Росія — колиска сучасної демократії

Парадоксальність (не хочеться вживати сильніше слово) суспільної свідомості постсовєтських людей на широких просторах співдружності “вічно дружніх народів” — поза всякими межами здорового глузду. З 6 по 15 січня 2005 р. в Казахстані за репрезентативною вибіркою опитали 2929 дорослих з проханням назвати найдемократичнішу країну СНД. Результат: на першому місці Росія — 34% казахстанців; друге у Казахстану — 23%; третє отримала Україна — 7%; четверте—п’яте у Бєларусі та Грузії — по 2%. У всіх інших країн — менше одного відсотка. Спеціально вирощена парникова свідомість.

На всіх виборах постсовєтського простору розігрується одна і та ж картина. Особливого сенсу вона набуває в країнах авторитарного ухилу. Спостерігачі з Європи на виборах у країнах СНД документально фіксують безліч порушень. Спостерігачі з Росії визнають будь-які вибори ідеально демократичними. Так було в Грузії — опісля народ вибухнув “революцією троянд”. Так було в Україні — “помаранчева революція”. Так було в Киргизії — закінчилося революцією з жорстокостями. Так було в Бєларусі, Узбекистані, Казахстані… Так буде скрізь, де Росія має “свої інтереси”. Росію влаштовують тільки сусіди з авторитарними режимами, де з “демократією” все о’кей.

Постсовєтський простір відповідно до місцевих умов та культурних традицій розквітнув цілим букетом авторитарних президентів: “президент-баші”, президент-бай, президент-хан, президент-пахан, президент-бацька, президент-царь-батюшка. Популярність постсовєтських президентів у населення Росії: Лукашенко (Бєларусь) — 52%; Назарбаєв (Казахстан) — 47%; Ющенко (Україна) — 23%; Алієв (Азербайджан) — 14%.

Сучасна Росія — це совєтський гімн, Ленін у мавзолеї, масове відновлення пам’ятників Сталіну у російських містах, масове звіряче знищення чеченського народу, розгул нацистів-скінхедів… Колишній розвідник, письменник Віктор Суворов нагадує про те, що нині мало хто пам’ятає, що першим символом комунобільшовиків, які взяли владу після перевороту у 1917 р., була “свастика”. Свастика на двоголовому орлі без корони. Нею були оздоблені сторублеві купюри совєтів. А німецькі нацисти спершу облюбували “серп і молот”. Потім два дружні режими обмінялися символами. [“День”. — Київ. — 1999. — 7 лип.]

Путін разом із Джугашвілі займають два перші місця в симпатіях нинішніх росіян. І не випадково. За останні роки у Росії видруковано більше 10 книг, в яких прославляється Сталін. Вірний нащадок “заплічних справ” чекістського сталінського “спецназу” до жіночого міжнародного дня 8 березня подарував, за його словами, труп лідера чеченського спротиву — всім жінкам прогресивного людства. Так відзначав всі “совєтські свята” його кумир Йосип Сталін, — масовими розстрілами “ворогів народу”.

Режим Путіна продовжує сталініану. Відновлення совєтського гімну та армійських прапорів продовжилося відновленням пам’ятників Сталіну у Москві (на Поклонній горі), Бєлгороді, Ішимі, Махачкалі. І в Україні. За гроші російських інвесторів у Ялті біля Лівадійського палацу Сталін сидітиме у компанії Рузвельта та Черчілля. Бо, як прорік спікер Держдуми Росії Борис Гризлов, Сталін був людиною “надзвичайних якостей” [1].

У 2004 році у місті Дзержинську, що під Москвою, встановили пам’ятник кату совєтського народу, батьку КГБ Феліксу Дзержинському. 10 листопада 2005 року перед цитаделлю московської міліції відновили його бронзовий бюст. Мер Москви Ю.Лужков обіцяє повернути пам’ятник Дзержинському на Луб’янській площі перед кадебістською цитаделлю. І все це робиться за совєтським сценарієм — “на прохання трудящих”.

Жителі Європейського Союзу (опитування громадської думки EURObarometer) переконані, що Росія часто відстоює свої інтереси підривними методами з використанням колишніх або нинішніх офіцерів спецслужб. Європейці побоюються, що Кремль після поразки в Україні та Грузії стане агресивнішим до своїх сусідів. “Росія стане жорстокішою”, — вважає директор урядового аналітичного Центру східних досліджень Я. Цикоцькі (Польща). Кінець 2005 та початок 2006 років підтвердили слова Цикоцькі. Росія душить Україну у братських обіймах.

Натомість заступник польського міністра закордонних справ Я. Тружчинський вказує на те, що три найвпливовіші країни ЄС — Британія, Німеччина і Франція вважають Москву надійнішим партнером. У чому? У варварстві проти сусідів?

Російський політик Е. Лимонов, посилаючись на надійні джерела, заявляє, що Росія витратила два мільярди доларів на похід Януковича на київський посад. І резюмує: “Все це викликає відразу. Як і втручання російського президента в цю кампанію”. А російський політолог А. Піонтковський на радіо “Свобода” висловився вражаюче влучно: “Президент Путін під час українських президентських виборів служив “базікаючим папугою” в одеського крамаря Гліба Павловського”.

Росія звикла рости за рахунок чужих просторів і присвоєння духовно-інтелектуального та соціокультурного потенціалу підкорених народів. Особливо українського. Великоросійський патріот завжди сповідував доктрину, що українська свобода — найстрашніший удар по імперських амбіціях Росії.

Усі політики, а за ними і увесь великий російський народ образилися на віце-міністра закордонних справ України Бутейка, який повторив відомі істини: Росія залишається імперією; всі імперії обов’язково розпадаються. То чому вони не образяться на свого російського авторитетного академіка Арбатова, який в опублікованій у Росії статті ще до Бутейка доводить те саме. Ба більше, показує велику подібність Російської імперії (і її совєтської форми) до Візантійської, Османської та Австро-Угорської імперій. І робить історією підтверджений висновок: імперії рано чи пізно розпадаються.

Всі росіяни говорять про велику, могутню, сильну Росію. Андрій Бєлий (1917 рік): “Россия, Россия, Россия — // Мессия грядущего дня” [2, с.33].

Майже ніхто не наголошує на тому, щоб вона була вільною, демократичною, заможною. Діє принцип: “Бояться, отже, поважають”. Щирий Росіянин дзвонить на радіо “Свобода” (жовтень 2005 р.): “Росія завжди у смертельній небезпеці. Всі її сусіди намагаються знищити Росію. Тому сусідів треба негайно приєднувати до Росії”.

Президент Росії Путін: “Росія може піднятися з колін і як слід ушкварити”. [3, с.414]. Андрій Бєлий (1905 рік): “Вы мечи // На меня обнажили. // Палачи, // Вы меня затравили”. [2, с.17]. По-перше, ніхто Росію не ставив на коліна. Вона сама не хоче підніматися із пози “чєловєка с ружьйом”, який бере на мушку все, що рухається до демократії. По-друге, Росії треба тільки й думати, як вивести із злиднів всіх росіян, а не залякувати “ушкварюванням” — бідкатися більше про шкварки, менше про шаблі.

Російський правозахисник Сергій Ковальов: “Путіну, на відміну від Кучми, вдалося створити команду, яка подавила демократичну орієнтацію в Росії. Путін не просто сам по собі Путін… Путін — це КГБ при владі. Ось і весь Путін. Уявіть собі вибори в Німеччині, перемогу на яких здобуває колишній офіцер СС і стає федеральним канцлером. Натомість світові лідери стоять до нього у черзі ручку потиснути. І всі в його очах щось бачать” [4].

Відомий журналіст Савік Шустер: “У вас всі достатньо вільні, люди говорять без оглядки, ніхто не думає: чи правильне слово сказане. Загалом, немає того, що зараз є в Росії — великого страху перед великою, жахливою і небезпечною владою” [5].

Андрій Курков: “Росія хвора на патологічний патріотизм” [6]. До таких патріотів, безперечно, належить високопосадова офіційна персона в особі “сина юриста”, віце-спікера Російської Думи Володимира Жириновського: “Да что с німі цацкаться, с етімі нєзавісімимі! У нас жє колоссальная ядєрная мощь! Да вжаріть по нім со всєй мощью! Оні всє на второй дєнь пріползут об’єдіняться с Росієй в новий Совєтскій Союз” [7].

Уважно слухайте Жириновського! Це наш найщиріший друг. Він озвучує найпотаємніші струни “загадкової російської душі”. Істерично, напівбожевільно, цинічно. Але вкрай відверто.

Повсюдно подвійні стандарти. Росія перебрала на себе наступництво Совєтського Союзу разом зі всіма союзними матеріальними та фінансовими статками та пограбуваннями колишніх республік. Натомість відповідальність за злочини СССР, зокрема, за Геноцид проти українського народу, знімає з себе з жорсткою цинічною нахабністю.

Ніна Хрущова, донька М. Хрущова: “Російське роздвоєння особистості символічно відображене на її царському гербі — двоголовому орлі… Сьогодні сам русизм… лише оболонка знехтуваних державних символів, країна, яка дивиться ліворуч і праворуч, але ніколи не дивиться вперед, обов’язково зазнає краху” [8].

А вічний російський революціонер Валерія Новодворська заспокоює: Росія “більше нікого не окупує і більше нікого не зможе пригнічувати. Але для неї самої вона, безперечно, становить небезпеку. Небезпека в тому, що вона так ніколи й не підніметься, а лишиться такою потворною і вбогою, і озлобленою” [9].

Влучно висловилась київська журналістка Ганна Лобода: “В Росії тихо і холодно. Всі “зайві” сидять. Усі пристрашені замовкли” [10].

Батьківщина слонів бандитизму

Всього лишень декілька штрихів із безлічі діянь прямих нащадків і продовжувачів справи Леніна—Сталіна на пост-овєтському просторі.

Розорення, пограбування і перетворення (дехто полюбляє термін “трансформація”) України в бандитсько-олігархічну вотчину Росії під проводом кучмоводів із Кремля. Шалена, до блюзнірського безумства ідея відродження Великої Росії. Будь-якими методами. Шахрайством. Тиском. Шантажем. Загрозами. Бандитизмом місцевої “еліти”.

Олександр Черевко, глава Черкаської облдержадміністрації, а під час президентських виборів 2004 року — голова обласного виборчого штабу В. Ющенка: “Погрози вбивства на мою одресу звучали чотири рази… Я знав, що “донецькі” приїжджали на Черкащину, були тут на полюванні і планували, що після перемоги Януковича чотирьох осіб в області, в тому числі й мене, відстріляють, а інших — посадять” [11].

Під батьківськими крилами двоголового російського орла в гніздо неоімперської демократії злітаються найбільші бандити, олігархи чи авторитарні душогуби демократії пост-совєтської доби України, Киргизстану, Абхазії, Грузії — чим більший ворог власного народу, тим рідніший друг Москви.

Як тільки заіскриться сепаратизм у будь-якій точці постсовєтчини, з Москви негайно кидається зграя кремлівських орлят-миротворців під орудою “дядька в кепці”. Аби шматувати місцевий народ на куски “московського впливу”. Іскри сепаратизму висікає тотальна інформаційна навала, що майже повністю витіснила з медіапростору місцеві національні канали, програми та видання.

Хтось колись вигадав вселенський міф про “загадкову російську душу” — “умом Россию не понять” (Тютчев). І тому подібне. Міф сподобався. І почав гуляти по Європі. Насправді, ніякої загадки немає. Буденна Росія живе не плачем за “загиблою душею дитини”, не за високими ідеалами літературно-мистецького та філософського “богоіскатєльства”, не за гармонією музичної російської класики та знаменитого російського балету, не за канонами високої естетики.

Реальне повсякденне російське життя величезних мас людей на гігантських просторах не має нічого спільного з канонами “Високої Культури”, витвореної російською елітою “собі на втіху”. Росія перебуває у двох паралельних світах, які мало коли, де і чим перетинаються — Світ Великої Культури зі світом повсякденної культури. Перший — витав і витає у пошуках ідеальних ірреальних ілюзій духовності. Другий — занурений у повсякденні пошуки реальних способів виживання у бідності, бруді, матюках і пиятиці.

Над першою і другою культурами висить домоклів меч віковічної Провини перед Богом і Людьми. Перша заміщує цю Провину ілюзіями загадкової духовності. Друга — затьмарює її пісенно-героїчною пам’яттю підкорювачів нових земель (Стєнька-Разін, Єрмак) та п’яно-вибуховим буйством.

Що це за Провина?

Провина перманентного віковічного Геноциду цілої низки підкорених народів. Одного за одним Московія, породжена каганатом Золотої Орди, почала позбавляти життєвого простору, культури, мови, релігії, етнічної еліти. Це провина “бандитів з великої дороги”. З тією лише різницею, що концепція розбою піднімається до рівня національної ідеї, державної політики.

Заперечення: так діяла майже кожна країна Старої Європи. Але до певного часу. Зупинилися. Одумалися. Покаялися. І тим самим очистили душу. Так вчинили європейці. Але не росіяни. А тому продовжує страждати і маятися “загадкова російська душа” за минулі Провини, нарощуючи свою “загадковість” геноцидом чеченського народу та шантажем і варварством щодо сусідніх держав.

Про яку нерозгадану Заходом “загадковість” може бути мова, коли на очах усього світу, зухвало і цинічно розкручується доктрина домінування Росії у Східній Європі та Середній Азії. Російська провладна РІА-Новості у серпні 2005 року переказала слова міністра закордонних справ Росії про те, що Росія включає енергетичні важелі тиску для відновлення домінування у ближньому оточенні.

Москва через імперські амбіції втрачає здоровий глузд, а радше просто не може інакше у відносинах з “неслухняними” сусідами. От і цього разу Кремль не надав візу голові комітету оборони та безпеки грузинського парламенту Гіві Таргамадзе, члену делігації Грузії на Міжпарламентську асамблею СНД в Санкт-Петербурзі, що відбулася 17.11.2005. Грузинська делегація на чолі зі спікером парламенту Ніно Бурджанадзе відмовилася від участі в асамблеї.

У Криму 16 листопада 2005 р. під стінами тамтешнього парламенту сталася бійка за гроші Москви, на які ведуть антиукраїнську діяльність проросійські партійці “Русского фронта”, “Русской общины Крыма” і “За Родину! За Януковича!” За “справедливий розподіл” російської допомоги билися політичні організації, які не мають права спонсоруватися з-за кордону. Зухвала розперезаність цих сил дійшла до того, що вони ділять розбійницькі гроші привселюдно. Це означає, що українська влада дивиться крізь пальці на російські підривні дії, а “кримські патріоти” дозволяють собі будь-що під прикриттям “руки Кремля” [12].

Будь-які угоди і домовленості з Росією нічого не варті. Ще свого часу Бісмарк сказав, що всі угоди з Росією не варті того паперу, на якому написані. Історія України, Польщі, Литви, Латвії Естонії, Афганістану переповнені блюзнірськими прикладами кремлівської дипломатії. Новітній приклад. Куратор політики Кремля щодо країн СНД у адміністрації Путіна пан Модест Колеров заявив, що в Росії “немає жодних моральних перешкод для відновлення контролю над Прибалтикою шляхом введення військ на цю територію”. Ще в 40-ві роки ХХ ст. український письменник Улас Самчук застерігав, що від політики Москви “на милю несе Іваном Грозним з ідеалами Чінгісхана”.

Якось на радіо “Свобода” подзвонив слухач із Росії: “Справа в тому, що Росія поводить себе з колишніми республіками СССР, як тюремник з втікачами — залякує, залякує і залякує…”

Наївна ліберальна позиція України щодо Росії — абсолютний програш. Цивілізовані правила гри — не для Росії. Це агресор “з пелюшок і до мозку кісток”. Сильний гравець. То треба грати відповідно. Упереджено, хиро і сильно. Досить відіграватись і здавати позицію за позицією. Ведмедя важко навчити консенсусу і партнерства.

Православний Київ заявляє: “з визнанням Помісної Української Православної церкви Москва буде вимушена розпрощатися з маніакальним баченням себе як “Третього Риму”. І далі констатує: “керівництво РПЦ прагне усунути Константинопольський патріархат зі становища “першого серед рівних”. Москва хоче показати, що у неї довгі руки, та спробувати натиснути на Константинополь, щоб він перестав активно сприяти розв’язанню проблем Православної церкви в Україні [13].

Не інакше, як бандитизмом, кваліфікуються погроми на теренах Росії українських церковних парафій, які захотіли підпорядкуватися Київському патріархату. Натомість церковники Московського патріархату безкарно порядкують в Україні. Мов пахани — бандитськими нападами захоплюють парафіґ і землі, будівлі і майно. А недопущення Папи Римського в Росію? А утиски католиків на російських просторах? А неонацисти, що, мов стерв’ятники розтерзують намертво іновірців, темношкірих, нацменів (улюблене російське слівце). Здавалося б, диво, що найжахливіші звірства чиняться ними у “духовному серці” Росії — у Санкт-Петербурзі. А де, спитати б, жахав Бога несамовитими звірствами Петро I ? Саме на “честь” ката-царя названо це місто. Не випадково Путін I любить і Петра і “сєвєрную століцу”.

А залита чеченською кров’ю Ічкерія-Чечня…

11 січня 2006 року 20 річний москвич Олександр Копцев влаштував різанину в московській синагозі на Великій Бронній, пиряючи ножем віруючих з вигуками: “Хайль Гітлер!” Головний рабин Росії Берл Лазар прокоментував це фашистське звірство так: “Коричнева чума затопила Росію. Якщо фашистські ідеї пропагуються, то врешті-решт відбувається їхнє втілення в життя”. Расисти звірствують та убивають людей по всій Росії, войовничий націоналізм поширюється, як пандемія серед молоді. Ідеї “Великої Росії” породжують молох коричневої чуми.

Росія в’їхала у ХХI століття на баских ординських конях, що затоптали кривавими слідами землі Абхазії, Осетії, Молдови, Чечні… Бог береже Україну. А Європа? Веслі Кларк, екс-головнокомандувач НАТО в Європі: “Гадаю, європейці ближчі до Росії. А тому їх хвилює, якою буде реакція Кремля”. Показова тематика доповідей VII Міжнародного конгресу ICCEES-2005 “Європа — наш спільний дім?”, що відбувся в останню декаду липня у Берліні. За повний тиждень заслухано більше 1400 доповідей. Із них — 44% (620 доповідей) про Росію, а серед авторів-росієзнавців переважають європейці. Тематика широчезна — від фаворитів Катерини Другої до оточення Путіна Першого. Українська тематика представлена 65 доповідями — 4% від загалу. Із 1629 учасників з Росії приїхало 169, тобто 10%. Більше тільки із США — 239 осіб та Німеччини — 466. Україна серед 48 країн-учасників на десятому місці — 36 учасників.

Європа зігріває душу “великою російською культурою”, а тіло, будівлі і виробництво — російською газовою трубою.

Міф про велику російську культуру

Про те, якою мірою “велика російська культура може бути “пов’язана” з російським буденним життям, досить влучно сказав Валерій Брюсов: “Немає мистецтва, яке б повторяло дійсність” (“Ненужная правда”, 1902 р.). А образніше цю думку повторює афоризм Грільпарцера: “Мистецтво відноситься до дійсності так, як вино до винограду” (Весы. — 1904. — кн.1. — с.6).

Варто навести грізну думку російського мислителя В. Мережковського і обов’язково без перекладу, аби не збіднити тонкощі думки: “Что выше: исскуство или жизнь, написать поэму или накормить голодного? В этом вопросе мало любви к исскуству и к жизни: кто совершенно не способен отказаться от поэмы, чтобы накормить голодного, тот никогда не напишет прекрасной поэмы. Если нет в жизни такой святыни, ради которой стоило бы пожертвовать исскуством, то оно само не много стоит.

Вся новейшая русская литература “веет, реет, веет, вьет” в пустоте и не имея религии и жизни, хочет сделать исскуство религией” [14, с.56].

Український письменник Валерій Шевчук висловлюється так про російську літературу: “Російські письменники, мені здається, надто вже зосереджуються на людській ущербності, копирсаються в ній, я б сказав, із якоюсь мазохістською насолодою… Загалом їхня література робить мене ще нікчемнішим, ніж я є, надламує мене іще дужче” [15, с.58].

В. Мережковський наводить такі слова О. Пушкіна: “У нас література не є потреба народна. Письменники отримують визнання іншими шляхами, публіка мало ними цікавиться” [14, с.153].

Розрив між високою і повсякденною культурами так само стосується совєтської культури, в тенетах якої ми ще довго будемо борсатися. Це тяжко зрозуміти європейцям. Тоді я їм кажу. І у ваших і у наших університетах викладається один і той же курс естетики. Коли ваші студенти виходять з аудиторії, то переконуються в тому, що все навкруги влаштовано відповідно до викладеної теорії. Наші студенти бачать протилежне. Красива теорія — для теорії. Вона не має нічого спільного з повсякденною потворною практикою. Європейці слухають. А чи розуміють? Тільки ті, що бачили нашу буденність.

Знамените наше триуміє. Думаємо про одне, кажемо друге, а робимо третє. У нас дуже великі розриви між цими станами. Це триуміє існує і на Заході. По всьому світові. Бо це риса людського характеру. Справа в іншому. Розвинуте демократичне суспільство зводить ці розриви до мінімуму.

Росія, від часу татаро-монгольської Московії і донині, приречено перебуває в розриві між варварством і гуманізмом. За поданням В. Мережевського, О. Пушкін виклав таку думку про хтиву гордість варварства — принадність зла: “Суть у нашій душі, нашій совісті і в принадності зла. Ця привабливість була б незбагненною, якби зло не було наділене прекрасною і приємною зовнішністю. Я вірю Біблії в усе, що стосується Сатани; у віршах про Занепалий Дух, прекрасний і підступний, міститься велика філософська істина.” [14, с.189].

На перший канал Українського радіо 13 січня 2006 року на прямий ефір подзвонила російськомовна жінка і благала: “Як зробити так, щоб Росія перестала ненавидіти і знущатися з України? Що треба зробити, аби Росія полюбила Україну?”

А звідки в Росії взятися любові до іншого? Московія виростала з татаро-монгольського варварства, “облагороджувана” німецькими шпіцпрутенами, актами народовольчого тероризму, марксистсько-ленінською ідеологією людожерства, НКВД-КҐБістською машиною винищення власного народу. Блискучий аналітик Віктор Суворов наголошував на унікальній, небаченій у світі структурі КҐБ, — боротьба з ворогами двох типів: внутрішніми і зовнішніми. Розвідка внутрішня і розвідка зовнішня.

Саме сприйняття іншого, любов до іншого, вважає український філософ С. Кримський, — первинна ознака духовності.

Жупел ВОРОГА, який сидить за кожним кущем, в кожній установі, навіть зачаївся у родині, ВОРОГА, який суцільним кільцем оточив і душить молоду, а потім і зрілу соціалістичну державу, — застосовувалося для формування тотальної НЕНАВИСТІ. До всіх, до кожного, аж до самого себе, якщо “не такий”. Переймалася цим і російська філософія ще до комунобільшовизму.

Підхоплюючи ідею “Великої Росії”, висунуту П. Столипіним, російський філософ П. Струве розвиває її в “державну могутність”: “Будь-яка слабка держава — здобич держави сильної”. Такий патріотизм “Великої Росії”, розтлумачує цю тезу Д. Мережковський, означає устремління до “нового, свідомого, виправданого культурного звірства, і це прагнення має утворити “залізний”, можливо не тільки залізний, а і кривавий “інвентар нової культурної спадщини”… А безумовне прийняття закону: слабкий — здобич сильного — як закону верховного і єдиного, затята уклінність перед звірством, як перед абсолютною “міццю”, і є глибинніша основа прадавнього звірства [14, с.57].

І далі, як присуд: “Культура із варварства, людство із звірства, любов із ворожнечі — ось закон вселенського буття, якому підкоряється все буття — приватне, національне, державне. І горе народу, котрий цей закон нехтує” [34, с.59]. Ще різкіше: “Ні держава, ні “особистість”, ні “організм”, а механізм. Коли не людина володіє знаряддям, а знаряддя людиною, то воно калічить і убиває людину. Механізм, уподоблюючись організму, перетворюється на автомат” [14, с.68-69].

“Механізми Росії” постсовєтського періоду переконують, що Росія залишається типовим “імперським автоматом” ЗЛА і НЕНАВИСТІ.

“Велика російська культура” потонула у вульгарному паскудстві, огидному матюгальстві. На російському повсякденному просторі панує кабацько-блатна кримінальна братва. Брутальна попса залила кіно, телебачення, естраду, театр, літературу — всю “велику російську культуру”.

Як тут не згадати мудрого Д.Мережковського, що ще на початку ХХ століття застерігав: “Художник може спостерігати потворство, та не може бажати потворства; може перебувати у хаосі, та не може бути хаосом” [34, с.16]. А як актуально звучать слова, написані на самому початку минулого сторіччя: “Надто часто тепер у нас в Росії європейське міщанство заперечується не заради нового благородства і всесвітньої культури, а заради старого російського варварства і нового російського хамства” [14, с.76]. (Мережковский Д. В тихом омуте. — Москва: Советский писатель. — 1991. — 496с.).

І тут же Д. Мережковський влучно окреслює відмінності між європейською культурою стабільності — “якась досягнута межа”, усталена вічність [34, с.74] та “великою російською культурою “Великої Росії, “Святої Росії” (начебто лише єдина Росія відрізняється від інших особливою святістю). Вони індивідуалісти; ми — суспільники. Вони — ріка в руслі; ми — ріка, у якої русло затоплене повінню. Вони еволюціоністи; ми — бутівники. Вони — хочуть реально існуючого в світі; ми — того, чого або немає, або не може бути взагалі. Вони — коли вірять, то все-таки знають; ми коли знаємо, все-таки віруємо. Вони здаються нам скептиками; ми здаємося їм містиками. Вони навіть уявити собі не можуть, що ми їм будемо потрібні; ми розуміємо, що вони нам потрібні — “тому що багато чого ми повинні у них вчитися, шукати допомоги — в цьому немає сумніву” [14, с. 70—71].

Росія розлючена вибраним Україною європейським напрямком.

Європейський напрямок, як і глобалізацію, в контексті українських національних інтересів треба сприймати за схемою:

САМОБУТНЄ + УНІВЕРСАЛЬНЕ = УНІКАЛЬНЕ.

Це означає, що всі універсальні культурно-технологічні надбання людства (лібералізм, демократія, ринкова економіка, новітні знання і технологія, в тому числі і інформатизація тощо) треба накладати на нашу самобутність (традиції і звичаї, мову, менталітет, культуру, ландшафтно-природні умови, національні інтереси тощо) і в результаті отримувати модерну інноваційну українську унікальну модель життєдіяльності. Як, наприклад, це чиниться в Японії з кінця Другої світової війни.

Деякі обережні люди застерігають Україну від участі у глобалізаційних процесах. Навпаки, треба. І обов’язково. Тільки за активної участі в грі можна змінювати її правила та спрямовувати її результати на користь власним інтересам. Бо неучасть у грі, по-перше, не дає змоги включити власні інтереси і отримати виграш, а по-друге, дає волю її гравцям грати проти інтересів України. Україна має бути активним та ефективним гравцем як на просторах всього світу, так і на регіональних шахівницях.

Україна має трагічний досвід договорів з Росією, Переяславські угоди 1964 року Москва почала порушувати вже за кілька місяців. Брестський мир 1918-го, за яким совєтська Росія визнала Українську Народну Республіку, Кремль порушив менш ніж за рік. Договори з Москвою про непорушність кордонів та умови базування Чорноморського флоту у Севастополі, Великий договір про дружбу, партнерство та співпрацю з Російською Федерацією, договори в рамках СНД, договір про газопостачання та транспортування — порушуються і не дотримуються Москвою з особливою зухвалістю на очах “вісімок” та ЄС. Як можна вести перемовини з Кремлем про ЄЕП після інформаційно-газової війни Росії проти України? Тільки за тристороннім принципом, оскільки двосторонні угоди нічого не варті. Будь-які договори України з Росією мають підписуватись під патронатом міжнародних експертів з гарантією контролю з боку міжнародної спільноти.

А тут під самий Новий 2005 рік віце-прем’єр та міністр оборони Росії Сергій Іванов заявив про наміри приєднати Крим до Росії! Бачите, ця країна не змінилася з часів Бісмарка, залишаючись “Великою Росією” з Москвою-Бату.

Коментуючи події “газової атаки” Росії на Україну, відома російська правозахисниця Валерія Новодворська радить українцям рішуче поводитися з Москвою: “Тільки давайте без ідеалізму. Тут історія цілком зрозуміла і прозора: Кремль хоче придушити Україну. І газ використовувався просто як шнурок, затягнутий в неї на горлі. Росія — найлютіший ворог України. Так є віддавна і завжди — ще з тих часів, коли проводилася русифікація, коли знищувалася ваша “Просвіта”. Тепер просто методи трохи інші.

Росія вже не може дозволити собі вислати половину Західної України на Колиму чи вбивати вас на місці, як це робилося раніше. І газ, який Господь дав Росії, використовується й використовуватиметься для диктату. Україну карають за те, що вона хоче бути нормальною європейською державою з людським обличчям, за те, що не схожа на Білорусь. Ви вже не вбиваєте журналістів і опозиціонерів, не реставруєте КҐБ, диктатуру, ви хочете відрізнятися від Росії, і ось цього вона вам ніколи не простить. Але чого ви хочете від совків, від радянських обивателів? Адже Росія ще не є Росією, вона й досі осколок СРСР, Україна — це вже не Совєтський Союз, це вже незалежна європейська держава. А Росія ще ні. Сьогодні взагалі на добрі стосунки з Москвою можуть сподіватися лише такі диктатори, як Лукашенко, Кім Чен Ір, Фідель Кастро. Росія — країна-ізгой. Навіщо вам із такою державою дружити? Майте добрі стосунки з Європою. Заводити дружбу з КҐБ — це себе не шанувати. Мені взагалі подобаєься, як поводиться в цій ситуації ваш Ющенко. Він поїхав собі ковзатися на лижах у Карпатах і не переживає за стосунки з Москвою. Так і треба” [15].

Епілог

Кінець грудня 2005 року — піковий період нової невизначеності в новітній український історії. Невідомо, наприклад, з якою ефективністю використають вітренки та януковичі “газовий терор”, який для них же, що артпідготовку, проводить Росія. Багато чого невідомо. Як у класичному детективному романі.

Визначеність нових невизначеностей принесуть парламентські вибори.

Це вам, панове, не Стара Європа з давно відлагодженим укладом і ритмом життя. Це, панове, нова Україна, що торує дорогу до демократії, в муках шукаючи свого цивілізованого, але своєрідного, “сродного” (Сковорода) образу.

Здавалось, що новий Президент прямо з Майдану поведе нас широким і ясним, як Дніпро, Проспектом Свободи і Демократії. Та раптом наш Президент звернув у заковулок кучмізму… Оновленого, звичайно, модернізованого під європейство. І ми однозначно не можемо усвідомити: де ми? Чи на Майдані? Чи на Проспекті перспектив? Чи в заковулку кучмізму? Чи дійсно із правдиво нашим Президентом?

Когорта української еліти Тимошенко-Ющенківського призову виявилася хронічно хворою і русофільством, і комунобольшевизмом, і кучмізмом, і кумівством-олігархізмом. Якби у всіх них пріоритетом була Україна, а не особисті, партійні, олігархічні чи хто-зна ще які інтереси, — то вони б були одностайно і РАЗОМ. Вони ще не того українського ґатунку. Крихкі.

“У всі часи, — мовив О.Пушкін у бесіді з О. Смірновою, — були обрані, провідники, це бере початок ще з Ноя і Авраама… У масі волі роз’єднані, і той, хто оволодіє волею, зіллє їх воєдино. Фатальним чином, за всіх правителів люди підкорялися меншості або одиницям… Ніщо не може бути цікавішим історії святих, цих людей з надзвичайно сильною волею… За цими людьми йшли, їх підтримували, та перше слово завжди було сказане ними”. [14, с.182].

Україна виношує нову кришталеву еліту. Але не тільки еліту. Блаженніший Любомир Гузар сказав, як відкарбував: “Ми можемо мати ангелів в уряді, але це не допоможе нам, якщо не буде серйозної зміни на низах, де відбувається щоденне життя”.

Україна плекає нову еліту.

А заодно і всю себе.

Київ. Січень 2006.

Джерела

1. Україна молода. Київ. — 2005. — 21 січ.

2. Белый А. Сочинения. В 2-х т. Том 1. — Москва: Худ. лит. — 1990. — 703 с.

3. Душенко К. Мысли, афоризмы… — Москва: Экспо. — 2004. — 672 с.

4. Україна молода. Київ. — 2005. — 18 серп.

5. Вечерние вести. Київ. — 2005. — 5 квіт.

6. Україна молода. Київ. — 2005. — 5 квіт.

7. Радіо “Свобода”. — 2005. — 15 лист.

8. День. Київ. — 2005. — 5 лип.

9. Експрес. Львів. — 2005. — 1 верес.

10. Україна молода. Київ. — 2005. 10 лист.

11. Україна молода. Київ. — 2005. 14 черв.

12. Вечерние вести. Київ. — 2005. 18 лист.

13. Україна молода. Київ. — 2005. 15 лип.

14. Мережковський Д. В тихом омуте. — Москва: Сов. писатель. — 1991. — 496 с.

15. Експрес. Львів. — 2006. — 10 січ.