Перед кожними виборами в Україні активізуються сили, які сподіваються нажити на мовних проблемах політичний капітал замість того, щоб конструктивно їх розв’язувати. Науково-технічний та освітянський загал, особливо на Сході та Півдні, залякують заміненням кирилиці латиницею, «полтавсько-київської говірки на галицько-діаспорний діалект», поверненням «до правопису 20-х років, яким саме західні нормативи узаконювалися», уведенням замість «звичних термінів» якихось новотворів на базі «польсько-німецьких словоформ» та багатьма іншими страшилками. Далі стверджують, що запропоновано все це для того, щоб «напиляти з бюджету грошенят на ці філологічні збочення». Те, що подібні бур’яни проростають у деяких головах, можна пересвідчитися на будь-якому інтернет-форумі, де обговорюють мовні питання, звідки й узято наведені вище курсивом цитати. Дивують не самі цитати — вони є осучасненою формою сумнозвісних виступів борців з «націоналістичним корінням на мовному фронті», дивує те, що в наш час, коли будь-яка інформація негайно стає доступною від Ісландії до Вогняної Землі, до цієї абракадабри ще хтось може серйозно ставитися. І не на Вогняній Землі, а в самому центрі Європи!

Чи вирішено в сучасній Україні мовне питання? Безумовно, ні! Українська мова, ставши з 1989 року державною де-юре, ще й через 17 років не посіла належного їй місця в природознавстві, у техніці, на виробництві, у природничо-технічній освіті, тобто у сферах, що значною мірою визначають науково-технічний прогрес і перспективи розвитку України в ХХI сторіччі. Бо саме в цих сферах з відомих причин протягом тривалого часу українську мову практично не використовували, і навіть для більшості носіїв української мови професійна діяльність тісно пов’язана з використанням російської, а не української мови. Тому багатьом представникам науково-технічної інтелігенції, що володіють українською літературною мовою, складно використовувати її у своїй професійній діяльності. Через це зазначені мовні проблеми є не тільки в Донецьку або Харкові, але й у Києві, і навіть у Львові та Івано-Франківську.

Усі знають: щоб вилікувати якусь хворобу, потрібно, по-перше, поставити правильний діагноз, а, по-друге, почати адекватне лікування. У чому полягають причини сучасного незадовільного стану української мови в суверенній Українській державі?

Відповідь на це питання можна одержати, прочитавши книжку Віктора Кубайчука «Хронологія мовних подій в Україні (Зовнішня історія української мови)», яка з’явилася на світ позаминулого року (Київ, «К.І.С», 2004), та збірку документів, зібрану групою дослідників на чолі з відомим мовознавцем Ларисою Масенко і надруковану під назвою «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду» (Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005). У цих книжках показано, що українська науково-технічна та ділова мова упродовж минулого сторіччя пройшла шість етапів розвитку, які різним чином вплинули на її сучасний стан.

1. Упродовж «золотого десятиріччя» (з 1923 по 1932 рік) багато було зроблено, щоб українська мова стала мовою науки, техніки, виробництва, природничо-технічної освіти. Створено засади української термінології та виконано велику практичну роботу: тільки Інститут Української Наукової Мови (ІУНМ), а після його ліквідації 1930 року НДІ мовознавства підготували 32 термінологічні словники з основних напрямів науки і техніки.

2. На початку 30-х років «генеральна лінія» змінилася: переважну більшість напрацьованого визнали «хуторянством» і «шкідництвом» і ув’язнили в «спецхранах». Було поставлено завдання зліквідувати розбіжності в уживанні термінології народами СССР, особливо, ясна річ, українцями та білорусами. На виконання цих рішень після сумнозвісної «Резолюції Комісії НКО…» тільки упродовж другої половини 1933 року було вилучено 15 словотворчих моделей, властивих українській мові й активно використовуваних термінологами «золотого десятиріччя». Репресивними термінологічними бюлетенями 1934—1935 років на кальки з російської було замінено близько 14,5 тисяч питомих українських термінів.

3. Протягом сорокових-п’ятдесятих років у розвитку української мови панує повний штиль.

4. Наприкінці п’ятдесятих та впродовж шістдесятих — невелика відлига, яка позначилася виданням низки російсько-українських термінологічних словників.

5. У сімдесяті—вісімдесяті українську мову практично вилучили з діловодства, науки та освіти, обґрунтовувавши це «теорією злиття мов».

6. На початку дев’яностих спостерігаємо бурхливий сплеск мовно-термінологічної діяльності. Багатьом здавалося, що можна швидко навести лад у термінології, повернувши до активного вжитку науковий доробок ІУНМ і пов’язаних з ним наукових установ та окремих дослідників.

У доповіді Є. Карпіловської, О. Кочерги, Є. Мейнаровича на конференції «Проблеми української термінології» (Львів, 2004) зазначалося, що «досі триває дискусія, часом запекла й емоційна, щодо значення доробку, набутого протягом «золотого десятиріччя», та його ваги в теперішньому термінному масиві. Упродовж дев’яностих цей доробок хоч і не став загальновідомим, проте не є вже чимось зовсім не знаним. Однак ставлення до нього далеке від одностайного. Чи варто повертати до наукового обігу терміни, що їх мало хто знає? Чи варто переходити від звичних багатьом мовних зворотів та моделей до напівзабутих конструкцій? Чи варто намагатися в деяких питаннях відійти від досить молодої повоєнної традиції, що її чимало людей вважають природним розвитком нашої мови? Чи є цей розвиток справді природним? І, нарешті, чи такими вже новими є деякі пропозиції термінознавців, що видаються ледь не революційними новаціями?». Проаналізувавши «Резолюції Комісії НКО ...» та передмови до репресивних бюлетенів, доповідачі переконливо продемонстрували глибину та всебічність невмотивованого втручання в структуру української наукової та ділової, а відтак і літературної, мови, зокрема примусові зміни лексики, словотворчих моделей та граматичних конструкцій. Доведено що саме ці зміни і спричинили багато сьогоднішніх негараздів. Хоча з цього жодною мірою не випливає, «що всі вилучені терміни, мовні конструкції та моделі треба повернути до наукового обігу».

На жаль, до старих недолугостей додалися сучасні. Спроба швидко створити українську нормативну базу без достатньої підготовчої роботи, кваліфікованої мовно-термінологічної експертизи часто-густо призводить до нових, уже пострадянських, а тому особливо дошкульних помилок. Використовуючи екологічну термінологію, можна сказати, що термінологічна або стилістична помилка в законі або іншому нормативному документі еквівалентна залповому скиду каналізації в річку, з якої беруть питну воду. Бо таку помилку тиражують у тисячах примірників, вона фактично стає нормою, і «очистити річку» після цього буває дуже складно. Наприклад, у новітніх нормативних документах почали плутати українські дієслова «попередити» та «запобігати». Так, Верховна Рада ухвалила Закон України «Про попередження!!! насильства в сім’ї», де йдеться про заходи, спрямовані на усунення причин і умов, тобто про запобігання цьому явищу, а не про попереднє інформування про його можливість. У деяких нормативно-правових актах з питань пожежної безпеки почали писати про «планово-попереджувальний ремонт», хоча ремонт ні про що не попереджає і не може попередити. Його виконують, щоб запобігти виходові з ладу устатковання. Навіть у виданому наприкінці 50-х — початку 60-х років академічному шеститомному Українсько-російському словнику є тільки прикметник «планово-запобіжний», і немає «планово-попереджувальний». Себто маємо сучасну помилку, пов’язану, вочевидь, з дуже великою відстанню між двома будинками на вул. Грушевського (Верховною Радою та Інститутом української мови), поганим зв’язком між ними і через це з неможливістю для депутатів і секретаріату порадитися з мовознавцями.

Як знайти ту «золоту середину», яка б дозволила, з одного боку, відродити традиції української мови, а, з другого боку, зробити це таким чином, щоб «новації» сприймалися мовцями й не заважали досягненню основної мети — розширенню вживання української мови у сферах науки, техніки, освіти, виробництва.

На нашу думку, треба перевести дискусії зі сфери емоцій у наукову площину, ґрунтуючись на системному підході. Проілюструємо це конкретними прикладами.

1. Відродження деяких вилучених словотворчих моделей та граматичних конструкцій.

Сьогодні маємо два чинні національні стандарти (ДСТУ 1.5:2003 та ДСТУ 3966-2000), що закріплюють систему вимог до стилю українських нормативних документів і повертають деякі вилучені словотворчі моделі та граматичні конструкції. Ця система ґрунтується на традиціях літературної мови та рекомендаціях відомих мовознавців. Про те, що вона відповідає сучасним тенденціям української мови, свідчать новітні академічні видання, такі як «Теоретична морфологія української мови» члена-кореспондента НАНУ, доктора філологічних наук І. Вихованця та доктора філологічних наук К. Городенської і великий «Російсько-український словник» за редакцією доктора філологічних наук В. Жайворонка, які вийшли друком уже після затвердження цих стандартів.

Зазначена система вимог повинна стати дороговказом для всіх, хто складає українською мовою нормативні та інші документи, ділові, наукові та технічні тексти. Тільки дотримуючись єдиних правил, можна уникнути багатозначності й таким чином досягти основної мети: текст буде однозначно зрозумілим як автору, так і читачам.

Маємо позитивні приклади впровадження цих вимог у основоположних стандартах національної стандартизації, сам стиль та форма викладу яких є певним взірцем для розробників інших нормативних документів та авторів науково-технічних текстів.

Хоча слід відверто сказати, що деяким носіям української мови — можливо, через здобуту російською мовою фахову освіту та багаторічне панування на виробництві російського ділового та наукового стилю — цей природний український стиль викладання здається незвичним. Тому в розробників нормативних документів та авторів науково-технічних текстів є два шляхи: писати за хибною традицією, калькуючи російський науковий та діловий стиль і керуючись словниками та посібниками, розробленими на засадах репресивних термінологічних бюлетенів, — і тим самим гальмувати розвиток української мови, або писати правильно за її законами, поступово переконуючи і перевчаючи тих, кому це незвично.

Безумовно, правильним і перспективним є другий шлях. Досвід останніх років доводить, що коли мову реально використовують, вона виявляє здатність самоочищатися від усього їй непритаманного. Тому, тримаючись сьогодні за нав’язані свого часу кальки та відтворюючи їх у нормативних документах, ми тим самим не лише зашкоджуємо природному розвиткові української мови, а й закладаємо майбутні збитки нашим платникам податків. Бо мова має внутрішні закони, і через певний час притаманні моделі та терміни все одно відродяться, але переробляти потрібно буде величезну кількість розроблених сьогодні документів. Отже, саме сьогодні треба перейти на правильний стиль та термінологію, хоч як би важко не було долати укорінені звички.

2. Забезпечення системності термінології.

Основним чинником, що зумовлює спротив певної категорії фахівців відродженню правильних українських термінів, є відсутність потрібної інформації та переконливої аргументації.

Ніхто сьогодні не пропонує заміняти іншомовні терміни, які узвичаїлися, природно ввійшли в українську мову, і від яких утворено похідні за її законами. Але є деякі примусово введенні кальки з російської, які порушують системність і класифікацію понять. Наведемо приклад. У російській фаховій мові термін «масло» вживають як родовий термін, позначаючи ним різноманітні матеріали тваринного, рослинного, мінерального походження, а також деякі синтетичні продукти. Розмежовують їх, додаючи до родового терміна-іменника відповідні прикметники, наприклад, животное масло, растительное масло, эфирное масло, техническое масло.

Українська мова теж має термін «масло», але вживає його у вужчому значенні, позначаючи ним лише харчовий продукт, який є концентратом жиру, одержаного з молока деяких тварин. Тому скалькований з російської термін «тваринне масло» є тавтологією.

Природну жирову речовину, яку добувають з насіння або плодів деяких рослин, українська мова традиційно позначає терміном «олія». Отже, також тавтологією є скалькований з російської термін «рослинна олія», який, на жаль, можна побачити навіть на сторінках поважного словника-енциклопедії УСЕ та в назві й тексті стандарту ДСТУ 2423-94. Але причина останньої термінологічної помилки лежить глибше. Справа в тому, що в різних галузях господарювання (парфумерії, косметиці, фармації, медицині, харчовій промисловості, виробництві мастильних матеріалів тощо) широко використовують ароматні природні суміші рідинних органічних сполук рослинного походження. За своєю консистенцією вони подібні до олій. Мабуть, тому першою українською назвою цих речовин став термін «етеричний олієць» (Українська загальна енциклопедія. — Львів-Станіславів-Коломия, 1930—1935 роки). Таким штучно створеним терміном (слова «олієць» немає в жодному словнику української мови, зокрема, і в самій Енциклопедії) укладачі відмітили суто зовнішню схожість позначуваних речовин з оліями, але водночас підкреслили, що ці речовини мають іншу (нежирову) природу, тобто схожі на олію, проте не є оліями. У Радянській Україні використовували інший термін: спочатку — «етерові олії», який з 30-х років ХХ століття перетворився на «ефірні олії», а з поверненням у шкільні підручники з хімії термінів «етер» та «естер» їх знову почали називати «етеровими оліями». На нашу думку, саме потреба чітко відрізняти суміші, названі «етеровими» чи «ефірними» оліями, від жирів рослинного походження (олій) змусила укладачів енциклопедій і стандартів уводити хибний термін «рослинні олії». Одна термінологічна помилка породжує іншу.

Аналогічна ситуація з матеріалами вуглеводневої природи, одержаними переробленням нафти, вугілля, горючих сланців, деревини тощо, а також хімічною модифікацією жирів. Ці синтетичні або самородні матеріали, мають різний хімічний склад і будову, але близькі за фізико-хімічними властивостями. Російською мовою їх позначають терміном «технические масла», який є цілком природним для російської фахової мови, оскільки в ній родовий термін «масло» — багатозначний. Довгий час українською мовою ці матеріали позначали терміном «технічні масла». Але ця калька з російської суперечить значенню терміна «масло» в українській мові. Тому, щоб правильно назвати ці матеріали, було повернуто в активний ужиток призабутий термін «олива». Ним колись позначали оливкову олію, яку використовували не як харчовий продукт, а для спалювання в лампадах. З часом оливами почали називати низку продуктів технічного призначення, що зафіксовано в творах Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського та інших авторів. Цей термін відродили, застандартизувавши його в ДСТУ 3437-96, щоб позначати «суміш високомолекулярних нафтових вуглеводнів, що використовується в техніці як мастильний, електроізоляційний, консерваційний матеріал та робоча рідина», тобто те, що російською називають «минеральное масло» або «нефтяное масло», а англійською — mineral oil.

З набранням чинності ДСТУ 3437-96 стало можливим уживати українські терміни «масло» та «олія» в їхньому природному значенні. Термін «олива» сьогодні фігурує у назвах низки нафтопереробних підприємств: ВАТ «АЗМОЛ» («Азовські мастила і оливи», Бердянськ) та у фірмових знаках деяких інших фірм, наприклад, торгові марки «Леол» (Лебедин), «Ольвіт» (Львів) та «Славол» (Кременчук). За ці десять років він став звичним і вживаним у нормативно-технічній документації на нафтопродукти: регламентах, технічних умовах, сертифікатах якості, токсикологічних паспортах, допусках на виробляння і застосовування тощо.

Але через відсутність чіткої класифікації понять фахівці різних галузей почали на свій розсуд позначати терміном «олива» й деякі інші матеріали. Щоб уникнути плутанини, яка за умов поширення й розвитку інформаційних технологій може спотворити інформацію у базах даних та порушити роботу автоматизованих систем, зокрема тих, які використовують вербальну інформацію, нафтохімічну термінологію було опрацьовано статистико-аналітичним методом, поєднаним із комплексним аналізом фізико-хімічних і споживчих властивостей відповідних класів, видів, типів матеріалів. Це дозволило чітко визначити поняття «олива» й запропонувати на сторінках Вісника НАНУ (2004, № 4) класифікацію олив за походженням. Розглядаючи місце олив у загальній хімічній класифікації органічних речовин, автори мимохідь торкнулися питання невідповідності використовуваного сьогодні фахівцями різного профілю терміна «ефірні (етерові) олії» суті позначуваного ним поняття. У наступній статті (Вісник НАНУ, 2005, № 11) показано, що пахучі рослинні речовини, по-перше, не належать до класу жирів і тому їх не можна називати оліями, а, по-друге, вони ніяк не пов’язані з класами органічних сполук, які з 30-х по 80-ті роки ХХ століття називали простими та складними ефірами, а в сучасній українській хімічній термінології — «етерами» та «естерами». Через це термін «етерові (ефірні) олії» є помилковим і, порушуючи вимоги системності, спричинює вживання хибного терміна «рослинна олія» замість природного українського терміна «олія». Запропоновано замість терміна «етерові (ефірні) олії» вживати родовий термін «есенції», який в українській мові вже має таке значення, відповідає міжнародній термінології та має словотворчу здатність, що дозволяє утворити від нього потрібні похідні та забезпечити системність.

Отже, на підставі розробленої класифікації понять запропоновано правильні українські терміни «олива» та «есенція», замість «традиційних» «технічне масло» та «ефірне масло». Для того, щоб правильні терміни узвичаїлися, потрібно переконати фахівців, що їхнє введення зумовлено вимогами системності та ґрунтується на класифікації понять відповідної галузі знань. Тобто потрібно використовувати переконливі для фахівців аргументи, віднайти які можуть кваліфіковані технарі-термінологи, а друкувати відповідні статті потрібно на шпальтах саме науково-технічних видань, а також виставляти їх в мережі Інтернет, щоб зробити доступними, у першу чергу, викладачам і студентам.

Галузевий Нормативно-термінологічний центр нафтогазового комплексу розпочав таку просвітницьку діяльність у 2000 році, відкривши на шпальтах журналу «Нафтова і газова промисловість» спеціальну рубрику «Консультаційний пункт з питань української фахової термінології», де на сьогодні вже надруковано 17 консультацій. Цей досвід узяли на озброєння інші журнали Києва, Харкова, Львова: «Стандартизація, сертифікація, якість» (з 2001 р. рубрика «Термінологічні поради», «Ринок інсталяцій» (з 2002 р. рубрика «Нотатки термінолога»), «Електроінформ» (з 2001 р., рубрика «Термінологія»), «Інформаційно-керуючі системи ...» (з 2001 р., рубрика «Як правильно») та «Фізико-хімічна механіка матеріалів» (з 2003 р., рубрика «На теми української наукової мови»). У деяких журналах ці матеріали друкують щономера. За шість років надано близько 90 консультацій. Усі матеріали зібрано в Інтернеті: http://www.msu.kharkov.ua/tc.

Уводячи в науково-технічні тексти та й у науково-популярну літературу правильно побудовані (далі — правильні) терміни, часто-густо незвичні широкому загалу фахівців, дуже важливо забезпечити наступність і можливість ототожнення їх з «традиційними», уживаними в інших джерелах. Цей процес повинен бути поступовим. Нині його умовно поділяють на такі три етапи:

1. Пропонування правильного, але незвичного терміна та ознайомлення з ним загалу фахівців.

На цьому етапі редактори після першого вживання автором у тексті статі «традиційного» терміна подають правильний термін з відповідним коментарем, наприклад, технічне масло (точніше — олива).

Бажано у примітці надати пояснення, що український термін «масло» можна вживати лише в значенні російського терміна «животное масло».

2. Упровадження правильного терміна.

Другий етап настає після того, як правильний термін узвичаївся, його почали вживати в літературі та нормативних документах або застандартизували. Редагуючи статті, монографії, нормативні документи, подають правильні терміни. Але, оскільки для деяких фахівців вони ще незвичні, уперше вводячи в текст правильно побудовані терміни, надають у дужках «традиційні» відповідники, зазначаючи, що ці відповідники не рекомендовано використовувати. Далі в тексті вживають лише правильні терміни. Наприклад, олива (не рекомендований термін — технічне масло).

3. Забезпечення системності термінології.

У статтях, монографіях, нормативних документах вживають лише правильний термін (наприклад, олива) і відповідно вносять зміни у похідні, наприклад, оливобак (не рекомендований термін — маслобак), оливонагнітач (не рекомендований термін — маслонагнітач).

Утім, на нашу думку, змінювати похідні від «традиційного» терміна треба одночасно з упровадженням правильного терміна, тобто на другому етапі, тому що прийнята нині поступовість уведення самого терміна й лише потім його похідних спричинює появу нових покручів типу «олива подається маслонагнітачем», а остаточний перехід на новий правильний термін відсувається ad calendas graecas. Та й засвоєння терміна «термінним кущем» психологічно простіше, оскільки поступовість тут нагадує ситуацію з габровцем, який, жаліючи кота, відрізав йому хвіст шматками.

Уже на третьому етапі у статтях, монографіях, нормативних документах уживають лише правильний термін.

Отже, щоб перейти на природні для української мови стиль та термінологію, фахівцям потрібно подолати психологічну залежність від російської мови, яка може бути як пряма: «так, як у російській мові», так і обернена «щоб було не так, як у російській мові». Нормальним же, звичайно має бути інший підхід: « відповідає духові української мови». Для подолання цієї залежності потрібна постійна і наполеглива просвітницька робота з фахівцями, яка б переконала їх, що це правильно, хоча й можливо спочатку незвично. Що ж до окремих апологетів двовалентної стерильності української науково-технічної термінології, то психологічні аспекти тут зовсім іншого ґатунку.

Наш десятирічний досвід доводить, що природне для мови дуже швидко узвичаїться, достатньо вжити або почути певний правильний термін два-три рази і вже важко писати «традиційно».