Незважаючи на значну історичну різницю, відстань у часі і просторі, за своїм народженням ювіляри стоять майже поруч, плечем до плеча. Іванові Франку 27 серпня ц. р. виповниться 150, Іванові Багряному 2 жовтня заокруглиться 100.

З ініціативи громадськості столиці рік тому створено і ювілейний Багрянівський оргкомітет, очолений такими авторитетними людьми, як Герої України — Іван Дзюба та Борис Олійник. До його складу ввійшли голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський, директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Микола Жулинський, голова товариства «Україна-Світ» Іван Драч, голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Павло Мовчан, директор видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич, виконавчий директор Ліги Українських меценатів Михайло Слабошпицький та ін. Активну допомогу в роботі Оргкомітету надають члени Управи Фундації імені Івана Багряного (США), зокрема її багатолітній голова, уже згадуваний доктор Анатолій Лисий та відомий журналіст, інженер Олексій Коновал. Крім них, сподіваємося на сприяння, як це було і в минулому, доньки письменника — Роксоляни Багряної (ФРН), а також Галини Воскобійник, Віри Боднарук, Василя Коновала, Миколи Співака, Андрія Смика (США), Ростислава Василенка, Мар’яна Дального (Канада), Андрія Глиніна (ФРН) та багатьох інших колишніх соратників і нанувальників таланту Івана Багряного з різних країн і континентів, людей старшого і молодшого віку. Усім, хто хотів би особистим внеском долучитися до підготовки та відзначення ювілейних торжеств, двері відчинено.

Як наслідок плідної співпраці представників діаспори, Національної спілки письменників України, Національної комісії України у справах ЮНЕСКО та громадськості Києва, на сьогодні вже є чіткий, добре продуманий, орієнтовний план різноманітних заходів, приурочених до 100-річчя від дня народження видатного письменника і громадсько-політичного діяча. Так, наприклад, вважаємо за необхідне 2 жовтня провести ювілейний вечір і святковий концерт у приміщенні Національної опери України, а також літературно-мистецькі вечори на Сумщині, Харківщині, Полтавщині, Львівщині, Дніпропетровщині, в Криму, де жив чи бував Іван Багряний. До речі, Оргкомітету цікаво було б почути й голос шанувальників творчості письменника саме з тих регіонів, куди прийде це свято. Які їхні конкретні побажання, пропозиції?

Зважаючи на визначну ювілейну дату, на думку членів оргкомітету, слід було б насамперед перевидати твори Івана Багряного, а також видати ті його книги, які в Україні досі ще не виходили. Кілька років тому, скажімо, читачі з нетерпінням чекали, що з’явиться нарешті роман «Сад Гетсиманський» та повість «Тигролови» у серії «Шевченківські лауреати». (Нагадаємо: лауреатом цієї престижної Національної премії І. Багряного було удостоєно вже посмертно, 1991 року). Що з цими проектами сьогодні? Чи не забуксували вони?

Не покладаючись тільки на державну підтримку, Фундація імені І. Багряного вирішила, як це було і в попередні роки, видати двотомник вибраних, але тематично об»єднаних творів ювіляра своїм власним коштом. Сюди ввійдуть романи «Маруся Богуславка», «Людина біжить над прірвою», повість «Огненне коло» та повість-вертеп «Розгром». Книга незабаром побачить світ у видавництві «Юніверс».

Крім того, до ювілейної дати приурочено й випуск видань «Наша боротьба» та «Наші позиції» у двох томах, якими опікується представник Фундації імені І. Багряного у Харкові Вадим Усань. Цей унікальний, здійснений в Україні вперше, випуск достовірних, животрепетних документів (як відомо, І. Багряний разом з іншими своїми соратниками був засновником Української революційно-демократичної партії, що, проіснувавши в еміграції піввіку, відіграла винятково важливу роль у боротьбі за державну незалежність України) планується розповсюдити в бібліотеки університетів, інститутів, громадсько-політичних об»єднань, партій, товариств тощо. Безперечно, видання буде доступне всім тим, хто цікавиться не лише біографією та діяльністю улюбленого письменника, а й глибшим вивченням життя та боротьби української еміграції за свою національну державу.

У переліку книг — і наукова монографія: «Нова релігійність» Івана Багряного». Її підготував Максим Балицький, кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри журналістики Харківського національного університету ім. Василя Каразіна. Книга щойно побачила світ у видавництві «Смолоскип». Цікаво, що на відміну від попередніх дослідників життя і творчості І. Багряного, автор монографії прагне показати його і як релігійного мислителя, пристрасного шукача віри — віри у справедливе життя, віри в Людину, віри в Бога.

Серед низки передбачених оргкомітетом святкових заходів є і такі. За участю представників громадських організацій та політичних партій, зокрема із залученням молоді, провести круглий стіл на тему: «Іван Багряний і шлях України з двадцятого у двадцять перше століття». (Сподіваємося, що це викличе значне зацікавлення і жваву дискусію серед багатьох учасників, адже І. Багряного-політика в головних аспектах суспільного розвитку з повним правом можна вважати пророком, як і в здобутті незалежності України та вибору нею свого шляху на історичних роздоріжжях). Далі: організувати тематичні вечори та виставки у закладах культури, освіти, науки на тему: «Іван Багряний — борець за незалежність України»; відкрити ювілейну експозицію у Центральному державному музеї-архіві літератури і мистецтв та у Державному музеї літератури; на екранах Національного телебачення показати художні та документальні фільми, створені як за книгами Івана Багряного, так і про нього. Залучити до виступів на телебаченні, радіо, а також у пресі багрянознавців — письменників, журналістів, читачів, шанувальників таланту видатного мислителя XX століття.

Звичайно ж, цим не вичерпується перелік ювілейних заходів, до яких повинна долучитися наша молодь, зокрема студенти і школярі. Так, на пропозицію Оргкомітету, традиційний, уже VI поспіль і вельми популярний Міжнародний конкурс із української мови ім. Петра Яцика, що стартував у Криму, цього року проводитиметься також під знаком світлого імені Івана Багряного. Адже в завдання учасників конкурсу широко залучатимуться тексти з художніх творів письменника та матеріали його героїчної біографії.

Досить нагадати, що книги видатного майстра було перекладено англійською, німецькою, французькою, голландською, і в тих, чужих мовах вони мали неабияке визнання. Про повість «Тигролови» в англійському перекладі («The Hunters and the Hunted» — «Переслідувачі і переслідувані»), що побачила світ у великому американському видавництві «Sant Martin Press» аж трьома накладами, наприклад, писали такі спеціалізовані журнали, як «Bookmark», «Circus», «Library Journal», «Saturday Revue», «Time», а також газети світового резонансу, як «New York Times»,»New York Gerald Tribune», «San Francisko Cronikel», »Krishchian Science Monitor». Уже сама рецензія на «Тигроловів» у тижневику «Time Magazine», який виходив тиражем шість мільйонів примірників, може засвідчити широту розголосу книжки І. Багряного. «Його твір має набагато більше сонця, як тіні, і є радше посланням любові, аніж ненависті»; «Він створив чарівну пасторальну картину в самісінькому таборі ворога»; «Навіть сибірська тайга не є поза довгою рукою Москви. Точніше, у цьому новознайденому раю колишня жертва НКВД (Григорій Многогрішний. — О. Ш.) не може забути трагедії свого народу і того, що він сам пережив»; «у сильній, ясній прозі автора прості люди лісу і глибокий ритм їхнього існування виростають до епічних масштабів»; «І якщо закінчення повісті не примусить вас встати й бурхливо зааплодувати дійовим особам, то ви справді цинічні» — це лишень окремі відгуки рецензентів на «Тигроловів».

Згаданим твором зацікавився навіть Голлівуд, але, на жаль, із голлівудської іскри полум’я не запалало, бо українцям забракло простої практичності і заповзятливості. Дався взнаки також брак знавців нашої, на той час недержавної, мови серед іноземців — майстрів художнього перекладу. Тож із англійської «Тигролови» й з’явилися голландською («Vlucht in Taiqa» — «Втеча в тайгу») тиражем 200 тисяч примірників! А вже дещо пізніше ті ж таки «Тигролови» в перекладі німецькою ( «Das Gesetz der Taiqa» — «Закон тайги») були в каталозі найліпших видань, рекомендованих для шкільної молоді.

Книжку українського автора купували на подарунок до дня причастя або до дня народження. Це був справжній тріумф І. Багряного. У Нью-Йорку, до речі, «Тигролови» готувалися до видання і російською, але... не побачили світу. Причина тут зрозуміла. Адже в творі йдеться про життя українців на Далекому Сході, про той геноцид, який здавна і послідовно здійснювався щодо нашого народу в неозорій Російській імперії. От і знайшлися навіть за кордоном відповідні сили, щоб хоч у такий спосіб стати на заваді успіхові української книжки. На перешкоді слову правди. Недарма ще зовсім юним, двадцятип’ятирічним, поставши перед слідчим НКВД, свої переконання І. Багряний сформулював у такий спосіб:

«1) Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мої мусять бути національні не тільки формою, а й змістом. Я — український письменник.

2) Національну політику розв’язано не досить вдало, вірніше, в цій справі багато перекручень, як-то: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть в націоналізмі. Потім російській культурі надається перевага і створено для неї кращі умови за рахунок нашої...

3) В своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву...»

Художні та публіцистичні твори І. Багряного ще за його життя неодноразово виходили у США (де йому вручили символічний ключ від міста Нью-Йорка і на його честь започаткували відзначення «Українського дня», 22 січня, вивішуючи на будинку міської управи наш національний, синьо-жовтий прапор), Канаді, Англії, Німеччині, Голландії, Франції, Австралії. Загальний тираж трьох накладів згадуваної вже повісті «Тигролови» лише англійською мовою перевищував один мільйон примірників. І, мабуть, зовсім не випадково (тут ми пошлемося на публіциста Василя Гришка) першими зрозуміли й відповідно оцінили нашого письменника саме критики-чужинці: вільні від наших національних комплексів, розглядаючи його доробок з певної відстані, вони й звернули увагу на те головне у творах письменника, що виходить не тільки за межі конкретно-політичного, але й за межі конкретно-часового та навіть і конкретно-національного, будучи просто з а г а л ьн о л ю д с ь к и м.

Українська діаспора готувалася висунути творчість І. Багряного на здобуття Нобелівської премії. Але цьому завадила його передчасна смерть. Виснажений у сталінських катівнях, а відтак тяжко хворий, І. Багряний помер на 57-му році життя, у ФРН.

У зв’язку з наведеним вище, члени оргкомітету висловили слушну думку про те, щоб Посольство України у Федеративній Республіці Німеччини допомогло в організації відповідних ювілейних публікацій на шпальтах німецької преси, особливо ж у Новому Ульмі, де поховано нашого письменника. (Це тим більше важливо і необхідно зробити, оскільки пам’ятник роботи відомого скульптора Леоніда Молодожанина, встановлений на його могилі, органами місцевої влади взято під охорону як мистецький витвір). Знаємо, що такі публікації були до 90-річчя Івана Багряного, маючи добрий розголос. Безперечно, і нині вони сприятимуть зміцненню стосунків України й Німеччини на новому рівні.

До ювілею І. Багряного приурочено й створення покажчика публікацій газети «Українські вісті», що з першого ж дня заснування 1945 року в Новому Ульмі, у ФРН (потім виходила в Детройті, США), була трибуною для його полум’яних публіцистичних виступів. Як тільки міг, Іван Павлович опікувався газетою до кінця своїх днів. А проіснувала вона понад п’ятдесят років, заставши і той знаменний час, коли було проголошено державну незалежність України. Покажчик в електронній версії виготовив публіцист і науковець Сергій Козак.

Звичайно, зроблено поки що далеко не все, щоб світлу пам’ять великого і незламного патріота України пошанувати, як належить.

Ще до 90-річчя І. Багряного депутати Київської міської ради ухвалили одну з вулиць столиці назвати його іменем. (Варто наголосити, що І. Багряний, народившись в Охтирці Сумської області, в сім’ї муляра, був також і киянином, адже навчався у Київському художньому інституті, мав неабиякий хист до малювання). Ухвалу депутати прийняли, та чи не забули про неї? Саме тоді провадився перепис населення і нібито з цієї поважної причини остаточне рішення про перейменування вулиці вирішили відкласти на потім.

Та чи не станеться і тут так, як це, на жаль, уже трапилося з увічненням пам’яті його видатного земляка і духовного наставника, подвижника XX століття Бориса Антоненка-Давидовича? Коли звернення в Секретаріат Президента України про те, щоб одну з вулиць столиці назвати іменем Б. Антоненка-Давидовича (де він, до речі, жив і працював, саме в Києві з’явилося друком його перше оповідання), спрямували в Київську держадміністрацію, і там підтримали слушну пропозицію, то вже на нижчих щаблях почалося щось незрозуміле. Комісія з найменувань та пам’ятних знаків запропонувала вулицю якомога далі від центру, десь аж у Солом’янському районі. (Ніби не знайшлося ближче, наприклад, вулиці Мельникова, сумнівного «діяча», прізвище якого краще не згадувати). Але річ навіть в іншому, значно неприємнішому факті. Як з’ясувалося, насправді визначеної для перейменування вулиці Жовтневої революції у Солом’янському районі взагалі... немає!

То невже поважна комісія про таке не знала? Чи, може, скажете, що й не повинна була знати?

«Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ», — писав І. Багряний.

Не лише писав, а й утверджував це полум’яне гасло своїм яскравим прикладом, власним життям.

«Я аж сам не вірю, — ділився письменник 6 квітня 1961 року в листі до свого молодшого друга Данила Завертайла з приводу видання «Саду Гетсиманського» французькою мовою (Le jarden de Gethsemani, Paris. — О.Ш.), — що книжка вийшла, хоч вона ось лежить у мене на столі. Це так трудно в наших умовах, та ще у Франції, та ще в такім ворожім кільці (більшовики, білогвардійська пакость, радянська агентура й свої дурні)... Заінтересовання французького видавця українським письменником — це річ, подиву гідна в тій французькій дійсності, де вороги зробили все, щоби українське ім’я ототожнювалося з «жидомором», «антисемітом», «дикуном».

Щодо «своїх» дурнів та недоброзичливців, то вони ж не перевелися, на жаль, і в нашій нинішній українській дійсності. Колись агресивно звинувачували І. Багряного в усіх смертних гріхах, а тепер виставляють занудні претензії до Фундації імені І. Багряного: мовляв, не тим, що треба, займається, у її полі зору таке собі «самообслуговування, публікація документів, листів тощо». А те, що за цими, справді животрепетними документами неоціненної духовної вартості перебувають десятки, сотні тисяч людських доль, таким невдоволеним та недалеким «позивачам», бачите, і невтямки. Бо хто ж, як не Фундація, подбає про тих, що в умовах вигнання, на чужій землі своїми добровільними пожертвами, вболіваючи, як могли, підтримували і досі підтримують українську ідею, коли навіть на п’ятнадцятому році державної незалежності України, здавалося б, уже «свої» чинодрали змушують нас ходити по лінії найбільшого опору там, де його, опору, не повинно бути.

За цими недружніми випадами та безпідставними звинуваченнями як би нам не забути про ще одну, вельми знакову дату, що стосується безпосередньо І. Багряного.

Шістдесят років тому, тільки-но відгриміли залпи найкривавішої в історії Другої світової війни, окупаційний московський режим розпочав масову репатріацію з Німеччини колишніх радянських громадян, буквально полюючи за ними і примусово вивозячи в СССР. Куди потрапляли репатріанти? Ясна річ, у Сибір, на Колиму, Соловки та в інші концтабори неозорого сталінського ГУЛАГу. В цій «добровільній» репатріації, звичайно ж, нічого не відаючи про справжні наміри кремлівських людоловів, допомагали англійські та американські військовослужбовці, які ретельно виконували Ялтинську та Потсдамську угоди. Для представників багатьох поневолених народів, та особливо для українців, почалося справжнє пекло. Налякані майбутніми репресіями, люди в розпачі підробляли документи, міняли не тільки свої прізвища, а й національність, утікаючи світ за очі. Якщо ж не було такої змоги, кінчали життя самогубством.

Іван Багряний теж підлягав «добровільній» репатріації. Однак, не ховався, навпаки, під власним прізвищем відважно виступив на захист десятків і сотень тисяч таких, як сам, приречених співвітчизників, написавши (упродовж доби, в холодній таборовій кухні, в Авсбурзі, 1945 р.) памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?»

Невелика — розміром з долоню, на 38 сторінок — книжечка. Та скільки в ній було праведної сили, уболівання за свій народ! Цитуємо: «Нам світ може не повірити! Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, в чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу (...) Але на такий суд Сталін не піде!» І цей памфлет, одразу ж перекладений іншими мовами, зокрема, англійською — «Why I do not want to qo «Home», зробив переворот у свідомості всього західного світу. Він вселив почуття гідності і в серця вчорашніх утікачів, заляканих, переслідуваних, знедолених, піднявши їх із колін. Це саме з них було потім утворено одну з наймасовіших і впливових в еміграції партій — УРДП з видавництвом та газетою «Українські вісті», а після смерті І. Багряного засновано і Фундацію його ж імені.

Якби сталося так, що І. Багряний, крім памфлету «Чому я не хочу вертатись до СССР?, не створив більше нічого, він би все одно увійшов до історії українського народу як його надійний оборонець, видатний полеміст і політичний діяч.

Та в тім то й річ, що ця мужня людина з підірваним у сталінських катівнях здоров’ям (відкрита форма сухот, цукровий діабет, серцева недостатність) уперто й цілеспрямовано продовжувала свою подвижницьку діяльність. У складних умовах еміграції — необлаштованості, постійного цькування і переслідування більшовицькими агентами, підступних провокацій (чого вартий лишень некролог на нього, на живого, вміщений у фальшивих примірниках газети «Українські вісті», розтиражований і розісланий багатьом тим, хто захоплювався творчістю письменника і поділяв пропаговані ним ідеї), І. Багряний мав неабиякий авторитет і фактично був уособленням спражнього, визнаного лідера нації: обирався заступником голови і головою Української Національної Ради, віце-президентом Української Народної Республіки в екзилі. Був одним із організаторів і засновників українського молодіжного руху ОДУМ (Об’єднання Демократичної Української Молоді), літературної організації МУР (Мистецький Український Рух). Послідовно і переконливо відстоював ідею вільної, демократичної, незалежної, суверенної України, консолідації всіх здорових сил не тільки українського суспільства, а й цілого світу для сприяння в розбудові її державності. Хіба ж ці Багрянівські принципи не актуальні для нас і тепер?

Перефразовуючи відомий вислів, з упевненістю можна сказати що нелегка доля І. Багряного невіддільна від долі рідного народу, лідером якого (а не просто частини чи цілої еміграції), незважаючи на ізоляцію від України, він був. Іван Багряний, кажучи словами Й-В. Гьоте, на землі якого опинився, ніс в епоху те, чого їй бракувало, а саме — ідею гуманізму. Але ця ідея, поза сумнівом, мала свій розвиток і в українській, більше того — слобожанській землі, де народився славний його попередник Григорій Сковорода, просвітитель, філософ і поет XVIII ст. Саме на цій землі постало твердження Сковороди, що Бог — у серці людському. То хіба ж тут не простежується логічного зв’язку з афоризмом І. Багряного «Любов — є найсильніша з усіх релігій»?

Доробок І. Багряного, зокрема його роман «Сад Гетсиманський», порівнювали з книгами таких майстрів, як А. Кестлер («Сліпуча пітьма», «Нуль і нескінченність»), Д. Оруел (1984), Б. Пастернак («Лікар Живаго») та О. Солженіцин («Архіпелаг ГУЛАГ», часто віддаючи перевагу нашому авторові. І в художньому вирішенні цієї теми, і в життєстверджуючому оптимізмі, і навіть у пальмі першості (сталінську гулагівську систему І. Багряний розвінчав майже на двадцять років раніше, ніж Солженіцин). Показом трагічної долі вигнанця з Батьківщини український автор, на наш погляд, вельми співзвучний також Е-М. Ремарку. Цей перелік, очевидно, можна продовжувати. І все ж найточніше відчув, інтуїтивно вловив спорідненість, а, отже, й епічного мислення І. Багряного український журналіст, політв’язень польських тюрем В. Мартинець, коли зізнався, що «від часу «Землі» В. Стефаника і «Чотирьох шабель» Ю. Яновського ні один твір української літератури не справив на нього такого сильного враження.» Йшлося про «Сад Гетсиманський». Ще з більшою підставою це можна сказати й про роман І. Багряного «Людина біжить над прірвою». Так, від часу В. Стефаника (і до В. Стефаника) тривав шалений, безперервний біг української людини, її одіссея... На Далекий Схід і за океан, по тюрмах, концтаборах, по чужих землях і краях. Тому-то наші фізичні й духовні втрати неймовірно тяжкі. Хоч пора ж нарешті збагнути, що й людство зазнало невідшкодовних втрат саме через те, що внесок українського народу, одного з найдавніших (не будемо боятися цього слова) і кількісно теж не з останніх у Європі, до скарбниці світової культури в XX ст. виявився не таким високим, як хотілося б і як міг би бути за іншого, сприятливішого розвитку нашої історії. Найболючіше і найпарадоксальніше в тому, що наш б і г усе ще триває. Невже тільки за інерцією? Ні. Вдумаймося: б і г уже в незалежній Україні! Б і г в і д У к р а ї н и! Можна переконливо стверджувати, що десятки, сотні і навіть мільйони колишніх, справді нещасних, але нездоланних утікачів, наших співвітчизників, не змогли б зрозуміти нас, нині сущих, і ніколи не змирилися б із таким ганебним явищем.

То, може, настала пора б і г у к р а ї н с ь к о ї л ю д и н и н а д п р і р в о ю залишити хіба що для дослідження письменникам, соціологам, психологам, філософам, історикам? Досить цієї шаленої в т е ч і в і д с а м о г о с е б е — в н і к у д и. Пора, нарешті, не бігти, без кінця оглядаючись на переслідувачів, а вільно й розкуто йти поруч з усім цивілізованим світом. І, ніби від імені всього нашого народу, І.Багряний писав:

«Все можна перемогти при внутрішній змобілізованості та безоглядній волі до того, — він писав це в листі до дружини, в черговий раз потрапивши до лікарні і, наперекір тяжкій недузі, продовжуючи свою подвижницьку літературну й політичну діяльність. — Ту жадобу і волю вкраплюють в мене твої окремі слова (яким ти навіть не надаєш значення) і твоя героїчна поведінка. І це мене наснажує енергією. Хотів би, щоб таку моральну підтримку і скріплюючи силу ти мала в мені. На цім місці в мене проривається гіркий посміх, бо я пишу лежачи. Але це нічого не значить. Я не є повалений, я лише трохи приліг, щоб раптом встати на весь зріст... Я фанатично переконаний, що мені судилося звести і виграти жорстокий бій не тільки за своє життя фізичне, а й за своє місце в історії».