За цих обставин актуальними є пошуки причин кризи та шляхів її подолання. Зважаючи на загальнонаціональний характер кризи, очевидним є те, що ні одна, навіть найбільш впливова службова особа в принципі не здатна викликати (із злим заміром або через недогляд) таку розруху. Криза такої глибини, тривалості й масштабів у мирний час може мати лише одну причину: вона викликана особливостями суспільно-політичної системи, вона має системний характер. Ця очевидна обставина, на жаль, в нашій пресі практично не розглядається ні в програмних документах партій і владних структур, ні у виступах численних політологів. Лише в поодиноких статтях незалежних авторів останнього часу трапляються посилання на СИСТЕМУ як на причину наших негараздів [1], і з цим важко не погодитись. Але якщо так, то потрібно з’ясувати, які ж саме фактори є причиною того, що, незважаючи на багатопартійність, проголошення свободи слова, свободи демонстрацій і т.п., ми “маємо те, що маємо”. На цій основі потрібно сформулювати конструктивні пропозиції про шляхи лікування нашої суспільної хвороби.

Спочатку окреслимо напрями пошуків. По-перше, ми не будемо розглядати комуністичні рецепти виходу з кризи, тому що комуністична ідеологія скомпрометувала себе у всьому світі більш ніж достатньо, впродовж тривалого часу і на багатьох народах. Вона завжди, скрізь і всюди приводила народи лише до нечуваних страждань та розрухи. Зважаючи на це, проповідувати комуністичні ідеї в наш час можуть тільки або засліплені люди, нездатні тверезо мислити, або ж безпринципні ділки, що ставлять за мету експлуатувати в своїх інтересах віру частини людей в ці ідеї. За орієнтир доцільно взяти не скомпрометовані режими, а сучасні “благополучні” демократичні держави. По-друге, всяка суспільно-політична система описується і визначається законами, і через закони ж вона втілює себе в життя. Тому, ведучи мову про нашу суспільно-політичну систему та її визначальний вплив на стан справ, ми повинні в першу чергу звертати увагу на її закони, на їх суть та наслідки. Тож перейдемо до суті справи.

Якщо замислитись над пошуком найбільш значущого фактора після розпаду СССР, який справив найістотніший за наслідками вплив на формування образу України та на життя її суспільства, того фактора, що перетворив наш суспільно-політичний лад на зловісну СИСТЕМУ і став її підвалиною, то ним виявиться поділ громадян на касти.

Справді, в Україні за останнє десятиліття створено характерну для суспільств типу “поділяй та владарюй” привілейовану правлячу ієрархічну піраміду. Сам поділ на касти — подія фундаментального значення — був здійснений тихенько, без розголосу, під прикриттям невинних, на перший погляд, законів про статус народного депутата про державну службу, про статус суддів і ін., які виділили з громадян привілейовані групи, а решта громадян (переважна їх більшість) стали нижчою кастою. До панівної верхівки суспільства слід віднести групу, яка має найвищі привілеї, — в Україні їх мають народні депутати. Оскільки факт поділу на привілейовані та дискриміновані групи у нас не тільки замовчується, але й заперечується, доведеться навести докази існування кастового поділу як такого. Тож відкриємо Закон про статус народного депутата та ознайомимось з деякими правовими та матеріальними привілеями, які у нас мають лише народні депутати. В цьому Законі знаходимо:

— право депутатів самим собі встановлювати рівень зарплат і пенсій, робити це на свій розсуд, без врахування середнього у державі або інших економічних показників;

— депутатська недоторканнiсть — без згоди Верховної Ради нiхто не може притягти депутата до вiдповiдальностi за злочини;

— якщо депутат не був обраний повторно i не влаштувався на роботу, вiн одержує повну депутатську зарплату ще два роки; якщо вiн i пiсля цього не влаштувався на роботу, йому виплачується 50% депутатської зарплати без обмеження термiну, аж до виходу на повну депутатську пенсiю;

— розмiр пенсiї депутатiв — 80—90% вiд зарплати, без обмежень зверху, незалежно вiд iнших доходiв, загальний депутатський стаж 20 і більше років (як для інших громадян) не вимагається;

— депутати забезпечуються безплатним житлом (не лише тимчасовим службовим, але й з передачею у власність), мають привілеї на лiкування, оздоровлення i iн.

— незалежно від конкретних показників роботи всіх депутатів зараховують до категорії осіб, що мають особливі заслуги перед державою, з відповідними пільгами.

— депутатам надано статус державних службовців першого рангу, як у міністрів.

Наведемо ще деякi порiвняльнi цифри. При середньому розмірі зарплати по державі в 2005 році 700 грн. середній розмір пенсії для громадян (лікар, вчитель,інженер, робітник і ін.) повинен становити приблизно 300-400 грн. А от розмір пенсії народного депутата (згідно з прийнятим наприкінці 2005 р. законом) повинен становити понад 18000 грн. — приблизно в 40 раз більше [5]. А якщо врахувати, що простий громадянин для одержання 300—400 грн пенсії працює 30—40 років, а депутату дається в 40 раз більше всього за чотири роки роботи, то виходить, що за кожен рік роботи депутату надається пенсія приблизно в 400 раз більша, ніж громадянам нижчої касти. І якщо навіть, зважаючи на обурення громадян та наближення виборів, останнє підвищення пенсій і зарплат для депутатів буде призупинене, колосальний розрив у їх розмірах для громадян і “слуг народу” зберігається. До того ж, згідно з іншими законами, створеними нашими депутатами для “вибраних”, у нас є пенсіонери, яким виплачуються пенсії розміром десятки і сотні тисяч грн. на місяць, а спроба уряду запровадити обмеження на такі непомірні виплати зустріла запеклий опір значної частини депутатів і була анульована [4]. Потурбувались депутати і про привілеї для членів своїх сімей, які на відміну від інших громадян забезпечуються безплатним житлом, лікуванням. У разі загибелі депутата його сім’я одержує допомогу в розмірі 10 річних депутатських зарплат (за орієнтовними оцінками від 600 тисяч до 2 млн. грн.); нагадаємо, що для інших громадян в таких випадках допомога законом не передбачена. Ще один приклад: громадянин-пенсіонер всі життєві потреби задовольняє лише пенсією. А от народному депутату з його в 40—400 раз більшою пенсією надаються ще й безплатні автомобільні послуги по 10 годин на кожен місяць. Список таких прикладів можна продовжити. Звернемо також увагу, що деякі привілеї є довічними, тобто вони не спрямовані на забезпечення діяльності депутата під час його роботи у Верховній Раді.

Верховна Рада є органом, який контролює виконання законодавства виконавчою гілкою влади. Наведемо приклади того, як депутати розуміють і використовують це право. В 2001 р. автоінспектор зробив спробу притягти депутата до відповідальності за грубе порушення правил дорожнього руху — перевищення швидкості. Депутати з цього приводу вчинили страшний галас, на засідання Верховної Ради терміново було викликане керівництво МВС (як посміли?), автоінспектор був звільнений з роботи, а депутат — порушник Закону вийшов з засідання героєм. Дивно, але факт: жоден з кількохсот депутатів, присутніх на цьому засіданні, не виступив і не сказав — що ж ви, братці, робите? Отже, цей випадок створив важливий прецедент і став суворим попередженням як громадянам, так і державним службовцям: ніхто не може чинити депутату перешкоди, навіть якщо його дії є відверто протиправними і антиконституційними. І ось наслідок: відомі вже кілька випадків наїзду депутатів-автомобілістів на пішоходів, є із смертельними випадками, але жодного покарання депутати за це не зазнали. Тобто де-факто депутату вже дозволено давити громадян колесами автомобілів. Відомі також інші випадки порушення законів депутатами (корупційні дії, перешкоджання правоохоронним органам виконувати судові рішення і ін.) без покарання за це.

Заради об’єктивності (а може так і повинно бути) порівняємо ці дані із станом справ в інших державах. Оплата роботи депутатів парламентів у Канаді, Англії і інших країнах перебувають приблизно на рівні кваліфікованого інженера, вчителя. Президенту США службове житло надається лише на час його правління, а от в убогій Україні безплатним житлом на все життя щедро забезпечуються не тільки депутати, але й їх діти та внуки. Преса повідомляє про притягнення до кримінальної відповідальності конгресмена США за корупційні дії, а в Україні депутати — порушники закону є недоторканними. Співвідношення оплат, коли депутат одержує в 20—400 раз більше, немає в жодній з демократичних держав світу, такі речі можливі лише при диктаторських режимах. Державні закони в цивілізованих країнах (в тому числі правила дорожнього руху) є обов’язковими для всіх громадян, там сповідується принцип “Закон один для всіх”.

Ці дані не залишають жодного сумніву в тім, що особливі привілеї, призначені самим собі нашими депутатами, не мають жодного стосунку до здорової диференціації зарплат в залежності від кількості та якості роботи. Якщо врахувати важкий кризовий стан справ у державі, то не доводиться говорити і про підвищену плату за досягнуті результати роботи або особливі заслуги депутатського корпусу.

Доречно оцінити виділення депутатів у групу, яка в Україні живе за особливими законами, з позицій сучасного міжнародного права та Конституції України. Аналіз приводить до висновків:

— надання особливих привілеїв депутатам суперечить Загальній декларації прав людини ООН, порушуючи її статті 1,2 про рівність прав громадян, а також статтю 23.2 про однакову оплату за однакову роботу;

— надання особливих привілеїв депутатам порушує статті 21,24 Конституції України про рівність прав громадян.

Слід зазначити ще одну важливу особливість закону про статус народного депутата — в ньому передбачена маса особливих прав і привілеїв, практично ніякої відповідальності, всупереч одному з основних принципів науки управління про те, що всяке розширення прав повинно супроводжуватись відповідним зростанням відповідальності. Дійсно, якщо міністра можна за погану роботу звільнити, віддати під суд, і це реально робиться, то ми не знаємо жодного випадку, щоб за роки не- залежності хтось із депутатів був відкликаний чи зазнав іншого покарання за погану роботу чи порушення законів.

Таким чином, наведені дані приводять нас до висновку про те, що особливі привілеї, призначені самим собі нашими народними депутатами, є суто кастовими привілеями, одержаними шляхом зловживання повноваженнями.

Усі режими типу “поділяй і владарюй” передбачають створення навколо панівної касти їй ієрархій гайдуків, челядників, руками яких, за певні привілеї, утримується в покорі дискримінована частина суспільства, здійснюється визиск громадян на користь привілейованих груп. Наше суспільство не є винятком: привілеї, хоча й менші від депутатських, мають підпорядковані групи державних службовців, суддів і ін. Всі вони й утворюють правлячу піраміду, типу відомої з історії феодальної драбини.

Встановлення факту поділу суспільства на касти дає ключ для розуміння суті зловісної СИСТЕМИ, для визначення фундаментальної першопричини наших негараздів та тривалої кризи. Річ у тім, що суспільства типу “поділяй і владарюй” з панівною кастою на вершині, яка (каста) присвоює реально не зароблені кошти, довели свою цілковиту неспроможність конкурувати з демократичними суспільствами, орієнтованими на вільний розвиток ініціативи кожного громадянина. Довели упродовж тисячоліть — від рабовласництва і кріпосництва до тоталітаризму. Справді, зійшли з історичної сцени рабовласницькі системи. Кріпосницька царська Росія кілька століть на фоні розкріпаченої Європи постійно пасла задніх. Те ж саме трапилось з рабовласницько-кріпосницьким тоталітарним СССР — ця держава ніколи не виходила з перманентної кризи і врешт-решт розвалилась від власних невиліковних хвороб. Сучасні “безбідні” демократичні держави всі організовані за принципом “Закон один для всіх”.

Історичного досвіду людства від рабовласництва до тоталітаризму цілком достатньо для того, щоб навіть апріорі можна було передбачити згубність кастового поділу для суспільства [2], [3]. Тепер ми маємо більше ніж достатньо фактів, щоб перевірити його згубність вже й на власному досвіді. Спробуємо аргументовано виділити основні негативні наслідки такого поділу — його “плоди” та механізми, за допомогою яких забезпечується живучість СИСТЕМИ.

1. Правляаї верхівка, ізольована від решти громадян особливими законами та привілеями, згідно із законом “буття визначає свідомість”, неминуче набуває особливої кастової свідомості, появляється спільний кастовий інтерес. Виникає кастова солідарність, яка домінує над почуттям обов’язку перед суспільством, згуртовує правлячу верхівку, спонукаї її забезпечувати сво вузькогрупові кастові інтереси за рахунок суспільства і на шкоду йому. Для наших народних депутатів усіх без винятку скликань стало правилом наприкінці свого правління ухвалювати закони про розширення особливих привілеїв для самих себе на майбутнє — такі закони ухвалювались в 1993, 1997, 2001, 2005 рр. Розглянемо процес ухвалення такого закону в 2001 році. Дуже значні привілеї, додані до тих, що існували раніше, дають підставу вважати цей рік роком остаточного оформлення народних депутатів у найвищу привілейовану панівну касту. Рідкісна одностайність в підтримці закону: “за” проголосувало 366 депутатів, “проти” — 4 (запам’ятаймо ці цифри). На запитання журналістів про мотиви такого рішення тодішньому голові Верховної Ради І. Плющу довелось визнати, що в даному разі депутати керувались мотивом “курка гребе до себе”. І з таким поясненням не можна не погодитись, тому що воно очевидне, тому що І. Плющ є одним з найавторитетніших знавців депутатської кухні. Що об’єднує в цьому та подібних випадках депутатів різних фракцій — комуністів, соціалістів, “демократів” та інших, під промафіозним гаслом “греби для себе, для своєї касти”? Відповідь очевидна — спільний кастовий інтерес.

2. Та обставина, що на шлях відверто антиконституційного присвоєння реально не зароблених коштів стали не один-декілька депутатів, як виняток, а більшість депутатського корпусу, усі його фракції, однозначно вказує на системний характер явища. Цей факт переконливо засвідчує, що в атмосфері узаконеної вседозволеності та безвідповідальності згуртовані спільним корпоративним інтересом народні депутати можуть створювати (і реально створюють, в тому числі у Верховній Раді) угруповання, спрямовані на реалізацію ідей, антиконституційних або кримінальних за змістом; що наше законодавство реально стимулює їх до цього і не передбачає засобів для протидії. В кастовому суспільстві так і повинно бути: згідно з законом про те, що всяка влада розбещує людину, а необмежена влада розбещує необмежено, відбувається інтенсивний моральний розклад депутатського корпусу. А цілком нормальні громадяни, будучи обраними до Верховної Ради, після кількох років перебування у вищій касті демонструють вражаюче співвідношення 366:4 на користь гасла “греби до себе”. Це співвідношення (таким воно було в 2001році) може бути взяте за реальний показник морального обличчя середньостатистичного депутата в суспільстві, поділеному на привілейовані та дискриміновані касти. А ось ще один доказ необмеженого морального розкладу депутатського корпусу: за створеними ним законами “слугам народу” призначаються пенсії розміром десятки і навіть сотні тисяч гривень в місяць [4].

3. Після виділення депутатами самих себе в окрему касту між ними і рештою громадян виникла глибока прірва. Народні депутати і за логікою і за суттю втратили право вважатись представниками виборців , як бачимо, вони стали представниками і поборниками інтересів депутатської касти. Це зруйнувало ідею народовладдя, ідею представництва народу і різних його суспільних груп в органах влади. Існування окремих законів для касти народних депутатів, з одного боку, і для громадян — з іншого, зруйнувало також систему зворотних зв’язків (депутат на собі не відчуває суті та наслідків дії ухвалених ним для більшості громадян законів) — життєво необхідний засіб нормального функціонування держави.

4.Маса привілеїв, що їх надали собі депутати, недоторканність зокрема, зробили депутатський корпус дуже привабливим для криміналітету, для різних “грошових мішків”. Ця обставина стала ще одним засобом швидкої криміналізації депутатського корпусу — вона здійснюється як за рахунок морального розкладу депутатів, так і за рахунок припливу криміналітету до Верховної Ради.

5. Звернемо увагу на ще одну дивну за змістом і дуже показову обставину: жодна з політичних партій, представлених у парламенті, не виступила з протестом проти згаданих вище (1993, 1997, 2001 рр. й інших) рішень на користь кастового поділу, проти такого брутального пограбування громадян. Виступи деяких депутатів — лідерів партій були, але згадане голосування у співвідношенні 366:4 показує, що це була лише пропагандистська риторика, а на ділі їхні фракції повністю підтримали кастовий поділ. Ця обставина віддзеркалює те, що закон про статус народного депутата дав номенклатурі дуже ефективний спосіб приборкання громадських об’єднань (партії, профспілки і ін.) — керівники найбільш впливових об’єднань, що здобули перемогу на виборах, переводяться у вищу касту. А далі спрацьовує закон “буття визначає свідомість”, і кастові інтереси для них стають пріоритетними. І це не абстрактні домисли, а дійсність, це наші реалії. Наслідки такого приборкання для суспільства катастрофічні, бо втрачається основний механізм, що забезпечує збалансованість інтересів різних суспільних груп. В демократичних суспільствах таку збалансованість забезпечують саме партії та громадські об’єднання, і ніхто інший в принципі не здатен належно виконувати цю життєво необхiдну для держави функцiю. Перехід у вищу касту керівництва найбільш впливових партій, як бачимо, паралізував соціально-захисну діяльність цих партій, паралізував систему противаг — необхідний атрибут здорової держави, що й привело до неймовiрних диспропорцiй. Сам же факт, що в Україні інтереси громадян від засилля номенклатури “захищають” партії та об’єднання, очолювані тією ж номенклатурою, є таким же знущанням над громадянами і здоровим глуздом, як за тоталітаризму. Шкода від партій такого ґатунку з їх лояльним відношенням до кастового поділу полягає в тім, що вони по суті стають пастками, через які протест громадян проти номенклатурного засилля спрямовується в нікуди і пропадає, як вода в піску. Шкода від таких беззубих щодо соціальних питань партій в тім, що їх наявність створює видимість благополуччя — ми нібито “маємо багатопартійність і демократію”, в тім, що їх угодовська політика дискредитує саму ідею демократії. Чи не з цієї причини мають так багато прихильників відверто промафіозні партії та блоки?

6. Нерозлучним супутником кастового поділу є корупція. Основні складові корупції — ідея неправедної наживи та зловживання повноваженнями — червоною ниткою пронизують закони про поділ громадян на касти. Тому ці закони до корупції мають безпосередній стосунок: створена ними монопольна номенклатура, а також передбачена ними вседозволеність і безвідповідальність для панівної верхівки не могли не стати інкубатором корупції, і вони ним стали. Тож дивно слухати заяву високої посадової особи, депутата, члена комісії Верховної Ради по боротьбі з корупцією про те, що “у нас нема законів, які б сприяли корупції”. Адже загальновідомо, що коли корупція має масове поширення, як в Україні, то це незаперечний доказ того, що це системна хвороба, яка має свої корені в законодавстві і повинна лікуватись законодавчими засобами. Хіба не в цих чи то сліпоті, чи то бажанні впритул “не бачити” очевидне, криється причина немічності нашої влади в боротьбі з корупцією?

7. Наведені вище приклади офіційно встановлених привілеїв нинішньої номенклатури — це лише видима частина айсберга, реально вони доповнюються тіньовими. В ЗМІ появлялись повідомлення про те, що понад 300 депутатів Верховної Ради є доларовими мільйонерами. Такої кількості мільйонерів, — дві третини від загальної кількості працівників, нема серед жодної іншої категорії громадян, навіть серед бізнесменів. Це ще одна ознака надзвичайно високої корумпованості середньостатистичного депутата. За критерієм “кому це вигідно” можна також оцінити, яке угруповання в Україні найбільш зацікавлене в існуванні нинішньої прогнилої СИСТЕМИ. Опорою усіх прогнилих режимів є угрупування, зацікавлені в існуванні цих режимів. Отже переведенням самих себе в найбільш привілейовану касту народні депутати об’єктивно перетворили себе в одну з найреакційніших частин нашого суспільства.

Становлення кастового поділу здійснювалось поступово. Воно почалось з надання певних привілеїв державним службовцям (і депутатам в тому числі) під приводом зміцнення держави. Потім привілеї стали розширюватись, для депутатів особливо. Сумно, але факт — депутати різних політичних спрямувань, як було вже сказано, дружно “клювали” на цю примітивну наживку (підкуп привілеями), поступово розширюючи прірву між собою та виборцями, тобто кастовий поділ був створений зусиллями переважної більшості депутатів. А далі відбулося те, що й повинно було вирости з такої основи — після остаточного законодавчого закріплення кастового поділу почалась епоха брутального наступу мафіозі на права громадян, епоха, що дістала назву кучмізму.

Одним з напрямів цього наступу стало приборкання засобів масової інформації (ЗМІ) з метою масового “оболваніванія” (термін А. Сахарова) та дезінформації громадян. А у Верховній Раді було створено кілька кишенькових фракцій спеціально для обслуговування потреб олігархів, для цього ж було сформовано кілька промафіозних угруповань у вигляді політичних партій з територіальними відділами по всій Україні. У Верховну Раду та в ці партії рікою потекли безпринципні кар’єристи, готові за привілеї та належну плату продати хоч вітчизну, хоч батька рідного. Брудні великомасштабні операції потребували численних керівників і виконавців, і це ще раз різко прискорило процеси моральної деградації владних гілок. У Верховній Раді появилась плеяда напористих депутатів, молодих і старших, що відзначились особливим цинізмом в організації та пропагандистському забезпеченні фальсифікації виборів, операціях “прихватизації”, очорнюванні політичних противників, розпалюванні міжнаціональної ворожнечі задля реалізації гасла “поділяй і владарюй”.

Якщо раніше державні кошти розкрадали локальні угруповання на різних рівнях влади, то епоха “зрілого” кучмізму характеризується розширенням та об’єднанням цих угруповань до загальнодержавного масштабу. Щоб успішніше грабувати та уникати усіх видів відповідальності, ці угруповання поєднали можливості виконавчої і законодавчої гілок влади. На базі олігархічних фракцій Верховної Ради та виконавчої гілки влади було створено так звану парламентсько-урядову коаліцію (ПУК). Це офіційно. Неофіційно ж коаліція була значно ширшою, вона включала в себе також президентську і судову гілку влади (ПС), а також “прихватизовану” четверту владу — засоби масової інформації (ЗМІ), тобто реально стало існувати таке собі ПС-ПУК-ЗМІ. Принцип незалежності гілок влади — фундаментальна основа державного права як засіб проти узурпації влади створенням такої всеосяжної коаліції був розтоптаний, це відкрило зелене світло для діяльності мафіозі. І наша влада стала тотально бандитською. Приклади діяльності цієї влади — вибори в Мукачевому як репетиція загальнодержавних виборів, вбивства неугодних журналістів та політичних діячів, привласнення таких гігантів, як комбінат “Криворіжсталь”, фальсифікація виборів Президента. І безвідносно до того, де містився штаб цієї влади, безсумнівно, що основною її ударною силою були депутатські фракції у Верховній Раді, згуртовані кастовими привілеями, надійно прикриті депутатською недоторканністю, що забезпечили як законодавчу, так і організаційну підтримку різним брудним операціям.

Історія знає приклади масового залучення значної частини громадян (або їх окремих груп) до кримінальної за змістом діяльності владних структур — це фашистська Німеччина, тоталітарний СССР , режим “червоних кхмерів” у Камбоджі та ін. Це явище має місце за умови узурпації влади криміналізованими угрупованнями і створення ними відповідних державних СИСТЕМ, які і втягують в кримінальну орбіту значні маси громадян. Це стосується і України епохи кучмізму. Фракції у Верховній Раді, у яких ще не стерлись залишки понять про порядність, опинились у меншості і були ізольовані. На полі битви в межах панівної номенклатури мафіозі здобули практично повну перемогу, і лише помаранчева революція — активний протест народних мас — внесла перелом у хід подій. І це цілком закономірно — в рамках корумпованих вищих каст криміналітет, для якого не існує моральних обмежень та заборонених прийомів, має значно більше шансів на перемогу, ніж депутати, які ще не втратили поняття честі та обов’язку перед суспільством. Залучення значних мас громадян до кримінальної діяльності ще раз підкреслює всю небезпеку кучмізму та його системних основ, небезпеку узурпації влади привілейованою верхівкою та відчуження громадян від держави.

Підсумовуючи сказане, можна окреслити контури джерела наших негараздів — це суспільно-політична СИСТЕМА, що утвердилась в Україні. Ядром СИСТЕМИ є закони, які розділили суспільство на вищих і нижчих. Група законів України, які поділили населення на касти (це закони про державну службу, про статус народного депутата, про статус суддiв та ін.) є типовим прикладом використання законодавства в вузькокланових інтересах на шкоду суспільству. Ці закони:

Таким чином, шлях до оздоровлення суспільства лежить через зміну фундаментального принципу організації — через перехід від моделі “Поділяй і владарюй” до моделі “Закон один для всіх”. Правовою основою нинішньої промафіозної СИСТЕМИ є закони, що ділять громадян на привілейовані та дискриміновані касти; отже першочерговою умовою оздоровлення суспільства і виходу з кризи є здійснення законодавчих реформ, спрямованих на ліквідацію кастового поділу, невідповідності між правами та обов’язками владних структур.

Сучасні події рельєфно відображають руйнівний вплив кастового законодавства на суспільну мораль. За кордон під крило північного сусіда втекла лише незначна частина розкрадачів державного майна та фігурантів інших злочинів епохи кучмізму. Основна маса корупціонерів — фальсифікаторів, крадіїв, провокаторів, залишилась в Україні під прикриттям кастового закону — передбаченої ним недоторканості, або під захистом “недоторканих”. Під цим дахом вони ведуть активну діяльність по укріпленню своїх організаційних структур. Одіозні особи, яким у цивілізованому товаристві руки не подадуть, в українських ЗМІ виступають як “політична еліта”. Наслідком є падіння суспільної моралі., а відтак поява міфів і засобів, створених номенклатурою для увічнення свого панування.

Задовго до президентських виборів 2004 р. вища каста почала тривожитись можливим незадовільним для неї результатом народного волевиявлення. Кілька років підряд тасувались різні варіанти розв’язання цієї проблеми (ще одно президентство Л. Кучми та ін.), врешті-решт вдалось провести так звану конституційну реформу, суть якої полягає в скороченні повноважень Президента і розширенні повноважень Верховної Ради. Зауважимо, що в демократичних країнах успішно існують обидві форми правління — як президентська, так і парламентська. Сказати, яка з них краща, а яка гірша, неможливо, отже для України корінь кризисних проблем зовсім не в дилемі президентська-парламентська, а в природі нашої СИСТЕМИ — в кастовому поділі з усіма його наслідками. Тобто конституційна реформа такого ґатунку в принципі не може розв’язати наболілих проблем нашого суспільства. Але ясно, що всі промафіозні фракції не заради забави так педалювали цю реформу та боролись за передачу повноважень від Президента до Верховної Ради, і ця обставина ще раз висвітлює інші реалії та справжню мету реформи, а саме:

— головним оплотом промафіозної СИСТЕМИ, як вказувалось вище, в Україні є депутатський корпус, — найбільш привілейована і відповідно найбільш реакційна частина нашого суспільства, тому саме на Верховну раду покладаються основні надії щодо консервації цієї СИСТЕМИ;

— Президента обирають виборці прямо, і на результати цього вибору мафіозі та грошовим мішкам впливати значно важче, ніж на опосередкованих виборах народних депутатів, крім того, Президент, наділений достатніми повноваженнями, може бути істотною перешкодою для номенклатурного засилля.

Таким чином, в наших умовах ця так поспішно здійснена конституційна реформа стала засобом, покликаним зберегти та закріпити владу в руках мафіозі, звичайно ж, за умови перемоги на парламентських виборах. А ідея передачі додаткових повноважень в руки неймовірно корумпованої і абсолютно безвідповідальної Верховної Ради не витримує жодної критики з погляду інтересів суспільства. До того ж, така передача частини повноважень порушить баланс противаг, пов’язаних з поділом влад, це створює реальну загрозу подальшої узурпації влади в руках Верховної Ради.

Ще одним засобом, призначеним для зміцнення СИСТЕМИ, є недавно ухвалений закон про недоторканність депутатів місцевих рівнів. Справжня його суть очевидна —прикриття від кримінальної відповідальності численних мафіозі середньої ланки за злочини як в період кучмівської епохи, так і на майбутнє.

Одним з пропагандистських міфів, створених вищою кастою для “оболваніванія” громадян, є міф про непричетність Верховної Ради до кризових явищ. Щоразу, коли мова йде про наші негаразди, депутати звинувачують в цьому владу (і це цілком справедливо), але під поняттям “влада” мається на увазі лише виконавча влада, тобто Президент і уряд, — а це вже відверта фальсифікація. Адже відомо, що влада складається є трьох незалежних гілок — законодавчої, виконавчої, судової, і кожна з них повинна нести свою частину відповідальності. І коли ми говоримо про системні корені кризових явищ, то за них вся відповідальність лежить саме на Верховній раді, в руках Верховної ради є і ключ для лікування системних хвороб — законодавство. Тобто щодо системних хвороб (коріння наших негараздів) та їх наслідків, цей міф ставить все з ніг на голову, звалюючи на виконавчу владу відповідальність за недолугі або антиконституційні закони — плоди діяльності народних депутатів. Міф про непричетність Верховної Ради до кризових явищ за своєю суттю є продовженням догми про непогрішимість КПСС та її ЦК в тоталітарному СССР.

Цей міф дуже наполегливо й методично втовкмачується в свідомість громадян, його пропагують народні депутати в численних виступах, політтехнологи, значна частина ЗМІ. Це ще один із засобів зберегти владу в руках мафіозі, і реалізується він небезуспішно — частина громадян, розчарована слабим прогресом до кращого після помаранчевої революції, звинувачує у всіх бідах Президента та уряд. Але з позицій системного підходу справа виглядає інакше. Адже результатом революції та президентських виборів стала зміна лише виконавчої гілки влади. Ядро СИСТЕМИ, тобто кастові закони, залишились незмінними. Залишились незмінними і персональний склад вкрай корумпованого депутатського корпусу, його організаційні утворення, те ж стосується і судової гілки влади. На рівні місцевих органів влади замінено тільки частину функціонерів, що скомпрометували себе в епоху кучмізму. Залишились також промафіозні партії — організаційні структури для обслуговування потреб олігархів, з їх фінансовим та матеріальним забезпеченням. Залишені при владі мафіозі шукають засобів не втратити владу, а відсторонені від владних крісел прагнуть реваншу. Вони чинять шалений опір усім спробам обмежити їх панування. В результаті, наприклад, Президент не може звільнити Генерального прокурора, а розкрадачі державних коштів, організатори вбивств журналістів та фальсифікації виборів в тюрми так і не сіли. Тобто ми знаходимось лише на підході до ліквідації СИСТЕМИ — законодавчих реформ, здатних оздоровити суспільство. В цьому плані першочергове значення мають наступні вибори до Верховної ради, бо очевидно, що при нинішній вкрай корумпованій Верховній раді такі реформи неможливі, а в рамках нинішньої СИСТЕМИ жоден президент і жоден уряд не зможуть радикально змінити стан справ у державі. Потрібно також усвідомлювати, що одною заміною персонального складу депутатського корпусу проблема оздоровлення суспільства в жодному разі не може бути вирішена, Гасло “оберемо чесних” є недостатнім, і ми в цьому переконуємось вже тривалий час, — через рік—два СИСТЕМА перетворює цих чесних в закінчених номенклатурників, в гвинтики СИСТЕМИ.

На виборах громадянину важко зорієнтуватись, за кого голосувати, бо клятви про захист інтересів народу, які щедро роздаються усіма партіями та блоками, не відображають справжньої їх суті. Одним з індикаторів справжніх намірів різних партій та блоків є їх голосування за чи проти кастового поділу та кастових привілеїв. В цьому плані відмітимо, що в 2005 році провладні фракції епохи кучмізму, а також так звані “ліві” фракції (комуністи, соціал-демократи і ін.), майже одноголосно підтримали: а) закон про зарплати і пенсії для депутатів на рівні 18тис. грн. в місяць і вище; б) закон про недоторканість депутатів місцевих рад. З ініціативи та за наполяганням депутатів цих же фракцій була скасована постанова уряду про обмеження розміру непомірних пенсій розміром десятки і сотні тисяч гривень на місяць.

Оцінюючи фактори, здатні сприяти реформам, вкажемо, що ліквідація злочинної СИСТЕМИ може бути здійснена лише громадянами України, і наступні вибори є дуже важливим етапом на цьому шляху. Разом з тим, враховуючи, що ці закони порушують міжнародний акт — Загальну декларацію прав людини, нагадаємо, що в наш час істотну допомогу в ліквідації антидемократичних режимів може подати світове співтовариство, і такі прецеденти є. Відомо, наприклад, що система расового апартеїду в Південно-Африканській Республіці (ПАР, років десять тому) була ліквідована значною мірою завдяки тиску міжнародних організацій, ООН. А чим кастові закони про поділ громадян на привілейовану і дискриміновану частини в нинішній Україні кращі від расових в колишній ПАР? Та й за розмірами дискримінації (наприклад, вищим — сотні тисяч гривень пенсії на місяць, нижчим — на рівні трьохсот) ми, мабуть, перевершили колишню ПАР і можемо претендувати на сумне лідерство в масштабах всієї планети.

На жаль, доводиться констатувати, що нашому політикуму ще бракує чіткої стратегії суспільних реформ, спрямованої на проведення послідовних і радикальних системних змін. В останні роки декілька фракцій з помаранчевого табору заявляють про необхідність скорочення деяких прівілеїв, скасування недоторканності, але робиться це пасивно і половинчасто. Саме половинчаста і угодовська позиція більшості депутатського корпусу щодо кастового поділу в попередні роки дозволила створити фундамент СИСТЕМИ, передумови кучмізму. Щоб убезпечити себе від реанімації кучмізму, необхідно демонтувати його основу — СИСТЕМУ з її кастовим поділом та номенклатурним засиллям, СИСТЕМУ — розсадник корупції. Демонтаж тоталітаризму в СССР, наприклад, був немислимим без скасування положення закону про керівну роль КПСС. Це положення в модифікованому вигляді “перекочувало” в законодавство України про кастовий поділ і створило основу вже нинішньої СИСТЕМИ. Потрібно чітко усвідомити, що саме СИСТЕМА є причиною наших негараздів і що тільки системні зміни можуть витягти нас з кризисної прірви. Треба донести цю позицію до виборців, в іншому разі на цих проблемах і далі паразитуватимуть політичні демагоги з промафіозного табору.

Вести громадян на боротьбу з проявами корупції (“оберемо чесних”, “не допустимо фальсифікації” і т.п.), безумовно, потрібно, але цього мало. Основним стратегічним завданням повинен стати демонтаж злочинної СИСТЕМИ, запозиченої з епохи тоталітаризму та модифікованої до сучасних умов. Боротьба з корупцією начебто ведеться усі 14 років нашої незалежності на різних напрямах. Результат відомий, він невтішний. Але іншим він не міг бути, тому що водночас в Україні послідовно й методично здійснювались побудова і зміцнення розсадника корупції — суспільного ладу з поділом громадян на касти. Чи не час нарешті взятись за викорінення основ корупції, за здійснення системних реформ?

Література

1. СИСТЕМА, або де криються причини наших невдач. О. Романчук, “Універсум”, № 7—10, 2005 р.

2. Ідея національна чи ідея номенклатурна?. О Кравчук, “Універсум”, № 7—10, 2000 р.

3. Вікно в Європу: 300 років тому і тепер. О Кравчук, “Універсум”, № 3—4, 2001 р.

4. Маразми пенсійної системи. “Високий Замок”, 20.10.2005 р.

5. Л. Кучма вернулся в парламент... “Коммерсант”, 7.11.2005 р. м. Київ, грудень 2005 р.