні експерти й аналітики». Як побачимо далі, ідеї євразійської орієнтації України ніколи не полишали Д. Табачника.

5 грудня 2006 року «Экономические ізвестия» надрукували його більш ніж контроверсійну статтю «Созидание государства». Редакційний коментар звучав так: «Непонимание властными элитами неоднородности доставшейся им страны уже едва не привело к политическому расколу Украины. Только дискуссия представителей всех этнических, конфессиональных групп, населяющих страну, способна предложить народу национальную идею и указать пути ее достижения. Специально для «і» Дмитрий Табачник, вице-премьер-министр Украины, анализирует причины едва не состоявшегося раскола Востока и Запада Украины».

Коментувати цей «аналіз» справа невдячна і марудна. Чи є якийсь сенс дискутувати, наприклад, з приводу більш ніж сумнівних сентенцій на кшталт: «современное украинское государство — во многом историческая случайность, рожденная разломом цивилизаций, противоборством сверхдержав и экономических систем, сытым отупением советской безвольной номенклатуры». Або: «украинцы лишь констатировали свершившийся факт, показав себя за один год не готовыми не только бороться за создание нового государства, но и за сохранение старого» тощо.

Щось дуже вже знайоме. Читали. В Алєксандра Солженіцина. Зокрема. Наші припущення, як побачимо далі, не такі вже й безпідставні. Цей «вєлікій мислітєль», непогамовний прихильник «єдіной і нєдєлімой», ще в 1996 році «просвіщав»-повчав, а точніе кажучи, дезинформував читачів «Комсомольской правды»: «Но вот они (українці. — О. Р.) получили государство такое (ось «получілі государство такоє» від когось і край. — О. Р.). Истинной Украины (що ж воно таке: «істінная Украіна»? — О. Р.) там — одна четвертая часть. А три четверти никогда Украиной и не было. Новороссия — Херсонская, Одесская области — никогда Украиной не были. Мелитопольщина, Луганская, Донецкая области никогда Украиной не были. А Крым — и говориить нечего. Все это они прихватили…».

Дуже вже перегукуються ці «одкровення» Алєксандра Ісаєвіча з політичним кредо генерал-лейтенанта Антона Денікіна: «Никогда, конечно, никогда, никакая Россия авторитарная или демократическая, республиканская или монархическая, не допустит отторжения Украины»…

Услід за московськими істориками та А. Солженіциним — одним із найодіозніших «спеціалістів» по «обустройству России», чиї численні інтерв’ю, статті, розмови, виступи, прямі телефонні лінії сповнені ненависті до України (та й до інших постсовєтських держав), Дмитро Табачник грішить, правду кажучи, проти істини. Боротьба за незалежність в Україні точилась у різний час і в різних формах. Жорстоких і кривавих, легальних, напівлегальних і нелегальних. Мітинги й демонстрації наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття, «ланцюг злуки», знамените «студентське голодування», відзначення 500-ліття козацтва, грудневий референдум про незалежність 1991 року — це також вияви боротьби за Українську державу. Незалежну…

Але є в статті високого посадовця, відповідального за гуманітарні питання в державі, висловлювання, оминути які без належного коментування не видається можливим. Не можна, приміром, залишити без уваги таку думку-переконання автора: «Нашу же околополитическую интеллигентскую тусовку правильно было бы назвать термином, изобретенным великим русским писателем и отцом диссидентского движения Александром Исаевичем Солженицыным. Это — не интеллигенты и не интеллектуалы, это — образованщина».

З приводу незугарної «околополитической тусовки» помовчимо. Знані вчені й громадські діячі вже заявили про свою позицію з приводу зневажливого ставлення Д. Табачника до української інтелігенції. Та щонайменше подивовує незрозуміле захоплення «великим русским писателем и отцом диссидентского движения Александром Исаевичем Солженицыным». На наш погляд, якось не личить доктору історичних наук висловлювати аж надто неприховане замилування відвертим антисемітом, російським націоналістом і українофобом. Можна припустити, що цим самим Д. Табачник або ж виказує непоінформованість щодо справжніх джерел й істинних витоків творчості Алєксандра Солженіцина, що для посадовця такого рангу, як Дмитро Володимирович, неприпущенно, або ж свідомо поділяє погляди та вчинки цієї людини, що тим паче не є прийнятним для українського віце-прем’єра.

Аби не видатись надто упередженим, залучимо на допомогу авторитет знаного російського письменника-фронтовика Григорія Бакланова, який свого часу надзвичайно прискіпливо проаналізував двотомник Алєксандра Солженіцина «Двести лет вместе». Подаємо лише деякі витяги, цитування може видатись надмірним, але чинимо це свідомо — надто серйозним, вважаємо, є прецедент апелювання до підмоченого авторитету людини з окупаційною свідомістю й колоніальним метналітетом.

«Восьмидесятипятилетие Солженицына отмечали широко, обходя по возможности последний его двухтомник «Двести лет вместе», как обходят на дороге то, во что лучше не вляпаться. <…> Я читал эту книгу в больнице, времени было много, читал с карандашом, не спеша. Солженицын не любит евреев. Это его право, за это нельзя осуждать. Даже если ненавидит, даже если эта ненависть зоологического свойства. Ну и носи ее, как камень в душе. Но слово и сказанное и написанное есть дело, в начале всех дел и дел кровавых было Слово.

В дальнейшем, когда выйдет и второй том, появится статья, недопустимая по тону, но верная по существу, эпиграфом к ней взяты слова Фейхтвангера: «Не каждый подлец — антисемит. Но каждый антисемит — подлец». Это так же верно, как то, что каждый русофоб — подлец. И подлец каждый, кто ненавидит татар потому, что они — татары. <…> Вот на таком фоне вышел первый том, как сказано, исторического исследования Солженицына «Двести лет вместе», в нем — в завуалированной форме то, что многие годы он носил в душе. Впрочем, как выяснится поздней, главное, не скрывая, не вуалируя подлинных чувств, со всей яростью написал он еще в 65-м и 68-м годах, но расчет подсказал: не время, впереди пока еще в мечтах, в тумане засветила Нобелевская премия. И терпел, ждал, а ныне, публикует, дескать, потому, что многое из этого открылось ему, когда он писал главную свою глыбу «Красное колесо», но не вместилось: шил костюм-тройку, осталось материала еще и на кепочку, не пропадать же. Вот этой фальшью предварил он книгу в первом же интервью, ею и пронизана вся книга.

Как историческое исследование книга совершенно ничтожна и не заслуживает подробного разбора, да у меня и желания на это нет, времени — тем более. За две тысячи лет изгнания и рассеяния написаны тонны книг, скрыто и открыто клеймящих «проклятую эту расу», имена большинства авторов забыты, на некоторых так и осталось клеймо позора. Ну, прибавилась еще одна, еще один автор прославился несмываемо. <…> И все же самое постыдное, что Солженицын оправдывает погромы <…>

Года полтора спустя вышел из печати второй том «Двести лет вместе». Попробовал читать начало, прочел главу о войне — основная чуть завуалированная цель — доказать, что евреи если и воевали, то не на передовой, гуще их обреталось в тылу, а поскольку в народе сложилось убеждение, что основная масса евреев «взяла с бою Ташкент и Алама-Ату», то, назидает он строго, к этому надо прислушаться. <…> У Солженицына грузины в лагерях чуть ли не поголовно в расстрельных командах, расстреливали, приводили приговоры в исполнение. Ну а евреи — на этих и клеймо ставить негде. Зря, зря занялся он этой кровавой арифметикой, она и для его сынов небезопасна. <…> Сыновья Солженицына на половину или на четверть, не это суть важно — евреи, жену свою, как писали, он сам крестил, вот такая незадача. <…>

Що стосується А. Солженіцина як «великого русского писателя», то вже згадуваний Г. Бакланов висловаився, як кажуть росіяни «без обиняков»: «Но талант и человеческие качества вовсе не всегда в одном сосуде, и великие в обыденной жизни бывали далеко не ангелы. Если б только об этом речь! Никогда в период гонений я не сказал и не подписал ни единого слова против Солженицына, а вымогали это различными способами. Нет у меня и теперь намерения «опорочить его как личность». Да и никто не способен это сделать так, как делал на протяжении лет и сделал он сам: литература — опасный род занятий, пишешь про кого-то, а сам ты виден на просвет. Интересное совпадение, между прочим: у человека, призвавшего жить не по лжи, в самом корне фамилии — ЛЖЕ. СоЛЖЕницын».

1971 року Шаламов, автор приголомшливих «Колымских рассказов», записує в зошиті: «Деятельность Солженицына — это деятельность дельца, направленная на узко личные успехи со всеми провокационными аксессуарами подобной деятельности».

Не менш цікавий матеріал про А. Солженіцина можна прочитати на інтернет-сторінці «Новости Федерации»: http://www.regions.ru/news/1033713/. У матеріалі «Николай Виткевич сообщает подробности о предательстве Солженицына» читаємо: «<…> Многие табу со времен мессианства Солженицына сняты, и уже не считается дурным тоном говорить о том, что «всероссийский мессия» был не столько идейным борцом с Советской властью, а ее идейным союзником, проще говоря, сотрудничал со следствием по полной программе. Солженицын серьезно приукрасил свою биографию. Он рассказывал об ужасах советских лагерей, а сам отделался довольно легко, получил по тем временам буквально неестественно малый срок по совокупности двух статей, из которой 58 11 (создание антисоветской группы) была погрозней, чем простое 58 10 «без конфискации имущества и лишения наград». <…> Наиболее известный «подвиг» Солженицына-стукача т.н. «экибастузский донос», который помог властям жестоко подавить в самом зародыше восстание украинских националистов в лагере в Экибастузе (Казахстан). Поскольку социализм это учет и контроль, то все бумаги, которые когда-либо попадали в архивы госбезопасности, бережно там сохранялись (и сохраняются поныне). Уж больно хорош документ, позволяющий держать на хорошем крючке лауреата Нобелевской премии и совесть русской нации. <…>».

Блискучу, наш погляд, характеристику «великому русскому писателю и отцу диссидентского движения» ще в 1995 році дав відомий московський журналіст Володимир Коваленко: «Кого із сотень солженіцинських персонажів можна хоча б пригадати? Ну, Матрьона. Сяк-так Іван Денисович. А ще? Адже у нього не люди, а якісь картонні фігури. А який його твір хочеться перечитати перед сном? Та ніякий. Погоджуйтесь чи не погоджуйтесь, але десяток-другий сторінок з «Тихого Дону» і то куди приємніше.

А ще уважніше прочитав я Солженіцинову публіцистику. Різні інтерв’ю журналові «Форбс» і тому подібне. І жахнувся: як, на цю людину я молився стільки років?! Звичайно, комуністам він крові попсував. Але … не стільки через свої переконання, скільки через дурість самих цих комуністів. <…>

Примітивний імперіаліст і націоналіст на грані фашизму. Закостенілий ретроград. Людина цілком неграмотна, «образованщина». Багатократно викритий плагіатор. Навіть у часи закоханості в «Ісаїча» я злегка збентежився, прочитавши вперше «Раковий корпус»: ну навіщо було переписувати в роман половину посібника з онкології? Виявляється, підручником він не обмежився… Вся «наукова» частина «Архіпелагу», як тепер відомо, взята в генерала Головіна та братів Солоневичів, основні ідеї «посильных соображений» запозичені — звичайно, без посилання на автора — з праці його співтабірника, відомого російського філософа Дмитра Паніна. Той 1987 року, незадовго до своєї смерті, написав твір, який назвав «Как наладить жизнь в новой России». Солженіцинська «Как обустроить Россию» є лише блідою й зіпсованою копією цієї роботи. І навіть назва одного з романів (у дещо зміненому вигляді) стягнута з українського письменника-емігранта О. Воропая: «В дев’ятому крузі» — «В круге первом». (Навряд чи Солженіцин читав цю написану 1953 року книгу про голод 1933 року, одначе на неї покликається Роберт Конквест, а вже Конквеста він не міг не читати).

Олександр Ісайович — ошуканець до самих кісток. Це не моє відкриття, це помітили вже десятки людей. <…> У свій час злі на Солженіцина чекісти опублікувала на Заході фотокопію одного з його доносів. Згодом цей документ видрукував «Военно-исторический журнал» (1990, №12; див також: Л. Самутин. Не сотвори кумира. Военно-исторический журнал, 1990, №10, С.53-54). У ньому таємний інформатор Вєтров повідомляє, що група ув’язнених бандерівців збирається «підняти збройне повстання». (Насправді ніякого повстання не планувалось; зеки просто збиралися відрядити делегацію до начальства, щоб дозволили побачення з рідними і т. д.)... Коли делегація зеків підійшла до табірної контори, її зустріли автоматні черги. Декілька чоловік (Іван Мегель та інші) були вбиті <…>

Недавно один молодик на сторінках «Независимой газеты» впав на коліна і простяг до Правдця свої руки: Олександре Ісайовичу! Благаю! Погодьтеся стати президентом Росії! Більше нікому. Якщо не ви, — то хто?

А я згадував слова поета Некрасова щодо людей «холопского звания» і сміявся гірким сміхом. Тому що Солженіцин-президент — це війна. Знаєте, один із французьких президентів мав прізвисько Пуанкаре-війна. От і я з певного часу називаю «Ісаїча» не інакше, як Солженіцин-війна. Слухаючи Солженіцина-війну, я нерідко з тугою кажу самому собі: Боже, як здрібніла Росія… В «Огоньке» недавно порівняли Солженіцина з Львом Толстим. Ні, це вам не Лев Толстой! Той викривав розкрадання башкирських земель російськими колонізаторами в оповіданні «Много ли человеку земли нужно». Оспівував боротьбу кавказьких горян за свободу і незалежність. Цей же особисто поведе російське воїнство в штикову відбирати у казахів «исконно русский» Теміртау, «посконный» Карасу-Базар у татар та українців. Босоніж, з розвіяною на вітрі бородою, з гвинтівкою напереваги (автомат Калашникова не підходить, це відхід від коріння)».

Таким чином, апелювання доктора історичннх наук, професора Д. Табачника до більш ніж сумнівного авторитету мимоволі наводить на певні роздуми. Одна річ — не володіти, як мовиться, темою, що в даному разі для історика неприпустимо, інша — щиро поділяти позицію й погляди А. Солженіцина. Тому закономірно постає питання: з ким себе ідентифікує український віце-прем’єр?

Є в статті «Созидиние государства» й інші, більш ніж суперечливі, міркування автора. Д. Табачник, приміром, переконаний, що «языковая, культурная, историческая и конфессиональная близость с русскими все время существования СССР и Российской империи позволяла украинцам в полной мере ощущать себя успешной и значимой частью имперского народа. Именно так их воспринимала и власть».

Полемізувати з цього приводу, відверто кажучи, було б з нашого боку навіть непристойно. Бо написано й сказано на цю тему предостатньо. Треба лише вміти й бажати аналізувати, системно мислити відтак робити правильні висновки. Проте кілька аргументів на свою користь усе ж наведемо. Запитання: з якого добра-дива Л. І. Брежнєв змінив свою національність «українець» на «русский»? Чому так вчинив і Л. Д. Кучма? Їхні особові листки-анкети з відділу кадрів збереглися. Зрештою, Леонід Данилович може підтвердити, що це не вигадки. Про це писали. Неодноразово. Пояснення просте: бути «русскім» було вигідно. Чимало українців (сливе «малоросів») змінювали національність, оскільки це перешкоджало службовому зростанню. Навіть військову кар’єру українцеві зробити було непросто. Знаю. Служив у совєцькій армії. Офіцером. У ЗабВО. А побувати по службі довелось і на Камчатці, і на БАМі, і на Курилах… На тему кар’єрного зростання з багатьма офіцерами розмовляв. І добре знаю, що й до чого. До речі, служили в совєтській армії «чурки», «ари», «хохли», «чорні», «казбеки». «Москалів» та «кацапів» не водилось. Не раз доходило до кумедних, на перший погляд, ситуацій (тоді ж було не до сміху), коли чоловічі вуса вищий командир міг кваліфікувати як «націоналістічєскоє проявлєніє», відтак наказував негайно позбуватися виявів «українського буржуазного націоналізму». На обличчі. Невеличкий екскурс в історію. Під час обговорення плану форсування Дніпра і визволення Києва маршал Г. Жуков нічтоже сумняшеся заявив: «Героем Киева должен быть русский, а не какой-то красавчик-хохол! Героя за Киев получит не Черняховский, а Ватутин». Відома й інша заява цього російського шовініста: «Все хохлы — предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше потом, после войны, придется ссылать в Сибирь!».

Кар’єру військового українцеві й справді можна було зробити. Але не в Україні. Це докладніше, приміром, може підтвердити заступник голови СБУ генерал-лейтенант О. Скіпальський, який свого часу служив у ДальВО, в Приморському краї, у ЗабВО і ПрикВО. Українець, як представник «імперського народу», міг добитися сякого-такого успіху в Москві, в Тобольську чи Новосибірську, тільки не в Україні…

Добре пояснює такі «парадокси» відомий український історик Ярослав Дашкевич, вісімдесятиліття від дня народження якого нещодавно святкувала українська й світова наукова громадськість: «Значну частину України захопили під свою владу російські шовіністи та їх колаборанти, які глузують з прав теоретично державної української нації, ведуть ніким не приборкувану антиукраїнську кампанію... Парадокс? Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюється намагання, незважаючи на формально проголошену незалежність, продовжувати панування чужоземної російської меншини (що підібрала собі для допомоги денаціоналізованих, зрусифікованих функціонерів) над українською нацією. (...) Немає в світі жодної національної держави, жодного національного уряду і адміністрації, які не те що нехтували б правами власної нації, але своєю бездіяльністю і корумпованістю сприяли б переслідуванню власної нації».

На думку Д. Табачника, «раскол страны едва не стал ужасной политической реальностью только потому, что власть признала патриотичным, правильным и украинским исключительно галицийский взгляд на украинскую историю и культуру, а галицийский диалект стал навязываться даже общенациональным телеканалам».

І знову простежується солженіцинський слід. Саме Алєксандр Ісаєвич нічтоже сумняшеся вигадує: «Отколотая Галиция, которую Александр I просто не позаботился вернуть в Россию (?!— О. Р.), Австрия отдала бы ее охотно — там в течение полутора столетия насаждался антимосковский, антирусский характер. Он сегодня владеет украинскими шовинистами, которые терроризируют и заглушили украинское население, провели весьма фальшивый референдум 1991 года». Помовчимо.

З приводу справжніх причин сплеску сепаратизму та федеративних спекуляцій у 2004 році на Харківщині, на Донеччині, в Луганській та Запорізькій областях, здавалось, написано й сказано більш ніж досить. Аргументовано й переконливо. Разом з тим автор вважає за потрібне знову торкнутися дражливої теми. Це його право. Однак не слід при цьому приносити в жертву об’єктивність. Тому нагадаємо, що в листопаді 2006 року саме в Донецьку (не у Львові чи Івано-Франківську) за мовчазної згоди тамтешніх властей проводився збір підписів щодо створення Донецької Федеративної республіки у складі Донецької, Дніпропетровської, Запороізької, Луганської, Харківської та Херсонськї областей. Ні місцева влада, ні центральна чомусь не реагували належним чином на відверті спроби розколу країни. Хіба «галицийский взгляд на украинскую историю и культуру» міг стати причиною появи в листопаді минулого року в Донецьку листівок такого змісту: «За Родину! Святая Донецкая Русь, чем же ты прогневила Господа нашего, почему имя тебе дают люди пришлые, чужеродные — то Скифия, то Дикое поле, то Османская империя, то Россия, а теперь вот последнее — Украина <…> Зачем же бежать сломя голову в Европу за цивилизацией, будучи потомками Перворожденного, потомками древних русских богатырей. Пора вернуть Святой Русской Земле былую Славу. За Донецкую Русь!..». No comment, як кажуть у Європі. Цивілізованій. «Донецкая Русь» їй не потрібна…

Ще одна фраза з цього речення «галицийский диалект стал навязываться даже общенациональным телеканалам». Це ж якому такому загальнонаціональному телеканалу нав’язали галицький діалект? І хто саме? Ну НЕ ЧУВ я галицького діалекту на так званому УТ. Ніколи. А от російського суржику в устах коментаторів, у нечисленних фільмах, дубльованих українською, не бракує. Прикладів — безліч. Сам з цього приводу написав і надрукував з десяток статей. І в жанрі публіцистики, і як наукові розвідки. Та не лише суржик (кальки з російської, не галицький діалект!) заполонив український телепростір. Насправді російська мова (не українська!) привільно почувається на загальнонаціональних телеканалах, у кінотеатрах, у книгарнях, у кіосках торгпреси, на журнальних ятках. Яскравий приклад того, як діє семіотика: телевізійні «КВН», «Кривое зеркало», всілякі «зіркові шоу» з Росії. Одна з найпідступніших у цьому плані передач — проект «Самый умный» на телеканалі «1+1». Цей один із найрейтинговіших проектів є чудовою ілюстрацією технології ведення інформаційної війни проти нашої держави. Робоча мова передачі — лише російська, учасникам конкурсу ставляться питання, котрі стосуються історії, мови та культури Росії. Українська тематика для «самых умных» не передбачена. Відтак дітям на підсвідомому рівні нав’язується думка, що все українське — меншовартісне, неконкурентоспроможне. Тож не треба лукавити, щодо галицького діалекту на загальнонаціональному телебаченні. Проблема в іншому. Свого часу Г. Федотов чітко окреслив завдання політики русифікації українців: «Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, но вместить и украинскую культуру в культуру русскую. Мы присутствуем при бурном и чрезвычайно опасном для нас процессе зарождения нового украинского национального сознания, в сущности новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как русскую форму самосознания». Є запитання?

«Сьогодні російськомовні верстви в основному мовчать на політчній арені України — мовчать не загрожуюче, а скоріше ніби пригнічено, — писали Д. Видрін і Д. Табачник у книжці «Україна на порозі XXI століття». — У багатьох із них чітке відчуття, що вони — чужі на чийомусь святі. <…> Нові символи національного відродження в Україні — жовто-блакитний прапор і тризуб — для більшості росіян в Україні є чужими (виділення моє. — О. Р.), оскільки офіційна пропаганда витлумачувала їх як націоналістичні й антиросійські атрибути». Чи не тому антиукраїнські сили знову намагаються взятися за переписування українських підручників з історії на догоду Москві? Щоб російськомовні верстви в Україні не були «чужими на чийомусь святі»? Прихильники «єдіной і нєдєлімой» віднедавна «за сприяння віце-прем’єра Дмитра Табачника розгорнули шалену кампанію з дискредитації тієї сфери культури, де Україна за 15 років досягла відчутного успіху» (Ігор Гирич, кандидат історичних наук. Шкільна історія // Україна молода, 13 січня 2007).

Шістдесят літ тому, в 1947 році, Лазар Мойсейович Каганович уже ставив аналогічне завдання: «Мы должны обязательно организовать группу авторов по истории Украины, чтобы окончательно разоблачить националистическое наследие Грушевского». Виходить, досі «нє разоблачілі»?

Ще один фрагмент із статті Д. Табачника: «…именно бельгийцы — граждане Бельгии, которые до сих пор еще окончательно не слились в единую нацию. И совершенно не комплексуют и не звереют от этого».

Комплексують. Може, й «нє звєрєют», але й не обожнюють один одного. Франкофони і фламандці. За найменшої нагоди бельгійці французького походження намагаються принизити корінних мешканців. Не вигадую. Бачив на власні очі й чув власними вухами. Неодноразово. У Бельгії. В Брюсселі зокрема. Знаю, як мовиться, зсередини. З багатьох розмов. Із фламандцями й бельгійцями французького походження. Все не так просто. Тож бельгійський король і звертається до своїх підданих як до «співгромадян». А як інакше? Етнічних проблем у Брюсселі чи в Парижі не бракує. Проблема ідентичності у світі існує. Із завершенням «холодної війни», з крахом СССР вона лише увиразнилась, загострилася. В Україні також. З цього приводу чимало написано. У Семюеля Гантінґтона, приміром, є чудова праця «Протистояння цивілізацій», перекладена, до речі, українською. Багато що стає зрозумілим після її прочитання.

Та повернімося до статті Д. Табачника, Читаємо: «Нельзя слить народы, составляющие лоскутную имперскую нацию (?!), в единую нацию-государство ускоренным темпом при помощи административного давления. (Хто ж це, сякий-такий, намагався їх «сліть» — злити — з’єднати упродовж останніх 16 років? Кравчук? Кучма? Ющенко? Видатний російський вчений-етнолог, доктор історичних наук Лев Гумільов застерігав: «Не треба примушувати всіх жити разом. Краще жити нарізно, зате у мирі ... Історичний досвід показує, що змішання народів, особливо із великими різницями у традиціях, на користь справі не йде». Блискуче підтвердження цієї думки знаходимо у двотомному дослідженні В. Бєлінського «Страна Моксель, или Открытие Великороссии», в якому переконливо показана в незавуальованому вигляді справжня історія російської імперії. — О. Р.) И Украина ничем не уникальнее Франции, Бельгии или Испании». Неправда. І Україна є унікальною, і Франція є унікальною, і Бельгія та Німеччина є унікалними. Росія також. Бо й справді, на відміну від США чи Великобританії, «умом Россию не понять…»

Автор безапеляційно резюмує: «Мы все разные, но мы все патриоты Украины. Шахтер не меньше пастуха с полонины желает жить в сильном, богатом и уважаемом государстве. Он будет делить и уже делит с этим государством не только победы, но и тяготы, но не в том случае, если его принуждать млеть от вышиванки и шаровар (щодо «вышиванки и шаровар», то в цьому контексті можна було б згадати, звичайно, і про японське кімоно, але обмежимось коротким спомином Лазаря Кагановича, як одягалися його односельці: «Только к большому празднику, свадьбе одевались в ярко вышитые рубахи, шаровары, а после приезда с заработков появлялись хлопцы и в одежде из дешевой «городской» материи и покроя». Про всяк випадок уточнимо, що село Кабани, де народився і замолоду жив Л. М. Каганович, лежить в українському Поліссі, на кордоні з білоруським Поліссям. Саме село налічуваало 300 дворів, з них 15—20 належали єврейській колонії, за визначенням самого Кагановича. Цікавим, знову ж таки в нашому контексті, є фрагмент заповненої анкети Л. М. Кагановича: «1) Какой национальн. 1) Еврей; 2) Владеет ли национальн. язык. 2) — // —; 3) Какой язык считает родным. 3) Русский; 4) Какими иностранными владеет. 4) Украинским), навязывать ему в качестве обязательных и общегосударственных этнографические особенности отдельного, маленького, культурно и исторически чуждого ему региона. (Хто ж це, сякий-такий, «прінуждаєт»??!! Уряд? Президент? Так звані українські телеканали, чи так звана українська періодична преса? — О. Р.). Это прямой путь к развалу государства. (Наголошуємо: спроби розвалити Українську державу мають місце в Донецьку, Харкові… Не в Галичині чи на Волині. Невже про це в уряді не знають? — О. Р.). Очень плохо, что этого не понимает и не хочет понимать украинская патриотически настроенная интеллигенция. (Цікаво, що з цього приводу думає Мойсей Фішбейн чи Семен Глузман? — О. Р.). К сожалению, фактически слово «патриот» стало у нас синонимом украинского националиста. Точно так же, как националистические партии почему-то называют себя национал-демократическими. Патриотизм, демократия и национализм — это все же разные понятия, и не надо их смешивать».

Правильно. Не треба. Але слід пам’ятати, що людство вступило в нову фазу розвитку й самоусвідомлення, де головними є національні традиції, самобутність, релігійні традиції, консерватизм. Це базові постулати праці Семюеля Гантінґтона «Протистояння цивілізацій».

2001 року журнал «Futurist» надрукував статтю Лейн Дженнінгс «Чому нації розвиваються по-різному?». Міркування авторки з приводу того, як культурні цінності можуть прискорювати прогрес людства видаються слушними у контексті обговорюваної статті.

Сприятливий клімат, багаті природні ресурси, раціональна політика — цього ще не досить для того, щоб нація процвітала. Сучасні вчені звертають серйозні увагу на роль культури у дальшому просуванні шляхом прогресу.

Після закінчення Другої світової війни багато країн Західної Європи та Японія лежали в руїнах. Однак сьогодні ці регіони належать до найбільш багатих і могутніх на землі. План Маршалла і фінансова підтримка США сприяли цьому повоєнному «чуду». Водночас щедра допомога і намагання впровадити ефективні методи управління не дали подібних результатів у Латинській Америці, Африці, а навіть у так званих районах бідності високорозвинених країн. Чому так сталося?

Безперечно, географічне положення має значення. Клімат, сировинна база, сільськогосподарські угіддя, запаси прісної води, вихід до моря — усе це важливі чинники прогресивного розвитку. Історія також має вплив. У країнах з тривкими традиціями політичної незалежності, демократії, соціальної мобільності, вільної торгівлі люди більш кваліфіковані й активні, менш корумповані, а отже, здатні доцільніше використати іноземну допомогу в скрутних ситуаціях.

Проте самими лише географічними чи історичними передумовами не вдається пояснити, чому деякі країни просуваються вперед, а інші залишаються позаду. Наприклад, стан економіки Південної Кореї й Гани в 1960 році був приблизно однаковим, але сьогодні тільки Південна Корея перетворилася у світову економічну потугу. Навіть у межах однієї країни не всі регіони розвиваються однаково.

Соціологи та вчені шукають тепер інших пояснень нерівномірного розвитку різних націй, беручи до уваги як внутрішні, так і зовнішні фактори. Зокрема, зацікавлення викликає культура у сенсі домінування цінностей, способу мислення, переконань, віри, основних поглядів на життя, яких дотримуються переважаючі групи населення і меншини в суспільстві.

Ще 1995 року професор Георгій Бачинський цілком слушно зазначав: «Наївно виглядають у цій ситуації поради деяких наших «державотворців» почекати з національним відродженням, а всі сили суспільства зосередити на розв’язанні економічних проблем. Патріотів не купують — патріотів виховують, причому особистим прикладом. Недаремно японські економісти, які нещодавно відвідали Україну, на запитання, «чого бракує українській економіці», однозначно відповіли — націоналізму». Чи не тому так погано йдуть у нас економічні, політичні, соціальні реформи, що частина українців утратила своє національне Я, забула рідну мову?»

Відомий український журналіст Леонід Капелюшний слушно констатує: «Саме суверенітет та обстоювання національних пріоритетів підняли з колін Польщу, Угорщину, Чехію й Словаччину, Болгарію і навіть Румунію. Україна лишається чи не єдиною країною на теренах колишнього Радянського Союзу, де «націоналізм є політичним ярликом і звинуваченням».

Доктор історичних наук Георгій Касьянов, етнічний росіянин, який мешкає в Києві, пропонує оригінальний спосіб розв’язання цієї проблеми: «Україні потрібні російські шовіністи для того, щоб періодично нагадувати українцям, що вони повинні мати гідність. По-друге, потрібні українські шовіністи, щоб вони нагадували українцям, чого варто уникати. І потрібні націоналісти — люди, які дотримуються того принципу, що політична спільнота повинна мати свою державу». Слушна порада.

На вже згадуваному розширеному засіданні Конгресу української інтелігенції в грудні минулого року тривожно прозвучало: «Виникла серйозна загроза експорту російського нацизму в Україну (досить лише переглянути документальні фільми російського телеканалу НТН, щоб переконатись в існуванні цього потворного явища в сусідній державі, в Криму також вже зафіксовані злочини на расистському ґрунті, скоєні російськиими скінхедами. — О. Р.). Фашистські бойовики під російськими прапорами чинять насильство на головній вулиці Києва, не дозволяють заходити в українські порти іноземним суднам, влаштовують нацистські «марші» в українських містах. Окупований інформаційний простір України заповнений вульгарними вихватками чорносотенних московських і місцевих провокаторів, які розпалюють у нас національну ворожнечу, нахабно принижують національну гідність українців».

Це в Україні. А в Росії фашизм уже діє відкрито за потурання тамтешніх властей. Репетиції «кришталевої ночі» вже почались. Досить лише перглянути документальні фільми на телеканалі НТВ. До речі, в Україні «Фашистскую Россию» в її антилюдських проявах можна було побачити 10 січня 2007 року на ТРК «Україна» в «Програмі максимум».

А це вже українські реалії. «Отныне русский мат и «Русский шансон» объявлены достижениями русской культуры. А тот, кто не согласен с этим — ренегат и предатель «русской идеи» в Украине. Именно так вкратце можно резюмировать итоги пятого съезда маргинальной организации «Русское движение Украины» (РДУ), проходившего 17—18 мая 2004 года в Запорожье.

Этот русскоязычный шабаш был примечателен еще тем, что был освящен присутствием официальных представителей министерства иностранных дел России — Генерального Консула РФ в Харькове Игоря Яковлева и консула-советника Генконсульства РФ в Харькове Вячеслава Елагина. <…> Основным достижением этого съезда было введение в оборот нового понятия из новояза — РУССКОКУЛЬТУРНЫЕ граждане Украины.

Цитата из официального сообщения: «Настало время, нам, русским людям, проживающим на Украине, дать оценку и тем русофобским документам государственных чиновников, которые направлены на сужение сферы использования русского языка, разжигание межнациональной розни, на нежелание властей прислушиваться к законным требованиям РУССКОКУЛЬТУРНЫХ граждан». <…> Но дело даже не в том, что в своих документах РДУ употребил термин, в корне противоречащий Конституции Украины — «Русский народ Украины», а в том, что это обращение направлено к официальным органам иностранного государства, чьи представители присутствовали на этом шабаше и не открестились от такого сомнительного гешефта…» (МИД Росcии поддерживает русскоязычных фашистов в Украине // www.obkom.net.ua 24.05.2004). Незаперечним є факт перетвоорення Севастополя (Галичиною тут і не пахне) в розсадник сепаратизму, російського шовінізму й антиукраїнської діяльності.

Все це дуже нагадує втілення в життя одного з елементів тенденційного сценарію «Україна на порозі XXI століття» авторства Д. Видріна і Д. Табачника: «Можна передбачити, що значна частина російської діаспори буде з часом більш активно включатися в політичне життя, прагнутиме збільшити обсяг своїх прав. Цей процес здійснюватиметься за допомогою різних механізмів і важелів (виділення моє. — О. Р.). Насамперед представники російськомовного населення, особливо в регіонах, де воно становить значну кількість, будуть боротися за оволодіння органами місцевої влади — регіональної, муніципальної і т. д. Крім того, посилиться боротьба російської меншості за місця у вищих органах влади з метою послабити вплив домінуючих у політиці представників західних областей. <…> За певних обставин розвитку двох країн (коли економічне становище в Україні погіршуватиметься, а в Росії поліпшуватиметься) проросійські рухи чи партії України швидко активізуються. Вони шукатимуть контактів з тими силами Росії, які під приводом допомоги росіянам в Україні чи всьому «братньому народу» прагнутимуть ліквідувати українську державну незалежність» (виділення моє. — О. Р.).

Є у статті Д. Табачника думка, з якою можна й погодитись: «стоит изучить и, возможно, в чем-то перенять опыт российских национальных проектов».

За Конституцією РФ російська мова на території Федерації має особливий політико-правовий статус, користується спеціальною підтримкою та опікою з боку суспільства і держави. Чом би й Україні не перейняти цей досвід, відтак раз і назавжди покінчити з провокаційними вимогами запровадити другу офіційну мову?

Прикметний факт. З різкою критикою мовної політики Міністерства освіти і науки був змушений виступити 22 вересня 2002 року в газеті «Голос України» навіть тодішній Голова Верховної Ради України Володимир Литвин. Варто зацитувати його свідчення: «Виразною тенденцією культурного життя в країні є маргіналізація національної культури і мови... Однобічна культурна інфільтрація з північного сходу вийшла далеко за межі нормальних культурних обмінів та співпраці і набрала фактично ознак керованої та цілеспрямованої агресії». Під час перебування в Литві у квітні 2005 року Володимир Литвин наголосив, що в Україні немає необхідності надання російській мові статусу державної на офіційному рівні. Він переконаний: якщо Україна матиме дві державні мови, то українську ми втратимо, а, можливо, навіть втратимо й державу. Ось так. Але мовні спекуляції тривають.

Російський вчений, спеціаліст у галузі атомної енергетики Віталій Шелест, син колишнього керівника ЦК КПУ Петра Шелеста стверджує, що москвичі досі вважають Україну «своєю територією» через російськомовність. «Проблема двомовності — один із аргуменітів для росіян. Те, що, як вони кажуть, половина українців розмовляє російською, додає до сприйняття України колориту «напівросійської» території».

Повертаючись до думки Д. Табачника, що «стоит изучить и, возможно, в чем-то перенять опыт российских национальных проектов», хочеться підсилити її конкретним прикладом, який давно вже слід було втілити в життя. Річ у тім, що свого часу колективам російських кіностудій державою була безоплатно передана матеріальна база для створення акціонерних товариств з метою виробництва фільмів, створена приватна система кінопрокату «Російський кінопрокат». І результат не забарився. Український кіноглядач і телеглядач у цьому переконується щодня. «Росія зрозуміла, що реклама її ідеології та способу життя насправді дуже важливі, тому прийняла закони, які стимулюють бізнесменів і банкірів давати гроші на кіномистецтво, — констатує відомий український кінорежисер Михайло Іллєнко-старший. — Навіть називають це не законами, а «Програмою підтримки російського кіно».

Можна буде тільки порадіти, якщо віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань скористається російським досвідом у галузі творення національного, справді українського/україномовного кінематографа, утвердить статус української мови за прикладом Франції й тієї ж Росії, відтак нарешті втілить цей безцінний досвід у життя.

«Надеюсь, что в ходе конструктивного обмена мнениями мы сможем максимально приблизить власть к пониманию истинных нужд и потребностей украинского народа и привлечь социально активных граждан, культурную элиту общества к участию в разработке государственной политики», — такими словами завершв статтю «Созидание государства» Дмитро Табачник.

Ми також сподіваємось.

P. S.

Вже коли ця стаття була написана, мені потрапила на очі невеличка замітка «Про всенародну скорботу. Кому служите, пане віце-прем’єре?» (Україна молода, 1 лютого 2007). Її автор, доцент математики П. Карпенко, звертає увагу читачів на деструктивну роль Дмитра Табачника в політичному житті України, задається питанням, чиї вказівки Дмитро Володимирович виконує на посаді віце-прем’єр-міністра. Цю замітку, вважаємо, варто навести повністю.

«...мало хто в Україні прочитав газету «Кур’єр пенсіонера» за перше число нового року. А якби всі прочитали... якби до кінця усвідомили, прочитавши інтерв’ю віце-прем’єра пана Д. Табачника, як народ обмішулився в 1991 році, то був би всенародний плач. 92 відсотки населення України проголосували за незалежність, та ніхто й не поцікавився: що ми втрачаємо, виокремлюючись із Радянського Союзу. Лише на шістнадцятому році незалежності Д. Табачник вирішив нарешті нас «просвітити». Він сказав: «Ми живемо в країні, що в 1991 році стала незалежною від сибірських нафти і газу, якутських алмазів, від ядерної зброї, від місця постійного члена Ради безпеки ООН і ще багато від чого, що в сумі давало статус імперської держави. Ми живемо в країні, яка не зможе претендувати на імперський статус, що його свого часу мав СРСР, до складу якого вона входила».

От так, шановні панове. Правда, я ще можу лише плакати, рвати на своїй дурній голові залишки волосся. А скажіть, будь ласка, як повинен почуватися віце-прем’єр? Думаю, що після такої заяви мусила б з’явитися одразу друга: «Я відмовляюся бути членом уряду держави, яка відмовилася від імперського статусу».

Д. Табачник ніяк не сприймає того, що вона відмовилася від імперського статусу, а також називає деякі дії української дипломатії смішними. Він говорить: «Зона відповідальності ГУАМ не виходить за межі Чорного моря (це ж усім нам зрозуміло — ми ж не імперська держава). То ж такі спроби реалізувати «миротворчість» є цілковитим введенням в оману суспільства, бо ця миротворчість може бути спрямована лише на конфлікт із Росією в чутливих для неї регіонах, передусім — Абхазії та Осетії». Пане Табачник, ви не сказали нам, що для Росії чутливими точками є й острів Тузла і кордон по Азовському морю, і у Придністров’ї, і в Нагорному Карабасі. Ви не зазначили, що для Росії є чутливими точками вернути нам — як ви кажете, що ми втратили, — і нафту, і газ, і якутські алмази, навіть імперськість, але у складі Росії. ГУАМ і є тією структурою, яка повинна була б забезпечити незалежність держав від посягання на їхній суверенітет. Володимир Путін всенародно заявив, що його мрія відновити велику потужність великої держави — Росії. Не Російської Федерації, а Росії, в якій місце України і долі її народу — в кухонних розмовах».

Є запитання? Мимоволі пригадуються саркастичні рядки Петра Осадчука: «…українську зневаживши суть, // нині в Україні табачники, // де тютюнники мали б буть».

Олег РОМАНЧУК
один із «вузького прошарку україномовної інтелігенції»: журналіст і письменник,
редактор і видавець — шеф-редактор журналу «Універсум»,
кандидат філологічних наук, доцент,
член Світової організації періодичної преси (Брюссель)