Все, наче, як і в нас... Але тут варто звернути увагу на одну “малесеньку дрібничку”. Як правило, парламентські партії на Заході не намагаються виступати від імені всього народу тієї чи іншої держави. Вони репрезентують певні верстви населення, угруповання, прошарки й у своїх виборчих програмах захищають саме їхні інтереси. Соціал-демократи Німеччини, наприклад, ніколи не будуть стверджувати, що вони — партія промисловців та підприємців (а це — також частина народу), а християнські демократи — що вони відображають інтереси та уподобання атеїстів, мусульман та представників інших релігій. Тепер почитайте програми наших, українських, партій і переконайтесь, що всі вони — виразники інтересів усього народу України. Не більше і не менше! А якщо народ не хоче йти за якоюсь партією, то винна не партія, а народ, який, власне, не розуміє своїх інтересів. Одне слово, відсталий народ. <…>

Існують певні закономірності розвитку та структуризації будь-якого суспільства. Спочатку формується певний прошарок, верства, клас, одне слово, суспільна категорія. Потім у її надрах починає формуватись певна еліта, яка з часом “виштовхується” нагору. Вона формує ідеологію, філософію своєї суспільної категорії, організовує партії, інші політичні та громадські структури, вступає в боротьбу за владу... Пригадаймо хоча б розклад сил у російській Державній думі початку минулого століття. Партія “октябристів” репрезентувала великий промисловий і фінансовий капітал, кадети — ліберальні кола інтелігенції, трудовики — більш заможне селянство, есери — менш заможне (про большевиків — мова окрема)... Діяв нормальний принцип соціальної піраміди: зверху — політична еліта, унизу — електорат, на який ця еліта спирається. Приблизно така ж схема, така конструкція діє в сучасних демократичних країнах Заходу.

А що в Україні? Усе навпаки! Збирається купка інтелігентів, і хтось каже: “Хлопці, а чи не заснувати нам партію?”. Пропозиція радісно приймається, партія реєструється, вміщається вона, як відомо, на одній канапі... Через якийсь час один із засновників у розпачі вигукує: “Хлопці! А де ж наш електорат? Ану негайно шукати!”. Шукають і досі...

У даному разі ми, як не дивно, теж спостерігаємо принцип піраміди. Але перевернутої. Догори ногами. Еліти більше, ніж електорату.

Але на цьому партійне будівництво не закінчується. Не відшукавши свого електорату, партійні отаманчики задають собі чергове запитання: “Що робити далі? Чи об’єднатися з собі подібними у більш значну структуру, чи...”. Завжди, як показує досвід, перемагає друге “чи”. Бо що тягне за собою перше? Воно тягне за собою втрату хоч і химерних, декоративних, але все ж клейнодів влади. Ну от був ще вчора пан X політичним лідером, таким собі отаманом, як сказав би В’ячеслав Липинський, а сьогодні — ніщо! Та ні, до цього не можна допустити! Тоді що? Треба озирнутись, роздивитись: а, може, я й такий комусь потрібен?

І виявляється, що дійсно потрібен. Там — якась фірмочка, там — якийсь кланчик, там — щось треба вибити, там — проштовхнути... І політична структура суспільства в цілому, і її верхи — парламент, Кабмін, адміністрація Президента поступово починають набирати сегментного характеру, перетворившись у структури лобістів різної спрямованості. Партії, групи, фракції лобіюють інтереси комерційних, а подекуди й кримінальних сил, які за ними стоять. І ніхто, крім, звичайно, большевиків, не претендує на всю повноту влади. Отак сьогодні виглядає бурхлива діяльність українських “загальнонародних” партій!

Ще про один парадоксальний момент у політичній ситуації в Україні.

Здається, немає такого дня, коли б політики, політологи, засоби масової інформації не порушували питання про протистояння законодавчої та виконавчої влади. Виконавча влада у вустах більшості парламентаріїв — це “антинародний режим”, що довів країну до економічного краху, а населення до повного зубожіння.

З точки зору Президента та Кабміну Верховна Рада — це збіговисько дешевих політиканів-популістів, які свідомо гальмують реформи, керуючись принципом: чим гірше, тим краще.

У заявах обох сторін є своя правда і своя логіка. Навіть неупереджений політолог може навести безліч вбивчих фактів і аргументів на підтримку тієї чи тієї позиції... Страшно! Аж мурашки по шкірі! Ще кілька подібних заяв — будемо мати диктатуру! Не червону, звичайно, якусь іншу, але все ж диктатуру! Прощавай, демократіє?

Але, коли я чую подібні верескливі заяви, то хочу сказати словами Тараса Шевченка: “Цу-цу, дурні! Схаменіться”. Нічого страшного не станеться. Бо тільки на перший погляд в Україні існує політичне безладдя. Насправді ж — наше політичне безладдя — то наша політична гармонія. Все зважене. До грама. Повна рівновага сил. А політичні бійки між різними гілками влади — то не перетягування канату, а гра в перетягування канату. А це різні речі. І ось чому.

Для початку погляньте у виборчі списки партій та блоків. За ідеєю, до першої десятки повинні входити ті “політичні вершки”, з яких у разі перемоги можна було б сформувати уряд, інші структури виконавчої влади. При більш уважному розгляді кандидатур доходимо думки, що з цих “вершків” не можна сформувати не тільки уряду, а й більш-менш життєздатного колгоспу. <…>

Партії та блоки, йдучи на вибори, хоч і висувають своїх кандидатів майже у всіх виборчих округах, разом з тим ставлять перед собою дуже скромні завдання. Навіть радикали з Національного фронту. <…> В інших завдання ще скромніші.

А чим ця “скромність” пояснюється? Мабуть, вагою тих проблем, які мусить розв’язати справжня влада, щоб вивести Україну з економічної, соціальної та політичної кризи. Про ці проблеми вже багато писали, тому я нагадаю про них дуже коротко. Це: необхідність реструктуризації та докорінної технічної реконструкції промисловості та сільського господарства; реальний захист та стимулювання вітчизняного виробника; широке залучення іноземних інвестицій; створення механізму ефективної приватизації; докорінне реформування податкової системи і “виведення” на світло тіньової економіки; створення ефективної системи боротьби з корупцією та організованою злочинністю; здійснення практичних кроків щодо інтеграції у європейську та світову спільноту; захист інформаційного та культурного простору держави; виведення іноземних військ з території України; створення альтернативних джерел енергоносіїв; вирішення проблем, пов’язаних з Чорнобилем...

І перелік цей можна продовжувати до безконечності.

Такий плуг не в силі сьогодні перти жодна політична партія, жоден територіальний клан чи група. Включаючи, звичайно, комуністів та соціалістів усіх відтінків.

То де ж вихід? А він вже знайдений. Знайдений, відпрацьований і винесений на політичну сцену Української держави.

Затяжний драматичний спектакль розігрують усі три “колективні” дійові особи — Верховна Рада, Кабмін і адміністрація Президента. Спочатку нас привчили до того, що уряд в Україні може бути тільки тимчасовим. Ми довго не могли второпати: чому саме так? Нарешті зрозуміли: та це ж дуже вигідно! Це влаштовує всіх! Як тільки виконавча влада в особі Кабміну починає демонструвати свою повну нездатність навести в країні хоч якийсь порядок, з боку Верховної Ради піднімається хвиля протестів. Прем’єр перетворюється на хлопчика для биття. Спочатку, на першому етапі, його “довбають” тільки нардепи, але минає якийсь час, і до цього процесу підключається адміністрація Президента. І всі волають: то не ми винні! То прем’єр!

Прем’єра викидають з крісла. Садять у нього нового. Чекають зрушень. Зрушень немає. І починається друга дія спектаклю...

Затверджується чергова програма економічних і соціально-політичних перетворень. Минає кілька місяців, а то й тижнів, і стає зрозуміло, що вона не виконується і виконуватись не буде. Хто винен?! — грізно запитують нардепи і самі собі відповідають: Президент і його команда! Хто винен?! — грізно запитує Президент і сам собі відповідає: недієздатий, розбещений парламент!

Спектакль триває... Вирують шекспіровські пристрасті. Здається, що ворогуючі сторони от-от знищать одна одну, та кривавих сутичок у загальнонаціональному масштабі ми не спостерігаємо. Чому?

Та тому, що президентській команді потрібен саме такий парламент, а парламентові — саме така президентська команда! Адже нинішня політична еліта держави може існувати і живитись її соками тільки тоді, коли є можливість щодня валити свою власну вину за прорахунки і провали на інші голови й плечі!

Отже не треба всерйоз сприймати протистояння двох гілок влади. Так, є речі, що їх роз’єднують (наприклад, розподіл “хлібних” місць у різних державних структурах), але спільні інтереси набагато вагоміші й суттєвіші. Дві команди, що начебто протистоять одна одній, об’єднує спільний низький професійний рівень і пекуча жага втриматись біля владного корита. Підтвердженням цього є чимала низка діянь і компромісів. <…>

Взявши на себе всю повноту влади, спираючись на свою команду, Президент однаково не зміг би виконати жодного із завдань, які стоять перед країною. Влада — це, перш за все, відповідальність, а потім вже насолода. А якої відповідальності можна вимагати від членів президентської команди?

Якщо є сумніви, то візьміть список, почитайте його і задумайтесь. Над чим? Над тим, у чиїх руках знаходяться основні важелі стратегії й тактики управління державою. Як воно вийшло, то краще знати Президентові...

Звичайно, з такою командою можна здійснити певні інтеграційні процеси. Тільки не на Захід, а на Схід — в лоно “єдіной і недєлімой”.

А тепер повернемося до вже заданого запитання і дамо на нього чітку відповідь: чи є в Україні політична сила, особистість, яка хотіла б вибороти владу і взяти на себе відповідальність за сучасний стан і майбутнє держави, або, як колись казали, хто підніме булаву? На жаль, такої сили, такої особистості Україна сьогодні не має. Ні в лівому таборі (пам’ятаєте Ленінське: “Єсть такая партія”), ні в правому, ні в центрі. А що ж до булави...

Звичайно, фіктивну, паперову владну булаву тримають сьогодні у своїх руках не гімназистики, а спритні політикани. Що ж до булави справжньої, булави нашої державності, то вона нікому не потрібна.

То чи довго ж їй лежати запльованою і залузаною на українському шляху? Хто дасть на це запитання відповідь? Може, історія...