Можна піти назустріч Свободі, здобути її, але є ще наступний крок — утримати і утвердити. І не лише всередині держави, але і поза її межами. До потужних факторів утвердження Свободи і державності у міжнародній спільноті належить діяльність українців східної та західної діаспори, яка є не лише носієм українства та наших етнокультурних цінностей в світі, але й провідником політичної думки та лобістом наших провідних ідей.

У своєму розвитку людина і суспільство завжди стоять перед вибором. Вибираємо освіту, професію, спосіб життєдіяльності, систему культурних цінностей і саме завдяки цьому утверджуємо власну свободу. Не випадково вибір духовних цінностей визначають як найбільш складний, суперечливий і відповідальний, оскільки в житті керуємося розумом, почуттям, волею. Він має суперечливий характер, бо поле духовності не має меж, адже включає і фантазію, і мрію, і утопію, і реальні духовні засади. Проте завжди є один з двох варіантів вибору: добро — зло, правда — брехня, готовність допомогти і небажання простягнути руку допомоги.

Сьогодні Україна теж стоїть перед духовним вибором: зробити, базуючись на християнських засадах, покладених в основу програми дій уряду, співпрацю з українською діаспорою одним із своїх державних пріоритетів чи винести цю проблему на маргінес своєї діяльності, звівши все до пустопорожніх декларацій. Загальновідомо, що зарубіжні країни давно усвідомили стратегічне значення своєї діаспори, визначивши цей напрям як одне з першочергових завдань, яке розв’язується на державному рівні. Одним із свідчень того, якого значення надають держави даному питанню, є проведення саміту Європейської діаспори 2003 року, в документах якого зазначено: «Учасники саміту покликані використати власний досвід, щоб допомогти визначити політику у таких питаннях, як трансатлантичні відносини та інтеграція емігрантів, теми, які означені основними серед пріоритетів. Європейці, які проживають і роблять кар’єру за межами батьківщини, є великою цінністю. Те, що вони досягли особисто в поєднанні культур і при збереженні їх власної культурної ідентичності, є спільною метою розширеної Європи.»

А яка ситуація сьогодні в Україні? Адже дотепер зв’язок Україна — діаспора на державному рівні мав радше формальний характер, а запропонована державна програма підтримки закордонного українства до 2005 року, маючи непогане змістове наповнення, фактично не виконувалася. Навіть ухвалення 2004 року Закону «Про правовий статус закордонних українців» та у 2005 році ряду змін до Законів України «Про інформацію», «Про видавничу справу» та «Про імміграцію» жодним чином не вплинули на поліпшення становища. Як результат — речі, передбачені Законом, так і залишилися на папері. Не діє, зокрема, Національна комісія з питань закордонних українців, не припинено відвертих поборів із закордонних українців, не розроблено посвідчення, хоч закордонні представництва України та МЗС завалені заявами на отримання таких посвідчень. Більше того, у стінах Верховної Ради України «гуляє» законопроект народного депутата Михайла Добкіна, головна мета якого зробити все, щоб у законі «Про правовий статус закордонних українців» не залишилося навіть згадки про етнічне походження зарубіжних українців. Як кажуть, коментарі зайві!

Контакти України як історичної батьківщини для багатьох мільйонів наших співвітчизників, розсипаних по всіх континентах світу, здійснювалися через громадські організації, зокрема через Українську всесвітню координаційну раду, яку впродовж багатьох років очолює правозахисник, відома постать в українському політикумі Михайло Горинь. Саме УВКР в роки незалежності України слугувала координаційним центром, що об’єднував діяльність десятків громадських і навіть державних структур з різних країн. Як зазначив Г. Удовенко, голова Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України, «існувала повна загальнодержавна інертність у цій надзвичайно важливій зовнішньополітичній сфері, особливо, якщо порівняти її з роботою з етнічними вихідцями в усіх інших країнах Європи, включаючи і членів Європейського Союзу.» Аналіз документів показав, що практично у всіх країнах зв’язки з діаспорою розглядаються як питання великої державної ваги, виділяються значні бюджетні кошти, створені або створюються при міністерствах закордонних справ структурні підрозділи, на які покладені функції забезпечити зв’язки із співвітчизниками, що проживають за межами своєї історичної батьківщини. Особливо показовою у цьому питанні є Росія.

Сьогодні там створено таку нормативно-правову базу, з якою може зрівнятися небагато держав, розроблено та затверджено «Концепцію підтримки Російською Федерацією співвітчизників за кордоном на сучасному етапі», ухвалено програму на реалізацію якої виділено лише у 2003 році 210 млн. рублів. У структурі Міністерства закордонних Марокко справ є заступник міністра з питань марокканців за кордоном. Саме це питання належить до пріоритетних, а кожен співвітчизник розглядається як потужний фактор для поширення ідей ісламізму в світі. То в мене виникає питання — чи Україна є такою сильною і самодостатньою, що не потребує використовувати зовнішні чинники для свого утвердження у світі? Адже, як не прикро визнавати, за роки незалежності відчутно скоротилися зв’язки нашої країни із закордонним українством, втрачено інтерес до співробітництва з Україною, який був характерним наприкінці

80-х та на початку 90-х років. Дедалі більше виявляються ознаки певного розчарування, пов’язані з повільними темпами розвитку та розбудови нашої держави, фактичної неспроможності України надати належну підтримку українському загалу за її межами. Особливо це стало відчутно після Третього всесвітнього форуму українців, бо ми дуже добре вміємо красивими словами і гаслами ховати в небуття хороші справи. А нерозв’язаних проблем, які накопичуються з кожним роком, непочатий край. Це і проблеми східної діаспори, яка виникла як явище після розвалу совєтської імперії і перебуває на стадії структуризації і становлення. Потребує допомоги України і четверта хвиля еміграції. Ми й досі не маємо хоча б більш-менш достовірної цифри кількості наших співвітчизників, які змушені були в пошуках кращої долі вже в незалежній Україні виїхати в чужі краї. Переважна більшість з них — це висококласні спеціалісти: науковці, вчителі, юристи, медики... Відбувається катастрофічний відтік неоціненного фонду інтелектуальних сил з України. «За кілька років ми можемо стати свідками того, як держава з величезним науковим та економічним потенціалом перетвориться на «зону гуманітарного лиха». Г. Удовенко вважає, що «питання допомоги громадських та державних організацій представникам «четвертої хвилі» еміграції з України, налагодження співпраці з їхніми новоутвореними структурами заслуговує на ретельний аналіз і дослідження та врахування в роботі з усім українським загалом». Неоціненну роль у цій справі відіграє і має відігравати церква. Як зазначає Пасторальний координатор для українців в Італії, ліценціат Папського східного інституту о. Олександр Сапунко «за відсутністю певних структур на державному рівні Церква була змушена братися за координацію та інтеграцію українського населення в Італії. І не один раз церковні інституції озвучували потреби та допомагали в їх задоволенні. Проте всі ми розуміємо, що не завдання Церкви — заступати державу чи бути її альтернативною сублімацією. Церква має тільки співпрацювати з нею, дбаючи про духовний вимір людини — спасіння».

Проведемо невеликий аналіз. 12 стаття Конституції проголошує: «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України». 22.01.1996 року затверджено постановою Кабінету міністрів Державну програму «Українська діаспора до 2000 р.», яка знаходить продовження в Національній програмі «Закордонне українство» на період до 2005 р. Коли б ця програма хоча б частково була втілена в життя, то ми б мали підставу говорити про успіх справи, якою займаємося. Для координації діяльності органів державної влади, наукових установ і громадських об’єднань була створена міжвідомча координаційна рада. Але склалося враження, що цей орган насправді не здійснював функцію координатора і промотора програми, хоча в Україні є достатня кількість громадських та державних інституцій, що могли б ефективно і професійно виконувати роботу, яка була б частинкою загальної програми. Не було також і належного фінансування. На наше глибоке переконання лише зв’язок і взаємообумовленість вказаних елементів забезпечать необхідні умови для ефективної роботи. У протилежному разі це буде механічний конгломерат елементів з нульовим коефіцієнтом ефективності.

Відомо, що існує певна система регулятивів суспільної життєдіяльності індивідів та соціальних груп. До неї відносять передусім такі соціальні інститути, як мораль, культура, політика, право. Кожен інститут цієї системи зумовлений потребою досягти взаєморозуміння в тих чи інших сферах життя, в тому чи іншому аспекті його виміру. Для ділових взаємозв’язків потрібне право, товариські стосунки можуть ефективно функціонувати на засадах традиції і звичаїв, духовну атмосферу забезпечує мораль, міждержавні відносини регулюються такими інститутами, як політика і право. Саме на цих засадах, застосовуючи регулятиви суспільної діяльності, повинні вибудовуватися стосунки між історичною батьківщиною і діаспорою. Адже, по суті, діаспора є важливим демографічним, інтелектуальним, соціально-культурним та інформаційним ресурсом України. Тобто Україна вже має свій «економічний, політичний, культурний десант за кордоном». Об’єднання цих двох сторін, України та її діаспори, може дати великий позитивний результат. Але чи готові ми до такого потужного, дієвого діалогу?

Перші кроки в нашій державі вже зроблені у цьому напрямі. Торік вперше за історію незалежності при Міністерстві закордонних справ України створено Управління зв’язків із закордонним українством. Окрім цього, великі надії покладаються на Державну програму «Закордонне українство» на період до 2010 року». Це — досить вагомий і солідний документ, в якому передбачено чимало важливих і цікавих заходів. На наше глибоке переконання, співпраця з діаспорою повинна мати не одноразовий, а системний та концептуальний характер. Щоб усе запрацювало на належному дієвому рівні, передусім необхідно розробити концепцію співпраці з українською діаспорою, яка б не залежала від зміни персоналій у владі. Відтак наступним кроком є розробка програми як конкретної реалізації цієї концепції та, насамкінець, забезпечення її фінансового наповнення. Лише таким чином можна очікувати позитивного результату і тільки на цій основі можемо вибудувати раціональну структуру взаємозв’язків між Україною та діаспорою.

З приходом до влади демократичних сил, що стали на шлях формування та втілення національної української політики, роль світового українства поглиблюється і спрямовується не лише на збереження духовних цінностей, але й на утвердження нашої держави, формування її позитивного образу в світі. Насамперед йдеться про роль українських громад, що проживають за географічними межами історичної Батьківщини.

Стратегія співпраці з громадянами за кордоном повинна базуватися на постулаті: діаспора — це не лише форма існування громад, але й важливий політичний та економічний інструмент впливу у країнах проживання. По суті, діаспора будує свою Україну поза межами самої України, накопичуючи значний потенціал у всіх сферах: політиці, економіці, культурі, праві, виконуючи функцію своєрідних форпостів України за кордоном. Для розбудови демократичної заможної України та для утвердження її позитивного образу необхідна синергія, якої можна досягти, поєднуючи капітал знань та можливостей українських громад як в Україні, так і поза її межами.

Раніше ми сприймали українську діаспору, насамперед, як джерело досвіду, знань, інвестицій, навіть культурних надбань. Проте роль діаспори змінюється, так само як змінюються і завдання України. Сьогодні мова повинна йти про двосторонній обмін ресурсами, знаннями та досвідом.

У зв’язку з тим, що зі зміною історичних обставин змінюється характер стосунків України та діаспори, з’являються нові завдання, функції. Виникла потреба у проведенні наукової конференції, як однієї з форм консолідації світового українства, що покликана виявити проблеми та окреслити шляхи їх розв’язку для обґрунтування тих змін, які необхідні для розробки концепції співпраці України та діаспори.

У березні 2006 року у Національному університеті «Львівська політехніка» відбулася Перша наукова конференція «Діаспора як чинник утвердження України у міжнародній спільноті».

Ініціатором проведення такого представницького форуму виступив Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Підтримку у підготовці конференції надали Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Міністерство закордонних справ України, Міністерство культури і туризму України, Міністерство освіти і науки України, Українська Всесвітня Координаційна Рада, Львівська обласна державна адміністрація, Національний університет «Львівська політехніка» та інші державні й громадські інституції України. Така представницька участь органів державної влади та державних структур у конференції є свідченням зацікавлення з боку України до окресленої проблеми та позитивних змін, які відбулися за останній рік.

У конференції взяло участь 245 осіб з понад 20 країн світу: Австралії, Білорусі, Грузії, Естонії, Італії, Казахстану, Канади, Латвії, Литви, Молдови, Російської Федерації (Москва, Карелія, Камчатка, Самара, Саратов, Єкатеринбург, Димитровоград, Тула, Сургут, Санкт-Петербург, Мурманськ, Татарстан, Башкортостан), Польщі, Португалії, Придністров’я, Румунії, Сербії і Чорногорії, Словаччини, США, Угорщини, Узбекистану, Чехії, Франції; а також з 15 областей України та Автономної республіки Крим.

Учасники конференції, представники українських громадських, культурно-освітніх організацій, науковці, духовенство, політики, представники міністерств, відомств, вищих навчальних закладів, бізнесмени відзначали велику роль українського зарубіжжя в утвердженні держави Україна у міжнародній спільноті.

Головою організаційного комітету був Михайло Горинь, до участі в конференції зголосилися провідні науковці як з України, так і з-за закордону. Г. Удовенко, виступаючи на пленарному засіданні, сказав: »Хочу відзначити високий статус сьогоднішнього заходу і наголосити, що проблеми, винесені на обговорення, надзвичайно важливі. Особливо в наші дні, коли в умовах розвитку українського суспільства ми робимо усе можливе, щоб наш народ жив у мирі, достатку і злагоді.»

Учасники конференції обговорили різноманітні аспекти відносин української діаспори з Україною та органами влади у країнах проживання: законодавчі питання, роль діаспори у виборчих процесах України та в інвестиційних процесах, соціальні аспекти четвертої хвилі еміграції. У колі уваги учасників були також релігія, література, мистецтво, наука та освіта.

У ході обговорення було відзначено, що співпраця із закордонним українством повинна бути одним з пріоритетів зовнішньополітичної діяльності держави Україна, що світове українство є для неї вагомим фактором реалізації зовнішньої політики, забезпечення позитивного міжнародного іміджу, розвитку економічних, культурних та інших зв’язків із зарубіжними країнами, забезпечення економічної, культурної та інформаційної присутності в геополітично важливих регіонах. Українська держава зобов’язана відстоювати права та всіляко підтримувати як зарубіжних українців, так і громадян України, які тимчасово перебувають за її межами.

Діаспора відкриває для себе Україну. Але й Україна повинна відкрити для себе діаспору. Вже віддавна у нас існує певний стереотип про таких собі багатих і заможних людей на Заході, які дають гроші. Суспільство мусить пізнати істинну суть закордонного українства як західного, так і східного, мільйонів «малих українців», які щоденно творять великі справи для нас, тих, хто має щастя жити на рідній землі. Може тоді ми глянемо іншими очима на наші справи і зрозуміємо, що Україна у нас одна.