Поезія – скульптура
Міртала — творчий псевдонім скульптора Міртали Сергіївни Пилипенко, яка народилась у Харкові в сім’ї відомого в 20-х роках українського письменника та громадського діяча Сергія Пилипенка і Тетяни Кардиналовської.
У 30-х роках її родину після арешту батька вислали за межі України. Сім’я жила в Калініні (Твері). Під час війни Мірталу разом з матір’ю та сестрою Асею було вивезено до фашистської Німеччини на примусову працю. Роки поневіряння по різних таборах, Італія, Англія, еміграція до США (1947 p.)
Художню освіту Міртала здобула в мистецькій школі при Бостонському музеї мистецтв (клас скульптури). 1957 року вона блискуче закінчує школу і одержує вищу нагороду — стипендію на творчу подорож до Європи. В Парижі вона удосконалює свій фах, навчаючись у відомого скульптора Осипа Цадкіна та в Кутюрьє в Школі декоративного мистецтва. Повернувшись до Америки, Міртала закінчує Тафтський університет і отримує ступінь бакалавра мистецтв. В 1972 р. опублікована її перша збірка поезій російською мовою, і після нетривалої викладацької роботи на курсах скульптури Міртала повністю присвячує себе творчій праці. Згодом її вірші вийшли в США українською та англійською мовами, а в 1992 р. її збірка “Райдужний міст” була видана в Києві видавництвом “Український письменник”.
На основі своїх скульптурних композицій і віршів та музики видатних композиторів Міртала створює відеопрограми “Шлях людини” та “Мандали”, а також театральний варіант “Світ і тінь”.
Ім’я скульптора Міртали занесене до таких відомих довідників, як: Who’s Who in American Art (“Хто є хто в американському мистецтві”); Who’s Who of American Women (“Хто є хто серед американських жінок”); International Directory of Arts (“Міжнародний довідник мистецтв”) та ін.
В 1992 р. Міртала привезла свої скульптури в Україну і, після турне по головних музеях країни, подарувала їх своїй Батьківщині. Вони тепер на постійній виставці в Українському домі у Києві та в меморіальному Музеї Сергія Пилипенка при Державній Академії Міського Господарства у Харкові.
Роксана КОСТЮК
ПОЕЗІЯ — СКУЛЬПТУРА
Суть поезії Міртали Кардиналовської — у її злетах у височінь, а її цінність — у своєрідних, свіжих образах, музичності та художній ясності, у проникливих думках, захованих за символікою обманливої простоти вислову.
В нашу добу загальної розгублености, а часом і розпачу, радісно почути слова, освітлені позитивним та гармонійним світоглядом. Гуманність філософії Міртали підносить дух і її думка йде до самого серця читача.
Тема людини з її перемогами і поразками, її радощами та сумом — одна з провідних тем поетеси. Та ще частіше вона поринає у життя природи. В її віршах тісно переплетений світ довколишній і світ внутрішній — макрокосм і мікрокосм. Вона тонко реагує на найменші прояви життя природи, в якій усе живе — будь то струмок чи колос, що впав на воду, чи звичайний камінець. Поетеса вбачає життя в барвах, русі, лініях, і її людина ані боїться природи, ані обожнює її. Ця людина — невід’ємна частина всесвіту, вільна, свідома свого високого покликання, повна світла дитина Сонця.
Ася ГУМЕЦЬКА
Мічиганський університет
* * *
Кріз життя —
босоніж —
вбрід!
Ідемо спроквола,
бредемо врозбрід,
гуртом, чередою,
поодинці чи в парі,
часом поруч,
а часом — далі.
Кому — по плече,
кому — по коліно.
Усі невмолимо
грядуть
покоління.
Завдання складне,
завдання — одне:
щоб скарби свої
на нерівній путі
не підмочивши
вгорі пронести.
* * *
Три —
п’ять —
сім —
ніколи днів не злічим!
Час не має межі —
біжить —
біжить —
біжить —
А що, як невпинний біг
частин, електронів
усіх на місці враз зупинити —
чи буде час тоді жити?
Невже у вагадловім кроці
в його дерев’яній коробці
шукати доказу вперто,
що маємо час попереду,
майнув він позаду і вмер,
але ніби є й тепер,
за годиною знову година?
А може, і зовсім немає
тих років,
хвилин,
годин,
і час причалу не знає —
стоїть без початку і краю?..
* * *
Круг життя замкнеться
простий і ясний,
вже не буде завтра —
час пішов у сни.
Вже було майбутнє,
а минуле — буде,
час усі завади
назавжди забуде,
і його границі
розійдуться в вічність,
попливе луною
миті безконечність.
* * *
Лік згубила чужим містам,
а душа моя
там,
все там,
де рідну мову чути,
де можуть прийняти,
збагнути.
З глибини видобуду руди,
відішлю її туди,
туди,
де потреба більша,
де мова рідна
ніжніша.
Слова переплавлю в сплав,
щоб голос могутнім став.
Думок
гострі ножі
зріжуть
брехню іржі.
СКУЛЬПТУРНА СИМФОНІЯ
Мистецтво Міртали пов’язане з точно окресленими сюжетами: люди, простір і елементи часу, які за ними стоять. Люди в неї рухаються масами, проте не як маршуючі вояки або метушлива юрба, а скоріше як спокійна братерська процесія пілігримів, що крокують до невизначеної мети. Потиху, але невідступно, вони прямують через простір, структурованим їхнім шляхом, і крізь час, виміряних ритмом їхнього поступу. Здається, що вони еволюціонують від неіндивідуалізованого і недиференційованого стану до індивідуального, повного буття. Розвиваючись, як мотив Фуги, вони осягають повного виразу в контрапунктовому контексті.
Інколи якась фігура, що стоїть осторонь, формує контури довколишнього простору, подібно до мелодії без акомпанементу, яка створює життя і пульс часу. Іншим разом індивідуальна постать з’являється у концертоподібному відношенні до ансамблю, як віртуоз у діалозі з оркестрою.
У Міртали словник форм — людських та просторових — це скульптурна стенографія, яка дає їй змогу транспонувати фізичну реальність її сюжетів у зорову мову поетичного значення. Оминаючи перешкоди реалістичних деталей, вона досягає майже метафізичної ясности своїх сюжетів: людські постаті в неї натякають на нескінченну одіссею людства, даючи втілену форму і людські виміри безмежному простору і безконечному часу. Вони нам говорять про нашу підставову суть. Як елементи синтаксичних і ритмічних гармоній вони викликають інтуїтивний і медитативний відгук.
Іван ҐАЛАНТИЧ
Тафтський університет, Бостон
