З огляду на це, є потреба детального аналізу регіональних відмінностей політичних настроїв і виявлення з’єднувальних ланок цілісності суспільства, насамперед таких, що мають тривкий органічний характер. А це своєю чергою може стати передумовою пошуку чинників, які могли б послабити поляризаційну напруженість і навпаки — сформувати стійку систему міжрегіональних поєднань і пов’язаності різних соціальних груп.

Одразу слід відзначити, що істотні регіональні відмінності у політичних настроях населення характерні для багатьох держав, що зумовлюються насамперед історичними особливостями формування державної території, етнонаціонального і релігійного складу населення. Причому в процесі реалізації вдалих моделей національно-державного розвитку відбувається консолідація суспільства і міжрегіональна поляризаційна напруженість поступово згасає. Хоча її інерція відчувається ще тривалий час. Це помітно і в таких розвинутих європейських державах, як Іспанія, Італія, Німеччина. Отже, не вдаючись до деталізації, виділимо найбільш істотні моменти регіональних відмінностей в Україні. Передусім у контексті історичних особливостей. Очевидно, що державна територія України має інтеграційний характер, тобто включає регіони, які тривалий час розвивалися в складі різних держав, що найбільшою мірою й визначає помітні регіонально-культурні відмінності. Але, акцентуючи увагу на цій обставині, в геополітичній літературі фактично не враховується те, що основним чинником, який визначив об’єднання різних історичних регіонів в одному державному утворенні, абстрагуючись від того, яким шляхом це було здійснено, була географія етнічних українців, розуміння їхньої єдності у середовищі культурних та політичних еліт. Це і визначило той факт, що близько 95 відсотків державної території України — це українська етнічна територія, тобто ареал розселення української етнічної нації. Тому із заходу на схід (від Львівської до Сумської областей), і з півночі на південь (від Чернігівської області до північного Криму), етнонаціональна структура населення є доволі однорідною і характеризується великим превалюванням етнічних українців. А безперечно поліетнічний характер має лише Крим та порівняно невеликі прикордонні ареали [3]. В дещо іншому контексті також важливо наголосити, що самобутність України як окремої країни впродовж історичного часу також формував насамперед український етнос, який визначав напрям історично-політичних процесів та окрему культурну ідентичність. Така структура етнонаціонального простору разом з самобутніми історичними традиціями переконливо підтверджують, що Україна не є штучним уламком колишніх великодержав, який постійно вимагав би творення різних ідеологічних проектів для підтримки своєї цілісності, а наближається за історично-етнополітичними засадами в однин ряд з іншими центрально- і східноєвропейськими національними державами, ядром яких ареали розселення державоформуючої нації. Тобто Україна має всі необхідні об’єктивні етногеографічні підстави бути національно-цілісною державою. А основним гарантом суспільної єдності України є цілісність самої української етнічної нації, яка за всіма параметрами має державоформуючий характер і необхідні історично-географічні передумови для формування ефективної системи взаємозв’язків з етнонаціональними меншинами (тривале, переважно безконфліктне, проживання на одній території, порівняно високий рівень компліментарності та ін).

Такі очевидні етногеографічні чинники цілісності України, як не парадоксально, практично не враховуються в державній політиці та в політологічній аналітиці, адже суспільству штучно накинуто бачення проблеми в ракурсі: російськомовне населення — україномовне населення або в хибному трактуванні України як поліетнічної і полікультурної країни, подібної, скажімо, до Індії чи переселенських держав. За таких хибних підходів і політичні кола, і суспільнознавці різних профілів безуспішно шукають якихось штучних чинників єдності, як офіційно подається, україномовного Заходу і російськомовного Сходу. Безперечно, структура населення за рідною мовою має істотне значення у геокультурних і геополітичних взаєминах, але лінгвістична ідентичність все ж не є визначальною порівняно з етнонаціональною ідентичністю, а тому наявність у середовищі української етнічної нації понад 14 відсотків громадян, які не вважають рідною мову своєї національності, принципово не заперечує її цілісності. Тому в сучасних умовах т. зв. російськомовне населення — це значною мірою штучно створена «спільність» задля мобілізації ідей російського націоналізму в Україні. Водночас нехтування об’єктивним і вагомим чинником наявності етногеографічного ядра суспільства, державоформуючої нації у формуванні ідеології і політики консолідації держави є нерозумною і безвідповідальною позицією. З іншого боку, відхід в останні роки офіційної ідеології від конституційно закладених принципів трактування України як держави, сформованої на основі самовизначення української нації, є деструктивною у тому сенсі, що засвідчує незавершеність процесу українського націодержавотворення. Такі недоречності трактування етнополітичних засад України особливо помітні у порівнянні з такими сусідніми державами, як, наприклад, Словаччина, Румунія, етнонаціональна структура яких є подібною до України. Тобто в цих державах, поряд із кількісним превалюванням населення державоформуючої нації, також є значна частка етнонаціональних груп, причому автохтонних, що проживають в межаж своїх етнічних територій. Усім етнонаціональним меншинам в цих державах гарантовано збереження культурної самобутності, але все ж беззаперечним є розуміння інтегруючої ролі державоформуючої нації та її культури. Усіляко прагне використати переваги і недоліки своєї етногеографії й багатонаціональна Росія. Тут на офіційному рівні формуються ідеологічні проекти про полівалентність російської етнічної нації, яка, мовляв, генетично поєднує і словянські, і тюрські, і угро-фінські компоненти, а тому спроможна інтегрувати поліетнічне і полікультурне населення усіх цих мовних груп.

Отже, і через провали державної етнополітики, і з огляду на об’єктивні чинники історичної неконсолідованості проблема територіально-політичної єдності України знову загострюється. І виявляється це насамперед в тому, що і по сьогоднішній день конституційно не окреслено контурів етнополітичної системи держави, насамперед державоформуючого статусу української етнічної нації, водночас зазнає різних викликів і її цілісність. Це стосується не лише етнографічних відмінностей, формування яких завжди має природний і закономірний характер, а насамперед істотної диференціації у рівнях етнонаціональної самосвідомості та за релігійно-конфесійною приналежністю. Саме сукупність таких відмінностей у середовищі української етнічної нації та у кількісному співвідношенні частки етнічних українців й населення етнічних меншин і є основою помітної диференціації регіонально-культурних та регіонально-політичних орієнтацій.

Відмінності у рівнях свідомості етнічно українського населення виразно виявляються у визнанні рідної мови та у її вживанні на побутовому рівні, адже для українців з рідною російською мовою порівняно більше характерна змішана, «радянська», чи регіональна ідентичність. Перепис 2001 року зафіксував навіть деяке поглиблення мовної асиміляції українців, більш характерне не для державоформуючої нації, а для етнічних меншин. Тобто, якщо у 1989 році вважало рідною російську 12,3 відсотків етнічних українців, то у 2001 році — 14,8 відсотків, причому, що є особливо несприятливим чинником етнополітичної консолідації, 3,2 відсотки усього етнічно українського населення взагалі не володіє українською мовою. Слід, однак, зауважити, що зростання частки українців з рідною російською мовою частково зумовлено тим, що в українське середовище інтегрували акультуровані українці-іммігранти та деяка частка населення, що у минулому ідентифікувала себе як росіяни, зберігши при цьому мовну ідентичність. Зіставлення частки етнічних українців в областях та районах і питомої ваги українців, що вважають рідною українську мову, засвідчує, що у процесах мовної русифікації східних й південних регіонів простежується й така закономірність: чим меншою є частка етнічних українців у адміністративних одиницях, тим меншою є серед них і питома вага тих, хто вважає рідною мову своєї національності. Тобто кількісне зменшення питомої ваги етнічних українців різко знижує їхню опірність процесам асиміляції, що є типовим явищем насамперед для недержавних народів. Відповідно із зменшенням частки етнічних українців з рідною українською мовою зростає і ймовірність втягування їх у різні форми політизації російської етнічності в Україні (комуністичну, слов’яно-великодержавницьку та ін.), що головно й спричинило політичну поляризацію суспільства в останні роки і на сьогодні аж ніяк не сприяє зміцненню єдності держави.

Загалом українська мова визнається рідною на близько 80 відсотках території України, але в деяких реґіонах (Донбас, крайній південь України) вона функціонує лише в сільській місцевості й у марґіналізованому вигляді, не охоплюючи всіх верств населення. Очевидно, що у цих регіонах українська мова як комунікаційний чинник не обслувує всі аспекти життєдіяльності різних верств суспільства і не забезпечує усі зв’язки, у т. ч. міжрегіональні і міжпоселенські, а лише соціально-фрагментарні, поступово втрачаючи природний і творчий характер, і не інтегрує різні діалекти, жаргони, не формує відповідно до суспільних потреб нові конструкції, набуваючи рис вторинності чи рідко уживаного паралельного перекладу. Геополітичний аспект цієї проблематики виявляється не лише у регіональній поляризації, а й, що найбільш небезпечно для інтересів цілісності українського етнокультурного середовища, — поляризації у відношенні: велике, переважно російськомовне, місто (особливо Харків, Дніпропетровськ та ін.) і здебільшого україномовні сільське середовище та середовище малих міських поселень. Зважаючи на те, що міста — вершинні комунікаційні вузли етносоціальних зв’язків, така етногеографічна біполярність значної частини території України розриває систему територіальних внутрішньорегіональних поєднань, перешкоджаючи українській етнічній нації завершити необхідний процес модернізації. У зв’язку з цим очевидною є функціональна невідповідність двох середовищ, зокрема, у тому контексті, що такий великий, значною мірою відчужений від української культури, центр не має підстав і можливостей забезпечувати органічні культурні потреби прилеглої округи. Тобто культурна продукція таких великих міст, як Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків, Одеса не лише іде врозріз з органічними потребам прилеглої округи, але й у багатьох аспектах веде до створення дискомфортних і дискримінаційних умов для україномовного населення. А з іншого боку, українське культурне середовище сільської місцевості та малих міських поселень, не знаходячи свого логічного вивершення у середовищі великих міст, зазнавало і зазнає поступової маргіналізації та акультурації, які виявляються, наприклад, у вживанні національної мови лише на побутовому рівні і у середовищі соціально нижчих верств населення. Враховуючи те, що і надалі відбуватиметься процес урбанізації (який зараз дещо призупинився через трансформаційну економічну кризу), і українське мовно-культурне середовище сільської місцевості невблаганно звужуватиметься, то, якщо не буде створено необхідних передумов для розвитку української культури у великих містах, загроза поглиблення кризи української етнічності стає досить реальною. Ця проблема має системний культурно-політичний характер, і її не можна зводити, як це часто розглядається, лише до мовної асиміляції. Тобто неоптимальний характер україномовного культурного середовища, його фрагментарність та маргіналізація у середовищі великих міст — це не лише результат державної політики кількох останніх десятиліть, але й наслідок сукупної дії багатьох чинників (і влада, і церква, і школа, і військо) впродовж щонайменше двох останніх віків. А тому ця ситуація уже має сформовані і стійкі механізми відтворення, які втілюються у багатьох стереотипах мислення та поведінки, що продовжують спрацьовувати і в умовах незалежної України. Внаслідок таких стереотипів україномовнене середовище обласних центрів і м. Києва є значно вужчим питомої ваги населення з рідною українською мовою. Так, частка населення, яке вважає рідною українську мову в м. Черкаси за переписом 2001 року становила близько 78 відсотків, м. Суми — 77 відсотків, м. Херсоні — 55 відсотків. І навіть в Одесі та Харкові — близько 30 і 32 відсотки відповідно. Водночас очевидно, що ступінь практичного вживання української мови у цих містах аж ніяк не відповідає питомій вазі населення з рідною українською мовою.

Із проблематикою мовно-ментальної цілісності української етнічної нації безпосередньо пов’язана проблема акультурації етнічних українців, яка виявляється по-різному, але насамперед — у інформаційно-психологічній залежності від російської культурної продукції. Свідченням цього є домінування в Україні російськомовної книжкової продукції, журналів, газет, і взагалі мізерна частку україномовної продукції у галузі кіновиробництва і кінопрокату, молодіжної субкультури (естрада, дискотеки та ін.). Загалом, через несприятливі історично-геополітичні передумови професійна українська культурна творчість так ще і не піднялася до висоти української народної культури, що завдає суспільству величезних втрат, адже внаслідок цього професійний український культурний продукт дуже часто має вторинний характер, що формує і відповідну ментальність та поведінку як тих, хто його творить, так і тих, хто його сприймає. Невідповідність ситуації вимогам часу поглиблює лінії геокультурних розривів (міжрегіональних і внутрішньорегіональних) і загалом знижує рівень культурної ідентичності усієї держави. Все більш помітними стають і зовнішні небезпеки українській культурній ідентичності, зумовлені геополітичними інтересами сусідніх держав. Так, Г. Перепелиця звертає увагу на небезпеку російської культурної експансії в Україну, яка «…має сприяти зміцненню російської культурної ідентичності і відтак розмиванню української культурної ідентичності» [4, с. 13] і здійснюватися в контексті з іншими експансіоністськими діями в економічній, інформаційній та інших сферах. Посилюють інформаційно-культурний тиск на суміжні українські регіони й такі держави, як Польща, Румунія, Угорщина.

На жаль, для призупинення процесів відтворення і навіть поглиблення кризових виявів у територіальній організації українського культурного середовища за роки незалежності рішучих кроків так і не було здійснено, і що важливо — втрачено найбільш сприятливий для культурно-психологічного оновлення української етнічної нації момент, якими могли бути такі події, як проголошення незалежності та помаранчева революція. Навіть навпаки, як вважає Б. Бахтєєв, відбувався процес «інтегрування країни і суспільства, утвердження дедалі більшої їх однорідності, але не на українській, а на «малоросійській основі» [1, с. 49]. Отже, психологія культурної вторинності, соціально спрямована у радянські часи у напрямку до союзного центру, переорієнтувалася до центру України, захоплюючи все більші і більші території і прошарки суспільства, і що особливо небезпечно — молоді. І сучасна політика у культурній сфері не лише не сприяє усуненню механізмів акультурації етнічних українців, а, навпаки, в деякому аспекті (двомовний або російськомовний формат молодіжних теле- і радіопередач, засилля російської преси, естради, зростання впливу проросійськи орієнтованої олігархії тощо) лише поглиблювала мовно-культурні проблеми української етнічності. Формуються і усіляко пропагуються ідеологічні обґрунтування щодо недоцільності і нібито недемократичності усунення наслідків асиміляції та акультурації етнічних українців і сприйняття їх як непорушних реалій [1]. В цьому контексті слід відзначити, що подальша істотна мовно-культурна дивергенція в середовищі української етнічної нації неминуче призведе до порушення її цілісності, а відсутність монолітності державоформуючої нації, у свою чергу, — це очевидний розлом у підвалинах цілісності держави.

Не сприяє консолідацій ним процесам і становище у релігійній сфері. Будучи переважно монорелігійною (християнською), українська етнічна нація відзначається на сьогодні ще більшою поліконфесійністю, ніж у минулому. Така ситуація ускладнюється й відсутністю соціальної впорядкованості у стосунках між конфесіями, характерною для добре сформованих національно-політичних спільнот, а також конкуренцією за переважаючі впливи у ще донедавно атеїстичному суспільстві. Однак, хоча вияви ідентифікації великих груп населення, в т. ч. територіальних, з певними конфесіями залишаються генератором регіонального відчуження, все ж для більшості населення, особливо інтелігенції, національна свідомість стоїть вище конфесійної, а тому немає підстав для формування етноконфесійних груп у рамках української етнічної нації й небезпеки етнонаціональної дивергенції, зумовленої дією релігійно-конфесійного чинника.

Лінії культурно-ментальної роз’єднаності в середовищі української етнічної нації перешкоджають також і процесам інтеграції у загальноукраїнське середовище етнонаціональних меншин, формуючи з їхнього боку скептичне ставлення загалом до перспектив української держави і посилюючи геокультурні та геополітичні орієнтації у напрямі до сусідніх національних держав.

Розкриваючи невтішні реалії щодо геокультурної і геополітичної цілісності українського суспільства, все ж слід відзначити, що ситуація не є цілком безнадійною. Скріпити українську етнічну, а отже й державну, територію загалом можливо, але тут слід чітко визначитись з концептуальними принципами і технологіями їхнього практичного втілення. Насамперед, очевидно, що теперішня модель національно-державного розвитку (територіальна політична нація і територіальний патріотизм без виразних культурних акцентів, формальне впровадження державної мови, яке передбачає для української лише статус штучної мови виголошення офіційних заяв) є загалом малоефективною у процесі зміцнення геополітичної цілісності України. Це може призвести або до формування загалом України як другої російської держави, або до перетворення більшої частини України на культурно ідентичну Росії країну. В обидвох випадках наслідком остаточної втрати культурної ідентичності стане подальша інкорпорація Росією або всієї України, або більшої її частини. Але, на жаль, саме таку модель реалізовують державно-політичні структури України, причому не лише правлячі, але в більшості й опозиційні. Отже, що може бути альтернативою такого розвитку подій? Відповідь проста — це самоусвідомлення етнічними українцями великих міст необхідності і доцільності якісного культурно-лінгвістичного переходу, тобто інтеграції в україномовне культурно-розмовне середовище. Таке самоусвідомлення, яке на перший погляд може видатись ілюзорним, своєрідним ідеалістичним прожектом, як засвідчують історичні приклади, є реальним, але може бути здійснене не шляхом моралізаторства чи поверхової штучної «українізації», а лише внаслідок синергетичного ефекту, який можна забезпечити одностайним зусиллям великої кількості суб’єктів (державні структури, політичні партії, громадські організації, насамперед української інтелігенції та молоді і загалом активні верстви різних соціальних груп суспільства). У технологічному аспекті цього можна досягти через систему одночасних дієвих спонукальних імпульсів з боку впливових структур, які мусять мати не насильницький, але всеохоплюючий, наступальний характер. Тобто мова йде про призупинення дії чинників акультурації, руйнування системи неоколоніальних взаємин, що склалася уже впродовж кількох останніх років у культурно-інформаційній сфері, формування таких умов і обставин, за яких сукупна дія усіх чинників життєдіяльності (взаємини з владними структурами, праця, освіта, інформація) зумовлювала б внутрішню потребу свідомого переходу на українську мову і загалом інтеграції в українське мовно-культурне середовище. А один із ефективних кроків у цьому напрямку — творення осередків привабливого, насамперед для молоді, українського цілісного культурного середовища (література, естрада, кіно, спорт), включаючи й елементи молодіжної субкультури.

Важливо також визначити і вдалий момент для початку культурної модернізації української етнічної нації в контексті урбанізаційних процесів. Це буде непросто, з огляду на те, що два найбільш сприятливих моменти (проголошення незалежності і помаранчева революція) вже втрачено. Успішність реалізації цієї ідеї потребує економічної підтримки та активізації ролі культурного середовища тих великих і середніх міст (а це переважно Західна і центральна Україна), де зберігається і функціонує цілісне україномовне культурне середовище. Особливо багато у цій справі залежить від столиці — міста Києва. Зокрема, з огляду на високий ступінь концентрації культурної і політичної еліти, порівняно високу частку етнічних українців та осіб з вищою освітою загалом, саме Київ має усі підстави започаткувати процес мовно-культурного оновлення української етнічної нації у регіонах центральної і Східної України, хоча з іншого боку, у другій половині 90-х рр. та на початку ХХI ст. у культурному середовищі Києва намітилось і багато негативних тенденцій (русифікація підприємницького і молодіжного середовищ, зростання ролі неукраїнської масової культури). Отже, враховуючи те, що столиці переважно завжди започатковують нові суспільні тенденції, призупинення деструктивних процесів та позитивні зрушення в українській мовно-культурній сфері Києва дали б додаткові імпульси формуванню нової культурної ідентичності України.

Порівняно з кінцем 80-х, початками 90-х років минулого століття різко зменшився культурний вплив на всю Україну міського середовища найбільших західноукраїнських центрів, зокрема Львова. Однією з причин цього явища, поряд з багатьма іншими, є відсутність тут реальних економічних здобутків, великі провали у галузі промисловості, що у свою чергу зумовлено слабкістю і непідготовленістю організаційно-господарської еліти, знижуючи і сукупний потенціал регіону, і його провідні позиції у політичній та культурній сферах. Але, зважаючи на широту та структурованість культурного середовища, західноукраїнські культурні осередки залишаються важливим плацдармом для нової хвилі українського культурного піднесення. Отже, об’єктивні проблеми потребують ефективної злагодженої роботи як державних структур, так і різних груп суспільства, яка попри усі складності уже у найближчій перспективі може забезпечити формування суцільного цілісного україномовного середовища насамперед у всіх обласних центрах центральної України (Київ, Вінниця, Житомир, Кіровоград, Черкаси, Чернігів, Полтава, Суми), а згодом, враховуючи порівняно вищу частку населення з рідною українською мовою), — і Дніпропетровська та Херсона. Важливо звернути увагу, що відставання частки населення з рідною українською мовою від реального вживання української мови в комунікаційно-інформаційній сфері велики міст водночас свідчить про певні резерви і навіть об’єктивну готовність значної частки населення до рішучого і повного переходу в україномовне середовище. А тому і результатом першого етапу такого рішучого мовно-культурного переходу має бути відповідність рівня практичного вживання української мови питомій вазі населення з рідною українською мовою. Це забезпечило б надійний плацдарм у подальшому збільшенні рівня вживання української мови, але вже до частки етнічних українців.

Розв’язання такої комплексної проблеми, безперечно, потребує диференційованого підходу і щодо різних груп населення, передусім урахування вікових особливостей та соціального походження громадян. В цьому контексті найбільш сприятливою для такого переходу категорією населення великих міст, можна сказати, його авангардом, можуть стати ті вихідці із сільської місцевості, котрі виросли в україномовному середовищі, але одержали освіту, і вже адаптувались до міського життя, зберігаючи водночас свою культурну ідентичність, але не виявляючи її через дискомфортні умови та через інерцію дії багатьох чинників. Отже, перспективи розв’язання цієї проблеми, хоча й не надто оптимістичні, все ж простежуються. В цьому контексті оптимізація нового україномовного культурного простору внаслідок гармонізації взаємин по лінії велике місто — прилегла округа, а також його природне розширення у південному і східному напрямах, залучаючи свіжі людські резерви і втягуючи великі регіони, могло б створити додаткові передумови й для нового якісного стану української культури, нового самобутнього культурного обличчя України. А це в свою чергу все більше і більше притягувало б до української національно-державної ідеї та української культури й етнічно неукраїнське населення, ставши надійною природною основою і геополітичної цілісності держави.

Література:

1. Бахтєєв Б. Зберігши Україну, ми її втратили? // Сучасність, 2002. №7-8. С. 46-51.

2. Вілсон Е. Національна ідентичність в Україні // Політична думка, 1999. №3. С. 120-123

3. Дністрянський М. С. Етнополітична географія України: проблеми теорії, методології, практики. Львів: Літопис; Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2006. — 490 с.

4. Перепелиця Г. Виклик майбутньому. Геополітичні витоки асиметрії українсько-російських відносин // Політика і час, 2004. №10. С. 13